Звільнення на підставі хвороби

Однією з підстав звільнення від відбування покарання законода­вець називає хворобу засудженого.

Якщо засуджений захворів хворобою, яка фактично перешкоджає здійсненню на нього виправного впливу, то такий засуджений під­лягає звільненню.

Пояснюється це тим, що за таких умов покарання не досягає мети, яка стоїть перед покаранням та кримінально- виконавчим законодавстовом, та не може виконати завдань виправ­лення та ресоціалізації.

Підставою для порушення питання про можливість звільнення засудженого від відбування покарання за хворобою є факт захворю­вання засудженого на психічну або іншу тяжку хворобу, яка пере­шкоджає відбуванню покарання.

 

Головною ознакою є те, що хвороба перешкоджає засудженому відбувати покарання.

Мається на увазі, що стан захворювання таким чином змінює свідомість та поведінку за­судженого, що він або перестає сприймати покарання як таке, або фактично втрачає свої антисуспільні риси.

 

Як видно зі змісту закону, існує два види звільнення засуджених від відбування покарання через хворобу: звільнення у зв'язку із за­хворюванням психічною хворобою; звільнення у зв'язку із захворю­ванням іншою тяжкою хворобою.

Але з точки зору кримінально-виконавчого права ця підстава звільнення лише тоді дійсно стає підставою, коли є відповідна по­станова суду.

Для визначення того, чи є хвороба, якою хворіє засуджений, такою, що перешкоджає відбуванню покарання, Департамент разом з Мініс­терством охорони здоров'я України спільним наказом № 3/6 від 18 січня 2000 р. затвердили перелік захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання.

Але констатування у засудженого захворюван­ня, яке включено до вказаного переліку, ще не означає безумовного звільнення такого засудженого від відбування покарання. Це питання вирішує суд.

Обстеження хворих засуджених, діагностіка та рекомендації що­до стану здоров'я засудженого і можливості його звільнення від від­бування покарання здійснюють спеціальною лікарською комісією, яка утворюється при лікарнях для засуджених.

На ці комісії покладені функції виявлення осіб, які за станом здоров'я підлягають звільненню від відбування покарання.

 

З урахуванням висновків комісії начальник установи (органу) ви­конання покарань готує та надсилає до суду подання про звільнення від відбування покарання.

Разом з поданням до суду надсилаються висновок лікарської комісії й особова справа засудженого.

У поданні також вказуються дані, які характеризують поведінку засудженого під час відбування покарання.

 

Подальший розгляд цього подання здійснює суд.

При вирішенні питання про звільнення від відбування покарання за хворобою суд враховує тяжкість учиненого злочину, характер захворювання, особу засудженого та інші обставини справи.

Якщо особу, засуджену до громадських робіт або обмеження волі, було визнано інвалідом першої або другої групи, орган чи установа виконання покарань вносить подання до суду про його дострокове звільнення від відбування покарання.

 

Разом з поданням до суду над­силається висновок лікарсько-трудової експертної комісії. Якщо на психічну чи іншу тяжку хворобу захворів засуджений до виправних робіт або штрафу, суддя у всіх випадках виносить постанову про звільнення його від дальшого відбування покарання.

Після винесення судом постанови про звільнення засудженого від відбування покарання за хворобою відповідні документи надсила­ються до установи (органу) виконання покарань.

Адміністрація установи (органу) проводить звільнення засудженого в день надходження документів або, якщо документи надійшли після закінчення робочо­го дня, в наступний за цим день.

 

Інші підстави звільнення від відбу­вання покарання

У статті 152 КВК України законодавець наводить невичерпний перелік підстав звільнення від відбування покарання.

Чинний КК України передбачає такі підстави, які не увійшли в ст. 152 КВК України. Це, наприклад, ст. 75 КК України «Звільнення від відбування покарання з випробуванням».

 

Йдеться про випадки, коли суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службо­вого обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

У такому разі він може прийняти рішення про звільнення від відбу­вання покарання з випробуванням. Як видно, суб'єктом звільнення за цією підставою є суд.

Другий приклад — ст. 83 КК України «Звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років». Засуджених до обмеження волі або до позбавлення волі жінок, які стали вагітними або народили дітей під час відбування покарання, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п'яти років за умисні тяжкі та особливо тяжкі злочини, суд може звільнити від відбування покарання в межах строку, на який згідно із законом жінку може бути звільнено від роботи у зв'язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною трирічного віку. Вказана підстава застосовується судом, але за поданням керівництва установи (органу) виконання покарань.

 

Питання 2 Соціальна адаптація звільнених від відбування покарання

 

Кожен вид покарання має кількісні межі та визначений зміст, спосіб впливу на засудженого чітко регламентований криміналь­ним законом, і ніхто не має права виходити за межі кількісних і якісних характеристик покарання, встановлених законом.

 

Як зазначалося, найсуворішим видом покарання є поз­бавлення волі, яке призначається за вчинення злочинів, що становлять підвищену суспільну небезпеку, та полягає в при­мусовій ізоляції засудженого на визначений судом у вироку строк у спеціальній кримінально-виконавчій установі.

 

Воно передбачає обмеження свободи пересування, вибору роботи та виду діяльності, неможливість вільного спілкування з сім'єю, друзями, розпорядження своїм часом тощо.

Як відомо, протягом тривалого часу застосування позбавлення волі на певний строк було широкомасштабним, що не відповідало ні кримінологіч­ним обставинам, ні суспільним інтересам.

 

На початку 80-х років XX століття частка цього виду покарання становила більш ніж 50 % (1981 р. - 51,9 %, 1982 р. - 52,6 %, 1983 р. - 53,4 %, що стало найвищим показником радянської епохи).

Це свідчить про переоцінку карального впливу та нехтування його негативними наслідками.

Суспільство було залякане небувалим підвищенням рецидиву, збільшенням кількості тяжких злочинів, поширенням нових видів злочинної поведінки.

Водночас серед громадян склалося враження про високу ефективність покарання у виді позбавлення волі у боротьбі зі злочинністю, про необхідність його поширення і збільшення суворості санкцій до 20, 25 років, довічного позбавлення волі.

 

Багато хто пам'ятає палкі дебати щодо застосування або скасування смертної кари, які не вщу­хали аж до її скасування.

Так само лібералізм та гуманістичні прояви, застосування альтернативних видів покарань ввіжалися передчасними заходами.

Пояснити це можна не тільки зрос­танням рівня злочинності, а й недостатньою поінформованістю населення про реальні наслідки репресивної політики.

 

Ізоляція від суспільства, примусове поміщення осіб в замкнене середовище інших злочинців веде до взаємного обміну криміналь­ним досвідом, так званого «зараження».

Засуджені відриваються від суспільства, позитивного мікросоціального середовища, сім'ї, рідних та близьких, і перемішуються в специфічне антисуспільне середовище яке негативно впливає на формування особистості і її поведінку.

Специфічна субкультура, тісне спілкування в мікрогру-пах сприяють розвитку агресії, культу насильства та жорстокості як до людей, так до влади, до суспільства, підвищують злочинний професіоналізм та інтенсивність криміналізації.

 

Це істотно впли­ває на живучість тюремних традицій, згуртованість злочинного середовища, поширення відповідних негативних відносин через осіб, звільнених з місць позбавлення волі.

Негативним наслідком перебування в установах виконання покарань є наявність психічних розладів і масових захворювань (туберкульоз, венеричні хвороби тощо).

За роки позбавлення волі проходять зміни в оцінці найбільш значних людських цінностей, формується хибна, спотворена свідомість, настає відчуження від суспільства.

Тому нерідко засуджені за час перебування в місцях позбавлення волі втрачають елементарні навички виконання соціальних функцій: працювати на волі, робити необхідні придбання, заощадження, обслуговувати себе і піклуватись про близьких, вміти перебороти труднощі тощо.

 

Особливо це є суттєвим для нашого часу, коли виникають перешкоди в працевлаштуванні та інші побутові негаразди.

Соціальна адаптація цих осіб проходить з великими трудно­щами. Після повернення з місць позбавлення волі в забутому або новому для них середовищі ускладнюються взаємовідносини та кримінологічна атмосфера, бо оточення ні психологічно, ні матеріально не готове прийняти цих осіб.

Практика свідчить, що частина звільнених осіб знаходить своє місце в організованих злочинних групах.

Майже кожна така група у своєму складі має колишніх неодноразово засуджених, які набули досвіду злочинної діяльності.

Ця категорія осіб здебільшого становить ядро організованої групи. їй притаманні стійке дотримання традицій злочинного середовища, злочинний професіоналізм, агресивність, жорстокість, беззастережне використання зброї. Ігнорування законів і правил поведінки переносяться в со­ціальні групи і на суспільство в цілому.

Це сприяє процесу криміналізації суспільства, ускладнює його кримінологічну та морально-психологічну атмосферу. Частково цим можна пояс­нити поширення правового нігілізму, бездуховність і занепад моральності, жорстокість, агресію та недовіру в стосунках лю­дей, репресивну свідомість широких верств населення.

 

Отже, кримінальне покарання, у тому числі у виді позбав­лення волі, як об'єктивно, так і суб'єктивно має комплекс негативних наслідків і потребує використання системи соціаль­них, правових, кримінологічних, організаційних, психолого-педагогічних та інших заходів щодо їх нейтралізації.

На практиці існує ціла низка заходів з нейтралізації негатив­ного впливу покарання на суспільні відносини.

В першу чергу — це заходи з економії репресії, використання альтернативних видів покарань, декриміналізація діянь, що не потребують обов'язкової ізоляції засуджених.

Політика нульової терпимості стає все більш популярною в західних країнах.

У більшості західноєвропейських країн з сере­дини 90-х років XX століття поступово скорочується кількість засуджених, зокрема до позбавлення волі, за рахунок декримі-налізації окремих діянь та застосування альтернативних видів покарань.

Так, Фінляндія цілеспрямовано скоротила кількість ув'язнених за 50 років на 70 % (із 180 до 60 осіб на 100 тис. населення), Данія, Швеція і Норвегія зберегли постійну кіль­кість тюремного населення в межах 60—70 осіб на 100 тис. населення.

Цілком очевидно, що зменшення рівня злочинності можна домогтися без збільшення застосування кримінальних репресій.

Як правильно зазначає Н. Крісті, незважаючи на сучасне ускладнення кримінологічної ситуації у суспільстві, необхідно переборювати репресивну свідомість населення, розвінчувати міфи про всесильність тюремного ув'язнення.

За результатами вивчення соціальної думки щодо застосу­вання альтернативних позбавленню волі покарань встановле­но, що люди схильні обирати альтернативи лише тоді, коли це стає вигідним для них, особливо у випадках компенсації збитків.

Порушувались питання щодо недостатності інформації про ефективність застосування альтернатив, про сутність таких видів покарання, як громадські роботи та арешт.

Здебільшого зверталась уваги на те, як треба допомогти жертві злочину, а не як краще покарати злочинця.

Одним з головних засобів нейтралізації негативних наслід­ків позбавлення волі на певний строк є ресоціалізація осіб, які відбули покарання.

Постпеніціарна опіка осіб, звільнених з місць позбавлення волі, складається з матеріальної, правової, житлової допомоги з боку компетентних органів, працевлаштування за міс­цем проживання, проведення медичного обстеження і надання можливості лікувати загальні та психічні хвороби.

Обов'язково соціальними службами повинна надаватися психологічна допо­мога задля відтворення у колишнього злочинця соціально ко­рисних навичок і пристосування його до життя у суспільстві.