Фінансово-кредитні важелі стимулювання залучення капіталу в інноваційну сферу

Розділ 10.

ФІНАНСУВАННЯ ІННОВАЦІЙНИХ

ПРОЕКТІВ

 

Сутність інновацій та інноваційного процесу

Інноваційний проект та його основні складові

Обґрунтування доцільності фінансування інноваційних проектів

Особливості фінансування інноваційних проектів за участю венчурного капіталу

Роль банків у фінансовому забезпеченні інноваційних проектів

Фінансово-кредитні важелі стимулювання залучення капіталу в інноваційну сферу

 

10.4. ОСОБЛИВОСТІ ФІНАНСУВАННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ ЗА УЧАСТЮ ВЕНЧУРНОГО КАПІТАЛУ

Досвід економічного розвитку країн підтверджує, що еволюцій­ний процес в економіці здійснюється саме через інновації. Вони по­дібно до потягу, тягнуть за собою модернізацію і структурну пере­будову всієї економіки. Саме інновації виступають у якості основного критерію шляхів розвитку суспільства.

Проте, інновації вимагають дуже великих витрат, які далеко не завжди виправдовуються і є надто ризикованими. В останні роки однією з перспективних форм інноваційної діяльності стали венчурні фірми, які використовують для свого фінансування таке джерело, як венчурний капітал.

Назва “ венчурний ” виникла від англійської “venture” — “ризиковане підприємство, починан­ня”. Термін “венчурний (ризикований)” передба­чає, що у в відношеннях капіталіст-інвестор та підприємець, що має на меті отримати гроші від кредитора, при­сутній елемент підвищеного ризику і навіть авантюризму. Зазначене зумовлене тим, що венчурне інвестування, як правило, передбачає інвестування в малі та середні приватні та привати­зовані підприємства без обов’язкового надання будь-якої економічної гарантії або застави, на відміну, наприклад, від банківського фінансування.

Венчурний капітал за своєю природою є капіталом суспільним. Він формується і перерозподіляється при активній участі й підтрим­ці держави і є продуктом перенакопичення.

Венчурний капітал є основою для розвитку венчурного підприємництва – це діяльність, спрямована на здійснення “ризикованих” проектів, як правило, інноваційного характеру, з метою одержання прибутків. Здійснюється таке підприємництво через створення спочатку невеликої наукомісткої фірми з наступним перетворенням її у закриту або відкриту корпорацію, яка дозволяє засновникам придбати великий пакет акцій.

Це підприємства, діяльність яких спрямована на наукові дослідження, впровадження нововведень та фінансування інноваційний проектів. Не дивлячись на те, що діяльність венчурних компаній пов’язана з дуже високим ступенем ризику, такі підприємства мають значні переваги:

ð можливість вільної науково-технічної творчості;

ð наявність стійкого положення на інвестиційному ринку;

ð можливість швидкого збагачення. Такі компанії обіцяють по своїх акціях (сплачують) достатньо високі дивіденди;

ð можливість швидкої переорієнтації на інші напрямки дослідницької діяльності;

ð вузька спеціалізація, конкуренція фінансових та матеріальних ресурсів на обраному напрямку досліджень.

Отже, перевагою венчурних підприємств є, з одного боку, вузька спеціалізація, концентрація матеріально-технічних та фінансових ресурсів на обраному напрямі дослідження, а з іншого, - можливість швидкої переорієнтації на інші напрями діяльності.

Венчурна фірма створюється як правило, невеликим колом однодумців – інженерів, винахідників, менеджерів – з певним досвідом роботи у лабораторіях великих фірм. За допомогою відповідальності та організаційно-правового статусу венчурні фірми діляться на три види: корпорації, партнерства і одноосібні компанії.

Для створення фірми потрібні три важливі умови: ідея нововведення (новий продукт, технологія або послуга); підприємець, готовий на основі такої ідеї створити нову фірму; капітал, що спеціалізується на фінансуванні малих фірм.

Процес заснування нової фірми охоплює такі стадії:

1. Група інженерів-винахідників, розробників, вчених разом з венчурним підприємцем засновують компанію з виробництва нового продукту. Капітал на цій стадії формується переважно за рахунок власних коштів і позик. Потім підключається власник венчурного капіталу, який виділяє певну суму на реалізацію проекту. Здійснюється конструкторська розробка ідеї створення одного-двох виробів. Засновники венчурної фірми є одночасно і її провідними працівниками.

2. Засновники визначають свою економічну стратегію, вивчають ринок, створюють раду директорів. Починається випуск і продаж нового продукту конкретним замовникам. Одержані зразки продаються першим споживачам або підлягають подальшому випробуванню. Фірма на цій стадії повинна завоювати довіру споживачів для забезпечення нових замовлень.

3. Розширення виробництва, промисловий випуск продукції для широкого кола споживачів. Фірма формує нову організаційну структуру. Частіше всього на цій стадії фірма не одержує прибутку.

4. Освоєння додаткових капіталовкладень з метою розширення масштабів виробництва, поліпшення якості продукції, розширення ринку і т.д. Стратегію у галузі виробництва і збуту визначає кон’юнктура ринку.

5. У разі подолання збитковості виробництва мала фірма перетворюється у закриту або відкриту корпорацію, тобто має можливості випускати і продавати власні акції на ринку цінних паперів або великим корпораціям.

Практика розвинених країн свідчить про те, що 20% таких фірм перетворюється у відкриті корпорації, 60% - поглинається більш великими корпораціями, а ще 20% - розорюється.

Розробляючи нові технології, освоюючи нові види продукції, венчурні фірми зазвичай користуються підтримкою держави і великих компаній, яким самим невигідно цим займатися через можливі збитки, вірогідність яких велика.

Великі корпорації зацікавлені у створенні і розвитку венчурного підприємництва, що має різноманітні організаційні форми. Основним критерієм класифікації венчурного підприємництва є джерело інвестування.

Найбільш розповсюдженими основними організаційними формами венчурного підприємництва можна вважати:

ð ”Незалежні” (чисті) венчури, які організовуються у вигляді акціонерних товариств, рекламуючи у пресі свою ідею створення новації та працюють за рахунок коштів приватних та інституційних інвесторів.

ð Впроваджувальні фірми, засновані на пайових засадах промисловими корпораціями, які створюються однією або кількома великими корпораціями у вигляді науково-дослідних консорціумів і працюють за замовленням засновників. Такі фірми отримали назву “Зовнішнього венчуру”, і можуть структуруватися у кількох модифікаціях, організаційно оформлених у вигляді науково-дослідних консорціумів:

È створений з метою проведення фундаментальних довгострокових досліджень. Такий консорціум має свою науково-дослідну базу (лабораторії, дослідні виробництва, інформаційно-обчислювальні центри, інші елементи науково-дослідної інфраструктури), засновниками його можуть бути великі військово-промислові концерни, він може частково субсидуватися державою;

È створений з метою активізації наукової діяльності науково-дослідних інститутів, університетів, на їхній виробничій базі з використанням наявного науково-виробничого потенціалу. Такий консорціум для пророблення і апробації ідеї одержує від корпорацій донорське фінансування і має міжгалузевий характер;

È створений у галузі корпораціями на пайових засадах, з метою розробки галузевих стандартів, технічних умов і контролю за їх застосуванням. Такий консорціум може створюватися під егідою великої холдингової компанії, має тимчасовий характер і часто розпадається внаслідок нездоланної внутрішньогалузевої конкуренції. “Зовнішні венчури”, як правило, невеликі (від трьох до декількох сот чоловік), можуть організовуватися за ініціативою самих вчених і винахідників у вигляді дочірніх компаній з власним науково-виробничим циклом освоєння нових видів продукції.

ð Венчурні фірми, що фінансуються інвестиційними фондами, компаніями, трастами, можуть також використовувати інші джерела: кошти великих корпорацій, банків, пенсійних і благочинних фондів, страхових компаній, особисті заощадження інвесторів та інше, див. рис. 10.3. Попит на венчурний капітал у таких фірм дуже великий і не задовольняється комерційними банками, які утримуються від надмірного ризику. Це викликало виникнення спеціалізованих венчурних інвестиційних фондів і компаній. Мета таких закладів – акумулювання венчурного капіталу та венчурне фінансування і кредитування спеціалізованих ризикових фірм (венчурів).

ð Внутрішні венчурні відділи великих корпорацій, які створюються у вигляді науково-дослідних відділів при великих промислових корпораціях. Такі відділи (групи) іноді формуються як тимчасові творчі колективи і розформовуються після вирішення завдань, які ставилися перед ними. Частіше всього відділи існували тривалий час у вигляді науково-дослідних і дослідно-конструкторських бюро або науково-виробничих об’єднань. Фінансували “внутрішні венчури” за рахунок основної діяльності компанії, причому великі компанії створювали до декілька десятків таких тимчасових венчурних груп. У деяких корпораціях “внутрішні венчури” існують і сьогодні. У випадку успіху “внутрішнього венчуру” він перетворюється в один із виробничих підрозділів компанії, а його продукція реалізується по каналах збуту корпорації. До недоліків цієї форми відносять матричну систему організації управління науково-дослідними роботами, тобто подвійну залежність венчуру від керівництва компанії і від керівництва відділу (проекту); відсутність конкуренції як стимулу інтенсифікації робіт; обмеженість коштів для фінансування венчурних проектів у період спаду виробництва в корпорації. Без забезпечення певних умов співробітники з перспективними ідеями будуть шукати інші способи реалізації своїх проектів.

Усі венчурні фірми обслуговують найчастіше дві перші стадії інноваційного процесу – народження або пошук ідеї і техніко-економічне обґрунтування проекту. Більш великі фірми можуть також виготовляти дослідні зразки та вивчати ринки збуту.

Важливою ланкою функціонування венчурного капіталу є венчурне інвес­тування. Воно відрізняється від інших джерел фінансування за трьома еле­ментами:

1) інвестиція, як правило, здійснюєть­ся у формі участі у статутному фонді підприємства;

2) інвестиція є довгостроковою;

3) інвестори беруть активну участь у діяльності компанії, яку вони фінан­сують.

Венчурні фонди чи компанії пере­важно намагаються інвестувати в інноваційні фірми та підприємства, чиї акції не обертаються у вільному продажу на фондовому ринку, а повністю розподі­лені поміж акціонерами -фізичними чи юридичними суб’єктами підприємниць­кої діяльності. Капітал інвестується або в акціонерний капітал закритих чи відкритих ак­ціонерних товариств в обмін на долю чи пакет акцій, або надаються у формі інвестиційного кредиту, як правило, на середньостроковий пе­ріод, по західним правилам це від 3 до 5 років. Відсоткова ставка за такими кредитами або не встановлюється, або становить - LIBOR 2-4 %.

 

		В Е Н Ч У Р Н И Й К А П І Т А Л

 

Рис. 10.3 Джерела венчурного капіталу

 

Сутність венчурного капіталу знаходить прояв у механізмі венчур­ного фінансування. Венчурне фінансування на основі венчурного капіталу, як результат адаптації господарської системи до вимог підвищення інноваційного процесу, передбачає дольову участь ін­весторів венчурного капіталу в капіталі венчурної фірми шляхом придбання акцій через варанти, опціони або через конвертовані цінні папери. У результаті здійснюється активне залучення інвес­торів до управління венчурною фірмою, що передбачає підбір ко­манди менеджерів, можливість внесення змін у її склад, прийняття стратегічних рішень розвитку фірми, здійснення фінансового кон­тролю за діяльністю фірми. Мета, що її переслідують інвестори венчурного капіталу, полягає в отриманні надприбутків від комерці­алізації нововведення. В силу цього їхні інтереси й інтереси підприємців ризикового бізнесу зосереджені на успішному впровадженні інновацій у виробництво. Таким чином, за своєю природою венчурні інвестиції мають довготерміновий характер, а отримання прибутків на вкладення у венчурні фірми відбувається не раніше, ніж через 5-10 років.

Особливостями венчурного фінансування є те, що:

È Фінансові кошти вкладаються у венчурний бізнес без гарантій з боку венчура.

È Кошти надаються на безповоротній (безпроцентній) основі, тобто ризиковий капітал розміщується не як кредит, а у вигляді паю в статутний фонд фірми.

È Вкладники капіталу вимушені очікувати в середньому від 3 до 5 років, щоб переконатись у перспективності вкладень, та від 5 до 10 років, щоб отримати прибуток на вкладений капітал.

È Інвестори ризикового капіталу прагнуть отримати не підприємницький, а засновницький дохід, який почне приносити підопічна фірма.

È Повернення вкладених коштів венчурним фінансистам здійснюється у момент виходу цінних паперів фірми на відкритий ринок і залежно від частки участі у наданні коштів.

È Фінансова організація стає співвласником венчурної фірми, а на­дані кошти - внесок у статутний фонд підприємства - часткою власних засобів останнього.

È Венчурні фінансисти можуть надавати різноманітні управлін­ські, консультаційні та інші послуги новій фірмі, але не втручаються в оперативне управління її діяльністю.

Існують три основні форми венчурного фінансування:

1. Участь як партнера з обмеженою відповідальністю у фондах, які засновуються і керуються професійними менеджерами венчурного бізнесу, або придбання акцій венчурних фірм через первинний ринок цінних паперів.

2. Організація квазісамостійної дочірньої фірми (внутрішній венчур) з керуючими — співробітниками корпорації, а фінансування такої фірми здійснюється за рахунок коштів корпорації.

3. Пряме фінансування малих венчурних фірм державними, регі­ональними структурами або приватним капіталом.

Важливою умовою ризикового фінансування є орієнтація венчу­рної фірми на розширення виробництва, оскільки підприємство, яке швидко розвивається, може розраховувати на підвищення курсу своїх акцій після виходу на біржу і забезпечити необхідний дохід венчурним інвесторам.

Венчурне фінансування здійснюють по-різному. Най­більш типове проходить у два етапи. На першому етапі відбувається акумуляція засобів з різних джерел корпорацій, пенсійних фондів, страхових компаній, приватних іноземних інвесторів, банків та формування фондів венчурного капіталу, рис. 10.3.

На другому етапі здійснюється розподіл коштів фонду серед ві­дібраних після експертизи проектів, що істотно знижує ризик втрати коштів венчурного капіталу.

Існує ряд умов венчурного фінансування:

1) підприємство, у яке вкладаються кошти венчурного фонду, не повинно бути державним, командитним, індивідуальним чи кооперативним. Воно обов’язково має бути акціонерним, або в ході інвестування стати акціонерним;

2) підприємство повинно забезпечити зростання капіталу на 50—50%;

3) необхідний механізм продажу акцій.

Венчурні фонди заробляють свої прибутки іншим чином, ніж, скажімо, банки. Підприємцям вони надають кошти на безпроцентній основі, а в обмін на свої кошти отримують цінні папери, що підтверджують право на участь у бізнесі й у розподілі прибутків. Здебільшого венчурні фонди не купують акції на вторинному ринку, і є фондами прямих інвестицій. Отже, венчурних інвесторів цікавить приріст ціни придбаних цінних паперів.

Інвестори, вкладаючи кошти у венчурні фонди, висувають певні умови:

È капітал може надаватися підприємцям на певний строк;

È на відбір ризикових проектів венчурний капіталіст може витратити тільки певну суму від розміру фонду;

È у разі продажу акцій венчурних фірм венчурний капіталіст отримує у вигляді винагороди частину венчурної суми.

Через певний строк інвестори отримують різницю в цінах акцій на момент їх придбання і момент продажу з урахуванням щорічних витрат на управління фондом і премії венчурному менеджеру.

Венчурне фінансування передбачає застосування різних механізмів фінансування на різних етапах інноваційного процесу. Це дає змогу максимально задовольняти потреби у фінансових засобах, а також ефективно поєднувати інтереси власників капіталу і малого бізнесу.

Венчурні фонди беруть участь у фінансуванні фірм на різних етапах життєвого циклу нововведення. Але у кожного типу фондів існує певна специфіка, що знаходить відображення в розподілі кош­ів на цих етапах (див. табл. 10.11.).

Таблиця 10.11.