Люблінська унія 1569 р. Захоплення українських земель Польщею

Неоднорідність української еліти у Литовській державі сут­тєво вплинула на розвиток історичних подій. Так, у січні 1569 р. знекровлена Лівонською війною (1558—1583 рр.) з Московсь­кою державою, Литва змушена була піти на участь у спільному польсько-литовському сеймі, який мав винести остаточне рі­шення щодо включення Литовської держави до складу Польщі. Згідно з польським проектом унії, Литовське князівство мало інкорпоруватися до складу Польської держави, на чолі якої му­сив стояти один володар і спільний сейм, а в Литві залишалася власна адміністрація та судочинство. Знаючи, що укладення та­кої унії обмежить їхнє всевладдя, звузить спектр привілеїв, спри­ятиме процвітанню конкурентної польської провідної верстви, литовські, українські та білоруські магнати, які брали участь у переговорах, намагалися саботувати це рішення. А щоб остаточно зірвати сейм, після місячних переговорів вони таємно залишили Люблін. Проте Польща не розгубилася після такого демаршу литовської сторони. Навпаки, відчуваючи власну силу, вона пе­реходить у наступ. Спираючись на українську шляхту, яка ба­жала припинення постійних прикордонних конфліктів, обме­ження всевладдя власних магнатів, отримання широких прав, якими користувалася польська еліта, польський король термі­ново видає кілька універсалів про відокремлення Підляшшя, Волині, Київщини та Брацлавщини від Литви і включення їх до складу Польщі. Водночас піднімалося питання навіть про початок воєнних дій проти Литви із залученням до них татар­ських формувань. Литовська делегація повернулась у сейм, коли всі українсь­кі землі опинилися поза державними кордонами Литви. 1 лип­ня 1569 р. було укладено польсько-литовську унію, яка юридично закріпила появу нової держави — Речі Посполитої. Згід­но з унією обирався спільний король, єдиними для новоствореної держави мали бути сейм, сенат, гроші. Крім того, польська та литовська шляхта отримували право володіти землями у будь-якій частині держави. Незважаючи на польський тиск, литовсь­ке князівство частково зберігало ознаки своєї колишньої дер­жавності — печатку, герб, фінанси, адміністрацію та військо. Урядовою залишалася руська мова, а правовою основою — Ли­товський статут. Отже, за порівняно невисоку ціпу (у рівняння в правах з поль­ською шляхтою, гарантування свободи віросповідання, збережен­ня руської мови в офіційному діловодстві) українська шляхта всу­переч українським магнатам не тільки не противилася, а й спри­яла переходу Волині, Київщини, Брацлавщини та Підляшшя під владу Польщі. Безумовно, основну роль у цьому процесі відігра­вали егоїстичні вузько станові інтереси, але фахівці цілком ре­зонно зазначають, що для української еліти у цей період можли­вості вибору надзвичайно звузилися: порівняно демократична, але слабіюча Литва; набираюча силу, але жорстко централізова­на Московська держава і відносно стабільна, зберігаючи грома­дянський мир та внутрішню єдність, Польща. Українську шляхту приваблювали у польській моделі державності гарантовані по­літичні свободи та станові привілеї, обмеженість королівської влади, відносна релігійна толерантність. До того ж у середині XVI ст. на тлі кривавих релігійних протистоянь в Англії, Німеч­чині та Франції, жахів інквізиції в Іспанії та трагедій опричини у Росії внутрішнє становище у Польщі було стабільнішим. Того часу ще не чітко виявили себе ті тенденції, які згодом призвели до кризи польської державності.

Укладення Люблінської унії відкрило новий етап у житті українських земель, етап згортання політичного життя, еконо­мічних утисків, прогресуючої втрати національних традицій та культури.