Формування української національної самосвідомості

Історичні обставини розвитку української культури в 19 ст.

Духовна культура українського народу кінця XVIII — початку XX ст. розвивалась в умовах постійних утисків Російської та Австрійської імперій. Після ліквідації Гетьманщини (1764 р.) і зруйнування Запорозької Січі (1775 p.), юридичного оформлення кріпосного права на Лівобережжі та Слобожанщині (1783 p.), скасування чинності магдебурзького права (1831 р.) і Литовського статуту (1840 р.) на Правобережжі Україна фактично перетворилась у безправну колонію Російської імперії. На колоніальному становищі опинились і західноукраїнські землі, що перебували у складі Австрійської монархії.

У 1801 р. на царський престол вступив Олександр І, який здобув репутацію ліберального правителя. В усій імперії відчувався подих так званої нової ери. Генерал-губернатором України був призначений прихильний до українців князь Куракін. Скориставшись цими обставинами, українські культурні діячі заснували 1805 р. у Харкові приватний університет.

На початку XIX ст. в Україні з'явилися масонські організації антиурядового спрямування. Одна з них під назвою "Любов до істини", членом якої був І.Котляревський, діяла в Полтаві 1818 р. У Києві організувалася таємна ложа "Товариство об'єднаних слов'ян". Аналогічні організації існували в Житомирі, Кременці й інших містах України.

Ситуація в Україні ще більш ускладнилася, коли на царський престол 1825 р. вступив Микола І. Ідеологія російської деспотії у цей час виражалася формулою міністра освіти Уварова: "Самодержавство — православ'я — народність". Царські власті розпорядились ліквідувати польські школи. Російська мова стала офіційною в усіх установах. Київський університет св.Володимира, заснований 1832 р., став центром обрусіння.

На тлі таких історичних, суспільно-політичних та національних відносин утверджувався новий етап національно-культурного відродження, який започаткував нову добу в історії України.

Формування української національної самосвідомості.

Виникненню й поширенню української національної самосвідомості сприяло багато факторів суспільно-політичного і культурно-освітнього характеру. Зокрема, наприкінці XVIII ст. імпульс цьому процесові дав ряд найважливіших політичних подій, що мали загальноукраїнське і загальноросійське значення. Це — російсько-турецькі війни за Північне Причорномор'я та Крим (70—80-ті роки), ліквідація Запорізької Січі (1775 p.), скасування автономної козацької адміністративно-політичної системи на Слобожанщині та Лівобережжі і юридичне оформлення тут у 1783 р. загальноросійського кріпосного права, насильницьке приєднання Російською імперією території Правобережної України, а Австрійською — Галичини і Буковини (70—90-ті роки). Розчленування, з одного боку, і возз'єднання, — з другого, території українського етносу, знищення останніх опор його державності супроводжувалося також і його русифікацією.

Важливе місце в пробудженні національної самосвідомості українців належить творчості першого класика вітчизняної літератури й драматургії І.П. Котляревського (1769—1838 pp.). Його перелицьована "Енеїда", без волі автора видрукувана 1798 p., була першою книжкою, яка надзвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово. Своїми ж образами минулої козацької слави і сучасного гіркого селянського життя вона сприяла зацікавленню ними широких кіл української інтелігенції.

Крім формальної сторони — літературного друкованого слова, писаного народною мовою, до того ж незвичайно легкою, вільною і культурною, — поема містила в собі справді дорогоцінний зміст. З-за жартівливої форми талановитої пародії, що описувала нібито троянських гультіпак, проглядали інші образи й спомини. Українські козаки також часто блукали світами, не знаходячи собі притулку — й гіркі гадки мусили наводити спомини, що викликались цим оповіданням нібито про троянських бурлак. З-поза веселих і часом грубуватих жартів і глузувань поставали образи "вічної пам'яті Гетьманщини". Поставало народне життя, змальоване з великою любов'ю і знанням, пробуджувались зацікавленість і співчуття до його проблем.

Славнозвісна "Енеїда" започаткувала нову українську літературу й відіграла величезну роль в усвідомленні себе українцями національно індиферентних людей.

І до сьогоднішнього дня ще не оцінений належним чином внесок "Енеїди" у скарбницю світової культури. Шведський дослідник А. Єнсен (початок XX ст.), перелічивши ряд травестійно-пародійних обробок Вергілієвої "Енеїди" в історії європейської літератури, зазначає, що творіння Котляревського не просто виділяється своєю "самостійною оригінальною вартістю", а й перевищує "і культурно-історично, і мовно, та й естетично" всіх своїх попередників. Перевищує, бо в ній спостерігаємо "багатосторонній образ цілої України, народних звичаїв і соціальних обставин", бо українське народне життя в ній "так всесторонньо, а при тім артистично" опрацьоване. Перевищує з погляду на її "реалізм, національний гумор і народну мову".

Процес українського національного відродження на першому етапі (приблизно до середини 40-х років XIX ст.) охопив найбільші культурні центри українських земель, що перебували під владою Російської імперії, — Харків, Полтаву, Ніжин, а згодом досяг Перемишля та Львова на території Галичини, яка входила до складу Австрійської імперії.

Національно-визвольні сюжети з історії України привертали увагу й класиків російської літератури Олександра Пушкіна та Миколи Гоголя. Їхні твори української тематики, не тільки художньо розкривали освіченим російським читачам багатий віковічними традиціями український світ, а й сприяли піднесенню національної свідомості самих українців. Досить вагомий внесок у цю справу зробили декабристи, зокрема Кіндрат Рилєєв. У своїй поемі "Войнаровський" він створює художні образи реальних історичних діячів — українського гетьмана Івана Мазепи та його небожа Андрія Войнаровського, яких зображує патріотами й героями національно-визвольної боротьби в Україні. Таке трактування цих образів не тільки повністю розходилося з офіційною точкою зору російського царизму та його ідеологів, але й було несподіваним для багатьох сучасників поета. Ще зовсім недавно воно з упередженням сприймалося і радянськими істориками та літературознавцями.

Вітчизняна війна 1812 р. безпосередньо зачепила й долю українського народу. Викликаючи хвилю патріотичних настроїв проти наполеонівського нашестя, вона дала значний імпульс піднесенню національної самосвідомості в Україні. А серед прогресивної російської громадськості (незалежно від національності її діячів) пробудила романтизований інтерес до мови, фольклору та побуту населення України. З цього інтересу народилися перші українознавчі лінгвістичні та фольклористичні праці (у світ їх випустили видавництва Петербурга та Москви). Це — граматика української мови, складена вченим-мовознавцем із Сумщини Олексієм Павловським (1818 p.), збірники українського пісенного фольклору Миколи Цертелєва, грузинського князя за походженням (1819 р.), та Михайла Максимовича — вихованця Московського і майбутнього першого ректора Київського університету (1827 p.). Відомий російський учений-славіст Ізмаїл Срезневський розпочав свою викладацько-дослідницьку діяльність у Харківському університеті. Як збирач та видавець творів українського фольклору він цілком усвідомлював свою добровільну й благородну місію популяризатора масової української самосвідомості. Його стаття "Взгляд на памятники украинской народной словесности" (1834 p.) — перший друкований публічний виступ на захист української мови, її права на необмежене використання в літературі й науці. "Надії на славу літературну" побачив Срезневський у творчості українських письменників, своїх сучасників — Івана Котляревського, Петра Гулака-Артемовського, Григорія Квітки-Основ'яненка.