Утворення Галицько-Волинського князівства. Політика Романа Мстиславича і Данила Галицького

Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об'єднує Галичину і Волинь. Переможні походи проти Литви та Польщі по­мітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. Вже 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим князем. Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галиць­ко-Волинське князівство на рубежі XII—XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. Центром своєї держави Роман обрав Галич. З часом Роман стає помітною фігурою на європейській історичній сцені, про що свідчить пропозиція Папи Римського 1204 р. в обмін на прийняття князем католицизму коронувати його. Галицько-Волинський князь втягується у жорстоку бо­ротьбу між Гогенштауфенами і Вельфами, яка загострилася у тодішній католицькій Європі. Проте не тільки мечем здобував собі славу Роман. В останні роки життя він запропонував мо­дель підтримки "доброго порядку" на Русі. Відповідно до цього проекту планувалося припинення князівських міжусобиць, кон­солідація сил для відпору зовнішнім ворогам, запровадження майорату (передачі князівського столу й усіх земель старшому сину, що могло зупинити, на думку Романа, процес роздрібне­ності) та вибори київського князя (у разі смерті) шістьма най­більшими на Русі князями. Проте галицько-волинському князю не вдалося об'єднати Русь у 1205 р. він трагічно загинув поблизу польського містечка Завихоста під час сутички з вояками краківського князя Лешка Білого.

Данила Романовича Галицького Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство наби­рає сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра. Відчуваючи ре­альність постійної загрози із Заходу і Сходу, зводить низку міст-замків (Данилів, Кременець, Угровеськ та ін.). У період монгольського нашестя Данила Галицького не було в князівстві: він перебував в Угорщині та Польщі, де намагався схилити феодальну верхівку цих держав до утворення анти монгольського воєнного союзу. Коли полчища Батия рушили в Угорщину, Данило повернув­ся на рідні землі. Тут його чекали не тільки значні демографічні втрати, руїни та згарища, а й чергове зіткнення зі свавіллям га­лицьких бояр, які запросили на престол маріонеткового черні­гівського княжича Ростислава. Одержавши 1245 р. у битві під галицьким містом Ярославом перемогу над військами Ростисла­ва, Данило знову відновлює єдність Галицько-Волинського кня­зівства. В тому ж 1245 р. князь змушений їхати до Золотої Орди, щоб одержати ярлик на управління землями. Формально визнав­ши залежність від хана, Данило намагався тим самим виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару по золото ординцях. За цих обставин Данило мав змогу сконцентрувати увагу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненні та централіза­ції князівства. Активно укріплялися старі міста та зводилися фор­теці нового типу, розташовані на горбах і з кам'яними стінами; відбулася реорганізація війська: було сформовано піхоту, переозброєну кінноту (особливу увагу зосереджено на важко озброєній кінноті, ударів якої, як правило, не витримували татари). Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері намагається ре­алізувати свої плани щодо створення анти ординської коаліції. Князь не тільки примирюється, а й налагоджує союзницькі від­носини зі своїми колишніми ворогами — Польщею, Угорщи­ною та Литвою. Шлюб дочки Данила та володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича, молодшого брата Олександра Невського, скріпив воєнний союз двох найвпливовіших русь­ких князів. На жаль, ці зовнішньополітичні кроки галицько-волинського князя не привели до утворення антиординської ко­аліції. По-перше, основні інтереси західних сусідів Данила бу­ли зосереджені на Заході, а не на Сході. По-друге, у 1252 р. Золота Орда завдала спустошливого превентивного удару по Володимиро-Суздальському князівству, внаслідок якого князь Андрій втратив свій стіл і втік до Швеції. Скориставшись скрутним становищем Данила Галицького, Римський Пала Інокентій IV пообіцяв галицько-волинському кня­зю реальну допомогу в боротьбі з золотоординцями та королівсь­ку корону за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою під покровительством Папи. Намагаючись вико­ристати всі сили для боротьби проти іга, Данило погоджується на ці умови, і 1253 р. у місті Дорогочині відбувається його коро­нація. У цьому ж році Папа Римський оголошує Хрестовий похід проти татар, до участі в якому закликав Польщу, Чехію, Помера­нію та Сербію. Проте через низку причин (більшість названих країн були втягнуті у боротьбу за австрійську спадщину, їх роз­дирали внутрішньополітичні негаразди, не могли вони розрахо­вувати і на кількісну перевагу над військовими формуваннями монголів) плани ще одного хрестового походу так і залишилися нездійсненими. Не відчувши реальної допомоги з боку папської курії, Данило розриває угоду з Ватиканом і вступає у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою.

Наприкінці 1254 р. Данило Галицький перейшов у наступ проти військ Куремси, який намагався окупувати галицьке По­низзя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалося відвоюва­ти у кочівників землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. До його планів входило визволення Києва, але саме у цей час литовський князь Міндовг розриває укладений 1254 р. військо­вий союз, який було скріплено зарученням сина Данила — Шварно та дочки Міндовга. Це різко змінює ситуацію — протягом 1255—1256 рр. безперервно триває протистояння з Литвою. Змінивши слабкого Куремсу на досвідченого Бурундая, яко­го літописець називає "безбожним, лихим, окаянним", Орда розпочинає 1258 р. новий масований наступ. Не маючи сил для протидії, Данило Галицький під тиском вимог Бурундая був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кременця, Данилова та інших міст. Збе­реглися лише оборонні споруди неприступного Холму. Саме у цьому місті після серйозної хвороби 1264 р. помирає князь Данило.

16.Запорозька Січ і процес формування козацької державності. Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'являється 1551 р.у польського історика Мартина Бєльського (1495—1575 рр). У своїй "Всесвітній хроніці" він повідомляв, що у першій поло­вині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переп­равами, промислом і для боротьби з татарами. У різні часи Січ розташовувалася на різних остро­вах — Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін. Складність питання про місцезнаходження і час виникнення першої Січі полягає в тому, що стихійно прибуваючі на Запорожжя козаки будували у різних місцях так звані "городці" та засіки або ж "січі" з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Проте такі імпровізовані населені пункти були слабо укріпленими і тому під натиском ворога досить швидко припиняли своє існування, не лишаючи після себе згадки, зафіксованої в історичних джерелах. Саме тому заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацького ватаж­ка Дмитра Вишневецького (Байди). Під його керівництвом протягом 1552—1556 рр. на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, мури якої не тільки гарантували безпеку, а й надалі стали своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртування запорозького козацтва. З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (ко­зацька) державність, яку фахівці називають праобразом, ескізом, зародком справжньої держави. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поши­рюється юрисдикція даної держави. Вищим законодавчим адміністративним і судо­вим органом Січі була січова рада. її рішення були обов'язкови­ми до виконання. Як правило, рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочи­ни та ін. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі — військової старшини, а також органів місцевої влади — паланко­вої або полкової старшини. У Січі функ­ціонувало також власне козацьке право, яке не було писаним законом, а "стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом”. Запорожжя мало і свою територію, яка називалася "землями Війська Запорозького". Розташовуючись на території Дніпропетровської, Запорізької, частково Херсонської, Кіровог­радської, Донецької, Луганської та Харківської областей, Запо­розька Січ у XVIII ст. за розмірами площі була близькою острів­ній Англії. Територія Запорожжя постійно змінювалася, кордо­ни переносилися". М. Костомаров назвав Січ "християнською козацькою республікою”.. Туї не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками. Обряд обрання старшини свідчив про глибоко укорінений де­мократизм козацької громади. Глибока релігійність, ревний захист православної віри — характерні ознаки духовного життя Запорожжя. Про прихильне ставлення козаків до релігії свідчить існуван­ня у межах вольностей Війська Запорозького Низового понад 60 церков. Особливо прихильність козаків до православ'я виявилася у бо­ротьбі проти окатоличення та унійного руху. Саме тому можна констатувати, що між православ'ям і козацтвом існував глибинний зв'язок, козацький устрій мав демократичний характер і тому Запорозьку Січ ціл­ком обґрунтовано можна назвати "християнською козацькою рес­публікою".

Козацька форма державності мала свої особливості. По-пер­ше, вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі. Людей об'єднала не сила державної влади, а духовна спорідненість. По-друге, Запорозька Січ була деформованим варі­антом державності: інтенсивний розвиток військової сфери — могутнє військо та озброєння і примітивний економічний сектор (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвину­тої інфраструктури). Отже, Запорозька Січ, маючи низку головних ознак держав­ності, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки (домінування під тиском обставин воєнної та невиконання господарської, демографічної, культурної та інших державотворчих функцій) перехідної моделі та несприятливі зов­нішні впливи так і не дали змоги цьому зародку, ескізу українсь­кої державності перерости у нову якість, але свій помітний яскра­вий слід у процесі українського державотворення козацька дер­жава, безумовно, залишила.