Тема 9. Розвиток економічної думки в Росії та Україні наприкінці XIX – на початку XX ст

• Легальний марксизм і народництво: ідейне протистояння

• Пропаганда марксового вчення: М. Зібер і Г. Плеханов

• Економічні погляди М. Туган-Барановського

• Економіко-математичні концепції В. Дмитрієва та Є. Слуцького

Розвиток політичної економії в пореформений період відбувався в умовах, коли феодальна формація в Росії та Україні поступалася міс­цем капіталістичному ладу. Цим пояснюється антикріпосницька спря­мованість економічної думки, що спиралася на деякі положення кла­сичної школи, теорії К. Маркса та інших шкіл політекономії. Легаль­ний марксизм виник як ідеологія російської та української ліберальної буржуазії й був відображенням специфічного становища цього класу наприкінці XIX ст. У боротьбі з народниками він керувався поло­женнями історичного матеріалізму, передусім висновками про істо­ричну прогресивність капіталістичного ладу, але не сприймав ре­волюційного змісту марксизму. Аргументація легальних марксистів Петра Струве (1870–1944), Михайла Туган-Барановського (1865– 1919), Сергія Булгакова (1871–1944) ґрунтувалася на вивченні сучас­ної їм економічної дійсності, реальних процесів капіталістичного роз­витку.

Критиці доктрини народництва була присвячена книга П. Струве "Критичні зауваження до питання про економічний розвиток Росії" (1894), у якій він торкався питань природи та ролі держави, характе­ру переходу від капіталізму до соціалізму, проблем реалізації суспіль­ного продукту. П. Струве намагався відірвати економічну систему К. Маркса від його революційних висновків, стверджуючи, що мож­на бути марксистом, але не бути соціалістом і революціонером. Він не без підстав наголошував свій пріоритет перед ревізіонізмом і берн­штейніанством у критиці К. Маркса, особливо в питанні супереч­ності між першим і третім томами "Капіталу". У 1900 р. П. Струве виступив зі статтею "Головна антиномія трудової теорії вартості", у якій було піддано ревізії теорію додаткової вартості К. Маркса та зроблено спробу відірвати її від теорії вартості. М. Туган-Барановський також займався дослідженнями нового, капіталістичного виробництва й ринку. Свідченням цього є його тво­ри "Промислові кризи в сучасній Англії" (1894) та "Російська фаб­рика в минулому й нині" (1899), де зібрано колосальний фактичний матеріал, викладено історію промислового розвитку Росії та Англії.

Ідейним виразом інтересів селянства, дрібних виробників, їх зро­стаючого протесту як проти залишків кріпосництва, так і проти мо­лодого капіталізму стало народництво (70–90-ті роки XIX ст.). На­родники виступили з критикою капіталізму, оцінюючи його як рег­рес в економічному житті Росії, і протиставили йому особливий само­бутній шлях країни до соціалізму через устрій общинного селянства й кустарів. У загальній теорії народництва розрізняють дві течії: рево­люційну (70-ті роки) і ліберальну (80–90-ті роки), які являли собою процес еволюції цього напрямку економічної думки. Революційні на­родники прагнули підняти трудові маси селянства на боротьбу з царизмом і поміщицьким землеволодінням. Вони йшли в народ "бунтувати" його, переконані в можливості селянської соціалістичної рево­люції, яка відкриє шлях до некапіталістичного розвитку на базі само­бутньої общинної організації селянського життя. Народники вважа­ли, що капіталізм руйнує потенційну базу соціалізму – общину. Це була концепція "селянського соціалізму", яка своїм корінням визна­вала ідеї "общинного соціалізму" О. Герцена (40-ві роки XIX ст.). Го­ловні течії революційного народництва мали певні відмінності, але зберігали єдність з основних питань, їх очолювали Петро Лавров (1823–1900), Михайло Бакунін (1814–1876), Петро Ткачов (1844– 1885).

Ліберальні народники, що групувалися навколо журналу "Росій­ське багатство", відмовилися від орієнтації на радикальне усунення залишків кріпосництва шляхом "селянської соціалістичної револю­ції" й перетворилися на дрібнобуржуазних реформістів. Вони висту­пили з програмою "дрібних справ", вимагаючи розширення селян­ського землеволодіння, упорядкування орендних відносин, забезпе­чення селян позичками для розвитку їхнього господарства, створен­ня мережі ощадних кас і сховищ на селі. Василь Воронцов (1847–1918), Микола Даніельсон (1844–1918), Микола Михайловський (1842–1904) та інші ліберальні народники порушували питання про перспективу капіталістичного шляху розвитку й говорили про "штучність" росій­ського капіталізму, його незначні позиції в економіці країни, про па­нування небуржуазного "народного виробництва", представленого общинним селянством і кустарними промислами. Вирішальну роль, в обґрунтуванні ідейної безпідставності народництва відіграли праці Г. Плеханова про утвердження капіталізму в Росії наприкінці XIX ст.

Ідеї марксизму та твори його основоположників істотно впливали на суспільно-економічну думку Росії та України. Одним з перших коментаторів і пропагандистів першого тому "Капіталу" був Миколи Зібер (1844 –1888), який відіграв важливу роль у розвитку економіч­ної теорії в Україні. Коло його наукових інтересів було досить широ­ким: від аналізу економічного стану країни до теорії класичної шко­ли та досліджень ранніх стадій розвитку суспільства. Предмет політе­кономії М. Зібер визначав як систему виробничих відносин, що до­сліджуються за допомогою методу наукової абстракції на основі пізнання економічних законів. Він займався питаннями трудової теорії вартості, заперечуючи визначення вартості товару витратами на його виробництво та не погоджуючись з визначенням вартості як співвідношення попиту й пропозиції. М. Зібер обстоював теорію чистого доходу Д. Рікардо та теорію додаткової вартості К. Маркса, неодноразово наголошуючи, що дослідження автора "Капіталу" є логічним продовженням і завершенням класичної англійської політ­економії. М. Зібер мав власний погляд на перспективу розвитку капі­талізму. Він не поділяв думку про існування історичної тенденції на­громадження капіталу, сформульованої К. Марксом. На його думку, нагромадження капіталу, його концентрація й централізація заклада­ють основи переходу до нової суспільної системи.

У середині 70-х роківXIX ст. почалася революційна діяльність Георгія Плеханова (1856–1918) – першого російського марксиста. Його погляди мали складну теоретичну еволюцію – спочатку він по­діляв ідеї революційного народництва, потім сприйняв марксову тео­рію і розповсюджував її, а з 1903 р. носив на собі клеймо "меншовика", не поділяючи більшовицьких методів та ідеології. Г. Плеханов при­ділив велику увагу критиці народницьких концепцій, стверджуючи, що зростання капіталізму в Росії на базі внутрішнього ринку – не­заперечний факт, а некапіталістичний шлях еволюції неможливий. Воднораз Г. Плеханов активно виступав проти ревізіонізму: берн­штейніанства, легального марксизму, історичного напрямку, повністю поділяючи марксистську ідею революційного перетворення світу. Самостійно Г. Плеханов не займався розробкою економічної теорії, хоча іноді й висловлював досить цікаві думки з деяких питань полі­тичної економії. Наприклад, конкретизуючи предмет політекономії, учений розрізняв власне виробничі відносини (соціально-економічні) і відносини, що визначають організацію продуктивних сил (органі­заційно-економічні). У марксистський період своєї діяльності (1883– 1903) Г. Плеханов відіграв визначну роль у пропаганді та розповсюд­женні революційної теорії К. Маркса в Росії, її захисті, в ідейній бо­ротьбі з народниками й ревізіоністами.

На початкуXX ст. лідери легального марксизму відкрито стали пропагувати ідеї буржуазного лібералізму, підтримуючи ряд демокра­тичних вимог і деякі елементи економічного вчення марксизму. По­стійно віддаляючись від політичної та ідеологічної позиції марксиз­му, вони прагнули подати науковий аналіз економічної дійсності з іншого погляду. У теорії вартості поступово стала панівною суб'єк­тивно-психологічна школа, у питаннях розподілу – так звана соці­альна теорія, у теорії економічних циклів і криз – концепція еконо­мічної кон'юнктури.

Усі ці проблеми знайшли найбільш яскраве відображення у творах М. Туган-Барановського, ученого зі світовим ім'ям, громадського й державного діяча України, міністра фінансів за часів Центральної Ради. Спираючись на теоретичні настанови А. Сміта й Д. Рікардо, теорію К. Маркса, досягнення інших шкіл політекономії, він першим серед українських економістів виступив за об'єднання трудової теорії вартості з теорією граничної корисності. Ще в 1890 р. М. Туган-Барановський писав, що вчення про граничну корисність благ не тільки не заперечує теорії Д. Рікардо й К. Маркса, а навпаки, у правильному розумінні підтверджує її. Стверджуючи, що теорія граничної корис­ності лише суб'єктивна, а трудова теорія лише об'єктивна, він робив висновок про їх взаємодоповнюваність. Пізніше він обґрунтував за­кон, згідно з яким граничні корисності вільно відтворюваних госпо­дарських благ пропорційні їх трудовим вартостям. Ця політекономічна формула стала основою багатьох досліджень російських, україн­ських, а потім радянських економістів-математиків; її сприйняли й зарубіжні вчені. Цей факт ще раз підтверджує, що в економічній тео­рії мають право на існування всі концепції та погляди, неприпусти­мим є упереджений підхід до досліджуваних явищ.

В основі господарства (у тому числі й соціалістичного), на думку М. Туган-Барановського, лежать потреби та інтереси людини. Обґрун­тування необхідності переходу до соціалізму вчений здійснив у двох аспектах: етично-правовому й матеріалістичному. Ідея верховної цін­ності людської особистості та права на свободу поєднується в нього з думкою про необхідність встановлення "господарської системи найви­щої продуктивності" – соціалістичної. Мета соціалістичного суспіль­ства також сформульована вченим двоїсто: "З одного боку, воно повин­но прагнути до найбільш повного задоволення всіх суспільних потреб;

з іншого боку, воно повинно найбільш повно забезпечувати свободу кожного" [53, с. 95]. Для вирішення першого завдання потрібен цен­тралізм на основі планомірності, другого – максимальний демокра­тизм виробничого процесу та контроль над ним з боку безпосередніх виробників. Трансформацію насильницького колективістського нача­ла у більш вільне начало кооперації, передусім у сільському господар­стві, М. Туган-Барановський трактував як тенденцію до еволюційного розвитку соціалізму (це питання висвітлено в розділі «Про кооператив­ний ідеал" книги "Соціальні основи кооперації"» (1918)).

Великий вплив на сучасну політекономію справила теорія економіч­них циклів і криз М. Туган-Барановського, яка стала панівною на по­чатку XX ст. в Росії. Автор її вважав, що ні класична школа А. Сміта й Д. Рікардо, ні концепція С. Сісмонді не розкривають справжніх при­чин криз. Він звернув увагу на тісний зв'язок між зміною цін на засоби виробництва та рухом процесу нагромадження грошового капіталу, який іде або на збільшення інвестицій, або на утворення фонду за­ощаджень. Цими ідеями М. Туган-Барановський передбачив сучасну інвестиційну теорію циклу, центром якої є ідея "заощадження – інве­стиції" як головна пружина циклічних коливань. Не погоджуючись із популярною теорією недоспоживання, М. Туган-Барановський вихо­див з того, що недостатній споживчий попит може компенсуватися розширенням інвестиційного (виробничого) попиту. Інвестиційні мо­жливості зменшуються внаслідок обмеженості банківських ресурсів, установлення невигідних умов застосування позичкового капіталу, а головне – диспропорційності розподілу вільних коштів між сферами економіки. Останнє є вирішальним чинником циклічних коливань і появи економічних криз.

Шляхом поєднання трудової теорії вартості й теорії граничної ко­рисності пішли видатні економісти-математики: Володимир Дмитрієв (1868–1913), Євген Слуцький (1880–1948) та інші. У своїй головній праці "Економічні нариси" (1904) В. Дмитрієв запропонував економіко-математичні моделі цін, побудовані на синтезі теорії граничної корисності й теорії витрат виробництва на трудовій основі. Він ви­ходив з того, що під час визначення рівня товарної ціни необхідно враховувати умови як виробництва товару, так і його споживання в замкненому виробничо-технологічному та споживчому комплексі. Аналізуючи рівні й динаміку цін, він використовував два визначен­ня ціни: 1) ціну можна розкласти на загальну суму заробітної плати, прибутку та ренти по всьому комплексу виробництва та споживання товарів як споживчого, так і виробничого призначення; 2) ціну мож­на виразити загальною сумою повних витрат праці як первинного фактора виробництва.

Згідно з першим визначенням (через суму доходів) ціна товару

де – заробітна плата робітників, що працюють N_A. днів на ви­робництві товару А та знарядь і сировини, спожитих у цьому вироб­ництві, у_b – ціна спожитого продукту b; b – кількість продуктів, спо­житих робітником; Р_A – прибуток, отриманий у цьому виробництві та у виробництві знарядь і сировини для нього; R_A – рента, отримана в цьому виробництві та у виробництві знарядь і сировини для нього. Ціна через трудові витрати виражається так:

де – технологічні коефіцієнти витрат; X_J – кількість витраченої на виробництво товару А продукції виду j, визначена через витрати праці; t_A – поточні (прямі) витрати у виробництві товару А.

Є. Слуцький, видатний український економіст-математик, ґрунтовно проаналізував функції корисності як певної системи надання пере­ваг. Він започаткував теорію поведінки споживача в разі зміни його доходів і товарних цін завдяки аналізу споживчого попиту. У світовій економічній думці Є. Слуцького визнано одним з родоначальників праксеології – науки про принципи раціональної діяльності людей та її використання в економічних дослідженнях. Він намагався зняти з функції корисності її психологічну оболонку та подати її як об'єктив­ну математичну характеристику надання споживачем переваг за пев­них економічних обставин. Функція корисності, за Є. Слуцьким, має такий вигляд:

де U – сукупна корисність набору благ ; п – кількість благ у наборі.

Сукупний доход розподіляється так:

де – ціна благ, що купуються; – кількість благ.

У подальшому аналізі Є. Слуцький визначає похідну цієї функції через коефіцієнти еластичності попиту в разі зміни цін і доходу, вста­новлює порівняльні корисності різних благ. Рівновага бюджету спо­живача існує тоді, коли функція корисності максимальна. Отримані Є. Слуцьким результати дають можливість моделювати попит спожи­вача.

Наведений аналіз економічних поглядів російських і українських учених кінця XIX – початку XX ст. ознайомлює лише з невеликою кількістю економічних концепцій – від ідеалізації дрібнотоварного укладу й заперечення прогресивності капіталізму (народництво) до інвестиційної теорії циклічних коливань, від обґрунтування переваг кооперативного руху й соціалізму (М. Туган-Барановський) до економіко-математичних моделей ціни й корисності, що стали надбан­ням сучасної мікроекономічної теорії (В. Дмитрієв, Є. Слуцький). Ця епоха знаменує найвищий злет економічної думки на теренах Російської імперії, частиною якої була й Україна, період повної інте­грованості проблем і методології економічних досліджень з кращими здобутками світової економічної науки.

Контрольні запитання та завдання

1. Порівняйте економічні погляди "легального марксизму" та на­родництва.

2. У чому полягають відмінності позицій революційного та лібе­рального народництва?

3. Чи справедливим є визначення "пропагандисти марксизму" що­до М. Зібера та Г. Плеханова?

4. Поясніть основні економічні ідеї М. Туган-Барановського.

5. Поясніть, чи правомірно відносити В. Дмитрієва та Є. Слуцького: до математичної школи політекономії; до маржиналістського на­прямку.

6. Доведіть правильність двоїстого визначення ціни В. Дмитрієвим.

7. Що таке праксеологія?