Людина у сучасному світі. Особливості і протиріччя сучасної цивілізації

Людина у сучасному світі. Особливості і протиріччя сучасної цивілізації.

Глобальні проблеми людства.

Можливості прогнозування майбутнього.

Стратегія майбутнього і перспективи людства.

 

Людина у сучасному світі. Особливості і протиріччя сучасної цивілізації.

До межі може дійти суперечність між цінністю людського буття й глобальністю проблем сучасного людства. Людина у сучасному світі, попри всі свої технічні й інформаційні досягнення, створення безлічі артефактів, щільного речового заповнення буття, дуже незначно просунулася в осягненні таїн Універсуму. Унікальність і загадка людського буття, а не його оснащеності, також малодоступні. Динамічна рівновага (гомеостаз) Всесвіту залежить від можливостей переважно сліпого впливу на неї людини. Але чи ж зовсім довільною є самодіяльність її, співпричетність до реалізації законів Всесвіту? Новий феномен людства – глобальність – загострив це питання, як і протиріччя буття людини в умовах глобалізації. Духовна ситуація людства привела до необхідності ціннісної переорієнтації ідеальних систем “самоорганізації” буття людини у світі: правової культури, мистецтва, моралі, релігії, екологічної культури, науки. Нові сенси буття людини значно вплинули на зростання цінності майбутнього у порівнянні з минулим. Але змінилася якість цінностей, їхня шкала, пафос. Непевними стали також цінності науки і техніки на сучасному етапі розвитку людської цивілізації.

Термін "цивілізація " також досить багатогранний і не має однозначного й чіткого визначення. Іноді цивілізацію ототожнюють з поняттям "культура" (коли йдеться про китайську цивілізацію, шумерську, латиноамериканську тощо). Нерідко під поняттям "цивілізація" розуміється більш високий рівень розвитку суспільства, який йде на зміну його вихідному стану (варварству) і який пов'язаний з високим рівнем техніки і технології. Але у всякому випадку поняття "цивілізація" вживається для характеристики цілісності матеріальної і духовної життєдіяльності людей. Щодо цивілізаційного підходу, який ми розглядаємо, то під цивілізацією тут розуміється певне історичне утворення, відгалуження історичного розвитку, сукупність культур і соціумів, об'єднаних спільними ознаками. Чим же відрізняються типи цивілізацій від типів суспільно-економічних формацій?

Сучасна цивілізація знаходиться в критичному періоді свого розвитку. Становлення глобальної цивілізації стикається з протиріччями, що обумовлені внутрішніми суперечностями техногенної цивілізації, нерівномірністю економічного, технічного, політичного, культурного розвитку людства. Основні чинники техногенної цивілізації – неухильне економічне зростання, науково-технічний прогрес – виявили свої негативні наслідки.

Дослідити шляхи подальшого розвитку людства, осмислити ознаки і риси нової цивілізації, яка ще знаходиться в процесі формування, - це основне завдання соціального передбачення і прогнозування. "Прогноз" в сучасному значенні слова - це не просто передбачення, а особливий вид його, який суттєво відрізняється від усіх інших видів високим ступенем обгрунтованості, об'єктивності. Прогнозування є процесом отримання знань про майбутнє на грунті спеціальних наукових методів. Соціальне прогнозування проводиться, як правило, на основі міждисциплінарних досліджень, в процесі інтеграції гуманітарного, технічного знання і природознавства. До основних методів соціального прогнозування належать методи екстраполяції, метод історичної аналогії, комп'ютерного моделювання, метод побудови сценарію майбутнього і методи експертних оцінок. За своїми видами соціальні прогнози бувають пошуковими, нормативними, аналітичними і застережними.

Бурхливий ріст історичного знання в 19 ст. у значній мірі знецінював філософсько-умосяжний підхід до збагнення історії. Філософія історії усе частіше виступає як філософія історичної науки. Зокрема, наприкінці 19 - початку 20 ст. широке поширення одержала неокантіанська філософія історії, яка аналізує методологічну своєрідність історичного пізнання і вбачає його в індивідуалізаціях – у противагу генералізуючій спрямованості наук про природу. Проблеми логічної організації історичного знання вийшли на передній план в аналітичній філософії історії (Поппер, К. Гемпель). Потреба в проясненні змісту історії перед лицем масштабних історичних катастроф реактивувала в першій половині 20 ст. онтологічну складову філософії історії – з'явилися "морфологія культури" Шпенглера, концепція "осьового часу" Ясперса, грандіозний історичний синтез Тойнбі. Однак від класичної філософії історії ці концепції відрізняються відчуттям не гарантованості та можливої ірраціональності історії. Для другої половини 20 в. характерне витиснення історії з історичної свідомості: по-перше, конкретний матеріал, накопичений сучасною історичною наукою, став настільки великий і різнорідний, що його вже неможливо вписати в якусь єдину модель історичного процесу; по-друге, сучасна історична наука досить ефективно здійснює аналіз методологічних проблем власними силами – без звертання до філософії; по-третє, у визначенні провідних тенденцій історичного розвитку на передній план виходить інтенсивно розвивається футурологія.

Цивілізація (лат. civilis – державний, цивільний) – найвищою мірою еклектичне і багатозначне поняття, що позначає: 1) один з різноякісних станів суспільства в його зміні в реальному історичному часі; 2) етап в еволюції людського суспільства, що прийшов на зміну "первісному варварству" (Морган); 3) сукупність організаційних засобів (програм діяльності), за допомогою яких люди прагнуть досягти тих суспільних цілей, що задані існуючими універсаліями культури і фундаментальних символів останньої. У риториках і полеміках публіцистично-пропагандистського рівня слово цивілізація звичайно виконує роль позитивного компонента конфліктної діади "Свої" - "Чужі" ("Ми" - "Вони").

Виникнення поняття цивілізація (близьке термінові "культура") традиційно відносять до 18 ст. Французькі філософи-просвітителі іменували суспільство, засноване на ідеалах справедливості і розуму, - "цивілізованим". На відміну від німецької і російської мов у французькому поняття "цивілізація" і "культура" жорстко не розведені. Саме усвідомлення тієї обставини, що культура будь-якого окремо узятого суспільства виявляє собою внутрішньо нерозривно взаємозалежну, самостійну систему власної науки (нехай у вигляді процедур чаклунства), власної літератури (нехай на рівні фольклору), власних моральних і правових норм (нехай в іпостасі табу) і т.п. визначило широке поширення поняття цивілізація.

Домінуючими в 19-20 ст. стали трактування цивілізації або як таких замкнутих суспільних організмів, до індивідуальної долі і взаємодії яких правомірно редукувати всесвітню історію (Данилевський, Тойнбі), або як завершального фазису, занепаду в розвитку будь-якої колись цілісної й органічної "культури" (Шпенглер). Цивілізація – набір культурних програм ("робочих креслень"), що реалізувався у вигляді самодостатнього й унікального суспільного організму. Культурні ж програми задаються "метафізикою" цивілізації (найглибшими істинами про природу Всесвіту і про місце людини в ній і/або її базовими сенсами і цінностями. У цьому контексті пріоритетними можуть виступати: підпорядкування інстинктам і бажанням (цивілізація діонісійського типу); самозречення заради особистого спокою (цивілізація буддійського типу); самоочищення в ім'я духовних цінностей (рання християнська цивілізація); розчинення особистості в процедурах "газавату" (ісламська цивілізація); підкорення і реорганізація навколишнього середовища за допомогою науки і техніки ("Прометеївська", техногенна цивілізація) тощо.