Суспільно-політичне життя укр. земель в складі Румунії

Суспільно-політичне життя укр. земель в складі Польщі. Виникнення ОУН

Після розпаду Австро-Угорщини в 1918 р. деякі території України потрапивши під владу різних держав, зокрема Східна Галичина відійшла до Польщі, Північна Буковина - до Румунії, а Закарпаття - до Чехословаччини

Новостворена Польська держава обіцяла країнам Антанти надати українцям широкі автономні права, але цієї обіцянки не дотримала.
Натомість вона вживала заходів, унаслідок яких:

були ліквідовані всі демократичні інституції ЗУНР;

категорично заборонялося вживати назви «Західна Україна», «Східна Галичина»;

забороненими стали слова «українець», «український», замість них реанімувався давній термін «русин», «русинський»;

зусиллями міністра освіти С.Грабського українські школи були перетворені на польсько-українські з перевагою польської мови;

українців не приймали до Львівського університету, у якому закрили всі українські кафедри;

українців та представників тих національних меншин, які підтримували Західноукраїнську Народну Республіку (здебільшого євреїв та німців), звільнено з керівних посад і державних закладів. Терор охопив терени Галичини. Десятки тисяч українців і тих, хто їм співчував, зазнавали масових арештів, ув'язнень, концтаборів. Польська влада повела наступ проти української культури та освіти. Відбувалася штучна колонізація: до українських міст були переселені 100 тис.осіб польського походження, а до сіл-200 тис.осіб.
Щоб придушити опір українців, за ініціативи польського прем'єр-міністра Юзефа Пілсудського в Галичині проведено «пацифікацію»-масові репресії проти українців, здійснені за допомогою військових та поліції. Наступ на політичне, громадське й культурне життя супроводжувався арештами, погромами українських кооперативів та різноманітних установ.
У червні 1934 року в Березі-Картузькій був створений спеціальний концтабір для репресованих українців.
Щоб завадити консолідації українського національно-визвольного руху, був установлений штучний кордон між Галичиною та Волинню,Поліссям і Підляшшям.
Польський уряд постійно намагався посіяти розбрат між 3-мільйонним українським населенням Галичини, переважно греко-католицького віровизнання, та 2-мільйонним православним населенням, яке мешкало на інших підвладних Польщі українських землях.
Національні утиски доповнювалися жорстоким соціально-економічним гнобленням. Польський уряд поділив країну на дві території: «Польщу А» та «Польщу Б». До першої входили етнічні польські землі, до другої - переважно західноукраїнські та західнобілоруські. Для території «А» був визначений швидкий індустріальний розвиток, а територія «Б» мала залишатися ринком збуту польських товарів та джерелом сировини. 85% підприємств цього краю були дрібними й не витримували серйозної конкуренції.
Під час економічної кризи 1929–1932 рр. значна кількість українських підприємств і господарств зазнала чималих збитків або розорилася, а польський уряд активно підтримував польських підприємців і землевласників.

Виникнення ОУН

Українське населення не вважало польську владу постійною, а розглядало її як тимчасову й окупаційну. Переважна його більшість бойкотувала заходи поляків(перепис населення, парламентські вибори).
1920 року була заснована Українська військова організація(УВО), яку очолив Є.Коновалець. Ця організація вдалася до серії терористичних актів, серед яких були замах на прем'єр-міністра Юзефа Пілсудського 25 листопада 1921 року, підпали господарств польських поміщиків, напади на поліцію тощо. До 1923 року у Відні діяв уряд ЗУНР, очолюваний Є.Петрушевичем, який протягом певного періоду координував політичний рух у Галичині. Уряд Є.Петрушевича робив усе можливе, щоб його почули великі держави: надсилав їм ноти протесту проти польської окупації, звертався до них по допомогу.Проте Антанта хотіла мати потужний кордон з Радянською Росією, тому була зацікавлена в сильній Польщі. Було ще й утвор. Українське національно-демократичне об'єднання(УНДО), утворене внаслідок об'єднання різних політичних сил Галичини й Волині (лідер УНДО - Д.Левицький). та Комуністична партія Західної України(КПЗУ), утворена 1923 року.

1929 року у Відні завершилося оформлення третього табору, який репрезентувала Організація українських націоналістів (ОУН), куди ввійшли різноманітні радикальні групи. Головою проводу був обраний Євген Коновалець. Програма ОУН ґрунтувалася на радикальному націоналізмі, який проголошував прийнятними для здобуття незалежності України будь-які методи й засоби. ОУН засуджувала соціалізм, капіталізм, лібералізм, демократизм, висуваючи на перший план революційний націоналізм. Ця організація активно застосовувала тактику революційного терору проти польської адміністрації та українців, які співпрацювали з польською владою. За підрахунком О.Субтельного, на початку 1930-х рр. націоналісти орагнізували сотні актів саботажу та 60 актів замахів та вбивств (1934 року члени ОУН ліквідували польського міністра внутрішніх справ Б.Перацького). З часом в організаціі виник конфлікт між Центральним проводом та галицьким крайовим керівництвом ОУН,на чолі якого стояв Степан Бандера. Молоді галичани засуджували старших товаришів у далекому зарубіжжі за пасивність і закликали до насильницьких дій проти Польщі. З часом в організаціі виник конфлікт між Центральним проводом та галицьким крайовим керівництвом ОУН,на чолі якого стояв Степан Бандера. Молоді галичани засуджували старших товаришів у далекому зарубіжжі за пасивність і закликали до насильницьких дій проти Польщі. 1938 року Є.Коновалець був убитий радянським диверсантом П.Судоплатовим, і його місце зайняв Андрій Мельник, який уважав за необхідне орієнтуватися на нацистську Німеччину й планував за допомогою Гітлера визволити Україну від влади Польщі, Румунії, Чехословаччини та СРСР.
Після трагічної загибелі Є.Коновальця Організація українських націоналістів розкололася на два противоборчих табори: ОУН(Б) - С.Бандери та ОУН(М) - А.Мельника. Щоб досягти своєї мети в боротьбі за визволення України, обидва проводи вступили в активний контакт з керівництвом нацистської Німеччини.

Суспільно-політичне життя укр. земель в складі Румунії.

Після розпаду Австро-Угорщини в 1918 р. деякі території України потрапивши під владу різних держав, зокрема Східна Галичина відійшла до Польщі, Північна Буковина - до Румунії, а Закарпаття - до Чехословаччини

Українські землі у складі Румунії. Ще в гіршому становищі були українці в Румунії, яка своєю нетерпимістю до національних меншин перевершувала навіть Польщу. У межах країни мешкало близько 790 тис. українців. Вони проживали на теренах Північної Буковини, Бессарабії, повіту Марамарош.

Північна Буковина. Територія Північної Буковини була анексована румунськими військами в листопаді 1918 р. Згідно із Сен-Жерменським мирним договором 1919 р. за Румунією було визнано Південну Буковину, а за Севрським мирним договором 1920 р. - і Північну Буковину. Проти таких рішень рішуче протестували офіційні представники ЗУНР, УНР та УСРР. У період румунської окупації Північної Буковини (1918-1940 pp.) були скасовані всі автономні права, які вона мала ця територія за часів Австро-Угорщини - її було перетворено на звичайну провінцію Румунії. У 1918-1928 pp. і 1937-1940 pp. територія перебувала у надзвичайному стані. Румунізація краю досягла апогею. Румунський уряд відмовився визнавати українців за окрему націю -українці цинічно називали «громадянами румунського походження, що забули рідну мову». На території цієї країни було заборонено вживання української мови, закрито практично всі учбові та культурно-просвітницькі заклади, газети та журнали. Українські назви населених пунктів і прізвища змінювали на румунські. Переслідувалась українська церква.

Бессарабія. В умовах румунської окупації, що була здійснена в січні 1918 р. парламент Бессарабії проголосив 25 листопада 1918 р. приєднання Бессарабії до Румунії. Українське населення Бессарабії на багатотисячних мітингах і зборах протестувало проти анексії Румунією українських етнічних земель у Бессарабії: Акерманщини, Ізмаільщини, Західної Одещини (Південна Бессарабія) і Хотинщини (Північна Бессарабія). На початку січня 1919 р. на Хотишцині вибухнуло народне повстання проти румунських окупантів, яке було жорстоко придушене регулярними військами. У вересні 1924 p. у Бессарабії відбулося Татарбунарське повстання, яке завершилось кривавою розправою над учасниками виступу і політичним процесом (1925 p.) у Кишиневі над керівництвом повстання.

Політична боротьба. Інтереси українського населення Північної Буковини захищала Українська національна партія (УНА; заснована у 1927 p.), на чолі з В. Залозецьким, якій вдалося здобути декілька місць у румунському парламенті. УНП діяла легально, здебільшого займалася культурно-просвітницькою діяльністю і прагнула компромісу з румунськими властями. За умов національного, соціального та економічного гноблення на Північній Буковині посилювався національно-визвольний рух українського населення, як легальний, так і нелегальний (діяльність УВО-ОУН). Незабаром в УНП утворилося більш радикальне націоналістичне крило на чолі з О. Зибачинським, Д. Квітковським. Воно орієнтувалося на молодь і почало створювати конспіративні організації за зразком оунівських. Лише цим організаціям удалося зберегти свої групи, коли в 1938 р. була встановлена королівська диктатура і діяльність політичних партій була заборонена.