Тема 8. Економічні теорії західноєвропейської соціал-демократії

• Виникнення й сутність ревізіонізму

• Європейський соціал-демократичний рух і його представники і

• Ліворадикальний напрямок європейської соціал-демократії •

Виникнення ревізіонізму, батьком якого став Едуард Бернштейн! (1850–1932), тісно пов'язане зі складними процесами становлення й і розвитку монополістичної стадії капіталізму. Хід науково-технічного прогресу за капіталізму, породжуючи різні тенденції, потребував і підвищення освітнього й культурного рівня трудящих, диктував необхідність пошуку ефективних форм стимулювання праці. Наприкінці XIX ст. в розвинених країнах Європи з'явилася можливість використання в інтересах пролетаріату громадянських прав і свобод, парламентаризму, преси та ін.

У 1899 р. Е. Бернштейн, ортодоксальний марксист у минулому, опуб­лікував книгу "Проблеми соціалізму та завдання соціал-демократії, яка була концентрованим виразом усіх поправок до К. Маркса та пере­гляду його вчення, тобто ревізіонізму. "Подальший розвиток і вдоско­налення марксистського вчення, – писав Е. Бернштейн, – має почина­тися з його критики" [5, с. 46]. Усе, що буржуазні економісти висунули на той час проти марксизму, зібрано ним у чітку систему поглядів, яд­ром якої був реформізм. Перегляд методологічних засад марксового вчення Е. Бернштейн почав з концепції історичного матеріалізму, в якій бачив недооцінку й заперечення активної ролі практичної діяльності людей. На його думку, усе, чого досягли К. Маркс і Ф. Енгельс, було зроблено не завдяки гегелівській діалектиці, а всупереч їй. Революцій­ному руху Е. Бернштейн протиставив еволюційний розвиток, спрямо­ваний на поступовий перехід до нового суспільства.

Ревізію економічної теорії марксизму вчений почав з трудової тео­рії вартості. Він стверджував, що категорія вартості в К. Маркса втра­тила будь-яке конкретне значення й перетворилася на розумову кон­струкцію. Е. Бернштейн висунув теорію "економічної вартості", що являла собою синтез трудової теорії вартості та вчення про граничну корисність. Двоїстий характер економічної вартості визначається, з одного боку, корисністю (споживною вартістю, потребою), а з дру­гого – вартістю витрат виробництва (трудовою вартістю). Слід за­значити, що Е. Бернштейн на відміну від своїх прихильників захи­щав марксизм від спроб ототожнювати погляди К. Маркса та Ф. Лассаля, а також К. Маркса та Д. Рікардо в питаннях заробітної плати. Е. Бернштейн проаналізував фактичне зростання рівня життя значної частини пролетаріату на початку XX ст. й передбачав на­стання "періоду добробуту", заперечуючи як абсолютне, так і віднос­не погіршення стану робітників. Факти розвитку акціонерної форми капіталу та збільшення кількості дрібних акціонерів він протиставив марксовому закону капіталістичного нагромадження, стверджуючи, що вони є свідоцтвом децентралізації та демократизації капіталу. Ці процеси вели до збільшення кількості власників, зростання добробу­ту робітничого класу та, як наслідок, до подолання класових кон­фліктів буржуазного суспільства.

Справедливо відзначаючи тенденцію до виробничої залежності ве­ликого та дрібного бізнесу, Е. Бернштейн стверджував, що велике виробництво не тільки не розорює дрібне й середнє, а й само може процвітати тільки разом з ними. Можливість подолання анархії ви­робництва він пов'язував зі створенням трестів і картелів, широким застосуванням кредитної системи, удосконаленням систем зв'язку та інформації, розширенням світового ринку. Імперіалізм учений трак­тував як вступ до нової соціальної фази, для якої характерне мирне, поступове переростання капіталізму в соціалізм. Е. Бернштейн ствер­джував, що як форма історичного розвитку в умовах культурного суспільства революція неефективна й безплідна. Він протиставив їй реформаторську діяльність у рамках капіталізму. Метою соціал-демократичного руху було проголошено визволення профспілок і ко­операції від усіх законодавчих обмежень, захист праці, соціальне за­конодавство та обмеження прав щодо розпорядження капіталістич­ною власністю. Перехід до соціалізму Е. Бернштейн розглядав як ши­рокий розвиток виробничих і споживчих товариств. Останні повинні були зменшити прибутки торгового капіталу, а профспілки – при­бутки промисловців.

Стосовно проблеми шляхів переходу до соціалістичного суспіль­ства теоретики соціал-демократії розділилися на ревізіоністів і орто­доксів, тобто прихильників К. Маркса та Ф. Енгельса. Серед орто­доксів у західноєвропейській соціал-демократії кінця XIX – початку XX ст. слід виокремити Карпа Каутського (1854–1938). Його теоре­тичні погляди мали складну еволюцію. На початку своєї діяльності він перебував під впливом мальтузіанства, лассальянства, а такі його праці, як "Економічне вчення Карла Маркса" (1886) та "Аграрне пи­тання" (1899), були значним внеском у захист і розвиток теорії марк­сизму. У 1899 р. К. Каутський виступив проти ревізіонізму з книгою "Бернштейн і соціал-демократична програма. Антикритика", проте він не підтримував марксистів у питанні перетворення суспільства. К. Каутський передбачав і обґрунтовував епоху соціальних револю­цій, однак завоювання влади він сприймав як досягнення парламент­ської більшості.

З початку Першої світової війни К. Каутський став лідером центриз­му в міжнародному масштабі, солідаризувавшись із гаслом "грома­дянського миру" під час війни й засуджуючи будь-які думки про со­ціалістичну революцію та практичні революційні дії. Дослідження імперіалізму він почав з невідповідності в розвитку промисловості й сільського господарства, відставання останнього, яке спонукало промислово розвинені країни ставати на шлях підкорення й захоплення відсталих аграрних країн для перетворення їх на джерело сировини для своєї промисловості та ринок збуту своєї продукції. Імперіалізм, на думку К. Каутського, – це колоніальна політика великих держав, які прагнуть монополізувати частину світового ринку шляхом завоювання аграрних країн. Він аналізував промисловий капітал і виве­зення товарів, хоча вже помітними були тенденції панування фінан­сового капіталу та вивезення капіталу. К. Каутський стверджував, що подолати імперіалістичну політику можна методами вільної тор­гівлі й мирної демократії, залишаючись у рамках капіталістичного ладу. Логічним завершенням ідей К. Каутського стала його теорія "ультраімперіалізму" – фази розвитку капіталізму, коли політика монополій пошириться й на зовнішню політику, а міжнародний союз імперіалістичних держав і спільна експлуатація світу інтернаціональ­ним фінансовим капіталом усуне суперництво національних капі­талів. Досвід світового розвитку XIX– XX ст. показав, що прагнення до поділу збуту, сфер впливу, колоній спричинило такі між імперіалістичні конфлікти, які виключали можливість "ультраімперіалізму" як гармонійного союзу держав.

У ранніх працях теоретика австрійської та німецької соціал-де­мократії Рудольфа Гільфердінга (1877–1941) переважала критика пред­ставників історичної та суб'єктивної школи буржуазної політеконо­мії, захист економічної теорії та методу К. Маркса. У нього був ціка­вий погляд на предмет економічної науки. На його думку, об'єктом політекономічного аналізу можуть бути лише стихійно діючі законо­мірності товарно-капіталістичного господарства, тому з переходом до соціалізму (який у той час ототожнювався марксистами з ліквіда­цією товарного виробництва) та встановленням свідомого суспіль­ного регулювання економічних відносин зникає сам предмет полі­тичної економії як науки.

Книга Р. Гільфердінга "Фінансовий капітал" (1910) – найбільш сут­тєве досягнення західноєвропейської соціал-демократичної думки з питань імперіалізму. У ній зібрано й теоретично узагальнено великий фактичний матеріал, що відображає зміни в економіці й політиці капіталізму кінця XIX – початкуXX ст. Р. Гільфердінг проаналізу­вав якісно нові явища: розвиток капіталістичного кредиту, збільшен­ня кількості акціонерних товариств, утворення фіктивного капіталу, діяльність фондової біржі, механізм біржової спекуляції, концентра­цію капіталу, фінансовий капітал та його вплив на внутрішню й зов­нішню політику імперіалізму. Сутність фінансового капіталу була зведена до панування банківського капіталу над промисловістю, що дало Р. Гільфердінгу змогу зробити висновок про можливість пере­будови капіталізму шляхом "соціалізації" сфери обігу: "захоплення шести великих берлінських банків уже в теперішній час було б рівно­сильне захопленню найважливіших сфер великої промисловості". Р. Гільфердінг наголошував також на можливості ство­рення єдиного картелю, який забезпечив би безкризовий розвиток економіки. Таким чином, він був прихильником теорії "організова­ного капіталізму".

Погляди лівого крила західноєвропейської соціал-демократії відображені у творах Рози Люксембург (1871–1919) і Карла Лібкнехта (1871–1919), які під впливом подій жовтневого перевороту в Росії відійшли від соціал-шовіністів і центристів та разом з більшовиками утворили ядро нового Комуністичного Інтернаціоналу. Р. Люксем­бург пропагувала економічне вчення К. Маркса та критикувала бернштейніанство за спробу вдосконалити капіталізм. Вона розвину­ла тезу про історичну приреченість імперіалізму та зробила висновок про необхідність його революційного, насильницького повалення. Економічні витоки імперіалізму вона вбачала в особливостях розши­реного відтворення: капіталісти можуть забезпечити реалізацію до­даткової вартості лише частково, за рахунок особистого споживан­ня, тому необхідно, щоб існували некапіталістичні виробники та спо­живачі як усередині власної держави, так і у відсталих країнах. Імпері­алізм ототожнювався з політичним виразом процесу нагромадження капіталу в його конкурентній боротьбі за залишки некапіталістичного світового середовища.

Р. Люксембург стверджувала, що політична економія перестане існувати з того моменту, як анархічне капіталістичне господарство буде змінене на планомірний, організований і керований господарсь­кий устрій. Водночас вона відзначала своєрідність умов проведення соціалістичної революції в Росії та неможливість її повторення в розвиненіших капіталістичних країнах.

К. Лібкнехт довів, що переплетіння інтересів найбільших промис­лових і банківських капіталістів виходять далеко за національні рам­ки. Його заслугою став аналіз союзу монополістичних об'єднань з державним апаратом і воєнної загрози імперіалістичних задумів. Імперіалізм К. Лібкнехт визначав як явище надбудовного характеру, певний вид політики.

Як бачимо, більша частина представників соціал-демократичного руху не сприйняла жовтневої революції в Росії, диктатури пролетаріа­ту, партії нового типу та ін. У 20-ті рокиXX ст. західна соціал-демо­кратія перетворилася на відкрито реформістський рух, спрямований на співробітництво праці й капіталу, з чіткою антифашистською спрямованістю. З кінця 50-х років соціал-демократія повністю ввій­шла в капіталістичну систему, із партії робітничого класу стала націо­нальним загальнополітичним, загальноекономічним ученням. Ідеа­лом сучасної соціал-демократії є політична стабільність і соціальна рівність, які досягаються шляхом індикативного планування, соціаль­ного регулювання, самоуправління, демократизації виробництва й суспільства в цілому, плюралізму світоглядних концепцій.

Контрольні запитання та завдання

1. Визначте роль і місце Е. Бернштейна в західноєвропейській со­ціал-демократії.

2. Що таке ревізіонізм? У чому його ідеологічне призначення?

3. Порівняйте економічні погляди К. Каутського та Р. Гільфердінга.

4. Сформулюйте суть теорій "ультраімперіалізму" та "організова­ного капіталізму".

5. Розкрийте специфіку поглядів лівого крила західноєвропейської соціал-демократії.