Національна політика в Україні в 20-х рр. ХХ ст. “Українізація”, її суть і наслідки

Принципово важливою складовою частиною культурних про­цесів в Україні у 20—30-х роках була політика коренізації, спря­мована на те, щоб надати народам, об'єднаним у СРСР, певної "культурно-національної автономії" — реальної можливості роз­вивати свої національні культури і мови. Ці ідеї покладені в основу рішень XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому вже чітко були сформульовані основні положення політики коренізації: під­готовка, виховання та висування кадрів корінної національності; врахування національних факторів при формуванні партійного І державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей; глибоке вивчення на­ціональної історії, відродження і розвиток національних тради­цій і культури. У практичному здійсненні політики коренізації в Україні чітко виділяються два аспекти: українізація і створення необхідних по­літичних та економічних умов для розвитку національних мен­шин. Суть політики коренізації полягає у спробі більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національ­ного відродження на окраїнах. Політика коренізації була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:

1.Політика коре­нізації, що стимулювала національне відродження, мала на меті створити у світового співтовариства враження гармонійного і віль­ного розвитку радянських республік. 2. Політика коренізації у задумі була засобом пошуку спіль­ної мови з селянством залу­чити на свій бік національну інтелігенцію шляхом поширення принципових ідей непу (плюралізм, вільний розвиток, певна де­централізація і т.п.) на сферу національних відносин. 3. Коренізація давала змогу в перспективі зняти наростаюче протиріччя між народними масами і партійним, радянським, гос­подарським апаратом. 4. Політика коренізації була спробою більшовицького керів­ництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах. 5. Коренізація мала зміцнити новоутворену державну струк­туру — Радянський Союз: Реальними практичними кроками для здійснення політики коренізації (для України — "українізації") стали декрети ВУЦВК від 27 липня та 1 серпня 1923 р., у яких проголошу­валася рівність мов і вказувалося на необхідність надання допо­моги у процесі розвитку української мови. Згодом була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, За порівняно короткий час енергійне втілення в життя політи­ки українізації дало значні результати. Так, в середині 20-х років питома вага українців у партії виросла до 54,5%, в ЛКСМУ — до 65%. Серед відповідальних працівників окружкомів партії укра­їнці становили понад 50%, у складі ЦК КП(б)У — 35%, Політбюро ЦК КП(б)У — 66%. У цей час 78% шкіл і 39% техніку­мів, 34,1% дитячих будинків були україномовними. У 1927—1928 навчальному році українці становили 49,8% усіх студентів рес­публіки. Тираж україномовних газет за 1924—1927 рр. зріс у 5 разів, значно збільшилася кількість і тиражі книжкової про­дукції українською мовою. Різнопланова культурно-освітня робота (відкриття українсь­ких шкіл, видання українських газет,, функціонування українсь­кого радіомовлення тощо) проводилася серед компактно прожи­ваючих за межами УРСР груп українців. (На квітень 1925 р. за межами республіки проживало 6,5 млн, українців. Найбільші компактні поселення в СРСР розташовувалися на Кубані — май­же 2 млн,, в Курській губернії — 1,3 млн., Воронезькій — 1 млн., на Далекому Сході, в Туркестані — по 600 тис. осіб). На початку 30-х років українізацію, влучно названу американ­ським істориком культури М. Семчишиним "українським рене­сансом XX століття", як і всю політику коренізації, почали посту­пово згортати.. Як видно, зміни, порівняно з початком 20-х років, відбулися сут­тєві: по-перше, українізація стала підкреслено "більшовицькою", по-друге, шляхом "добиття" і "викриття" намагаються втримати її у потрібних режимові рамках, по-третє, все чіткіше простежується акцент на пролетарський інтернаціоналізм. Остаточно політика коренізації в Україні була згорнута 1938 р Отже, впроваджуючи політику коренізації на початку 20-х років більшовицьке керівництво СРСР мало на меті створити у світового співтовариства враження про вільний та гармонійний розвиток радянських республік; знайти спільну мову з багато­мільйонним полінаціональним селянством; зняти наростаюче про­тиріччя між народними масами і політичною елітою; поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах; час­тково компенсувати республікам СРСР втрату політичного суве­ренітету наданням прав "культурно-національної автономії". Коли ж у 30-х роках національне відродження, яке було одним, з без­посередніх наслідків політики коренізації, почало виходити за рамки міцніючої командно-адміністративної системи, цю полі­тику було згорнуто.