2017-12-16
290
Однією з найголовніших причин загострення соціально-економічних суперечностей була амбітна політика керівництва СРСР, яка потребувала надпотужного військового потенціалу => величезні матеріальні та фінансові ресурси => низька заробітна плата працюючих, яка забезпечувалася жорсткою адміністративною планово-розподільчою системою. До середини 70-х років далися взнаки помилки радянського керівництва в соц.-економ. політиці (лише 10% основних виробничих фондів у легкій і харчовій промисловості, вичерпання природних ресурсів). Таким чином зростання промисловості почало падати зі скороченням екстенсивних факторів. Виходом з цього становища могло б стати запровадження ресурсозберігаючих технологій, перехід на інтенсивні методи господарювання на рівні сучасної НТР, але спроба виявилася малоефективною, а отже це зумовило зосередження уваги в економічних дослідженнях на проблемах удосконалення господарського механізму.
У працяї політичної економії соціалізму (І.Ястремський, О.Рубан, В.Ємченко, В.Черняк та інші) стверджувалося, що роль економічної теорії не обмежується лише дослідженнями сутності економічних законів, вона повинна обґрунтовувати й «виробляти форми і методи їх використання».
На поч. 70-х років укр. економісти дійшли висновки, що господарський механізм – це сукупність зовнішніх, «поверхових» відносин і форм. Методи визначення змісту госп. механізму: «це є механізм дії економічних законів», «це є механізм використання економічних законів», «ГМ поєднує дую та використання економічних законів». Теоретичні узагальнення ґрунтувалися на місці та ролі товарно-грошових відносинах при соціалізмі.
Генеральним напрямом удосконалення Госп механізму в цей період став пошук шляхів створення такої госп системи, яка забезпечувала б зростання ефективності планової економіки за збереження її основи – загальнонародної власності. Госпрозрахунок ставав ключовим розділом теорії господарського механізму. Укр. економісти, які досліджували проблеми госпрозрахунку – І.Ястремський, З.Сотченко, В.Найдьонов, О.Ліберман.
У 70-ті роки мали місце й інші моделі вдосконалення господарського механізму, які базували на принципах посилення директивних методів господарювання. Прибічники такого підходу орієнтувалися на ативне використання економіко-математичних методів оптимізації економічних процесів, запровадження різноманітних автоматизованих систем управління тощо. В цьому напрямі працювали В.Голіков, М.Міхно, О.Оніщенко та інші.
Слід зазначити реформу кінця 1970-х років, що відбулася до постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 1 липня 1979 р. «Про покращення планування та посилення впливу господарського механізму на підвищення ефективності та якості роботи», яка лише посилила зниження ефективності суспільного виробництва, але за якою зріс рівень спрацьованості основних фонді (до 43% у 1985 р.)
Отже через високі темпи інфляції та безробіття, значне зростання цін на сировину, глибокі кризові коливання та неефективність державних регулюючих дій тощо, які ортодоксальна економічна теорія виявилася неспроможною вирішити, почали активно формуватися нові альтернативні школи й напрями економічної думки, зокрема радикальна політична економія, еволюційна економіка, неомарксизм, посткейнсіанство, концепції неоконсерватизму, теорія суспільного вибору, неоінституціоналізм, дещо пізніше - нова інституціональна економічна теорія.
