Поняття та зміст права на інформацію

Тема 5. Право на інформацію. Право на науково-технічну інформацію.

1. Поняття та зміст права на інформацію.

2. Доступ громадян до особистої інформації.

3. Запит як засіб реалізації права на інформацію.

4. Плата за послуги з надання інформації.

5. Правові підстави відмови громадянам у доступі до інформації.

6. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності щодо порушення права громадян на доступ до інформації.

7. Поняття науково-технічної інформації.

8. Об'єкти та суб’єкти правовідносин у сфері науково-технічної інформації.

9. Характеристика права на науково-технічну інформацію та право власності на науково-технічну інформацію.

 

Поняття та зміст права на інформацію.

Виникнення права на інформацію обумовлене зростанням інтересу як до самої інформації, так і, насамперед, до змісту інформації.

Універсальне конституційне право на інформацію, що містить у собі такі конкретні можливості, які в сукупності і становлять так звані інформаційні права суб'єктів інформаційних відносин:

—право кожного вільно збирати, одержувати, зберігати, використовувати і поширювати будь-яку (масову, офіційну, правову, статистичну, науково-технічну інформацію, інформацію як результат творчості та інше) інформацію, за винятком обмежень, встановлених Конституцією України, чинним законодавством;

—право особи давати згоду на збирання, зберігання, використання та поширення інформації про неї для соціально-економічних, культурних та інших соціальних цілей;

—право громадянина мати доступ до відомостей про себе (крім тих, що становлять захищену законом таємницю) в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, право кожного перевіряти достовірність інформації про себе і членів своєї сім'ї, право спростовувати недостовірні відомості у судовому порядку; право вимагати вилучення будь-якої інформації про себе;

—право кожного на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації про себе і членів своєї сім'ї;

—право на забезпечення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції;

—право на вільний доступ і поширення інформації про стан навколишнього середовища (екологічна інформація), про якість харчових продуктів і предметів побуту;

—право на правову інформацію — право знати свої права і обов'язки, право на вільний доступ до нормативно-правових актів, що їх визначають;

—право на офіційну фінансову інформацію;

— право на інформацію як результат творчості та інші.

Вказаний перелік інформаційних прав доповнюється правовими

можливостями, встановленими чинним законодавством. Серед них: право власності на інформацію; право на заснування друкованих засобів масової інформації, на одержання через них масової інформації; право на заснування телерадіоорганізацій, на заснування інформаційних агентств; право на науково-технічну інформацію; право на захист від поширення відомостей, що не відповідають дійсності, право на їх спростування; право одержувати інформацію про діяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднання громадян та деякі інші.

Значною вадою є неприйняття вітчизняною правотворчістю існуючої в західному конституційному праві класифікації термінів для визначення прав людини. В англійській термінології використовуються наступні поняття: rights для визначення невід'ємних прав людини (на життя, свободу тощо); freedoms або liberties для визначення громадянських та політичних прав і свобод та термін entitlements, який охоплює надані державою економічні і соціальні права. В українському законодавстві, натомість, застосовується єдиний термін «права людини». Це призводить, по-перше, до підміни політичних проблем прав людини соціально-економічними, а по-друге, ставить під сумнів принцип судового захисту конституційних прав. Адже для забезпечення права на свободу слова достатньо судового рішення, а для забезпечення культурної спадщини необхідна наявність фінансування, що виходить за межі компетенції суду. В той же час, можливість невиконання одного з конституційних прав ставить під сумнів взагалі всю систему відповідних гарантій.

Відповідно до Конституції України «кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір». Конкретизують зазначену конституційну норму положення Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), Законів України «Про інформацію», «Про звернення громадян». Так, ЦК України (книга друга «Особисті немайнові права фізичної особи») визначає, що «фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію». Закон України «Про інформацію» «закріплює право особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України». При цьому зазначається, що «всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій».

Законодавство України гарантує громадянину вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України. Йдеться, звичайно, про такі випадки обмеження доступу до інформації, яка стосується особисто фізичної особи, як збереження у таємниці даних досудового слідства, дізнання тощо.

У Законі України «Про інформацію» визначено систему гарантій, якими забезпечується право на інформацію. Слід зазначити, що право на інформацію не є абсолютним і необмеженим. По-перше, реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. Іншими словами, перефразовуючи стародавній принцип, право особи на інформацію закінчується там, де починається право іншої особи.

По-друге, збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

По-третє, не допускається збирання інформації, яка є державною таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи. Російські науковці зазначають, що «існує певний правовий пробіл у розумінні «права на інформацію». У більшості випадків під цим поняттям мається на увазі право на доступ до інформації, хоча, як випливає з Конституції Російської Федерації й основних міжнародних документів, дане право містить у собі ряд інших аспектів. Серед них: пошук, одержання, виготовлення й поширення інформації.

Міжнародно-правові акти також визначають право на інформацію. Так, Загальна Декларація прав людини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p., як складову права кожної людини на свободу переконань і на вільне їх виявлення, визначила свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї (ст. 19). Аналогічне закріплення право на інформацію одержало також в інших міжнародно-правових документах. Серед них — Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод (п. 1 ст. 10), Міжнародний Пакт про громадянські і політичні права 1966 року (п. 2 ст. 19) та інші.

У сучасний період на рівні міжнародно-правових норм врегулюваний широкий обсяг інформаційних прав, свобод людини, стандартизовані основні засади доступу до інформації, її поширення, механізми захисту відповідних правоможливостей тощо. Таке забезпечення відповідних інформаційних відносин спричинило два діалектично пов'язані напрями розвитку міжнародного інформаційного законодавства. З одного боку, законодавчі акти, міжнародні угоди здебільшого спрямовані на усунення існуючих в минулому обмежень, заохочення конкуренції, створення умов, що сприяють бурхливому зростанню інформаційної технології. З іншого — свобода відповідної діяльності має поєднуватись з інтересами суспільства: це пов'язується з деякими обмеженнями змісту того, що передається в комп'ютерних мережах (особливо це стосується поширення порнографії, насильства тощо), захистом права на недоторканість особистого, приватного життя, на інтелектуальну власність.

Зважаючи на те, що користування вказаними правами, як і свободою слова і думки, згідно з міжнародно-правовими нормами (зокрема, ч. З ст. 19 Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права), покладає особливі обов'язки і особливу відповідальність, щоб не допустити зловживання ними, Основний Закон України встановив ряд випадків обмежень здійснення цих прав законом. Це — інтереси національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошення інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (Конституція України). Тобто, обмеження права на інформацію пов'язані, насамперед, з необхідністю захистити життєво важливі інтереси особи, суспільства, держави.

Реалізації права на інформацію одних суб'єктів у багатьох випадках сприяє юридичний обов'язок інших суб'єктів. Так, наприклад, відповідно до Закону України «Про звернення громадян» органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов'язані у разі прийняття рішення про обмеження доступу громадянина до відповідної інформації при розгляді заяви чи скарги скласти про це мотивовану постанову.

Підвидами цивільних прав на інформацію визначаємо майнові (право власності) і немайнові суб'єктивні права (право на ім'я).

За типом інформації розрізняємо право на документовану інформацію та право на публічно оголошену інформацію.

Наступний критерій для класифікації суб'єктивного права на інформацію є види інформації. За цим критерієм, існують права на статистичну, масову, адміністративну інформацію (дані); інформацію про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування; правову інформація; інформацію про особу і т.д.

За суб'єктами розрізняємо права на інформацію фізичних осіб (громадян України, іноземців, осіб без громадянства), юридичних осіб і держави.

За режимом доступу виділяємо право на відкриту інформацію та право на інформацію з обмеженим доступом. Для реалізації права на інформацію з обмеженим доступом суб'єкт повинен володіти відповідною інформаційною правосуб'єктністю (правоздатністю і дієздатністю).

За методом правового регулювання розрізняємо права на інформацію, механізм реалізації яких: закріплений імперативним методом (право на інформацію з обмеженим доступом), частково регламентований (право на масову інформацію).

За ознаками діяльності (існування) суб'єкта розрізняємо пасивне право на інформацію (пов'язане з існуванням суб'єкта, наприклад, право на інформацію про стан здоров'я фізичної особи) та активне право на інформацію (пов'язане із діяльністю суб'єкта — право на інформацію, що становить комерційну таємницю). Звичайно, можна класифікувати право на інформацію і за іншими критеріями.

Підсумовуючи викладене у підрозділі, зазначимо, щосуб'єктивне право на інформацію — це гарантована державою можливість фізичних, юридичних осіб і держави (державних органів) вільно одержувати, використовувати, поширювати та зберігати відомості, необхідні їм для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій, що не порушує права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.