Законодавчо-нормативна база інвестиційної діяльності в Україні

 

В Україні створено законодавчо-нормативну базу для діяльності іноземних інвесторів у агропромисловому виробництві. Згідно ст. 7 Закону України «Про режим іноземного інвестування», умови такої діяльності для національних та іноземних інвесторів в Україні однакові.

Відповідно до ч. 4 ст. 13 Конституції України, держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів на права власності та господарювання. Всі суб’єкти права власності рівні перед Законом. У ч. 41 Конституції України закріплено непорушність права приватної власності. Інвестиційну діяльність на території України регулюють понад 200 нормативних документів. Основним чинним законодавчим актом регулювання діяльності іноземних інвесторів у державі є Господарський кодекс України, який доповнюється законодавчими актами різного рівня. Водночас прийнято спеціальні закони, які загалом або значною мірою регулюють інвестиційну діяльність, в тому числі й іноземних інвесторів. Це, зокрема, Закони України «Про режим іноземного інвестування», «Про захист іноземних інвестицій в Україні», «Про інвестиційну діяльність», «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків», «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження», «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)», «Про інноваційну діяльність», «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні», «Про захист іноземних інвестицій на Україні».

Крім того, ряд рамкових законів містять окремі норми, що регулюють інвестиційну діяльність, наприклад, Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні». З 16 січня 2003 р. набув чинності Господарський кодекс України, який регулює питання, пов’язані з іноземними інвестиціями. Він визначає поняття іноземного інвестора, види іноземних інвестицій, форми здійснення іноземних інвестицій (ст. 390-392), принципи оцінки іноземних інвестицій, доповнює поняття «правового режиму іноземних інвестицій», встановлює правові норми «державної реєстрації іноземних інвестицій», діяльності суб’єктів господарювання з іноземними інвестиціями в Україні (ст. 393, 394, 396). Господарський кодекс України також визначає мінімальні частки іноземних інвестицій в статутному фонді підприємства з іноземними інвестиціями – 10% (ст. 396) та затверджує наступні гарантії здійснення іноземних інвестицій (ст. 397), переказу та використання доходів від іноземних інвестицій іноземним інвесторам у разі припинення інвестиційної діяльності (ст. 398) тощо.

Діють і нетипові документи, наприклад, документи програмного характеру (Програма розвитку інвестиційної діяльності на 2011-2015 роки). На правову підтримку інвестиційних процесів спрямовано офіційні роз’яснення Конституційного Суду України, а також роз’яснення Вищого господарського суду України, Державної податкової адміністрації України, Державної митної служби України та інших відомств.

Важливим правовим джерелом у регулюванні іноземних інвестицій є міжнародні договори, укладені Україною з багатьма країнами – двосторонні угоди про заохочення і захист інвестицій (капіталовкладень), про усунення подвійного оподаткування. Поки що частка багатосторонніх договорів за участю України залишається відносно невисокою. При цьому слід мати на увазі, що договори, укладені колишньою Українською РСР і СРСР продовжують діяти у зв’язку з правонаступництвом України.

 

5. Аналіз існуючих форм спільного підприємництва

 

Формами іноземних інвестицій в Україні є:

1) часткова участь у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки у діючих підприємствах;

2) створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам;

3) придбання прямо не забороненого законами України нерухомого чи рухомого майна;

4) купівля самостійно або за участю українських юридичних чи фізичних осіб прав користуватися землею та концесій на використання природних ресурсів на території України;

5) придбання інших майнових прав;

6) інші форми здійснення інвестицій, зокрема, на підставі угод з суб’єктами господарської діяльності України, які прямо та виключно не заборонені законами України.

На території України щодо іноземних інвестицій та форми їх здійснення встановлюється національний режим інвестиційної діяльності, що означає ті самі права і обов’язки для підприємств з іноземними інвестиціями, які діють для національних суб’єктів господарської діяльності.

Підприємство з іноземними інвестиціями –цепідприємство,частка іноземних інвестицій в статутному фонді якого складає не менше 10%. Підприємству надається статус підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

В економічній практиці України не усі форми спільного підприємництва одержали однаково широке розповсюдження. До найбільш застосованих на сьогоднішній день можна віднести спільні підприємства і лізинг.

У законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» спільні підприємства визначаються в такий спосіб: «Спільні підприємства – підприємства, які базуються на спільному капіталі суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, на спільному управлінні та на спільному розподілі результатів та ризиків».

Таблиця 9.1

Порівняльна характеристика форм спільного підприємництва

Форма спільного підприємництва	Переваги	Недоліки
Спільне підприємство	Довгострокове співробітництво на постійній основі. Фінансова зацікавленість іноземного партнера в результатах господарської діяльності сприяє інвестуванню сучасних технологій.	Необхідність відчуження частини прибутку на користь іноземного інвестора протягом усього періоду діяльності підприємства. Постійна участь іноземного партнера в процесі прийняття рішень з будь-яких питань життєдіяльності підприємства.
Спільна діяльність	Відсутність бюрократичних формальностей при укладанні договору. Можливість вибору варіантів при вирішенні внутрішніх організаційних питань.	Сторони несуть ризики збитків усім своїм майном.
Франчайзинг	Мінімізація підприємницького ризику, гарантія стабільності доходів за рахунок використання всебічно випробуваної бізнес-технології і товарного знаку, що завоював місце на ринку.	Постійна залежність від франчайзера. Цінність наданих франчайзером послуг складно визначити. Відсутність чіткого розмежування відповідальності по претензіях споживачів.
Лізинг	Можливість придбання (заміни) устаткування без великих одноразових витрат. Можливість підтримки оптимального співвідношення власного і позикового капіталу. Істотні податкові пільги.	Обмеження в праві розпоряджатися об’єктом лізингу. У деяких випадках загальні витрати більше, ніж покупка того ж устаткування за рахунок банківського кредиту.

 

Створення спільного підприємства реалізується на рівні безпосередньої взаємодії партнерів, що співпрацюють, що є юридичними особами по законодавству країн, які представляються ними. Спільне підприємство, як правило, має статус самостійної юридичної особи по законодавству приймаючої країни. Критерієм, що дозволяє виділити спільні підприємства із усієї маси підприємств за участю іноземного капіталу, є підпорядкування іноземного капіталу, представленого в спільному підприємстві, правовому регулюванню і контролю з боку приймаючої держави.

При створенні спільного підприємства за участю фірми третьої країни у формуванні статутного фонду спільного підприємства бере участь не тільки капітал приймаючої країни, але і капітал третьої країни. Звичайно, ця форма використовується при наявності великомасштабних проектів і підвищеного ризику. Саме для дроблення ризику іноземний капітал виступає у формі множинної власності, що поєднує інвесторів кількох країн.

Спільне підприємство із приватною фірмою застосовується найчастіше, оскільки фірма – інвестор має можливість ефективно скористатися всіма достоїнствами партнера, такими як апробовані канали збуту, кваліфікована робоча сила, зв’язки в урядових і адміністративних структурах.

Спільне підприємство із залученням урядового органу утворюється в тому випадку, якщо уряд приймаючої країни з метою прискорення економічного росту вирішує безпосередньо сам брати участь у спільних інвестиціях.

У залежності від того, яка частка прав власності спільного підприємства належить фірмі країни – інвестора, спільні підприємства можна підрозділити на ряд категорій. Якщо фірмі належить більш 95% голосуючих акцій, то в наявності повне володіння; якщо частка власності – у межах від 50 до 95%, то має місце володіння більшості; якщо менш 50%, то має місце володіння меншості.

Фінансування створення спільного підприємства та його діяльності здійснюється за рахунок трьох основних джерел: коштів засновників, що формують статутний фонд; залучення кредитів; реінвестування прибутку підприємства.

Відповідно до діючого законодавства України частки вкладів у статутний фонд визначаються за домовленістю між засновниками. Однак варто мати на увазі, що занадто мала частка іноземного партнера обмежує його внесок у вигляді реальних інвестицій і не дозволяє створити підприємство з високим рівнем виробництва, а, отже, досягти високої ефективності його діяльності.

Головними мотивами використання спільних підприємств як стратегії входження до світового ринку є: зниження капітальних витрат та зниження ризику при створенні нових потужностей; придбання джерел сировини або нової виробничої бази; розширення діючих виробничих потужностей; реалізація переваг нижчої вартості чинників виробництва; можливість уникнення циклічності або сезонності при нестабільності виробництва; пристосування до процесу скорочення життєвого циклу продукції; підвищення ефективності існуючого маркетингу; придбання нових каналів торгівлі; можливість проникнення на конкретний географічний ринок; вивчення потреб; набуття управлінського досвіду на нових ринках; пристосування до країни, що приймає.

Характерними особливостями спільного підприємництва є: наявність згоди про довготермінові цілі співробітництва; об’єднання сторонами активів;оцінка об’єднаних активів як капіталовкладень обох сторін; реалізація погоджених завдань через самостійні органи управління, незалежні від органів управління сторін; участь обох сторін у прибутках та збит­ках, відповідно до вкладеного капіталу.

Для безпосередніх партнерів спільні підприємства мають переваги порівняно з іншими видами зовнішньоекономічної діяльності, оскільки забезпечують: довготривалість угод; комплексність співробітництва; об’єднання найбільш сильних елементів продуктивних сил, що належать партнерам; належний контроль з боку партнерів за виробництвом і реалізацією продукції; спільну відповідальність і зменшення ризику.

У той же час спільні підприємства мають ряд недоліків. Насамперед це стосується порівняно високих затрат на організацію спільного проекту – від етапу початкових контактів з потенційними бізнес-партнерами до стадії бізнес-планування та формування завдань партнерських сторін.

Спільним підприємствам притаманна висока ймовірність виникнення конфліктів внаслідок зіткнення різних інтересів партнерів, від економічних до соціальних. Серед недоліків даної форми співробітництва слід вказати також: зменшення мотивації до праці, у зв’язку з необхідністю розподілу прибутку між партнерами; часткову втрату контролю над управлінням фірмою; труднощі пов’язані зі справедливим розподілом прибутків залежно від інвестованих обсягів праці і капіталу.

Вибір форми залучення прямих іноземних інвестицій у формі спільного підприємства приймається українськими партнерами з урахуванням впливу різного роду факторів. До них можна віднести: наявність виробничо-технічного потенціалу; доступ до ресурсів; оцінку позиції підприємства щодо привабливості ринку; оцінку позиції підприємства щодо конкурентів.