Проблеми удосконалення економічного районування України

Нові підходи до регіонального розвитку України концепція її нового адміністративно-територіального устрою, порушують питання щодо комплексного розгляду проблеми економічного районування, як основи територіального управління.

Комплексність проблеми удосконалення економічного районування полягає у:

- визначенні співвідношення між темпами розвитку і вирівнюванням рівнів розвитку окремих регіонів; ефективному використанні простору, як основного фактору розвитку;

- розосередженні (дисперсії) виробництва населення, інновацій, інвестицій;

- створенні нових ефективних виробничих комплексів; модернізації міст; розвитку нових районів;

- визначенні пропорцій фінансування за рахунок держбюджету і за рахунок місцевих бюджетів; вирішенні питання про бюджетотворну територіальну систему другого рангу;

- охороні навколишнього середовища;

- пріоритеті регіонального внутрішньообласного та локаційного напрямків при визначенні нової мережі економічних районів.

В Україні поруч з теоретико-методологічними та практичними проблемами економічних районів, існують також проблеми взаємовідносин центральної і регіональної влади, області і центрального міста, географічно і етнокультурне розмежованих регіонів і субрегіонів. Все це підсилює необхідність глибокого наукового обґрунтування нового економічного районування, яке б ґрунтувалося на принципі «єдність у різноманітності» і яке б унеможливлювало нерівність у взаємовідносинах між регіонами та етносами. Виходячи з цих міркувань, слід розширяти, а не звужувати підходи до економічного районування.

До економічних, природних, демографічних складових слід додати краєзнавчі, історичні, етнічні, культурні, політичні, релігійні характеристики. Це допоможе інтерпретувати і виокремлювати регіони гідні один одного, позбавлені зайвих амбіцій, спрямованих на побудову єдиної, унітарної, соборної держави.

Перспективними напрямками обґрунтування нового економічного районування мають стати екологічний стан середовища, використання земельних ресурсів, рівень розвитку виробничого і трудового потенціалу, відновлення та розвиток промислового і аграрного комплексів, розвиток комунікаційної інфраструктури, зокрема шляхів сполучення, створення в кінцевому рахунку нового життєвого середовища у сфері освіти, медичного, побутового обслуговування населення.

Аналіз суспільних потреб і тенденцій розвитку дозволяє зробити висновок про те, що визначальними напрямами удосконалення територіальної організації продуктивних сил України повинно стати створення територіально-виробничих систем нового типу різного територіального рангу. Існують варіанти зменшення кількості областей, укрупнення внутрішньообласних районів.

Формування мережі територіальних систем на внутрішньообласному рівні пов'язано з необхідністю удосконалення і розвитку соціальної інфраструктури - медичного обслуговування, освіти, культурних закладів у сільській місцевості.

Складна ситуація склалася на рівні сільрад. Укрупнення сільрад є начальною проблемою, адже вони не мають ніяких матеріальних засобів і ресурсної бази для здійснення своїх функцій. Укрупнення сільрад може активізувати соціально-економічне життя, залучивши людський потенціал сільської місцевості до вирішення локальних і територіальних проблем розвитку. Сьогодні на територіях областей об'єктивно вже склалися субрегіональні утворення, центрами яких є неформальні порівняно успішніші райцентри, які і мають створити новий каркас внутрішньообласного районування.

На думку багатьох науковців та авторів підручників саме недосконалість існуючої мережі економічного районування та адміністративного поділу України спонукає до пошуку нових варіантів, формування нової системи районування. Так у найбільш адекватній на сьогоднішній день 8-членній мережі економічних районів є чимало суттєвих недоліків: немає чітких районоутворюючих центрів у Поліському та Подільському економічних районах; спірною є належність Кіровоградської області до Придніпровського економічного району; недостатньо врахована визначальна районоутворююча роль міст-мільйонерів; є питання щодо складу Поліського, Південного та щодо назви Північно-Східного району.

Логічною є думка вчених про те, що економічні райони з центрами містами-мільйонниками, змогли б стати основою регулювання соціально-економічного розвитку держави. У реальному житті, наприклад, Одеса є визнаним центром Півдня, Донецьк-Сходу, а Львів - Заходу України.

Згідно з означеною думкою Україна має бути поділена на шість економічних районів (макрорегіонів), які являли б собою укрупнені адміністративні райони з другим рангом бюджетотворної територіальної соціально-економічної системи.

Тобто, якщо зараз першим рівнем бюджетотворення є країна, а другим рівнем - АР Крим, 24 області, міста Київ та Севастополь, то пропонується другий рівень бюджетотворення передати цим шести макрорегіонам з центрами у містах Київ, Харків. Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса, Львів. Ці міста будуть очолювати відповідно Центральний, Північно-Східний, Центрально-Східний, Східний, Південний та Західний макрорегіони.

Такі назви мають лише географічні ознаки і тому не дають приводу для двозначного тлумачення. У містах-центрах зосереджені наукові центри НАН України, найбільш вагомі і авторитетні ВНЗ. Щодо більшості цих регіонів існують державні програми розвитку. Якщо не змінювати адміністративні межі областей, то не треба великих зусиль і витрат для створення додаткового адміністративного апарату. Можна обмежитись позадержавною формою регулювання діяльності економічних районів - Агентствами регіонального розвитку, наприклад, або радами голів облдержадміністрацій чи голів обласних рад.

Нове економічне районування слід здійснити з урахуванням світового досвіду формування та функціонування економічних макрорегіонів, здійснення реформування адміністративно-територіального устрою. Цікавим є досвід Франції, Угорщини, Німеччини, Польщі.

В Угорщині сформовану систему шести нових економічних районів. За допомогою цієї системи здійснюється планування регіонального соціально-економічного розвитку країни.

Франція здійснила децентралізацію, провела роботи з розвантаження Паризького регіону, запровадила територіальні громади (комунні та департаменті). Регулювання регіонального розвитку у цій країні здійснюється через економічні райони, які охоплюють по декілька департаментів, але які не включені до адміністративно-територіальної системи.

До 60-х років XX століття Франція традиційно поділялася на департаменти, у рамках яких здійснювалося регулювання регіонального розвитку, але в 60-х рр. з'ясувалося, що ці утворення є надто дрібними і не дозволяють ефективно здійснювати заходи регіонального характеру. Тому Франція була розділена на 22 райони (регіони), межі яких відповідають сучасним регіональним задачам національної регіональної економічної політики. Усі ко­лишні райони ввійшли до складу нових регіонів. Мається Паризький регіон, Центральний, Лангедок та ін. Були створені Ради регіонів (виборні органи). У регіонах центральний орган розробляє проекти планів і направляє їх у комітет регіонального розвитку, що зв'язаний з Генеральним Комісаріатом планування. У 60-і рр. у Генеральному Комісаріаті була здійснена розробка прогнозу регіонального розвитку до 2000 р.. а сьогодні маються прогнози до 2025 р. і далі.

До прогнозів включають пріоритет району в національному розвитку, структуру його економіки з урахуванням спеціалізації і можливостей вирівнювання рівнів економічного розвитку.

Особливий досвід Франція має у вирішенні конкретних задач протягом короткострокового періоду з урахуванням довгострокових прогнозів. Наприклад, у районі Марселя свого часу було вирішено створити новий портовий комплекс із загальною метою перетворити місто в найбільший порт Західної Європи. Це давало поштовх до розвитку всієї південно-східної Франції, яка була традиційним сільськогосподарським районом. Порт дозволив розвинути економіку країни на базі імпортної сировини, а Марсель перетворився у південні ворота країн ЄС. Комплекс Марселя включив нові для Півдня Франції галузі - нафтохімію, машинобудування, консервування тощо, було створено спочатку 160 тис, а потім 300 тис. нових робочих місць. Усе це стало можливим здійснити завдяки довгостроковим прогнозам та застосуванню методу економічного районування, який на заході вважається одним з найважливіших при вирішенні регіональних проблем.

У Японії чітке економічне районування, яке було використане при прогнозуванні розвитку економіки країни, призвело до загальновідомих успіхів. У 1975 році Японія поставила задачу збудувати суспільство не споживчого типу, а суспільство інформаційних зв'язків. Програма була розрахована на 30 років, до 2005р. і була основана на повній централізації, регіонального розвитку. Але в середині 80-х рр. з'явилися ідеї децентралізації промисловості та керування розвитком виробництва в регіонах, у просторі. Простір вважається в Японії основним видом ресурсів. Тому особлива увага приділяється раціоналізації використання простору великих міст, обмеженню цього росту (створені проекти перетворення мегаполісів, таких як Токіо-Осака, де спостерігається суспільна урбанізація простору). Особлива увага приділяється підвищенню ефективності використання простору. На основі прогнозів здійснюється розробка конкретних планів і програм регіонального розвитку. Необхідно підкреслити, що інтерес до використання простору та до економічного районування характерний також для Канади, Австралії, Індії, Китаю.

Особливо активізувалися «регіональні ідеї» у Європі. 4 грудня 1996 р. понад 300 європейських регіонів з різною територією, політико-адміністративним устроєм, прийняли Декларацію про регіоналізм в Європі. Головний мотив прийняття Декларації - прагнення до подолання просторової нерівномірності економічного розвитку Європи і світу. У Польщі в ході адміністративно-територіальної реформи створено 16 воєводств, 308 земських та 65 міських повітів. Польський досвід, як і досвід багатьох інших країн слід оцінювати критично і не переносити автоматично на українську реальність.

Для України проведення адміністративної реформи і формування нової мережі економічних регіонів є завданням першочерговим.

Головним є вирішення питання вирівнювання рівнів економічного розвитку макрорегіонів, адміністративних областей, внутрішньообласних регіонів та їх груп (субрегіонів). З цією метою Уряд запропонував схему адміністративно-територіального устрою. Серед радикальних змін у цій схемі надання рангу регіону великим містам (Міста-регіони: Київ, Дніпропетровськ, Донецьк. Львів. Одеса, Харків); укрупнення внутрішньо-обласних адміністративних районів; надання рангу районів середнім містам (мі-ста-райони: Полтава, Кременчук, Сімферополь, Маріуполь, Рівне, Житомир тощо); об'єднання Рівненської і Волинської областей; поділ Кіровоградської та Донецької областей. На думку авторів цього проекту такі заходи допоможуть збалансувати потенціали регіонів.

Існують сумніви що в ході реалізації радикальної адміністративної реформи Україна може втратити унітарність, а запровадження федералізму може призвести до спалаху сепаратизму. Отже до адміністративної реформи слід підготувати населення регіонів. Особливою проблемою є національна та субнаціональна ідентичність людей, які проживають в регіонах. Для економічного районування і адміністративного реформування в умовах невизначеності особливу актуальність набуває регіональна культура, бо саме вона є найважливішим інтегруючим чинником.

При диференціації простру в процесі економічного районування обов'язково виникають питання про особливості існуючої на певній території культури. Саме культура є причиною виникнення у певному регіоні специфічних соціальних відносин, типів поселень, особливостей забудови, власної національної ідентичності. Людина ідентифікує себе у просторі завдяки певним символам: артефактам, закріплених у соціальному просторі людських типах (вихованих у певних традиціях), мові, менталітету. Людина, яка усвідомлює свою приналежність до певного регіону стає носієм декількох культур: етнічної, регіональної, загальноукраїнської. Належність до регіональної культури знімає питання про етнічні протиріччя. Саме на рівні регіонів з'являється національна ідентичність, регіональна самосвідомість. Регіональна самосвідомість нівелює етнічність, гарантує мирне співіснування етносів, зводить до мінімуму можливість конфліктів на національному ґрунті. Але не можна перебільшувати значення регіональної самосвідомості, адже вона може призвести до небажаних процесів руху до сепаратизму.

В сучасних умовах розвитку України набуло актуальності вивчення регіональних політичних процесів, які слід враховувати в економічному районування та в процесі реформування адміністративно-територіального устрою. Багатопартійність в регіонах, формування регіональних політичних еліт, вибори на усіх рівнях влади відбуваються на фоні успадкованих від минулого етнокультурних проблем, які ніяк не сприяють об'єднанню України і спотворюють ідею самоідентифікації регіону, об'єднання етносів, консолідацію і визначення напрямку власного розвитку. Регіональна політика, використовуючи метод економічного районування, має вирішити проблему національних відносин, міжнаціональної ворожнечі, ліквідувати останню як визначальний фактор нестабільності соціального життя нашої країни.

Регіональна самосвідомість має стати об'єднуючим, а не роз'єднуючим чинником становлення української консолідованої нації.

Завдяки регіональній самосвідомості відбувається об'єднання людей як по „горизонталі" між народами, що проживають на даній території, так і по „вертикалі", об'єднуючи країну. На регіональному рівні зароджується адаптивний механізм, який об'єднує національні та наднаціональні цінності, забезпечуючи ідентифікацію громадянина України. Громадянин України повинен уособлювати себе з Україною, незалежно від етнічної приналежності і тоді не будуть виникати сумніви щодо федералізму. Але все це в майбутньому, а поки що нове економічне районування має спиратися на унітарну модель розвитку України.