Можливості прогнозування майбутнього

Поняття соціального передбачення і прогнозування майбутнього. Проблема майбутнього і його передбачення належить до тих "вічних" тем, інтерес до яких закономірно зростає в міру суспільного прогресу. Ще в сиву давнину люди намагалися підняти завісу над майбутнім, передбачити власну долю і подальший хід подій у своєму житті; прагнули заздалегідь підготуватись до зустрічі з майбутнім, більше того, вплинути на нього.

У сучасну добу проблема прогнозування явищ і подій, передбачення соціальних наслідків прийнятих рішень набуває характеру нової глобальної проблеми. Постали нові теми: "суспільство і катастрофа, руйнування, потрясіння", "суспільство і його дестабілізація", які безпосередньо зачіпають основи існування сучасного людства. І центральний вузол цієї нової глобальної проблеми знаходиться в діалектиці передбачуваного і непередбаченого. Відзначаючи важливу роль прогнозування, необхідно розкрити його передумови. Через складність, багатогранність цієї проблеми зупинимося тільки на деяких, найбільш важливих її аспектах.

Онтологічний аспект. Прогнозування можливе насамперед завдяки дії причинно-наслідкових зв'язків, об'єктивних законів. Все це зумовлює вірогідність того, що механізм, який визначає рух об'єкта, не зміниться радикально, і, отже, можна здійснювати прогнозування у межах однієї системи вимірювання до якісного стрибка. А існування певних загальних законів розвитку забезпечує прогнозування і на більш тривалий час.

Гносеологічний аспект. З точки зору гносеології, процес, що розглядається, є окремим видом пізнавальної діяльності, і можливість прогнозування випливає з принципу пізнання світу. Детальніше вивчення законів об'єктивного світу, використання інформаційних технологій для створення багатопараметричних моделей досліджуваних об'єктів відкриває ще більші перспективи для наукового соціального прогнозування.

Логічний аспект полягає в незалежності законів логічного висновку від часу.

Нейрофізіологічний аспект. Можливість одержання знань про майбутнє грунтується на здатності живих високоорганізованих організмів до випереджаючого відображення: воно здійснюється в мозку, де знаходиться апарат передбачення результату дії. Цю здатність мають і вищі види тварин, проте тільки в діяльності людини вона набула якісно нових, високорозвинених форм як у практичному засвоєнні, так і в теоретичному осмисленні навколишнього світу. В людській свідомості випереджаюче відображення набуло форми здатності робити висновки про майбутні події.

Соціальний аспект констатує активний характер прогнозування, заснований на механізмі зворотного зв'язку між прогнозом і суб'єктом прогнозування. Людству не однаково, в якому напрямі відбуватиметься розвиток, тому прогнозування має вказувати шляхи досягнення оптимального майбутнього варіанта.

Передбачення майбутнього — це результат пізнавальної діяльності людини, отже являє собою рису розумової діяльності, яка свідомо досліджує у формі ідеальної моделі предмети, явища чи умови їхнього існування, яких немає, або вони чомусь недосяжні для досліджень і перевірки. Основою наукового передбачення є пізнання об'єктивних внутрішніх зв'язків предметів і явищ, законів, що розкривають цей внутрішній, істотний і сталий зв'язок явищ і конкретних умов їхнього існування. Все це дає змогу в процесі пізнання переходити від відомого до невідомого, від минулого і сучасного до майбутнього. Якщо закони розвитку якогось явища (внутрішня логіка і обумовлення процесу) відомі, то, вивчаючи дане явище (процес), ми можемо не тільки констатувати його теперішній стан, а й зробити висновок про напрям і характер можливих змін. Майбутнє можна зрозуміти тільки в результаті аналізу минулого і сучасного, оскільки воно з'являється на основі їх діалектичної зміни.

Прогнозування є окремим видом передбачення. Однак соціальне прогнозування, поширюючись на окрему сферу суспільного розвитку, має відносну самостійність і автономність щодо інших видів, типів і методів наукового передбачення. Особливе значення соціального прогнозування полягає насамперед у тому, що передбачаються ті зміни суспільного життя, які розкривають взаємозв'язок історичної закономірності й предметної діяльності людей. Якщо наукове передбачення загалом носить імовірнісний характер, а його вірогідність підтверджується реалізацією прогнозованих результатів на основі суспільно-історичної практики, то соціальне прогнозування уже в самому собі містить оцінку істинності та достовірності варіантів, що висуваються.

Наукове передбачення в сфері соціального життя підпорядковане просторово-часовим умовам, тому необхідно визначити ступінь імовірності й можливості перевірки результатів передбачення, бо в процесі наукового передбачення через складність самого механізму можливі помилки, пов'язані зі зміною ситуації. Соціальне прогнозування спрямоване насамперед на виявлення цих змін. Воно враховує співвідношення якісних і кількісних характеристик у соціальному явищі, що дає змогу встановити певну спрямованість розвитку самого явища, з достатньою точністю визначити характер соціальних подій, форму і напрям їхнього руху. Точність, вірогідність і ймовірність прогнозування залежать від того, про яке майбутнє йде мова — безпосереднє, оглядне чи безумовно віддалене.

Майбутнє людства — це не аморфне і невизначене прийдешнє, без будь-яких часових рамок і просторових меж, в якому може відбутися все, на що здатна фантазія. Наукове передбачення і соціальне прогнозування мають дати відповідь не тільки на питання про те, що може реально здійснитися в майбутньому, а також і відповіді на запитання, коли цього слід чекати, які форми майбутнє здобуде і яка ймовірність даного прогнозу.

Ось чому певна періодизація майбутнього не менш важлива для наукового передбачення перспектив людства, ніж для наукового дослідження минулого. Виділяючи стосовно перспектив людства етапи його поступального розвитку, доцільно говорити про безпосереднє, оглядне і віддалене майбутнє. Така періодизація не безпідставна, вона продиктована характером наших знань про майбутнє, що в свою чергу визначається об'єктивними обставинами. Знання про майбутнє в міру віддалення від сьогодення стають все менш конкретними і точними, все більш загальними і приблизними, як і знання про далеке минуле людства. Ця зростаюча невизначеність передбачення майбутнього пов'язана з природою соціального розвитку, з багатоваріантністю і альтернативністю реального історичного процесу, з непередбачуваністю конкретного ходу і результату окремих подій у суспільному житті.

Прогнозування – у вузькому значенні – спеціальне наукове дослідження перспектив розвитку якого-небудь явища. Прогнозування у цьому значенні виступає як форма наукового передбачення. По предмету можуть бути виділені прогнозування природознавче і суспільствознавче. Об’єкти природознавчого прогнозування характеризуються некерованістю або незначним ступенем керованості; пророкування в рамках природознавчого прогнозування є безумовним і орієнтованим на пристосування дій до очікуваного стану об’єкта. Прогнозування керованих процесів (головним чином у суспільствознавчому прогнозуванні) орієнтується на оцінку ймовірного і бажаного станів об'єкта з метою оптимізації прийнятих рішень (пошукові та нормативні прогнози відповідно).

Джерелами інформації про майбутнє, що лежать в основі прогнозування, є: заснована на досвіді, аналогії оцінка шляхів розвитку і перспектив прогнозованого явища; екстраполяція відомих тенденцій; модель стану явища в майбутньому, заснована на врахуванні зміни (бажаної або очікуваної) тих показників, перспективи розвитку яких досить відомі.

Методи прогнозування являють собою сукупність способів і процедур відбору й аналізу емпіричної інформації з метою складання прогнозу.

Відповідно можливі три основних класи методів прогнозування у соціальній сфері (використовуваних як взаємодоповнюючі): 1) опитування населення (експертів) з метою упорядкування, об’єктивізації суб’єктивних оцінок прогнозного характеру; 2)екстраполювання й інтерполяція – побудова динамічних рядів розвитку показників прогнозованого процесу; 3) моделювання – побудова пошукових і нормативних моделей з обліком ймовірної або бажаної зміни прогнозованого явища на основі наявних даних про масштабі і напрямку змін.

У прогнозуванні використовуються методи аналогії, індукції і дедукції, статистичні, економічні, соціологічні й інші. Типова методика прогнозування включає наступні етапи:

1) перед-прогнозна орієнтація (визначення об'єкту, предмета, проблеми, мети, завдань, часу попередження, робочих гіпотез, методів, структури, організації дослідження);

2) збір даних прогнозного тла (тобто того, що впливає на розвиток об'єкту по непрофільних, суміжних галузях прогнозування);

3) побудова вихідної (базової) моделі (тобто системи показників, параметрів, які відображають характер і структуру об'єкту);

4) пошуковий прогноз (проекція в майбутнє вихідної моделі за тенденцією, що спостерігається, з урахуванням факторів прогнозного тла; мета – виявлення предметів вирішення перспективних проблем);

5) нормативний прогноз (проекція вихідної моделі в майбутнє відповідно до заданих мети і норм за певними критеріями);

6) оцінка ступеня вірогідності й уточнення прогностичних моделей;

7) вироблення рекомендацій на майбутнє.

Прогноз – вірогідне судження про стан якого-небудь явища в майбутньому, засноване на спеціальному науковому дослідженні (прогнозуванні). Структура передбачень та їхня типологія досить складні. Існує багато різновидів прогнозу. У залежності від характеру взаємозв'язку в рамках формування прогнозу виділяють «пророкування» (опис можливих або бажаних станів, перспектив, рішень проблем майбутнього) і «передбачення» (наперед вказівка, власне використання інформації про майбутнє в цілеспрямованій діяльності, у рішенні цих проблем).

Виділяються два види прогнозів: природознавчі та суспільствознавчі.

У природознавчих прогнозах взаємозв'язок «пророкування» і «передбачення» незначний; це прогнози метеорологічні, гідрологічні, геологічні (щодо явищ літосфери), біологічні (наприклад, захворюваність у рослинному і тваринному світі), медико-біологічні (хвороби людини), науково-технічні (у вузькому сенсі – стану матеріалів, режими роботи пристроїв та інших явищ техносфери), космологічні (різні явища космосфери), фізико-хімічні (явища мікросфери).

У «суспільствознавчих» прогнозах взаємозв'язок пророкування і передбачення настільки значний, що може викликати саморуйнування або самоздійснення прогнозів діями людей на основі різних рішень, у тому числі прийнятих із врахуванням прогнозу. До них відносяться прогнози науково-технічні (у широкому сенсі – щодо науково-технічного прогресу), соціально-медичні (щодо охорони здоров'я, а також фізкультури і спорту), соціально-географічні (про перспективи освоєння земної поверхні і світового океану), соціально-екологічні (перспективи відносин системи "суспільство – природне середовище"), соціально-космічні (перспективи подальшого освоєння космосу), економічні, власне соціальні (соціологічні), психологічні (особистість, її поводження, діяльність), демографічні, філолого-етнографічні, архітектурно-містобудівні, освітньо-педагогічні, культурно-естетичні (матеріально-технічна база культури), державно-правові і юридичні, внутрішньополітичні, зовнішньополітичні, військові тощо.

Суспільні явища можуть бути трансформовані засобами соціального управління; відповідно суспільствознавче прогнозування орієнтоване на вироблення рекомендацій з оптимального впливу засобами планування і керування на явище, яке пророкується. Можуть бути виділені також по переважній орієнтації прогнози пошукові і нормативні.

Пошуковий прогноз — це прогноз, який, виходячи з тенденцій розвитку і сучасного стану об'єкта прогнозування, визначає майбутній стан цього об'єкта на заданий проміжок часу, при заданих початкових умовах. Такий прогноз відповідає на запитання, у якому напрямі відбувається розвиток і що імовірніше всього відбудеться при збереженні існуючих тенденцій, ґрунтуючись на умовному продовженні їх у майбутнє. У цьому випадку на визначеній шкалі (полі, спектрі) відбувається побудова функції розподілу ймовірності (неймовірне – менш ймовірне – більш ймовірне – найбільш ймовірне при існуючих тенденціях). Характерним прикладом такого типу прогнозів можуть бути прогнози чисельності народонаселення планети, розвитку комунікацій тощо.

Нормативний прогноз — це попереднє (ще до практичної реалізації) осягнення заданих завдань і цілей суспільства. При нормативному прогнозуванні передбачається досягнення бажаних станів явищ на основі заздалегідь обумовлених норм, ідеалів, цілей; нормативний прогноз відповідає на запитання – як досягти бажаного? Метою такого прогнозу є виявлення оптимальних шляхів вирішення поставлених проблем, визначення можливих організаційно-технічних заходів, орієнтовної вартості програм тощо. Нормативне прогнозування можливе тільки при прогнозуванні соціально-економічних процесів, оскільки процеси, що їх вивчають природничі науки, не піддаються соціальному управлінню. На відміну від пошукового прогнозу, нормативний прогноз будується у зворотному напрямі, тобто від наперед заданого стану об'єкта прогнозування до вивчення сучасних тенденцій та їх можливих змін, що забезпечують досягнення цього стану.

Нормативне прогнозування є, таким чином, попереднім етапом і необхідною передумовою науково обгрунтованого планування, прогнозування і проектування. Обидва типи прогнозів можливі лише в області соціальних явищ і процесів.

Поряд з типами прогнозів першого порядку (пошуковими і нормативними) виділяються підтипи прогнозів другого порядку, зв'язані з формами конкретизації управління і включають у себе обидва типи першого порядку: прогнози планові (головний напрямок і характер орієнтації планування для ефективного досягнення поставлених цілей), програмні (визначають конкретні шляхи, міри й умови для досягнення бажаного), проектні (прогнози конкретних образів явища в майбутньому при допущенні ряду відсутніх умов), організаційні (прогнози поточних управлінських рішень, орієнтації для досягнення бажаного стану явищ, поставлених цілей), цільові прогнози (визначальні, що саме бажано і чому).

За періодом попередження (часовий рівень) прогнози поділяються на поточні (на перспективу, протягом якої не відбувається істотних змін об'єкта дослідження), короткострокові (на перспективу тільки кількісних змін в об'єкті), довгострокові (на перспективу не тільки кількісних, але і переважно якісних змін), середньострокові (на перспективу між коротко - і довгостроковими з перевагою кількісних змін), над-довгостроковими (коли значні якісні зміни дають можливість говорити лише про самі загальні закономірності розвитку об'єкта).

Поточному прогнозу відповідає масштаб днів, годин, тижнів – до 1 місяця; короткостроковим – 1-5 років, звичайно до року; середньостроковим – 5-10 років; довгострокові – від 10-15 до 20-30 років, звичайно 15 років; наддовгострокові – за межами довгострокових. Найвищим вважається довгострокове прогнозування, яке вирішує питання на рівні державної політики. Середній часовий рівень аналізує можливість розв'язання стратегічних завдань, які дають орієнтовну відповідь на запитання, що можна зробити. Найнижчий — вирішує оперативні завдання, які належить здійснити в найближчий час.

Соціальне прогнозування здійснюється за масштабом охоплення на трьох рівнях. Найвищий масштабний рівень — це суспільство в цілому, середній — певна територіальна спільність чи регіон і нижчий — окремий колектив.

Можливості філософського прогнозування майбутнього. Сьогодні, коли руйнуються старі міфи і легенди, все з більшою тривогою постає питання, що чекає нас там, за горизонтом? І знову повторюється стара історія: люди не одержують відповіді ні від офіційних осіб, ні від засобів масової інформації. Складність перспектив задає й необхідність нового рівня прогнозування майбутнього. Теоретичними його засадами служить діалектика минулого – сучасного – майбутнього. Майбутнє стало регулятором сучасного завдяки науковим передбаченням та прогнозам. Стратегічними прогностичними можливостями володіє філософія: від неї ми сподіваємося дізнатися – на що можна сподіватися у достатньо віддаленому майбутньому?

Футурологія – узагальнена назва концепцій про майбутнє людства; у вузькому значенні – область наукових знань, що охоплює перспективи соціальних процесів і явищ (у цьому сенсі футурологія синонімічна прогнозуванню і прогностиці). Теоретичною розробкою та обгрунтуванням різних варіантів розвитку суспільства і людини в майбутньому займається в західному світі футурологія (від лат. — майбутнє і гр. — вчення). Термін цей уперше почав вживати (з 1943 року) німецький соціолог О. Флехтхайм, професор політології в інституті при Вільному університеті Західного Берліна. Він писав, що слово "футурологія" ввів з метою відмежування від одіозних ідеологічних доктрин минулого і насамперед від "марксистського утопічного мислення". Як назва "філософії майбутнього", альтернативної всім попереднім соціальним вченням, термін не одержав поширення.

З початку 1960-х під футурологією розумілася "наука про майбутнє", "історія майбутнього", орієнтована на пізнання перспектив усіх явищ, і, насамперед соціальних. Таке розуміння футурології було пов'язане з появою в цей період спеціальних установ, що розробляли науково-технічні та соціально-економічні прогнози, і містило претензію на монополізацію прогностичних функцій існуючих наукових дисциплін. Однак відсутність у зрозумілій у такий спосіб футурології власного предмету й обмеженість розуміння майбутнього за аналогією з минулим виявило неспроможність даного підходу, що до кінця 1960-х привело до практичного виходу такого значення терміну футурологія з уживання. На зміну йому прийшло трактування футурології як комплексу соціального прогнозування у широкому розумінні, як тісно взаємозалежна сукупність прогностичних функцій суспільних наук і прогностика як наука про закони прогнозування. Переважаючим на той час в західній футурології був технократичний напрямок, який був апологією науково-технічного прогресу як головного засобу вирішення соціальних проблем. Даним напрямком була висунута концепція "постіндустріального суспільства", що трактувала перспективи розвитку людства зі сцієнтистських позицій (Белл, Г. Кан, 3. Бжезинський). У рамках ліворадикальної течії футурології науково-технічний прогрес трактувався як каталізатор неминучого краху західного суспільства.

З початку 1970-х через багатозначність і невизначеність термін футурологія витісняється терміном "дослідження майбутнього". Поняття футурологія переважно використовується як образний до нього синонім. Наприкінці 1960-х - початку 1970-х років на перший план у футурології виходить вивчення глобальних проблем. "Футурологічний бум", або "бум прогнозів", характеризувався появою сотень державних спеціалізованих науково-дослідних центрів, інститутів і приватних установ з розробки соціально-економічних, науково-технічних і військово-політичних прогнозів.

Особливе місце серед футурологічних організацій посідає Римський клуб — міжнародна неурядова організація, створена у квітні 1968 року на зустрічі 30 західноєвропейських вчених, бізнесменів, громадських діячів у італійській столиці, які зібралися з метою неформального обговорення перспектив розвитку людства. Сьогодні її членами є понад 100 авторитетних діячів науки і культури із 47 країн світу (серед них: А. Печчеї, А. Кінг, Д. Медоуз, Э. Пестель, М. Месарович, Э. Ласло, Дж. Боткін, М. Малиця, Б. Гаврилишин, Г. Фрідріх, А. Шафф, Дж. Форрестер, Я. Тінберген). Члени клубу, який ініціював комп'ютерне глобальне моделювання перспектив розвитку людства і "меж росту" технологічної цивілізації, дотримуються різних світоглядних концепцій, але їх об'єднує турбота про майбутнє людства, зацікавленість у розв'язанні глобальних проблем на основі співробітництва всіх країн.

За визначенням першого його президента А. Печчеї, Римський клуб — це "невидимий коледж", мета якого "сприяти тому, щоб люди якомога ясніше і глибше усвідомлювали труднощі людства". Інша мета полягала у використанні всіх доступних знань для того, щоб стимулювати встановлення нових стосунків, політичних курсів і інститутів, які б допомагали виправленню сучасної ситуації. За роки свого існування члени Римського клубу виконали понад 15 фундаментальних досліджень перспектив розвитку сучасної цивілізації.

У цілому в рамках футурології останньої третини 20 ст. можна виділити напрямки "екологічного песимізму" (Форрестер, Медоуз, Р. Хейлбронер), який прогнозує негативні наслідки наявних перспектив розвитку людства, і науково-технічного оптимізму (Тоффлер, Месарович, Ласло, Пестель), що обґрунтовує можливість реалізації позитивних потенцій технологічного розвитку.

Австрійський футуролог Еріх Янч нараховує понад 200 наукових методів, спеціальних методик, логічних і технічних засобів пізнання майбутнього. Однак у практиці використовуються не більше 15 — 20 методів прогнозування. Усі вони досить умовно можуть бути поділені на п'ять груп: 1) екстраполяція; 2) експертні оцінки; 3) моделювання; 4) історична аналогія; 5) сценарії майбутнього. Кожний з цих методів пророкування майбутнього має свої переваги і недоліки.

Прогнозування виконує певні функції, зокрема соціально-пізнавальну, функцію розвідки, евристичну, інтегруючу, запобіжну, інтенсифікації, нормативну, комунікативну, орієнтовну. Його найважливішою функцією є те, що воно дає розуміння історичної перспективи, допомагає визначити напрям соціально-економічного та політичного розвитку на тривалий час, правильно орієнтуватись у міжнародних подіях і тим самим служити виробленню обгрунтованої стратегії й тактики.

Нині в Україні є кілька дослідницьких груп, секторів і відділів різних установ, що займаються розробкою стратегічних прогнозів. Наше майбутнє визначається гуманістичними орієнтирами. Проте мова не йде і не може йти про те, щоб вигадувати привабливий образ майбутнього й потім нав'язувати його життю. Майбутнє виростає не з мрій про нього, а з сучасного, з притаманних сьогоденню суперечностей і тенденцій розвитку суспільства. Сьогодні ми перебуваємо на такому суспільно-історичному перевалі, звідки дорога веде або до вершин, або у прірву. Альтернативи немає.