2018-01-08
187
тила понад 10% працездатного населення, північно-східні
житниці країни, їй довелося імпортувати значну кількість
сільськогосподарської продукції. У 1914—1918 pp. Фран-
ція змушена була розширити зернові посіви в південних
департаментах, розвивати промислове виробництво, елект-
ростанції, інші об'єкти, необхідні для оборони країни. Все
це дало змогу індустріалізувати колись економічно відсталі
райони. Нестача палива, сировини примушувала промис-
ловців інтенсифікувати виробництво, впроваджувати меха-
нізацію, раціоналізацію, нові технології, стандартизацію.
Колосальні витрати на війну дещо підірвали стабільність
французької валюти. Країна перестала відігравати роль
світового кредитора, особливо після того, як більшовики
відмовилися повернути мільярдні інвестиції, вкладені Фран-
цією в Росії.
Японія в роки першої світової війни, як і США, значно
зміцнила свій економічний потенціал. Як член Антанти
вона по суті не брала участі у війні, а лише захопила у
німців Каролінські, Маршаллові та Маріанські острови на
Тихому океані і частину Шандунської провінції з голов-
ним містом Ціндао (Китай). Скориставшись воєнними труд-
нощами своїх європейських конкурентів, Японія нав'язала
Китаю в 1915 p. кабальний договір. Китайська сторона
змушена була визнати за Японією "21 вимогу". Вона одер-
жала монопольне право займатися в Китаї промисловою та
комерційною діяльністю, кредитуванням будівництва заліз-
ниць і промислових підприємств. Китаю було заборонено
давати в оренду будь-кому (зрозуміло, крім японців) порти.
Ці та ряд інших "вимог" дали змогу агресивному сусіду
збільшити втричі експорт промислових товарів в Китай та в країни тихоокеанського регіону. Така сприятлива еконо-
мічна кон'юнктура дала можливість Японії подвоїти у роки
війни промислове виробництво на основі нових технологій.
У суднобудуванні вона зайняла третє місце у світі. Сільське
господарство відставало від динамічно зростаючої промис-
ловості. Зростання цін на рис (основний продовольчий про-
|
|
|
дукт), з одного боку, збагачувало власників землі — саму-
раїв, а з другого — погіршувало становище селян-орендарів.
Останні змушені були платити поміщикам до 70% уро-
жаю за користування земельним наділом. Усе це призвело
до так званих рисових бунтів.
У післявоєнному економічному розвитку країн світу
важлива роль належала Версальському договору, підписа-
ному у 1919 p. 27 країнами-переможницями і Німеччи-
ною. Остання повернула Франції Ельзас і Лотарингію. Крім
того, Німеччина передала Франції вугільні шахти Саарської
області. Управляти нею 15 років мала Ліга Націй. Округи
Мальмеді, Ейтен і Морене відійшли до Бельгії, північна ча-
стина Шлезвігу — до Данії, місто Мемель (Клайпеда) у
1923 p. — до Литви. Гданськ оголошено "вільним містом".
Німеччина зобов'язалася визнавати суверенітет Австрії,
Чехословаччини, Польщі. Останніми були передані Німеч-
чиною частина Помор'я, Познань та інші землі. Німецькі
колонії поділили між собою Великобританія, Франція, Япо-
нія та Бельгія. Німеччина позбавлялася військового флоту,
авіації, важкого озброєння, армія могла становити лише
100 000 чол. Німеччина повинна була сплатити воєнну кон-
трибуцію у сумі 132 млрд золотих марок.
|
|
|
Отже, Версальська система відрізала від Німеччини 1/8
її території, на якій проживало 1/12 населення, позбавила
3/4 родовищ залізних руд, 1/3 вугілля та сталі. Так була
покарана Німеччина за спробу домогтися світового політич-
ного і економічного панування. Країни Антанти одержали
необмежені права проводити в Німеччині комерційну і гос-
подарську діяльність. На певної час Німеччина перестала
бути економічним конкурентом Великобританії та Франції,
втративши 50 % національного багатства.
У 1919—1929 pp. американська економіка була на підне-
сенні: СІЛА виробляли промислових товарів набагато більше,
ніж Франція, Великобританія, Італія, Німеччина, Японія
разом. Ця країна домоглася таких успіхів тому, що вона
першою взяла курс на переобладнання основних засобів
виробництва. Обновлялися основні галузі економіки: хімічна, електрична, приладобудівна, автомобільна, радіотех-
нічна. Стандартизація, тобто масовий випуск деталей, вузлів,
став звичайним явищем у верстатобудівній, автомобільній
та інших галузях. Система Тейлора, чи конвеєризація, дала
змогу підприємцям наситити товарами національний і сві-
товий ринки.
Промислово-фінансові групи Рокфеллера, Дюпона, Мел-
лона процвітали. Щодо темпів розвитку не мали собі рівних
нафтова, автомобільна, електротехнічна галузі промисловості.
Якщо до першої світової війни США відставали по вивозу
капіталу від ряду країн Європи, то у 20-х роках, випередив-
ши всіх, збільшили його у 5 разів. Такі промислові гіганти,
як "Дженерал Електрик", "Форд", "Дженерал Моторе" по-
чали будівництво заводів-філій у багатьох країнах світу.
Вони збудували за кордоном десятки заводів у країнах
Латинської Америки, Європи, Канаді. До великої депресії
(1929 p.) західна півкуля відчувала на собі фінансовий вплив
монополій США. Наприкінці 1929 p. американський капі-
тал контролював 1/3 гірничорудної промисловості Кана-
ди. Американці зайняли першість і у світовій торгівлі.
Використовуючи плани Дауеса, Юнга, вони взяли під свій
контроль промисловий потенціал Німеччини.
Якщо Великобританія, Франція, Німеччина домоглися
відносної стабілізації лише в 1924 p., то США зуміли по-
долати потрясіння наслідків першої світової війни уже в
1920 p. З того часу і до 1929 p. в США продовжувалося
невпинне економічне піднесення. Чисті прибутки монополій
США досягли 55,5 млрд дол., або в 1,5 раза більше, ніж у
роки першої світової війни. Будувалися нові фабрики і заводи. Виплавлення сталі зросло з 49 до 61,7 млн т, видо-
буток нафти — з 723 до 1007 млн барелів, виробництво
електроенергії — 371,4 до 116,7 млрд кВт/год. На фоні
розорених війною Великобританії, Франції, особливо Німеч-
чини, США були процвітаючою країною, яка виробляла промислової продукції на 10% більше, ніж усі індустріальні
країни разом. На початку 1929 p. Америка давала 48%
світового промислового виробництва. У тому самому році у
США випущено 5337 тис. автомашин, що вії разів більше,
ніж до війни. Найбільше їх продукували на заводах "Форд",
"Крайслер" та "Дженерал Моторе" (82%).
Зросла роль США у світовому експорті капіталу. Інвес-
тиційні вкладення США за кордоном досягли в 1929 p.
27,7 млрд дол., з них в Латинську Америку — 3462 млн дол.,
Канаду — 2010 млн дол.. Західну Європу — 1353 млн дол.
На той самий час американські монополії повністю підпо-
рядкували собі 14 країн Латинської Америки (з 20, що тоді
були незалежними державами). Американські бізнесмени
відсунули англійських капіталовкладників в Канаді на
другий план, їхні інвестиції в цій країні перевищували
англійські в 4,5 раза, 1/3 гірничорудних підприємств та
фабрик стали власністю США, 73 % мексиканської нафти
опинилися в руках американських корпорацій. Вони та-
кож швидко проникли в європейські країни. У 1928 p.
"Дженерал Моторе" відкрила автомобільні заводи у 18
містах Європи, Канади, Латинської Америки, "Форд"— у
Великобританії, Франції, Німеччині, Італії, Бельгії, Данії,
Ірландії. Великобританія вперше за 300 років поступилася
першістю у світовій торгівлі США.
|
|
|
Прискореними темпами розвивалися й інші галузі про-
мисловості США, зокрема радіотехнічна, побутової техніки
(пилососи, холодильники, пральні машини тощо). В країні
зростали міські конгломерації з великою кількістю насе-
лення. Якщо в 1920 p. обширних урбанізованих районів
налічувалося 58, у яких проживало 36 млн жителів, то в
1930 p.— 97 районів з чисельністю населення 55 млн чол.
В індустріальних районах США зосередилося 45% усього
населення країни.
Сільське господарство США в 1920—1929 pp. відстава-
ло від бурхливого розвитку промисловості. Проте в аграр-
ному секторі країни також відбувалися структурні пере-
творення. З одного боку, йшов швидкий процес витіснення
дрібних виробників з землеробства, а з іншого — продов-
жувалася індустріалізація американських ферм. 547 тис.
господарств було продано за несплату податків і боргів.
Мільйони фермерів переселялися в міста. В цілому сільське
господарство США в 20-х роках не мало собі рівних у світі
щодо кількості випущеної продукції, технічного устатку-
вання та продуктивності праці. Саме США направляли без-
платно із своїх запасів великі партії продуктів розореній
війною Європі, іншим країнам світу.
|
|
|
У ці роки в США позначився різкий перехід сільського
господарства від екстенсивного до інтенсивного способу
виробництва. Державний земельний фонд вичерпався. Роз-
давання гомстедів за символічну ціну (10 дол.), що тривало
понад 50 років, остаточно припинилося. У конкурентній
боротьбі виживали лише ті фермери, які застосовували на
своїх полях найдосконалішу техніку, штучні та хімічні доб-
рива, найновіші досягнення агрономічної науки. Хоч і з
великими труднощами, сільське господарство Америки онов-
лювалося, вдосконалювалося, підтягувалося до швидких
темпів розвитку промислового виробництва. Вже в кінці
20-х років на полях фермерів США з'явилося 920 тис. трак-
торів і 61 тис. комбайнів. Однак тракторами, за американ-
ською статистикою, у той час були забезпечені лише 13,5 %
господарств, а комбайнами — 1 %. Проте процес переходу
сільського господарства США з мануфактурної стадії в інду-
стріальну розпочався, хоч і повільно, але остаточно і безпо-
воротно.
Розвиток економіки Великобританії після першої світо-
вої війни, на противагу США, відбувався повільніше. Лише в
1929—1930 pp. було досягнуто довоєнного рівня. Основний
капітал не оновлювався, або цей процес відбувався спокійно,
непомітно. У ряді галузей (наприклад, в металургійній, вуг-
ледобувній, суднобудівній, текстильній) навіть відчувався спад.
Лише завдяки інвестиціям держави помітне пожвавлення
відбувалося в авіаційній, автомобільній, електротехнічній про-
мисловості. Однак нові галузі становили лише 10% усього
обсягу індустрії Великобританії. Саме цим можна пояснити
зменшення частки країни у світовому промисловому вироб-
ництві з 15% у 1913 p. до 10% у 1929 p.
Технічне відставання ряду галузей спричинило втрату
конкурентоспроможності англійських товарів на світовому
ринку. Японці переважали англійців у торгівлі текстиль-
ними виробами, німці та поляки — за експортом кам'яно-
го вугілля, американці — продукцією найновіших галузей
промисловості. На світовому ринку англійські товари відзна-
чалися довговічністю, високою якістю. Однак попит на них
був обмежений, оскільки виготовлені вони на старому об-
ладнанні з великими витратами. Конвеєрна система, що
прискорювала масове, дешеве виробництво товарів, у Вели-
кобританії не набула належного розвитку.
Британська імперія у роки першої світової війни не
тільки не розпалась, а й розширилася за рахунок німецьких
колоній. У домініонах (Індія, Австралія, Канада, Південна
Африка, Нова Зеландія) завдяки зростаючим інвестиціям
англійських корпорацій виникли сучасні галузі економі-
ки. До 1929 p. банкірам вдалося нормалізувати національ-
ну валюту — фунт стерлінгів, довівши його до довоєнного
рівня. Було відновлено золотий стандарт.
Проте одним з найбільших недоліків післявоєнної еко-
номіки Великобританії була її залежність від імпорту
сільськогосподарської продукції та промислової сировини.
В країну ввозили понад 60 % потрібних харчових продуктів,
100% бавовни, 2/3 залізної руди, 9/10 вовни тощо. Дисба-
ланс між імпортом і експортом негативно впливав на за-
гальний стан господарства країни. Частка Великобританії
у світовій торгівлі в 1929 p. становила всього 11% (порів-
няно з 1913 p. — 14%).
Господарство Німеччини після першої світової війни
опинилося у скрутному становищі. Версальський договір
довів його до банкрутства. Лише за 2 роки країна повинна
була виплатити державам Антанти 20 млрд золотих ма-
рок. Оскільки таких грошей Німеччина не мала, то контри-
буцію союзники стягували натурою, їм було передано 5 тис.
паровозів, 150 тис. вагонів, 140 тис. корів, сільськогоспо-
дарські машини, автомобілі, верстати, оптику тощо. Німеч-
чина зобов'язана була забезпечувати країни Антанти хіміка-
тами, будівельними матеріалами, великою рогатою худобою
та іншими товарами. Політична дестабілізація, різке падін-
ня життєвого рівня народу, економічний крах — такою була
Німеччина в перші післявоєнні роки.
Німеччина втратила зовнішні ринки, звузилися вну-
трішні ринки через розвал економіки. Занепало сільське
господарство у зв'язку з відсутністю достатньої кількості
хімічних добрив. Скорочувалося промислове виробництво.
Імпорт і експорт становили лише 1/3 довоєнного рівня.
Частка німецького експорту скоротилась у 1923 p. до 6%
(порівняно з 1913 p. — 13%). Катастрофічне становище в
основних галузях економіки було причиною краху кредит-
но-фінансової системи Німеччини. Інфляція, повне знеці-
нення національної валюти (паперових грошей) зумовили
зниження, з одного боку, рівня зарплати робітників і служ-
бовців, а з іншого — неможливість сплати Німеччиною кон-
трибуції союзникам.
Стурбовані критичним станом німецького господарства,
США, Франція, Великобританія вирішили оздоровити еко-
номіку Німеччини. 16 серпня 1924 p. на Лондонській кон-
ференції держав-переможниць для Німеччини був прий-
нятий репараційний план Дауеса, розроблений міжнарод-
іНйм комітетом Чарльза Г. Дауеса (віце-президента США в
1925— 1929 pp.). План передбачав надання позик і кредитів,
їйереважно американських, на відбудову господарства та
І оздоровлення фінансів Німеччини. Передбачалося, що під-
ЦЙвесення економіки допоможе Німеччині справно сплачува-
|їїї репарації Великобританії та Франції, які, у свою чергу,
|яа цей рахунок покриють воєнні борги США в період пер-
істої світової війни. Причому наголошувалося, що основна
рмаса промислової продукції з Німеччини повинна спря-
мовуватися торговими каналами в СРСР, щоб, як було ра-
піше, не витіснити англійські та французькі товари з міжна-
родних ринків. Згідно з планом Дауеса СРСР повинен був
за промислові товари здійснювати сировинні поставки в
Німеччину. План Дауеса діяв до 1929 p. Вклавши в еконо-
міку Німеччини 27 млрд золотих марок, він сприяв стабі-
лізації господарського життя країни. З інфляцією було по-
кінчено. Німеччина не лише подолала розруху, а й збільшила
випуск промислової продукції на 13% порівняно з 1913 p.
Найбільше інвестицій надходило з США (70%), які вклада-
ли їх, як правило, в оновлення основного капіталу важкої
промисловості. Це дало змогу Німеччині випередити Вели-
кобританію, збільшивши експорт машин та індустріально-
го устаткування на світовий ринок. За період дії плану
Дауеса Німеччина виплатила репарацій менше 10 млрд зо-
лотих марок, причому за рахунок спеціальних облігацій
німецьких залізниць та промисловості, підвищення непря-
мих податків. Зросла роль Німеччини не тільки у світовій
торгівлі, а й у розвитку таких галузей економіки, як хімія
та електроніка. Однак всі ці успіхи були введені нанівець
внаслідок світової економічної депресії 1929—1933 pp.
Версальський договір зміцнив позиції французької еко-
номіки. Тільки Лотарингія давала залізної руди стільки,
скільки вся Франція. Окупована Францією німецька Са-
арська область забезпечила країну кам'яним вугіллям. До
факторів, які стимулювали швидке піднесення французь-
кої економіки у повоєнний період, належить широко-
масштабне промислове й комунальне будівництво. Одер-
жавши від Німеччини понад 8 млрд золотих марок репа-
рацій, Франція вклала їх у відбудову зруйнованих війною
північно-східних департаментів. Відбувся непростий про-
цес відновлення старих фабрик і заводів, з'явилися найсу-
часніші індустріальні галузі. Французькі інженери вклали
в них найновіші досягнення науки і техніки.
Мільярдні репарації стабілізували французьку націо-
нальну валюту, дали можливість спорудити чимало гідро-
електростанцій в Альпах та Піренеях. З'явилися нові про-
мислові центри на півдні країни, в містах Бордо, Марселі,
Ліоні, Тулузі, на околицях Парижа. З колоній, які за тери-
торією у 20 разів перевищували метрополію, надходила у
великих кількостях сировина. Туди у кінці 20-х років Фран-
ція експортувала близько 40 % своєї промислової продукції.
Для такого товарообміну будувалися нові та реконструю-
валися старі порти. Найшвидше розвивалися хімічна, авто-
мобільна, авіаційна, нафтопереробна, приладобудівна, елект-
ромеханічна галузі промисловості.
Проте у легкій промисловості спостерігався застій, крім
виробництва предметів розкоші, якими у всі часи славили-
ся висококласні французькі спеціалісти. Отже, за темпами
зростання промислового потенціалу Франція випередила
всі країни світу. Обсяг індустріального виробництва на-
прикінці 20-х років перевищив довоєнний (1913 p.) на 8%.
Сільське господарство відставало від динамічного роз-
витку промисловості. В аграрному секторі переважали
дрібні ферми. Вони не мали відповідного технічного забез-
печення. У сільськогосподарському виробництві переважала
ручна праця. Все це зумовило слабку конкурентоспро-
можність французьких сільськогосподарських товарів на
європейських ринках. За таких обставин французькі селя-
ни розорялися, йшли в міста, шукаючи роботу на промисло-
вих підприємствах. Відзначалися стабільністю лише великі
ферми, власники яких застосовували механічні методи об-
робітку землі. В цілому сільськогосподарський сектор,
відстаючи в агротехнічному відношенні, був на рівні довоєн-
ного (1913 p.). Велика депресія 30-х років порушила нор-
мальний ритм розвитку господарського життя Франції.
Японія після закінчення першої світової війни змушена
Цбула поступитися перед країнами Антанти своїм монополь-
|яим правом на торгівлю та економічні відносини з Китаєм.
|Відновлено горезвісну доктрину "відкритих дверей", тобто
Вможливість для США та їхніх європейських союзників ра-
Ціюм з Японією підтримувати всебічні торгові та фінансові
відносини з Китаєм. США, інші розвинені країни потіснили
японських підприємців з ринків Південно-Східної Азії. Все
це призвело до різкого спаду промислового виробництва, яке
в 1921 p. скоротилося на 20%. Експорт товарів зменшився
на 40, імпорт — на 33%. Проте завдяки переведенню значної
кількості воєнних заводів на мирні рейки Японії вже в 1924 p.
вдалося подолати кризу. Лише виплавка чавуну та сталі до
1929 p. збільшилась вдвоє. Цьому економічному успіху спри-
яли багаті родовища кам'яного вугілля й залізної руди Ко-
реї та Маньчжурії, окупованих Японією.
Не менш успішно розвивалася традиційна текстильна
галузь, її значення в господарстві Японії величезне — 40 %
промислового виробництва країни. На світовому ринку
японські текстильні вироби не поступались знаменитим
англійським. До 1929 p. продовжувався інтенсивний про-
цес концентрації виробництва та банківської справи. Про-
відну роль в економіці відігравали концерни Міцуї, Міцубісі,
Сумітомо, Ясуда. Вони мали багатогалузевий характер, по-
ряд з банками, до них належали різні галузі важкої та лег-
кої промисловості, залізниці тощо. На відміну від моно-
полій США та Західної Європи, які грунтувалися на акціо-
нерному капіталі, японські концерни тісно переплелися з
державним апаратом, імператорськими домами. Саме вони
до 1929 p. вклали в національну економіку 2/3 інвестицій.
На державних підприємствах устаткування відповідало
сучасним технологічним вимогам на відміну від обладнан-
ня на приватних заводах чи фабриках.
3. 2. Світова економічна криза 1929—1933 pp.
і економічний розвиток у 30-х роках XX ст.
Економічна криза 1929—1933 pp. виявилася світовою.
Вона порушила всі міжнародні економічні зв'язки, при-
звівши до масового скорочення промислового виробництва,
інших галузей економіки майже всіх держав. Почалася вона
в США восени 1929 p., далі в Латинській Америці, Західній
Європі, інших країнах Азії та Африки.
Першою ознакою економічної кризи прийнято вважати
різке падіння цін на акції Нью-Йоркської біржі 24 жовтня
1929 p. Якщо до 1 жовтня їх вартість становила майже
90 млрд дол., то в березні 1933 p. — лише 19 млрд дол.,
знизившись у 5 разів. Криза охопила насамперед важку
індустрію. Випуск автомобілів, виплавлення чавуну і сталі
скоротилися на 80 %. Все промислове виробництво, націо-
нальний доход, роздрібна торгівля знизилися вдвічі, імпорт
і експорт — на 75%. За роки Великої депресії збанкруту-
вали 130 тис. фірм, 19 залізничних компаній, 5760 банків.
Внаслідок цього мільйони громадян, втративши своє майно,
робочі місця, залишились без збережень, стали безробітни-
ми, жебраками. Таких у 1933 p. налічувалося понад
17 млн. Промисловість США була відкинута назад на 17
років до рівня 1911 p.
Що стосується зовнішньої сторони депресії, то вона ви-
явилася у перевиробництві товарів. Щоб стримати падіння
цін, скоротити запаси товарів по всій країні, було вжито
заходи щодо фізичного знищення їх. Спалювали пшеницю,
каву, бавовну, молоко виливали в річки. Внутрішня причи-
на кризи — відсутність будь-якого контролю державою за
промисловим і сільськогосподарським виробництвом.
Сільське господарство США в 1929—1933 pp. зазнало тяж-
ких втрат. Близько 1 млн фермерів збанкрутували. З того
часу вони ставали орендарями на чужій землі або поповню-
і вали ряди міських промислових робітників. Катастрофа в
в аграрному секторі США полягала в тому, що ціни на пшени-
цю, кукурудзу, бавовну знизилися більше ніж в 3 рази.
Економічна криза в США поглиблювалася й невпевне-
ними діями уряду. Президент Г. К. Гувер, його адміністра-
ція, керуючись старими догмами, вперто відмовлялися від
будь-якого втручання в справи економіки, приватного бізне-
су. Натомість в країні було введено "сухий" закон, який
нібито мав підвищувати купівельну спроможність амери-
канців, а отже, пом'якшити дію великої депресії. Цей захід
мав протилежний наслідок — в США випивали за рік удвічі
більше спиртних напоїв, ніж до прийняття "сухого" зако-
ну. Гувер виявився рішучим противником введення дер-
жавної допомоги безробітним. Свої міркування він обґрун-
товував тим, що такий крок принизить "стійкість амери-
канського характеру". Лише в 1931 p. почали застосовува-
ти в США невпевнені спроби державного регулювання про-
мисловістю, банками, транспортом, торговими підприємства-
ми, рятуючи їх від банкрутства. Невмілі дії адміністрації
Гувера спровокували соціальний вибух — масові страйки,
"голодні" походи безробітних на Вашингтон.
Соціальне та економічне становище країни стало кри-
тичним. Правлячі кола США нарешті зрозуміли, що по-
трібна термінова ефективна антикризова програма, її здійс-
нив новообраний у 1932 p. президент Ф. Д. Рузвельт. Вже
в ході виборчої кампанії він пообіцяв вивести США з еко-
номічної кризи. Його "новий курс" на оздоровлення краї-
ни був підтриманий всіма верствами населення. У плані
Рузвельта основна увага була приділена сфері торгівлі та
кредиту. Для того щоб вирішити проблему реалізації то-
варів, президент постановив скоротити надмірне їх вироб-
ництво. Одночасно підвищили ціни на виготовлену промис-
лову і сільськогосподарську продукцію. "Новий курс" пе-
редбачав ліквідувати безробіття за рахунок "повної зайня-
тості працездатного населення". За допомогою позик і дер-
жавних субсидій були оздоровлені банківсько-фінансова
система та ослаблені кризою підприємства.
Вперше в історії США було прийнято широкомасштабні
акції державного контролю над економікою країни, зокре-
ма Закон про відновлення національної промисловості та
Закон про регулювання сільського господарства. Відповід-
но до цих документів на найвищому урядовому рівні від-
бувалося обов'язкове контролювання галузевих промисло-
вих підприємств, які погоджувалися на обмежений випуск
своєї продукції. Усі галузі промисловості було поділено на
17 груп. Вони прийняли "кодекс чесної конкуренції", згідно
з яким партнери встановлювали розмір виробництва, ціну,
ділили між собою ринки збуту, визначали рівень заробітної
плати робітникам та службовцям. У сфері сільського гос-
подарства "новий курс" був спрямований на припинення
процесу розорення дрібних фермерів. Крім того, планува-
лося підвищити ціни на сільськогосподарську продукцію,
скоротивши виробництво та площі посівів. За тимчасові
збитки фермери США одержували від держави відповідну
компенсацію. За допомогою цих субсидій вони, закупивши
новітні сільськогосподарські машини, на значно менших
площах вирощували такі самі врожай зернових, бавовни,
як і в докризовий період.
Адміністрація Рузвельта вирішила важливу соціальну
програму. Поступово 17 мільйонів безробітних отримали
роботу: на будівництві автострад, мостів, інших державних
споруд. Була введена мінімальна заробітна плата, безробіт-
ним почали видавати регулярну (стабільну) фінансову до-
помогу. Отже, вперше в мирних умовах держава почала
відігравати важливу роль регулятора і координатора гос-
г подарського життя країни. Все це й допомогло США вже в
і 1934 p. подолати наслідки Великої депресії.
У Великобританії економічна криза почалася наприкінці
1929 p. Вперше з'явилися труднощі в одержанні кредитів,
все важче проходив процес реалізації промислової та
сільськогосподарської продукції. Як наслідок — на рин-
ках нагромаджувалися непродані товари, ціна на які різко
знизилася. Зупинилися тисячі підприємств, зростало без-
робіття. Хоч у Великобританії Велика депресія не була та-
кою катастрофічною, як в США чи інших країнах, однак її
удар все ж був дуже відчутний. У 1932 p. промислове ви-
робництво скоротилося на 25% порівняно з 1929 p., ви-
плавлення чавуну — на 53 %, ціни на сільськогосподарську
(продукцію знизилися на 34%. Занепад господарського
життя Великобританії тривав до 1933 p.
Англійський уряд вчасно вжив заходів, спрямованих на
ліквідацію наслідків економічної кризи. Він всіляко підтри-
мував процес концентрації виробництва, встановлення га-
лузевих єдиних цін на товари. Послідовно проводячи курс
на об'єднання підприємців, держава намагалася контролю-
вати випуск продукції, її реалізацію за допомогою приму-
сових санкцій, кредитних привілеїв, різного роду гарантій.
Вже в 1930 p. в країні діяли монопольні об'єднання у
вугільній промисловості, бавовняній (Лондонська бавовня-
на корпорація). Остання, спираючись на державні субсидії,
скупила 139 підприємств. У роки кризи виникли і успіш-
но діяли тільки змішані державно-приватні підприємства,
серед них "Англо-голландський нафтовий трест", "Англо-
іранська нафтова компанія".
Проводячи оздоровлення економіки, уряд відмовився від
неконтрольованої політики заохочення іноземних інвес-
тицій. У вересні 1931 p. ліквідував золотий стандарт фун-
та стерлінгів. Курс девуальованої національної валюти зни-
зився на 1/3 по відношенню до інших іноземних валют.
Цей захід автоматично підвищив конкурентоспроможність
англійських товарів як на світових, так і на місцевих рин-
ках. Підвищилося мито на ввезення іноземних товарів на
10, 331100%.
У 1931 p. змінилася зовнішньоекономічна позиція Ве-
ликобританії у зв'язку з створенням "стерлінгового бло-
ку" 25 держав, до якого входили англійські колонії, домініо-
ни (крім Канади), країни Скандинавії, Португалія, Голлан-
дія, Бразилія, Аргентина та ін. Саме вони допомогли Велико-
британії прискорити вихід з економічної кризи. Країни
"стерлінгового блоку" зберігали свої золоті резерви в лондон-
ських банках. Вони намагалися ввезти у Великобританію
якнайбільше власних (переважно сировинних і харчових)
товарів. Водночас там закуповували високоякісну готову
машинну продукцію. Оскільки під час кризи ціни на сиро-
вину знижувалися значно швидше, ніж на промислові ви-
роби, це полегшило вихід Великобританії з тяжкої економіч-
ної кризи.
Британська колоніальна імперія в роки кризи надала
метрополії неоціненну допомогу. Однак за цю послугу вона
змушена була визнати самостійність домініонів у зовнішній
і внутрішній політиці. На початку 30-х років колоніальну
систему офіційно почали іменувати Британським співто-
вариством націй. Ця спільнота в 1932 p. на конференції в
Оттаві (Канада) утворила регіональний закритий митний
союз. Щоб вивести метрополію з депресії, застосовували
пільгові тарифи на експорт англійських товарів в Австра-
лію, Нову Зеландію, Канаду, Південно-Африканський Союз,
Індію. Отже, Великобританія усунула затовареність промис-
ловою продукцією, прискоривши стабілізацію національної
економіки. Англійський уряд зі свого боку дав змогу без-
митне експортувати з країн "Співдружності націй" продук-
цію добувних галузей та сільського господарства. Завдяки цим заходам наприкінці 1933 — на початку 1934 p. з еко-
номічною кризою у Великобританії було покінчено. Рівень
її промислового виробництва сягнув довоєнного рівня.
