Марксистська філософія після Маркса

Серед послідовників вчення К. Маркса і Ф. Енгельса особливе місце належить В.І. Леніну (1870—1924). Ленін намагається максимально використати філософію марксизму для створення теорії боротьби робітничого класу. Тому діалектика цікавить його у двох аспектах: як філософський метод і як метод, що може використовуватися в політичній діяльності, практиці боротьби з царизмом, при здійсненні соціалістичної революції і вирішенні завдань соціалістичного будівництва. Роздуми з приводу діалектики у найбільш сконцентрованому вигляді знайшли втілення у збірці Леніна "Філософські зошити": діалектика виявляється у двох формах – об'єктивній і суб'єктивній. Під об'єктивною діалектикою розуміється розвиток дійсності, навколишнього світу в тому вигляді, як він відбувається сам по собі, незалежно від.впливу людей, тобто об'єктивно. Суб'єктивна діалектика — це відображення, відтворення реального процесу розвитку (об'єктивної діалектики) в свідомості людей.

В своїй основній філософській праці "Матеріалізм і емпіріокритицизм" (1908) Ленін робить ряд принципових висновків гносеологічного характеру. Обґрунтовує ідею відображення, властивості, яка лежить в основі матерії, є її атрибутом, однією з її найзагальніших характеристик, Залежно від рівня організації, розвитку матеріальних систем змінюється і специфіка відображення. У найзагальнішому випадку можна розрізняти відображення на рівні неживої, живої природи і на рівні суспільної свідомості. Головною метою Леніна було довести, що пізнання світу — це теж процес відображення, відтворення властивостей об'єкта пізнання у свідомості людини за допомогою мозку. Ленін намагається розібратись, яку роль у житті окремих індивідів та суспільства в цілому відіграє свідомість, суб'єктивний фактор. У зв'язку зі створенням політичної партії, метою якої було повалення царизму в Росії, проблема свідомості в його роботах набуває специфічного забарвлення, виступає як проблема взаємозв'язку суспільної психології та ідеології. Увага акцентується на необхідності активного внесення ідеології в стихійний революційний рух трудящих.

Значну увагу В.І. Ленін приділяє питанням функціонування суспільства і практики революційних перетворень. Підкреслюючи вирішальну роль трудящих мас в історії, Ленін рушійну силу суспільного розвитку, слідом за К. Марксом і Ф. Енгельсом, бачить у класовій боротьбі. Шлях практичного подолання експлуатації пролетаріату — соціалістична революція і диктатура пролетаріату. У роботі "Великий почин" він дає визначення класів, підкреслює, що відношення великих груп людей до засобів виробництва є визначальною ознакою класів. В інших роботах виділяються и аналізуються конкретні форми класової боротьби (політична, економічна, ідеологічна).

Серед широкого кола питань суспільного розвитку особливе місце належить його теорії соціалістичної революції. Революція трактується ним як якісний стрибок, що забезпечує перехід суспільства на принципово новий ступінь свого розвитку і передбачає кардинальну зміну форм та характеру власності на засоби виробництва, соціального, політичного і духовного життя суспільства. Нового трактування набуває держава. Вона розглядається як спеціальний орган („машина”), за допомогою якої здійснюється управління суспільством в інтересах пануючого класу. В.І. Ленін постійно підкреслює класову сутність держави, обґрунтовує необхідність такої форми державного правління, як диктатура пролетаріату. Історія згодом покаже, до яких трагічних наслідків може призвести абсолютизація даної форми. В. Ленін уважав, що у майбутньому держава відімре, але це буде не раніше, ніж люди звикнуть дотримуватись елементарних норм поведінки без примусу. Таким етапом розвитку суспільства він вважав комунізм.

Після смерті Леніна у Радянському Союзі відбувається догматизація і канонізація положень тепер уже „марксистсько-ленінської” філософії. Ленінська трактовка марксизму проголошується істиною в останній інстанції, найвищим рівнем розвитку філософської та соціально-політичної думки. З часом ленінізм був підмінений сталінізмом. Після виходу у 1938 році нарису Й.В. Сталіна (1879-1953) "Про діалектичний та історичний матеріалізм" будь-яка справді філософська творчість, пов'язана з самостійним, неупередженим, вільним від ідеологічних шор осмисленням дійсності, в СРСР надовго стає неможливою.

Філософські ідеї К. Маркса, Ф. Енгельса та В.І. Леніна одержали специфічну інтерпретацію і розвиток у країнах Європи, що не входили до так званого соціалістичного табору. Палітра шкіл ї напрямків, які певною мірою сприйняли, переосмислили і доповнили положення марксистської філософії, така різноманітна, що їх важко навіть просто класифікувати. Серед тих, хто займався розробкою філософських ідей марксизму, філософи з відомими у світі іменами: угорець Д’єрдь Лукач (1885—1971), француз Ж.-П. Сартр (1905-1980), німці й водночас американці Е. Фромм (1900-1980) та Г. Маркузе (1898-1979), француз Л. Альтюссер (нар. 1918), німець Ю. Габермас (нар. 1928) та багато інших. Непоодинокими є спроби синтезу філософських положень марксизму з фундаментальними положеннями інших філософських течій, наприклад, психоаналізу, екзистенціалізму, герменевтики, феноменології.

Сьогодні можна сказати: комуністичний суспільний ідеал не знайшов адекватної реалізації на практиці ні за життя фундаторів марксизму, ні після їхньої смерті, а спроб було немало. Теорія виявилась безсилою у реальних суспільних відносинах, а ті форми, в яких вона втілювалась наприклад в СРСР, Болгарії, НДР, Угорщині та інших країнах, не відповідали її основним положенням. Нерозумною є й абсолютизація даної філософської теорії як єдино вірної, але й недопустима її огульна, поверхнева і неконструктивна критика. До марксистської філософії потрібно підходити як і до інших філософських вчень виважено і неупереджено. Ідеї філософії марксизму мали глибокий вплив на розвиток філософської думки, на життя суспільства і продовжують функціонувати у духовній культурі початку XXI ст.

Література.

Антология мировой философии. – М., 1971, т. 3, с. 89-394 (нім. класика).

Асмус В.Ф. Иммануил Кант. – М.: Наука, 1973. 534 с.

Булгаков С.Н. Экскурс о Фихте.//Булгаков С. Сочинения: В 2-х т. – М., 1993, т. 1, 490-519.

Бур М., Иррлиц Г. Притязания разума. – М.: Прогресс, 1977. с. 219-267.

Волчек Е.З. Философия: Учебн. пособие. – Мн., 1998, с. 55-69.

Гегель Г.В. Феноменология духа.//Гегель. Сочинения: В 14 т. – М, 1969, т.4

Гегель Г.В. Ф. Энциклопедия философских наук. – М.-Л., 1989.

Гегель Г.Ф. Энциклопедия философских наук: В 3 т. – М.: Мысль, 1974, 1975, 1977.

Гердер И.Г. Идеи к философии истории человечества. – М., 1977.

Гете Й.В. Избранные философские произведения. – М., 1964.

Гулыга А.В. Немецкая классическая философия. – М., 1986.

Длугач Т.Б. И. Кант: от ранних произведений к критике чистого разума. – М.: Наука, 1990.

История диалектики. Немецкая классическая философия. – М., 1978.

Історія філософії./За ред. А.К. Бичко – К., 2001, с. 122-231 (класика); 232-167.

Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2000. (от Гегеля к диамату).

Кант И. Сочинения: В 6 т. – М., 1963-1968, т. 3 (1966 «Критика чистого разума»).

Кузнецов В.Н. Немецкая классическая философия (XVIII-XIX). – М., 1989.126-160 (Фихте)

Лессинг Г.Е. Лаокоон. О границах живописи и поэзии. – М., 1957.

Маркс К. и Энгельс Ф. Избранные произведения: В 3 т. – М., 1970.

Ойзерман Т. Формирование философии марксизма. – М., 1974.

Сілаєва Т.О. Філософія. – Тернопіль, 2000, с. 66-78.

Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М., 2001, с. 142-166.

Фейербах Л. История философии: В 3-х т. – М., 198

Фейербах Л. Сущность христианства.//Избранные философские произведения: В 3-х т. – М., 1955, т. 2.

Філософія./Бичко І.В. та ін. – К., 1991, с. 141-190.

Філософія./За заг. ред. Горлача М.І. та ін. – Х., 2000, с. 178-197-215.

Філософія./За ред. Заїченка Г.А., Сагатовського В.М. – К., 1995, с. 45-51, 62-76.

Філософія./За ред. Надольного І.Ф. – К., 1997, с. 87-103-115.

Фихте Й.Г. Сочинения: В 2-х т. – СПб., 1993, т. 1 с. 435-443 (О достоинстве человека), 653-669 (Ясное как солнце сообщение широкой публике о сущности новейшей философии); т. 2, с. 65-225 (Назначение человека); с. 771-791 (Наукоучение в его общих чертах).

Фишер Куно. История новой философии. – СПб., 1912, т.?. (сучасна: В 2-х тт).

Шеллинг Ф. Сочинения: В 2-х т. – М., 1989.

Шинкарук В.И. Единство диалектики, логики и теории познания. – К., 1977, с. 333-355.

Шинкарук В.И. Теория познания, логика и диалектика И. Канта. – К.: Наук. думка, 1974, Бекон, Кант, Фихте, Шеллинг, Гегель.

Завдання:

1. Які можливості надала філософія “трансцендентального суб’єкта” І.Канта у подоланні механістичної картини світу?

2. У чому ви вбачаєте суть апріоризму і агностицизму філософії Канта?

3. До яких напрямів філософії належать вчення Фіхте і Шеллінга, які позиції вони займали?

4. Розкрийте зміст гегелівських понять “спекулятивний метод”, “абсолютна ідея”, “світовий дух”.

5. Назвіть головні риси діалектики Гегеля.

6. У чому полягає суперечність системи і методу Гегеля?

7. Дайте характеристику антропологічному матеріалізму філософії Л.Фейєрбаха.

8. Назвіть основні ідеї філософії марксизму.

9. Діалектичний матеріалізм і матеріалістична діалектика – як ви розумієте їх співвідношення?

10. Чи можливе, на Ваш погляд, реальне втілення ідеї комунізму?