Підприємство (фірма) - первинна ланка ринкової економіки

Головним суб'єктом ринкової економіки є підприємство (фірма). В сучасній економічній літературі термін "підприємство" вживають поряд з іншими близькими за змістом поняттями, такими як "фірма", "компанія".

Фірма – основна організаційно-економічна ланка ринкової економіки. Вона визначає ділову активність національного господарства, є опорою підприємництва, рушійною силою бізнесу, генератором ідей, місцем освоєння і впровадження досягнень НТП.

Первісно слово "фірма" (від італ. "firma" – підпис) означало "торгове ім'я комерсанта". Термін "фірма" вживають з метою виділення суб'єкта прав власності щодо певного підприємства. У США, наприклад, вважають, що фірма – це правова одиниця, яка володіє і веде господарську діяльність на одному чи кількох підприємствах. У ФРН, фірма – це ім'я юридично самостійного підприємця, під яким він проводить свою діяльність і яким підписує договори.

Отже, фірма – це підприємство, організація, установа, яка здійснює господарську діяльність з метою отримання прибутку.

Компанія – це спілка, асоціація підприємств, що функціонує на принципах партнерства, корпорації чи інших форм організації бізнесу. Це лише загальні назви, які використовуються стосовно будь-якого підприємства.

Сучасна фірма – це організаційна структура бізнесу, підприємницька одиниця у всіх сферах економіки, яка володіє економічною і юридичною самостійністю. Це складний багатогалузевий комплекс промислових, торгових і фінансових підприємств національного і міжнародного рівня.

Нині у світі офіційно здійснює свою діяльність близько 50 млн. фірм, які представлені різними підприємницькими структурами. Слід підкреслити, що 90% усіх фірм відноситься до малого і середнього бізнесу. Близько 20 млн. фірм функціонують у США, майже 16 млн. – у країнах Європейського Союзу (ЄС), понад 7 млн. – в Японії. Поряд з цим 5 млн. фірм припадає на ті європейські країни, які не є членами ЄС.

Поняття "фірма" або "компанія" свідчить про те, що підприємства або організації мають права юридичної або фізичної особи. Вони не відображають організаційно-правового статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

У сучасних умовах правові засади економічної діяльності фірми визначаються Законом України "Про підприємства в Україні".

Підприємство розглядається як самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою отримання відповідного прибутку (доходу).

Підприємство є основною організаційною ланкою народного господарства, тому що тут відбувається процес виробництва матеріальних благ і послуг, поєднується робоча сила і засоби виробництва, формуються і проявляються виробничі відносини, переплітаються загальнодержавні, групові й приватні інтереси. Тому, з економічного боку, підприємство – не лише комплекс знарядь і засобів виробництва, але і господарюючий суб'єкт, який здійснює виробничу, науково-дослідну та іншу діяльність, результати якої втілюються в матеріальних цінностях, товарах, послугах.

Особливістю підприємства, яка відрізняє його від інших ланок суспільного поділу праці (галузі, цеху, бригади) є економічна відособленість. Вона проявляється у завершенні процесу відтворення, який базується на відособленості ресурсів і на повній самостійності, на заміщенні витрат за рахунок власних доходів.

Економічна відособленість тісно пов'язана з економічною самостійністю. Економічна самостійність – це категорія організаційно-економічних відносин і проявляється вона у здатності суб'єкта господарювання впливати на організацію своєї діяльності. В економічній самостійності проявляється залежність суб'єкта господарювання від розподілу функцій управління між різними структурними ланками. Визначенням такої самостійності є те, що підприємство виступає як юридична особа, яка має свій статут, баланс доходів і витрат, розрахунковий та інші рахунки в установах банку, печатку із своєю назвою (а промислове підприємство – також товарний знак), право вступати в договірні відносини з іншими юридичними і фізичними особами.

Підприємство виступає як самостійний товаровиробник. Проте в умовах командно-адміністративної системи, планового ціноутворення, відсутності розвинутого ринку це положення носило декларативний характер. Роль підприємств зводилась до простого виконання команд, які надходили з центру і регламентували всі напрями діяльності. Підприємства не були поставлені в такі умови, які спонукали б їх до ефективного використання ресурсів. Виникла об'єктивна необхідність здійснення перебудови господарського механізму і створення підприємств на основі потреб ринку.

У сучасних умовах формування ринкової економіки підприємство виступає основним суб'єктом підприємництва. Отже, підприємство – це організаційно відокремлена і економічно самостійна ланка виробничо-господарської сфери народного господарства, що спеціалізується на виготовленні продукції, виконанні робіт і наданні послуг. Головне завдання підприємства полягає в задоволенні потреб ринку в його продукції з метою одержання прибутку.

Відповідно до цього підприємство виконує такі функції:

1. Господарські або виробничо-технологічні, які зводяться до найефективнішого використання трудових, матеріальних, фінансових, інтелектуальних та інформаційних ресурсів.

2. Економічні, які полягають у здійсненні управління процесами виробництва та збуту товарів, укладання контрактів, розподілу доходів, вивчення ринку та ін.

3. Соціальні, що передбачають поліпшення умов праці та відпочинку співробітників, надання допомоги і пільг працівникам, благодійну діяльність.

4. Зовнішньоекономічні, які передбачають участь у міжнародному обміні товарів, спільне з іноземними партнерами виробництво, будівництво, науково-технічне співробітництво тощо.

У ринковій економіці підприємство повинно ретельно відноситись до свого фінансового та майнового стану, до споживачів своєї продукції і постачальників сировини, напівфабрикатів, враховувати ринковий попит, ціни. За інших умов воно опиниться у кризовому стані чи навіть збанкрутує. Налагодити ефективне функціонування підприємства у ринковій економіці можна лише за наявності чіткої форми організації господарювання. Це передбачає вивчення свого конкретного ринку, споживача, конкретних цін на свою продукцію чи послуги. Це можливо за умови здійснення маркетингу підприємства. Необхідна чітка взаємодія з постачальниками, ринками усіх факторів виробництва тощо. Це досягається виробничим менеджментом підприємства.

Отже, за умов ринкової економіки підприємство діє не як мікрочастка єдиного народногосподарського комплексу країни, а як первинна ланка економіки країни.

Для класифікації підприємств (фірм) беруть різні ознаки. Так, якісними параметрами можуть бути форма власності, на якій базується підприємство (приватна, колективна, комунальна, державна (в т.ч. казенна); мета і характер діяльності (комерційна, некомерційна); правовий статус і форма господарювання (одноосібні, кооперативні, орендні, господарські товариства); обсяг і асортимент продукції, що випускається (масові, серійні, універсальні, спеціалізовані); спосіб входження в різні міжфірмові союзи (асоціації, консорціуми, об'єднання); способи і методи ведення конкуренції (лідери, претенденти, новачки); галузево-функціональний вид діяльності (промислові, сільськогосподарські, будівельні, транспортні, торгівельні, лізингові, банківські, страхові тощо); технологічна (територіальна) цілісність і ступінь підпорядкування (головні, дочірні, асоційовані, філії) і т.д.

Основним кількісним параметром класифікації є чисельність робітників і річний оборот капіталу. Згідно з цим критерієм підприємства (фірми) діляться на малі (до 200 осіб), середні (не більше 500) і великі ( понад 500 осіб). В Україні відповідно до обсягів господарського обороту і кількості працівників (незалежно від форми власності) до малих підприємств належать новостворювані та діючі підприємства з чисельністю: в промисловості та будівництві – до 200 осіб працюючих; в інших галузях виробничої сфери – до 500 осіб; в галузі науки та наукового обслуговування – до 100 осіб; у невиробничій сфері – до 25 осіб; у роздрібній торгівлі – до 15 осіб.

За даними економічних досліджень, частка сектору малого бізнесу в країнах з розвиненою ринковою економікою в загальній кількості господарюючих суб'єктів у кінці 90-х років становила 80-90%, в Україні – 25%.

Станом на 1 січня 2000 року в нашій державі кількість працівників, зайнятих на малих підприємствах становила 1678 тис. чоловік, тобто 9% зайнятого населення. Частка малих підприємств у ВВП України у 5 разів менша, ніж у розвинених країнах і становить близько 11%. Разом з тим кількість малих підприємств у країні значно зросла: з 19,5 тис. одиниць у 1991 році до 197,1 тис. одиниць у 2000 і до 233,6 тис. одиниць у 2001 році (в тому числі: оптова і роздрібна торгівля - 108,1 тис. одиниць, промисловість - 30,3 тис. одиниць). Проте частка продукції малих підприємств у промисловому виробництві знизилась від 5,1% (1999 рік) до 3,3% (2001 рік). Це свідчить про відсутність дієвої системи фінансування, кредитування та страхування малого бізнесу.

Вивчення досвіду малого підприємництва в розвинених країнах показує, що сприяти його розвитку можна лише поєднанням, узгодженням, комбінуванням різних форм, методів, засобів регулювання і підтримки, головними серед яких є:

фінансово-кредитна підтримка, яка передбачає формування системи пільгового оподаткування;

надання права прискореної амортизації і вилучення амортизаційних відрахувань з об'єктів оподаткування;

інформаційно-консультативна підтри мка, що забезпечує інформаційне обслуговування, надання консультативної допомоги з усіх питань становлення і функціонування малих бізнесових структур;

організаційно-управлінська підтримка – технологічне навчання, допомога в інноваційній сфері, технічна допомога.

Наведені методи регулювання малого бізнесу затверджені в Указі Президента України "Про державну підтримку малого підприємництва" від 12 травня 1998 р. Згідно з цим указом підтримка малого підприємництва є одним з найважливіших завдань державної політики. Обсяг щорічних асигнувань на державну підтримку малого підприємництва визначений у видатковій частині Державного бюджету України та Державній програмі приватизації. Розпорядником цих коштів є Державний комітет України з питань розвитку підприємництва.

Найбільш типовими формами малого бізнесу стали системи франчайзингу (від franchise – пільговий) і венчурного (від venture –ризикувати) підприємництва.

Франчайзинг – це система дрібних фірм, які укладають контракти на право користуватися фабричною маркою фірми і дозвіл на діяльність на певній території і в певній сфері. Вони мають деякі пільги, а саме: знижки на ціни, допомогу в придбанні обладнання, кредитів та ін. Дрібні фірми реалізують продукцію великих компаній і мають ряд торгових переваг.

Венчурна фірма – це така організація, яка займається розробкою наукових досліджень для їх подальшого розвитку і завершення. До найважливіших видів венчурних фірм у сфері науково-технічної діяльності належать: впроваджувальні, які спеціалізуються на практичному освоєнні науково-технічних розробок; дослідні, діяльність яких поширюється на стадію дослідження і розробок; обслуговуючі, які здійснюють технічне обслуговування. Ризиковані підприємства не повертають вкладені в них кошти і не виплачують відсотки на них. Зате інвестор має права на всі запатентовані і незапатентовані інновації, "ноу-хау".

Економіка України є настільки ризикованою, що сподіватися на серйозний розвиток венчурного бізнесу не доводиться. Проте венчурний капітал в Україні може стати значним джерелом інвестиційних ресурсів. Для цього потрібно створити державні фонди, які б надавали позики фірмам. Державні фонди можна використовувати для організації промислових парків чи ділових інкубаторів, фінансування наукових досліджень у галузі технологій, придатних для комерційного застосування підприємцями.

Середній бізнес відіграє менш помітну роль. Він нетривкий, оскільки вимушений конкурувати як з великими, так і з дрібними підприємствами. Він переростає або у великий бізнес, або перестає існувати взагалі. Великий бізнес (великі фірми), як правило, займає монопольне положення на ринку. Це дає йому можливість виробляти дешеву і масову продукцію, щоб задовольнити потреби споживачів.

Відповідно до чинного законодавства на території України можуть діяти такі види підприємств:

індивідуальне підприємство, засноване на приватній власності фізичної особи і виключно її праці;

сімейне підприємство, засноване на власності і праці громадян України – членів однієї сім'ї;

приватне підприємство, засноване на приватній власності окремого громадянина, з правом наймання робочої сили;

колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації;

державне комунальне (муніципальне) підприємство, засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць;

державне підприємство, засноване на державній власності;

спільне підприємство, засноване на базі об'єднання майна різних власників з різних країн (змішана форма власності);

орендне підприємство – підприємство різних форм власності, яка на певних умовах і на певний час передається в користування трудовому колективу.

Згідно з ухваленими законами України – підприємницькі структури можуть створювати різні за цілями і принципами добровільні об'єднання. В Україні найбільш поширеними і ефективно діючими можна вважати асоціації (союзи, спілки), корпорації, консорціуми, концерни, холдинги, промислово-фінансові групи та інші об'єднання за галузевими, територіальними та іншими ознаками.

Асоціація - найпростіша форма договірного об'єднання підприємств та інших підприємницьких структур з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-якого з її учасників. Звичайно, за кількістю членів асоціації менші від союзів (спілок). Останні можуть створюватись на державному рівні і охоплювати сотні або тисячі членів. Наприклад, в Україні успішно функціонує Український союз промисловців і підприємців, який об'єднує понад 17 тис. членів. Основна його мета – сприяти захисту інтересів товаровиробників.

Корпорації – договірні об'єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників.

Консорціуми – тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети. Членами консорціуму можуть бути не лише окремі державні і приватні фірми, а й держави (наприклад, існує Міжнародний консорціум супутникового зв'язку).

Концерни – статутні об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі фінансової залежності від одного або групи підприємств. У сучасних умовах значно збільшується кількість міжнародних концернів.

Холдинг – специфічна організаційна форма об'єднання інвестиційних ресурсів, державне утворення, що безпосередньо не займається виробничо-господарською діяльністю, а спрямовує свої фінансові кошти для придбання контрольного пакета акцій інших підприємств (АТ), які є учасниками концерну або іншого добровільного об'єднання. Об'єднані у холдинг суб'єкти підприємництва зберігають самостійність, проте вирішення ключових питань їхньої діяльності належить холдинговій компанії.

Не допускається створення холдингових компаній у деяких галузях національної економіки, а саме: торгівлі товарами народного споживання та продукцією виробничо-технічного призначення; виробництві та переробці сільськогосподарської продукції; громадському харчуванні, побутовому обслуговуванні, автомобільному транспорті (крім підприємств, що виконують переважно міжнародні перевезення).

Промислово-фінансова група (ПФГ) – це об'єднання, до якого можуть входити промислові підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи і організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку. ПФГ створюється за рішенням уряду України з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України.

У нашій країні успішно функціонує Українська фінансова група, що об'єднує десятки підприємств (організацій) і фактично є міжгалузевим промислово-торговельним банківським комплексом. Об'єднання дають можливість раціональніше використовувати матеріальні, фінансові, трудові та інші ресурси за рахунок кооперації, поділу праці й організації спільної діяльності.