2017-12-16
321
Одна з головних проблем доступу громадян до інформації: платність чи безоплатність надання інформації. Причому не слід говорити про плату за доступ до інформації, оскільки, останній (доступ), як було визначено у попередньому розділі, є гарантована державою можливість фізичних, юридичних осіб і держави (державних органів) вільно одержувати відомості, необхідні їм для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій. Іншими словами, доступ до інформації — непорушне право особи, яке не має вартісного еквіваленту. Інша справа, коли говоримо про компенсацію витрат особи (держави) за здійснення заходів забезпечення такого права. На практиці такими заходами можуть бути послуги з ксерокопіювання документів, систематизація та пошук інформації тощо. Тому у мова йде про платність послуг із надання інформації.
Питанням платності (безоплатності) послуг з надання інформації (за інформацію) присвячено окремі положення міжнародно-правових актів. Так, уже згадувана Орхуська Конвенція про доступ до інформації, громадську участь в ухваленні рішень чи доступі до правосуддя у справах довкілля 1998 року містить наступну норму: «Кожна із Сторін може дозволити своїм державним органам стягати плату за інформацію, що надається, за умов, якщо така плата не перевищує поміркованого рівня. Державні органи, які сподіваються стягувати плату за інформацію, повідомляють подавцеві запиту про відповідні тарифи розцінок, за якими може стягуватися плата із зазначенням обставин, що передбачають сплату або звільнення від неї, та умов, коли інформація може надаватися за умови попередньої оплати такого збору».
|
|
|
Досвід багатьох країн свідчить, що індустрія інформаційних послуг переважно на ринкових засадах не створювалась в жодній країні. Скрізь використовувався принцип поєднання державних інтересів з комерційною ініціативою. У багатьох країнах при підтримці держави створюються відповідні законодавчі межі, за допомогою яких захищається і заохочується конкуренція та інвестиції приватного сектору в інформаційній галузі. Зрозуміло, згаданий досвід певних зарубіжних держав не може бути перенесений на наш ґрунт механічно, без врахування власної, вітчизняної політичної, економічної, соціальної ситуації.
У діючих нині європейських системах за дозвіл ознайомитися з документами та іншою інформацію на місці плата, як правило, не стягується. З іншого ж боку, часто встановлюється плата за фотокопіювання і інші види копіювання, причому ця плата зазвичай береться, виходячи з собівартості, визначеної на підставі середніх загальних витрат на копіювання.
|
|
|
Що стосується США, то надання інформації є «досить дорогим задоволенням». В міру автоматизації інформаційних процесів витрати на пошук інформації будуть істотно знижуватися. Крім того, автоматизація дозволить краще структурувати роботу. І ті кошти, які будуть сьогодні вкладені в розробку автоматизованих систем, допоможуть поліпшити роботу в державних органах у цілому, а не тільки в сфері доступу до інформації.
У даний момент у Сполучених Штатах використаються дві форми надання інформації — безоплатна й платна. Якщо в організації беруть гроші за надання інформації, то звичайно мова йде про вартість копій документів і про погодинну оплату за пошук інформації. Якщо організація бере гроші за надання інформації, вона повинна публікувати відомості про те, скільки коштує пошук різної інформації. Американське законодавство зрівнює з правах всіх суб'єктів — і фізичних, і юридичних. В США немає особливих привілеїв для журналістів на одержання інформації. Хоча багато представників преси вказують у запиті на інформацію на те, що вони передадуть цю інформацію великій кількості читачів, глядачів. Також вони зазначають, що у зв'язку з виконанням службових обов'язків запитують інформацію для того, щоб цю інформацію поширювати далі, тому вони наполягають на тому, щоб їх звільнили від плати за неї.
Інформація набуває основних рис товару — товару особливого, якості якого проявляються поза залежністю від кількості витраченої на її вироблення розумової праці. В Україні інформацію товаром визначено законом (Закон «Про інформацію», Закон України «Про науково-технічну інформацію»). Стати товарними, виступати об'єктом інформаційних відносин будь-якої суспільної галузі, державної діяльності є можливість у відомостей будь-якого змісту. Доцільно вести мову про розробку та затвердження на підставі проведених спеціальних економічних розрахунків вірогідних затрат на створення, обробку, зберігання, поширення відповідної інформації, переліку інформаційних послуг, що надаються оплатно (безплатно), насамперед, з державних інформаційних ресурсів.
Користування інформацією державних органів у випадках, коли її створення державними органами передбачено правовими актами, не може вважатися результатом послуги окремим особам, а отже, зазнавати обмежень на підставах, не передбачених законом. Платні послуги можуть стосуватися виключно створення інформації спеціально на замовлення приватної особи, що, відповідно, передбачає перехід до цієї особи майнових прав на таку інформацію (однак це є предметом регулювання інших законодавчих актів).
Слід зазначити, що за чинним національним законодавством існують певні обмеження для розповсюдження інформації на товарних засадах. Наприклад, державні органи та організації, органи місцевого самоврядування зобов'язані, крім випадків, передбачених законом, безплатно надавати інформацію на вимогу осіб, яких вона стосується (Закон України «Про інформацію»).
Законодавством передбачається також безоплатне розповсюдження так званої соціальної рекламної інформації — інформації державних органів з питань здорового способу життя, охорони здоров'я, охорони навколишнього середовища, збереження енергоресурсів, профілактики правопорушень, соціального захисту та безпеки населення, яка не носить комерційного характеру, і в якій не має згадуватися конкретна продукція та її виробники (Закон України «Про рекламу»).
Зокрема, безплатне поширення соціальної рекламної інформації органів виконавчої влади здійснюється розповсюджувачами реклами, діяльність яких повністю або частково фінансується за рахунок державного бюджету, за поданням керівника відповідного органу виконавчої влади. Воно здійснюється в обсязі не менше 5 відсотків ефірного часу (друкованої площі), відведеного для реклами, у пріоритетний ефірний час, на пріоритетних сторінках (полосах) друкованих видань.
|
|
|
Не можуть стати товаром відомості, які в обов'язковому порядку мають оприлюднюватись (наприклад, закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, інформація про особу); відомості, що становлять офіційну документовану інформацію, надання яких — правовий обов'язок органів законодавчої, виконавчої та судової влади, їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування (Закон України «Про інформацію»). На товарних засадах не може поширюватись також і інформація з обмеженим доступом, відомості, що становлять державну таємницю. Стосовно, наприклад, комерційної таємниці та її різновидів (банківська, службова таємниці та ін.), то режим доступу до таких відомостей встановлюють особи, у володінні яких вони знаходяться.
Унеможливлюється надання на товарній основі відомостей (даних, документів), що характеризують діяльність підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб незалежно від форм власності, громадських об'єднань на вимогу відповідних державних органів, службових осіб, у встановлених законом випадках, наприклад, аудиторських організацій, органів внутрішніх справ, прокуратури (Закон України «Про аудиторську діяльність», Закон України «Про міліцію», Закон України «Про прокуратуру», Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність»). Право на вимогу інформації, необхідної для виконання власних функцій та повноважень, мають також суди, у тому числі й господарські, спеціалізовані установи та відомчі служби, що проводять судові експертизи, державні податкові інспекції, уповноважені Антимонопольного комітету.
Окремі закони України містять безпосередні підстави для стягнення плати (або безоплатність) за інформацію. Так, Закон України «Про телебачення і радіомовлення» визначає, що «доступ до Державного реєстру телерадіоорганізацій України є вільним. Порядок користування зазначеним реєстром і розмір плати за надання письмової інформації щодо даних цього реєстру встановлюються Національною радою. Національна рада розміщує відомості Державного реєстру телерадіоорганізацій України на веб-сайті та двічі на рік публікує їх в офіційному бюлетені Національної ради. Як бачимо, принцип вільного доступу до інформації не перешкоджає встановленню плати за отримання інформації. До речі, у деяких країнах діє принцип: платня за інформацію не має перешкоджати доступу до неї. Вартість інформації, що виробляється державними органами, створена на кошти платників податків, встановлюється в залежності від категорії споживача, мети її використання (наприклад, в комерційних цілях, з метою підвищення конкуренції) тощо.
|
|
|
Слід зазначити, що законодавство України передбачає конкретні випадки, коли органи державної влади мають право справляти платню за окремі послуги.
5. Правові підстави відмови громадянам у доступі до інформації
Закон України «Про інформацію» передбачає перелік документів та інформацію, що не підлягають наданню для ознайомлення за запитами. Зокрема, не підлягають обов'язковому наданню для ознайомлення за інформаційними запитами офіційні документи, які містять у собі:
—інформацію, визнану у встановленому порядку державною таємницею;
—конфіденційну інформацію;
—інформацію про оперативну і слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ, роботу органів дізнання та суду у тих випадках, коли її розголошення може зашкодити оперативним заходам,
розслідуванню чи дізнанню, порушити право людини на справедливий та об'єктивний судовий розгляд її справи, створити загрозу життю або здоров'ю будь-якої особи;
—інформацію, що стосується особистого життя громадян;
—документи, що становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію (доповідні записки, переписка між підрозділами та інше), якщо вони пов'язані з розробкою напряму діяльності установи, процесом прийняття рішень і передують їх прийняттю;
—інформацію, що не підлягає розголошенню згідно з іншими законодавчими або нормативними актами. Установа, до якої звернуто запит, може не надавати для ознайомлення документ, якщо він містить інформацію, яка не підлягає розголошенню на підставі нормативного акта іншої державної установи, а та державна установа, яка розглядає запит, не має права вирішувати питання щодо її розсекречення;
—інформацію фінансових установ, підготовлену для контрольно-фінансових відомств.
Окремі нормативно-правові акти, у тому числі законодавчі, передбачають додаткові підстави обмеження доступу до інформації. Зокрема, Закон України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» визначає можливості обмеження доступу до документів Національного архівного фонду, що належать державі, територіальним громадам. Так, «архівні установи мають право обмежити доступ до документів Національного архівного фонду, що належать державі, територіальним громадам, на строк до одного року в зв'язку з їх науково-технічним опрацюванням, перевіркою наявності та стану або реставрацією. У разі проведення великого обсягу зазначених робіт строк обмеження може бути продовжений з дозволу центрального органу виконавчої влади у сфері архівної справи і діловодства, але не більше ніж на один рік.
Архівні установи мають право відмовити в доступі до документів Національного архівного фонду, що належать державі, територіальним громадам, неповнолітнім, особам* визнаним судом недієздатними, та особам, які грубо порушували порядок користування архівними документами.
В інтересах охорони інформації, віднесеної до державної або іншої передбаченої законом таємниці, що міститься в документах Національного архівного фонду, доступ до цих документів обмежується відповідно до закону до моменту скасування рішення про віднесення інформації до державної або іншої таємниці.
У разі передачі за договором до державних архівних установ, архівних відділів міських рад документів Національного архівного фонду, що не належали державі, територіальним громадам, умови подальшого користування ними визначаються з колишніми власниками зазначеним договором. Зазначений порядок може бути встановлено також у випадках передачі документів на зберігання без зміни права власності на них.
Закон України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» визначає обмеження доступу до документів Національного архівного фонду, що належать іншим власникам (окрім держави, територіальних громад).
Архівні підрозділи об'єднань громадян, релігійних організацій, а також підприємств, установ та організацій, заснованих на приватній формі власності, архівні установи, засновані фізичними особами, мають право обмежити доступ до документів Національного архівного фонду з метою забезпечення збереженості документів і захисту прав та законних інтересів власників документів або інших осіб. Обмеження встановлюються на вимогу власника документів або інших заінтересованих осіб з письмовим повідомленням центрального органу виконавчої влади у сфері архівної справи і діловодства.
У випадках, передбачених законом, обмеження, Закону України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» не поширюються на працівників державних архівних установ, суду, правоохоронних, контрольно-ревізійних та податкових органів, які виконують службові завдання, а саме у випадках:
— коли йдеться про доступ до конфіденційну інформацію про особу,
—у випадках передачі за договором до державних архівних установ, архівних відділів міських рад документів Національного архівного фонду, що не належали державі, територіальним громадам,
—коли архівні установи, засновані на приватній формі власності,, обмежили доступ до документів Національного архівного фонду з метою забезпечення збереженості документів і захисту прав та законних інтересів власників документів або інших осіб.
Законом можуть бути передбачені інші випадки, коли зазначені обмеження не застосовуються.
Відмова в задоволенні запиту доводиться до відома запитувача у письмовій формі з роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.
У відмові має бути зазначено:
1) посадову особу державної установи, яка відмовляє у задоволенні запиту;
2) дату відмови;
3) мотивовану підставу відмови.
Відмова задоволення запиту щодо надання письмової інформації здійснюються в аналогічному порядку.
Однак стосовно виключності зазначених підстав і їх обґрунтованості існує немало наукових дискусій, деякі з яких описані нижче. Основні підстави для відмови у доступі до інформації — обмеження доступу до інформації — передбачені в Конституції України, а саме: право на свободу вираження поглядів і інформації може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Конституція також передбачає підставу для обмеження доступу до інформації: не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Метод, який використовується в Законі України «Про інформацію», — один із двох можливих. Внутрішня інформація завжди якоюсь мірою захищається, а досягається це шляхом обмежень доступу або шляхом вилучення документів цього типу із сфери дії закону. Український Закон України «Про інформацію» вибрав першу можливість. Питання полягає в тому, як тлумачити «внутрівідомчий» — справді вузько чи ж припускаючи, що документи можуть мати обіг серед широкого кола офіційних осіб різного рівня і навіть конкуруючих ділянок і залишатися все ж закритими? Якщо вірно останнє, положення треба переглянути і сформулювати таким чином, щоб зменшити можливості органів влади відмовлятись від оприлюднення документів. У положенні також повинно роз'яснюватись, що відбувається з документами після прийняття рішення. Чи стають вони в якійсь мірі доступними після цього? Одна справа в мирі і спокої проводити внутрішні обговорення, маючи «час для обдумування», але демократичність доступу до інформації вимагає, щоб громадськість могла брати участь в обговоренні до того, як з певного питання буде прийнято стратегічне рішення, або якщо таке рішення викликає загальну зацікавленість.
6. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності щодо порушення права громадян на доступ до інформації
Можливість широкого застосування судової форми захисту ґрунтується насамперед на положеннях Конституції України, рішень Конституційного Суду України від 25 листопада 1997 р. щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи та від 25 грудня 1997 р. та постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р. № 9.
Конституцію України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.
Такі скарги підлягають безпосередньому розгляду в судах незалежно від того, що прийнятим раніше законом міг бути встановлений інший порядок їх розгляду (оскарження до органу, посадової особи вищого рівня по відношенню до того органу і посадової особи, що прийняли рішення, вчинили дії або допустили бездіяльність).
Подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не перешкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду.
Закон України «Про інформацію» визначає правові основи оскарження відмови і відстрочки задоволення запиту щодо доступу до офіційних документів: «відмову або відстрочку задоволення запиту може бути оскаржено. У разі відмови в наданні документа для ознайомлення або відстрочки задоволення запиту запитувач має право оскаржити відмову або відстрочку до органу вищого рівня. Якщо на скаргу, подану до органу вищого рівня, дається негативна відповідь, запитувач має право оскаржити цю відмову до суду.
У разі, коли запитувач звернувся до суду, обов'язок доводити законність відмови чи відстрочки задоволення запиту покладається на відповідача — державну установу. Суд має право для забезпечення повноти та об'єктивності розгляду справи запитати офіційні документи, у можливості ознайомлення з якими було відмовлено, і, вивчивши їх, прийняти рішення про обґрунтованість (або необґрунтованість) дій посадових осіб державної установи.
Якщо відмову або відстрочку визнано необґрунтованою, суд зобов'язує державну установу надати запитувачу змогу ознайомитися з офіційним документом і постановляє окрему ухвалу щодо посадових осіб, які відмовили заявнику. Офіційні документи, надані на запити органами законодавчої, виконавчої та судової влади України, можуть публікуватися.
Оскарження відмови і відстрочки задоволення запиту щодо надання письмової інформації здійснюється в аналогічному порядку.
Можливість оскарження громадянами діянь, що суперечать реалізації їх права на доступ до інформації передбачається й іншими законами, наприклад, Закон України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» передбачає, що дії посадових осіб архівних установ, що перешкоджають реалізації законних прав користувачів документами Національного архівного фонду, можуть бути оскаржені в порядку підлеглості або у судовому порядку.
Порядок оскарження протиправних діянь визначається Законом України «Про інформацію»: в разі вчинення державними органами, органами місцевого і регіонального самоврядування та їх посадовими особами, а також політичними партіями, іншими об'єднаннями громадян, засобами масової інформації, державними організаціями, які є юридичними особами, та окремими громадянами протиправних діянь, передбачених цим Законом, ці дії підлягають оскарженню до органів вищого рівня або до суду. Скарги на протиправні дії посадових осіб подаються в органи вищого рівня, яким підпорядковані ці посадові особи. У разі незадоволення скарги, поданої до органу вищого рівня, заінтересований громадянин або юридична особа мають право оскаржити протиправні дії посадових осіб до суду.
Однак, Рішення Конституційного Суду України №5-зп від 30 жовтня 1997 року визначає, що «у Законі України «Про інформацію» визначальними є норми, сформульовані у частині першій цієї статті, які передбачають оскарження встановлених Законом України «Про інформацію» протиправних діянь, вчинених органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами, а також політичними партіями, іншими об'єднаннями громадян, засобами масової інформації, державними організаціями, які є юридичними особами, та окремими громадянами, або до органів вищого рівня, або до суду, тобто за вибором того, хто подає скаргу. Закон України «Про інформацію» лише встановлює порядок оскарження протиправних дій посадових осіб у разі звернення до органів вищого рівня, акцентує на тому, що й оскарження, подане до органів вищого рівня, не є перепоною для подальшого звернення громадянина чи юридичної особи до суду. Закон України «Про інформацію» не можна розуміти як вимогу обов'язкового оскарження протиправних дій посадових осіб спочатку до органів вищого рівня, а потім — до суду. Безпосереднє звернення до суду є конституційним правом кожного.
Зважаючи на викладене, звертаємо увагу, що при оскарженні відмови у наданні інформації, подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не перешкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду. Зазначені дії оскаржувача можуть відбуватися і паралельно.
Загалом особа може звертатися за захистом свого права до суду загальної юрисдикції. Адже, наприклад, Цивільний процесуальний кодекс України закріплює, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Однак, слід пам'ятати, що з 1 вересня 2005 року набрав чинності Кодекс адміністративного судочинства України, який встановив, що «завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень». Вбачається, що більшість випадків порушення права громадян на доступ до інформації стосується саме сфери публічно-правових відносин, тобто порушень з приводу надання інформації з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та Інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (Дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10)своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Компетенція адміністративних судів поширюється, окрім інших спорів, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Звернемо увагу на деякі наукові погляди з приводу оскарження рішень щодо порушення права громадян на доступ до інформації.
Провадження із прийняття індивідуальних актів управління і звернень громадян певною мірою становлять процедури найважливішого характеру, які закладають процесуальні основи взаємовідношень громадян і органів державного управління при вирішенні різноманітних питань з реалізації права на інформацію. Питання реалізації права громадян на інформацію набувають особливого загострення в ході проваджень у справах, що мають юрисдикційний характер і стосовно яких інформація набуває значення доказів. При цьому очевидним є зв'язок між доведенням і реалізацією права громадян на інформацію. З одного боку, громадяни як суб'єкти адміністративно-юрисдикційних відношень безпосередньо виступають джерелом інформації, що відіграє роль доказів у справах, а з іншого — виступають в якості і найбільш зацікавлених споживачів інформації, пов'язаної з встановленням певних обставин справи на усіх етапах її вирішення.
7. Поняття науково-технічної інформації.
Науково-технічна інформація - це документовані або публічно оголошувані відомості про вітчизняні та зарубіжні досягнення науки, техніки і виробництва, одержані в ході науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності.
Науково-інформаційна діяльність - це сукупність дій, спрямованих на задоволення потреб громадян, юридичних осіб і держави у науково-технічній інформації, що полягає в її збиранні, аналітично-синтетичній обробці, фіксації, зберіганні, пошуку і поширенні.
Інформаційні ресурси науково-технічної інформації - це систематизоване зібрання науково-технічної літератури і документації (книги, брошури, періодичні видання, патентна документація, нормативно-технічна документація, промислові каталоги, конструкторська документація, звітна науково-технічна документація з науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, депоновані рукописи, переклади науково-технічної літератури і документації), зафіксовані на паперових чи інших носіях.
Інформаційний ринок - це система економічних, організаційних і правових відносин щодо продажу і купівлі інформаційних ресурсів, технологій, продукції та послуг.
8. Об'єкти та суб’єкти правовідносин у сфері науково-технічної інформації.
Об'єктом відносин у сфері науково-технічної інформації є документована на будь-яких носіях або публічно оголошувана вітчизняна і зарубіжна науково-технічна інформація.
Науково-технічна інформація охоплює отримувані в процесі науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності результати, зафіксовані у формі, яка забезпечує їх відтворення, використання та поширення.
Науково-технічна інформація є суспільним надбанням, необхідною умовою продуктивної інтелектуальної діяльності, зокрема наукової і технічної творчості.
Науково-технічна інформація, що є продуктом інтелектуальної творчої праці, становить об'єкт права інтелектуальної власності, а відносини щодо її придбання, зберігання, переробки, використання і поширення регулюються чинним законодавством.
Суб'єктами відносин є державні органи, органи місцевого і регіонального самоврядування, юридичні особи та громадяни України, міжнародні організації, іноземні юридичні особи і громадяни та особи без громадянства.
Фізичні та юридичні особи виступають як творці і накопичувачі науково-технічної інформації, власники, виробники, зберігачі і споживачі інформаційної продукції та послуг, а також як посередники у сфері науково-інформаційної діяльності.
9. Характеристика права на науково-технічну інформацію та право власності на науково-технічну інформацію.
Усі громадяни України, юридичні особи, державні органи, органи місцевого і регіонального самоврядування відповідно до Конституції України і Закону України «Про науково-технічну інформацію» мають право на відкриту науково-технічну інформацію, яке передбачає можливість вільного її одержання, зберігання, використання і поширення під час здійснення наукової, науково-дослідної, виробничої, громадської та іншої діяльності, що не забороняється чинним законодавством.
Режим доступу до відкритої науково-технічної інформації та інформації з обмеженим доступом регулюється чинним законодавством.
Науково-технічна інформація відповідно до чинного законодавства є об'єктом права власності.
Підставою виникнення права власності на науково-технічну інформацію є створення науково-технічної інформації своїми силами і за свій рахунок; виконання договору про створення науково-технічної інформації; виконання будь-якого договору, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи.
Право власності на науково-технічну інформацію, створену кількома громадянами або юридичними особами, визначається договором, укладеним між творцями цієї інформації.
Право власності на науково-технічну інформацію, створену на кошти державного бюджету, визначається державою як прийняттям загальних рішень, так і встановленням форм договорів між фінансуючим державним органом і виконавцем робіт по створенню науково-технічної інформації.
Науково-технічна інформація, що є об'єктом права приватної або інших форм власності, може переходити в державну власність у разі передачі її до відповідних державних банків даних, фондів або архівів на договірній основі. Може використовуватись форма передачі інформації на зберігання або використання без передачі прав власності в повному обсязі.
