Суспільно-політичне життя в Україні в умовах авторитарно-бюрократичної системи (друга половина 60-х середина 80-х років ХХ ст.)

Якщо у галузі економіки принаймні декларувалися деякі ре­форми, то у політичній сфері брежнєвське керівництво намагалося зберегти існуючий режим, не втратити спадкоємність з влад­ними інститутами попередніх десятиріч. Головними елементами цієї спадкоємності були ігнорування принципу розподілу влади, збереження декоративного характеру органів народного самоуп­равління, зміцнення політичного монополізму КГРС. Курс на "стабілізацію", а надалі — консервацію існуючого режиму особливо посилився після серпневого втручання у внут­рішні справи Чехословаччини 1968 р. Характерними рисами реалізації цього курсу були:

1. Підміна справжнього народовладдя формальним представ­ництвом трудівників у радах, обмеження їхньої реальної влади. Створені у такий спосіб органи державної влади республіки виконували декоративну роль і серйозної реальної влади не ма­ли.

2. Зростання масштабів бюрократичного апарату, узурпа­ція значної частини законодавчих функцій виконавчою владою. Щорічно апарат управління країни збільшувався на 300—500 тис. осіб, сягнувши у 80-х роках 18 млн.

3. Зведення нанівець самостійності громадських організацій, їхнє фактичне одержавлення.. Це стимулювало, з одного боку, падіння політичної активності, а з іншого — появу "неформальних" орга­нізацій та груп.

4. Згортання гласності. Якщо 1960 р. у республіці виходило 3280 газет, то 1985 р. — лише 1799. Характерно, що в цей період кількість республіканських та обласних газет навіть зрос­ла, а місцевих та районних — зменшилася. Отже, набирає силу тенденція монополії на інформацію.

5. Фактичне перетворення КПРС на стрижень державної структури і зосередження у її руках усієї повноти влади. Кому­ністичну партію України у брежнєвський період очолювали два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку республіки: П. Ше­лест — автономізаційну, В. Щербицький — централістську, тобто орієнтовану на центр.

Боротьба цих протилежних тенденцій лягла в основу протис­тояння "харківського" і "дніпропетровського" політичних кла­нів. Липневий Пленум ЦК КПУ 1963 р. визнав повну перемогу харків'ян: першим секретарем республіканської парторганізації було обрано П. Шелеста, другим став М. Соболь. П. Шелест активно підтримував хрущовські реформи, особ­ливо створення раднаргоспів, виношував плани республікансь­кого госпрозрахунку, більшої незалежності республіканських структур у господарчих питаннях. Проте після приходу до влади Л. Брежнєва і особливо після "Празької весни" 1968 р., коли помітно посилюється ідеологічний диктат, зростає нетерпимість до інакомислення у будь-якій формі і сфері, а тим більше у пар­тійній верхівці, автономістська модель П. Шелеста і його заяви на засіданні Політбюро 'ЦК КПРС типу: "Українська партійна організація не підтримає це рішення" дедалі більше вступали в протиріччя з новими реаліями. У 1972 р. П. Шелест усувається зі своєї посади. Звинувачений в ліберальному ставленні до націоналістичних проявів, у потуранні економічно­му місництву, в ігноруванні Москви П. Шелест 1973 р. виходить на пенсію. У 1972 р. ліде­ром комуністів республіки став В. Щербицький — сімнадцятий за рахунком керівник КПУ. На з'їзді КПУ із десяти членів Політбюро ЦК КПУ, обраних у 1971 р., залишило­ся у новообраному складі лише п'ять, а з п'яти кандидатів у чле­ни Політбюро КПУ — один. Як у більшості політичних лідерів, з плином часу у В. Щербицького змінювалися пог­ляди й оцінки. Єдине, шо, очевидно, лишалося незмінним — це його орієнтація на центр і персонально на Л. Брежнєва. "Команда" Щербицького не зуміла дати своєчасного кри­тичного аналізу ситуації у республіці.Значною мірою це пояснюється тим, що вона діяла в межах старого економічного механізму за його законами і правилами. У брежнєвський період інтенсивно йде процес злиття функ­цій партійного і державного апарату, підміни держави та її орга­нів партією.. У 1985 р. комуністи становили 68,3% складу народних депутатів Верховної Ради УРСР, а 1987 р. — 43,7% складу місцевих Рад республіки. З іншого боку, майже 47,5% складу місь­ких і районних виборних партійних органів УРСР 1985 р. стано­вили управлінські кадри — голови колгоспів, директори підпри­ємств, працівники радянських установ і т.п. Тобто, відбувалося взаємопроникнення, яке дедалі більше посилювало монополію КПРС на владу. Так, 1977 р. майже третину складу виборних профспілкових органів УРСР становили члени КПУ. Ця тенденція була харак­терною і для розвитку інших громадських організацій. Оголосивши себе у Конституції 1977 р. "ядром політичної системи суспільства", КПРС намагалася домінувати у кожній лан­ці суспільного життя. За період від 1964 р до 1985 р. КПУ виросла майже вдвічі. На 1 січня 1985 р. в партії перебував кожен дев'ятий робітник у республіці і кожен дванадцятий громадянин віком 18 років і старше. У цей період практично нікому не відмовляли у вступі до КПРС. Відсоток відмов становив 0,3—0,4% і був практично найнижчим за всю істо­рію партії. Проте, хоча КПУ невпинно зростала, партійний вплив на багатьох ділянках не зростав, а знижувався. Значною мірою це було зумовлено дією негативних тенденцій у розвитку самої партії. Курс на "стабільність" практично сприяв незмінності кадрів. Так, із 195 членів ЦК Компартії України по­над 68% були обрані до складу даного керівного органу вдруге, втретє, а 30 осіб — учетверте, тобто перебували у складі ЦК аж з 1966 р. Старіло партійне керівництво, і як не парадоксаль­но, незважаючи на бурхливе кількісне зростання в останні роки брежнєвського періоду, старіла і сама партія — у 1986 р. 37,8% КПУ становили люди старші 50 років. З огляду на це закономір­но, що в апарату політичної влади в цей період сформувався від­повідний стиль керівництва — дуже обережний, уповільнений, орієнтований не стільки на вирішення проблем, як на те, щоб не порушити власної рівноваги.

Отже, політичне життя в країні дедалі більше набуває закри­того характеру, наростає відчуження партії від народу, посилю­ється ідеологічний диктат. Проголошений курс "стабілізації" не тільки не зробив систему стійкішою, а навпаки, — заважаючи назрілим змінам у суспільстві, породжував і стимулював поглиб­лення кризових явищ.