Додаткова література до теми

Питання 1. Поняття світогляду та його типи.

Людство на всіх етапах розвитку завжди цікавили вічні "надокучливі" питання. Що таке оточуючий світ? Як він виник та його доля в майбутньому? Що таке Бог та який він? Нарешті, яке місце і роль людини в цьому світі, в чому полягає її покликання тощо. Відповіді на ці питання обумовлені потребою самовизначення людини у цьому світі як біосоціальної істоти, у якій дивним чином поєднується біологічне (природне) та соціальне (духовне).

Людина укорінена у світ не тільки тілом (інстинктом), а й духом, свідомістю, творячи з їх допомогою свій власний світ – світ культури.

Людина як істота свідома мотивує і планує свої вчинки, організовує своє життя в просторі і часі, співвідносячи теперішнє з минулим і майбутнім, вивчає і враховує в своїй діяльності причинно-наслідкові зв'язки, формуючи таким чином свій духовний світ. Людина неможлива без усвідомлення себе, навколишнього світу та свого місця в ньому. Формою усвідомлення навколишнього світу та свого місця в ньому постає світогляду. Він постає як духовна явищем, в якому з найзагальніших позицій осмислюються світ, суспільство і людина. Світогляд - це сукупність поглядів, оцінок, переконань, принципів, практичних настанов, у яких виявляється найзагальніше усвідомлення, розуміння світу та місця в ньому людини. Найперше завдання світогляду полягає у формуванні виправданої відповіді щодо життєвого призначення людини. Він визначає ціннісні орієнтації людини, її життєву позицію, що зумовлює поведінку та вчинки людини. Як складне духовне явище він включає в свій зміст не тільки знання, але й переконання, ідеали, цілі, мотиви поведінки, інтереси, ціннісні орієнтації, принципи пізнання, моральні норми, естетичні погляди тощо.

Вникаючи у сутність світогляду, варто зрозуміти його багатоманітність. Світогляд прийнято класифікувати на основі різних спільних ознак: за носієм - індивідуальний, груповий, класовий, національний, регіональний, тощо; за рівнем інтелектуальної зрілості - усвідомлений, неусвідомлений, частково усвідомлений, буденний, науковий, філософський тощо; за історичними епохами - архаїчний, античний, середньовічний, ренесансний, сучасний; за морально-ціннісними орієнтирами - егоїстичний, альтруїстичний, гуманістичний, антигуманний, цинічний, шовіністичний, тощо; за будовою - цілісний, фрагментарний, внутрішньо злагоджений, суперечливий; за ступенем адекватності сприйняття дійсності - реалістичний, фантастичний, викривлений; за ставленням до визнання існування вищих сутностей - релігійний, скептичний, агностичний та атеїстичний.

В ході свого розвитку світогляд пройшов через низку форм, що дало підстави виділити три його основні історичні типи: міфологічний, релігійний, філософський. Міфологічний світогляд історично передує релігійному та філософському, оскільки він є найбільш ранньою відомою нам формою світоглядних уявлень. Міфологія є світоглядом родового суспільства та давніх цивілізацій; він достатньо прискіпливо досліджений науковцями, тому для поглиблення своїх уявлень про нього варто звернутись до додаткової літератури. Суб'єктом-носієм міфу є рід, плем'я, народ, з яких особа ще не виокремлюється. Будучи досить суттєво залежною від навколишньої природи і перебуваючи з нею у нерозривній єдності, людина так само не виокремлювала себе з природи. Тому міфологія є синкретичною (нерозчленованою), цілісною формою свідомості. В ній органічно поєднані зародки релігії, філософії, моралі, права, естетичних уподобань і навіть науки. В умовах істотної залежності від природних сил людина переносила людські риси на весь навколишній світ. Таким чином відбувається свого роду персоніфікація, уособлення та одухотворення природних сил та явищ, Міфологічне мислення оперує образами, а не поняттями. Картина відображення дійсності постає як поєднання реальності й фантазії, природного і надприродного, думок та емоцій. Міфи сприймалися як реальність, що не потребує доказовості, обґрунтування та перевірки. Вони передавалися від покоління до покоління, від народу до народу; не було навіть думки про необхідність їх перевірки. Міфологія ще не дійшла до ідеї якоїсь іншої реальності: її боги хоча й відрізняються від людей, але тільки за ступенем могутності, розуму, а не за своєю природою.

В умовах розпаду родового ладу та поступового виділення людини із прямих зв'язків із природою з міфології виділилися релігія, мистецтво, правові та моральні уявлення, фольклор, філософія. Із всіх цих форм очевидні світоглядні функції виконують релігія, мистецтво і філософія. Принципова відмінність релігії від міфології полягає в тому, що носієм міфологічного світогляду є рід (плем'я), а релігія спрямована на окрему людину, вписуючи її в загал. Релігія постулює потойбічне життя як відплату за колізії земного життя: у "цьому світі" можна грішити і прекрасно жити, але на "тому світі" за все доведеться відповісти. Якщо серцевиною міфу є страх і зовнішній контроль, то серцевиною релігії - віра і мораль. Всевидячий і всемогутній Бог, з одного боку, і совість як моральний контролер, з іншого, створюють силове поле, яке утримує особу в межах норм, вироблених суспільством.

Головна особливість релігії - це віра в існування надприродних сил та відведення їм визначальної ролі у світобудові й житті людей. Крім того, вказують ще на такі риси релігійного світогляду:

- поділ світу на поцейбічний ("земний") і потойбічний ("небесний"), природний і надприродний;

- віра у безсмертну душу та потойбічне життя;

- наявність культу - системи усталених ритуалів, звичаїв, догматів;

- поклоніння Богові як вищій істоті та іншим надприродним силам.

Філософський світогляд починається з протиставлення людини навколишньому світу. Принципова відмінність філософського світогляду від попередніх типів, по-перше, полягає в тому, що він заснований на розумінні (дискурсивному мисленні), тоді як релігія - на вірі, міфологія - на інтуїції та уяві. По-друге, релігія та міфологія оперують чуттєвими образами, філософія – абстрактними поняттями. І нарешті, до завдань філософії не входить функція соціального контролю та й вона не має для цього відповідних засобів. Міфологію та релігію індивід приймає в готовому вигляді, часто несвідомо і примусово, особиста творчість при цьому відсутня. Філософія ж є справою інтелектуальною. Філософський світогляд заснований на розумінні, тобто він передбачає обґрунтування, логічну послідовність, аргументацію, сумніви, дискусії. При цьому предметом філософського дослідження стають найзагальніші проблеми: що таке світ, чи існує Бог, чи вічна душа, що таке добро і зло тощо. Головним предметом філософських досліджень є співвідношення "людина - світ", яке розглядається всебічно, з різних сторін і позицій. Тому, як правило, філософські погляди на світ розмаїті і не схожі між собою. Для них характерний інтелектуалізм, критичність, занепокоєність і динамічність думки. Цим філософські уявлення про світ різко відрізняються від релігійних поглядів і зближують філософію з наукою. Порівняно з наукою її особливість полягає в тому, що вона дає змогу в теоретичній формі осмислити світ як світ людини, розглянути місце і становище людини у світі, її смисложиттєві проблеми. Філософський світогляд дає змогу виробити таке бачення світу, яке водночас є і суб'єктивним і об'єктивним, а отже, і досягти людині гармонії з собою, зі своїм баченням світу й самим світом.

Підводячи підсумок розгляду першого питання можна стверджувати, що філософія – це теоретичний світогляд, у якому осмислюється всезагальне у світі, в людині і суспільстві. В такому плані можна сприйняти й тезу Р.Декарта, що саме філософія відрізняє нас від дикунів.

 

Питання 2: Предмет філософії та особливості філософського мислення. Філософія, наука та мистецтво.

 

Термін "філософія" має давньогрецьке походження: він складається із слів: "філео" - любов і "софія" – мудрість і в дослівному перекладі означає любов до мудрості. Українські філософи XVIII-XIX ст., позначали філософію словом "любомудріє". Вперше термін "філософія" з'явився у відомого давньогрецького мислителя Піфагора (IV-V ст. до н.е.), який вважав, що "мудрість" – це властивість, притаманна лише богам, а люди здатні тільки до неї прагнути, поважати і любити.

Філософія зародилася як явище давніх, проте високо розвинених цивілізацій. Під впливом успіхів соціальної діяльності, зачатків науки з'явилися більш-менш стрункі системи, що претендували на раціональне пояснення навколишнього світу. В ході історичного розвитку змінювалися й проблеми, що ставилися в центр її уваги. У різні епохи у філософії домінували то вчення про буття, то вчення про пізнання, то політичні чи етичні проблеми, що не є чимось винятковим. Предмет вивчення конкретних наук, наприклад математики, також змінювався в ході її розвитку. Оскільки предмет вивчення філософії історично змінювався, то питання, що вивчає філософія, є однією з важливих проблем для неї. Однак у цій ситуації філософія аж ніяк не втратила свого предмета. Напроти, відмова від претензій на всезнання дозволила їй більш чітко самовизначитися в системі наукового знання. В межах кожної конкретної науки є різні рівні узагальнення, що не виходять, однак, за рамки певної сфери або аспекту буття. У філософському мисленні самі ці узагальнення спеціальних наук стають предметом аналізу. Філософія зводить воєдино результати дослідження різних областей знання, створюючи всеосяжний синтез універсальних законів буття і мислення. Виконуючи цю функцію, філософське мислення нерідко спрямовується на об'єкти, які недоступні емпіричному пізнанню. Найбільш загальні засади сущого (буття - небуття, простір - час, причинність, сенс людського існування, істина, добро, свобода тощо), з яких "конструюється" світ людини, і є предметом філософії. Тому її особливістю постає гранично широкі узагальнення. Коли ми кажемо про гранично широке узагальнення, то йдеться про виведення міркування на межу буття та небуття, тобто про намагання відшукати у досліджуваному явищі такі його ознаки або елементи, наявність яких робить це явище можливим, а відсутність, навпаки, неможливим. В іншому значенні граничний рівень узагальнення може поставати як ідеалізація певної сторони або певного відношення дійсності, наприклад, коли ми кажемо: "ідеально пряма лінія", "ідеальне коло" "ідеальний газ" тощо. Ці поняття виступають в ролі певних ідеалів, зразків, які в дійсності недосяжні. Хоч ідеальні, еталонні виміри дійсності у реальності відсутні, проте коли ми маємо їх у свідомості, ми отримуємо можливість оцінювати будь-які реальні стани дійсності, бо всі вони постають у порівнянні з еталонами до певної міри як відхилення від останніх. Тому філософія окреслює дійсність не лише у її наявному стані, а переважно через її внутрішню необхідність та через належне, тобто вона не просто каже про те, що є, а й про те, як має бути (див. праці проф. Петрушенка В.Л.). Разом з цим філософія вибудовує "стартовий майданчик" для подальшого руху у майбутнє, надаючи людині необхідні інтелектуальні інструменти для свідомого життєвого вибору. Лише людина здатна не тільки сприймати дійсність, але й оцінювати її. Лише людина має здатність судити, тобто співставляти й аналізувати дійсність, тому саме судження постає для філософії вирішальною формою людського мислення. Таким чином те, що філософія виводить свої основні твердження на гранично можливий рівень узагальнення, намагаючись відшукати сталі, фундаментальні, еталонні орієнтири для людини, що не є ситуативними та скороминущими, виступає важливою ознакою філософського мислення.

Крім того, можна виділити ще й інші важливі ознаки філософського знання. По-перше, філософське мислення постає внутрішньо пов'язаним, логічно послідовним, а значить - аргументованим, обґрунтованим. Філософія апелює до розуміння, до людської здатності мислити та осмислювати реальність. По-друге, філософське мислення є не тільки мисленням про певну реальність, а ще більшою мірою воно є мисленням про мислення, думкою про думку, тобто саморефлексією. Інакше кажучи, найпершою реальністю для філософії постає реальність самої думки. З одного боку, це пояснюється тим, що філософія намагається осмислювати не часткові явища, а ситуацію перебування людини в світі, спираючись при цьому на здатність людини мислити та усвідомлювати. З другого боку, коли філософія виходить за межі часткових форм, тобто за межі реальних станів дійсності взагалі, то вийти вона може лише у власний простір думки: думка, не підкріплена реальністю, може тримати лише сама себе. За великим рахунком це є прагнення і мужність тримати думку у напрузі та неперервності. По-третє, філософське мислення є теоретичною формою світоглядного знання, тому вона постає формою людського самоусвідомлення, тобто у ньому завжди постає відчутним момент присутності людини; це є мислення під кутом зору людини, її життєвих зацікавлень та життєвого вибору. По-четверте, всі зазначені риси філософського мислення резюмуються тим, що саме у філософії та за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе й відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі.

Зупинимось тепер на питанні, чим філософія відрізняється від інших провідних форм людської інтелектуальної діяльності, оскільки суттєві риси філософії викристалізовуються через її порівняння з наукою, мистецтвом та релігією.

Філософію та науку споріднює націленість на пізнання світу, на істину. Обидві вони засновані на дискурсивному мисленні, тобто передбачають аргументи і сумніви. Історично і філософське, і наукове знання постає теоретичним, тобто побудованим на узагальненнях, правилах логіки, що дає підстави розглядати філософію як науку. Проте лише філософії властиве гранично широке узагальнення, конкретні ж науки, обмежені предметом свого дослідження і не виходять за його межі. Тому, хоча вони й прагнуть наблизити людину до істини, вони не досліджують, що таке істина, закон, пізнання тощо, так само як не досліджують вони й питання про становище людини в світі та можливості її самовизначення. Філософське мислення є більш вільним, ніж жорстко прив'язане до фактів природничо-наукове. Якби на фактах можна було довести, що економіка для розвитку суспільства важить більше, ніж моральні цінності, що матерія первинна, а дух вторинний, чи навпаки, то філософія була б наукою, як й інші науки.

Необхідно також вказати на неоднорідність філософського знання. Вчення про простір і час, про закони і правила мислення максимально наближене до наукового, а такі поняття, як "свобода", "ідеал", "Бог", "добро" і "зло", виходять за межі фактологічної науки. Це дає підстави стверджувати, що філософія не відповідає всім вимогам науковості, вона принаймні відхиляється від того зразка науки, яким є, наприклад, природознавство. Філософію, звичайно, можна вважати наукою, оскільки вона виступає як засноване на розумі знання. Однак будучи за формою діяльності наукою, вона не є наукою за своїми функціями та значенням для людини. Філософські знання містять, як правило, певне ціннісне відношення людини до світу. Наука формує картину світу, яка є холодним, сухим зведенням даних про світ сам по собі, без людини. Філософія є теоретично вираженим світоглядом, в якому "картина світу" є лише моментом, це є стрижень світогляду, який виражає відношення людини до світу. Це не просто знання, а знання, "вдягнене" в ціннісні шати. Філософія досліджує не світ як такий, а смисл буття людини у світі. Людина для неї – не просто річ серед речей, а суб'єкт, здатний змінювати світ і самого себе. Розглядаючи відношення "людина і світ", філософія прагне піднятися до усвідомлення питань про мету та сенс життя, про щастя та шляхи його досягнення.

Ціннісне відношення до світу споріднює філософію із мистецтвом та релігією. Філософію та мистецтво споріднює те, що вони подають дійсність не відсторонено, а через людське до неї відношення (суб'єктивно). Для філософії та мистецтва немає нецікавих або заборонених тем: вони проникають усюди і усюди знаходять предмет своєї уваги. Як філософія, так і мистецтво надають значної ваги самовідчуттю людини та інтуїції, проте розходяться вони у тому, що філософія постає розумовим осягненням світу, а мистецтво його художньо-образним осягненням при допомозі почуттів, переживань, емоцій. Вихідною формою думки для філософії є поняття, а вихідною формою художньої творчості постає художній образ. Художні образи, як і філософські поняття, відтворюють дійсність, але у специфічній формі. У художніх образах сам предмет і спосіб його бачення митцем зливаються воєдино. Оскільки філософське світобачення засноване на розумі, то в ньому особа філософа все-таки відсувається на задній план порівняно з мистецтвом. Даючи різне тлумачення світу, філософи логікою розуму змушені прийти або до взаємного заперечення, або до різних форм згоди. Крім того, художні образи - це загальне в чуттєвій формі, це узагальнення на рівні відчуттів і подане в особливій художній формі. Воно лише "проглядається", а не чітко фіксується. Отже, філософське мислення "вільніше" (від фактів, чуттєвості), ніж наукове, а художнє - "вільніше", ніж філософське. Це означає, що філософія посідає проміжне місце між наукою і мистецтвом.

 

Питання 3. Основні питання, структура та функції філософії.

 

Для філософії світ завжди є проблемою. Виникнення філософії засвідчило зрілість духу, його мужність не тільки порушувати, але й вирішувати важливі світоглядні проблеми. Якщо простежити історію розвитку різних філософських систем, то не важко помітити, що вся її тематика фактично зосереджена навколо центральної багатопланової проблеми "людина - світ", яка має багато проявів, модифікацій: "суб'єктивне - об'єктивне", "матеріальне - духовне", "природа - суспільство" тощо. Проблема "людина - світ" виступає як вузлова й універсальна і може розглядатися як загальна формула, смислова спрямованість, зорієнтованість практично кожної філософської системи. Тому вона й становить вихідне предметне поле філософії. Німецький філософ І.Кант (1724-1804) стверджував, що принципове значення для філософії у найвищому плані має вирішення таких важливих світоглядних питань: "Що я можу знати?", "Що я повинен чинити?", "На що я можу сподіватися?" та "Що є людина?" З окреслених І.Кантом основних світоглядних питань випливають основні типи відношення людини до світу: пізнавальне, ціннісне, практичне та смислове. Пізнавальне відношення людини до світу виявляється в тому, що світогляд охоплює насамперед найбільш загальне знання про світ, історію людства й окрему людину. Водночас людина мусить виробити своє ставлення до тих явищ, з якими вона стикається, дати їм свою оцінку, визначити їх вартість для свого життя. Тому світогляд включає також цінності, які виступають важливими регуляторами соціальних стосунків і на основі яких відбувається оцінювання соціальних явищ (добро - зло, прекраснее - потворне, справедливе - несправедливе, корисне – некорисне тощо). У цьому полягає ціннісне відношення людини до світу. Практичне відношення людини до світу передбачає наявність у світогляді певних практичних настанов: чинити або не чинити, як чинити? Смислове відношення передбачає вписування людиною себе у світову цілісність. Збираючи історичний досвід вирішення світоглядних питань і пропонуючи їх наступним поколінням, філософія постає інтелектуальним ядром їх світогляду. Вона стає формою свідомого вирішення найперших питань людського самовизначення, самоусвідомлення та самоствердження.

Як вже зазначалось, філософія передбачає узагальнене знання про засади світу і людини. В історичному розвитку філософії існували різні тлумачення таких засад, що постало основою виділення різних, проте основних філософських позицій. Тих філософів, що визнавали наявність у світу одного єдиного начала (або єдиної засади), називають моністами (від слова – одиниця). Моністи можуть бути матеріалістами (єдиним началом є матерія) або ідеалістами (началом світу є дещо духовне, ідеальне). Існують також інші варіанти вирішення цього питання. Дуалізм передбачає, що існує два окремих та незалежних одне від одного початків буття, взаємодія між якими і визначає весь стан буття; це можуть бути, наприклад, дух та матерія, добро та зло. Плюралізм припускає, що існує багато відносно автономних початків буття. Важливе значення має також осмислення станів світу та його начал, де фігурують також різні позиції. Динамізм визнає, що початок буття, як і його загальний стан, є активний і рухливий, в той час як константний підхід підкреслює статичність, незмінність засад буття; таке бачення начал світу інколи називають метафізичним. Динамізм може бути органічним (за взірець береться динаміка живого організму) або механічним.

Питання про засади світу виводять філософію на найбільш болючу тему: що таке людина? Адже знання про світ самі по собі можуть бути і корисними, і не дуже. Знання потрібні людині, щоб зайняти гідне місце у цьому світі. На думку більшості філософів, вирішувати цю проблему можна лише на основі з'ясування того, в якому відношенні перебуває людина до засад або начал буття. Чи можна пізнати і зрозуміти це відношення? – На це питання різні філософи відповідають по-різному, але ті, хто заперечує принципову можливість пізнання світу та його засад, отримали назву " агностиків " (від слова "гнозис" – пізнання із запереченням), ті філософи, що висловлювали сумнів щодо можливостей пізнання, називаються скептиками. Є філософи, що заперечують можливості пізнання на основі сумнівів у пізнавальних можливостях людського розуму; їх називають ірраціоналістами (проти розуму) або інтуїтивістами (лише інтуїція виправдана, а не розум чи логіка).

У ХІХ ст. деякі філософи (Л.Фейєрбах, К.Маркс, Ф.Енгельс) вважали основним питанням філософії проблему первинності матерії або духу: що лежить в основі світу – незалежне від свідомості матеріальне начало чи дух? Відповідно, вони вважали, що розвиток філософії завжди визначався боротьбою матеріалізму та ідеалізму.

Проблема людини та сенсу людського життя стає центральною філософською проблемою некласичної філософії, яка виникає в середині XIX ст. Відомий французький письменник та філософ А.Камю вважав, що найперша проблема філософії стосується самогубства: вирішити, варте чи не варте життя праці, щоб бути прожитим, - значить відповісти на основне питання філософії.

Програмні принципи філософії обговорюються і в наш час. На філософській конференції в Клюні (1970) К.Глюксман висловив думку про те, що боротьба матеріалізму та ідеалізму більше не виступає визначальною рисою сучасної філософії, тому це питання для філософії втрачає свою актуальність. І хоча йому заперечував Ж.Дерріда, сучасна філософія постмодернізму суттєво трансформувала зміст і спрямування філософських пошуків. У філософії постмодернізму, яка відмовилась від лінійного типу детермінізму, центральним об'єктом аналізу постає щось окреме: "подія" у М.Фуко, "сингулярність" у Ж.Дельоза, "інтенсивність" у П.Віріліо тощо. Одиничні та унікальні події, на їх думку, мають особливий статус буття, який не вимагає визначення їх в якості матеріальних чи духовних. На прикладі філософії М.Фуко найкраще простежуються зміни основного спрямування думки в сучасній філософії. За визначенням М.Фуко основним питанням філософії стає проблема теперішнього, оскільки "питанням філософії довгий час було: "У цьому світі, де все гине, - що є таким, що не минає? Хто ми є - ми, які мусять померти, - по відношенні до того, що не минає?" Мені здається, що починаючи з XIX ст. філософія невпинно наближається до питання: "Що відбувається тепер, і що таке ми?"

Проблема "людина – світ" є джерелом не тільки найсуттєвіших філософських проблем, але й основних філософських дисциплін. На основі осмислення світу, природи, космосу формуються онтологія, натурфілософія, космологія (або космогонія).

Вченням про буття займається онтологія: вона виділяє різні сфери проявів буття - неживу і живу природу, соціальний світ, сферу ідеальних предметів тощо, зводячи у певні галузі та види все, що становить буття. Термін "онтологія" з'являється у кінці XVI ст. До XVII ст. основною філософською дисципліною вважалася метафізика - вчення про джерела та засади буття (детальніше про поняття "онтологія" та "метафізика" див. Т.10.). Натурфілософія або філософія природи ("натура" - з лат. природа) зосереджує увагу на осмисленні природних явищ, їх ієрархії та якостях, всезагальних закономірностях їх розвитку. Разом з цим вона торкається й питань людського буття, оскільки люди перебувають в органічних зв'язках з природою та поза нею їх існування просто неможливе. Космологія вивчає не тільки небесні світила, але й ставить глобальні філософські питання про сутність та походження космосу; питання виникнення, еволюції та форм породження космосу перебувають у сфері космогонії ("народження космосу" із д.-грецької мови).

У наслідок осмислення суспільної історії виникають соціологія, соціальна філософія, філософія історії, культурологія, етнософія, есхатологія та ін. Соціологія як окремий напрямок дослідження виникла у межах філософії у ХІХ ст., хоча намагання осмислити суспільство простежувалось у філософії здавна. Оскільки соціологія тяжіла до вивчення окремих фактів соціального життя, то вона перетворилася на прикладну соціологію та соціологію окремих сторін суспільства, наприклад, соціологія сім'ї. Філософське осмислення особливостей суспільного життя, зв'язків суспільства та природи, суспільства та окремого індивіда стали предметом вивчення соціальної філософії. Предметом філософії історії постають закономірності та спрямованість історичного процесу, його джерела, рушійні сили, чинники, об'єкт і суб'єкт. Культурологія має своїм предметом вивчення культури як особливої сфери суспільного життя, що постає якісною засадою формування суспільства і людини. Есхатологія є різновидом філософії історії, що намагається з'ясувати мету людської історії у космічному вимірі, причини можливої загибелі людства. Етнософія - це новий напрям філософських досліджень суспільства, який окреслює роль етносів, народів та націй в історії людства, а також виявити причини і наслідки поділу людства на різні етнічні групи.

Проблема, яка бере свій початок із центрального світоглядного відношення, - що таке людина? - привела до появи цілої низки філософських дисциплін, таких як філософська антропологія, антропософія, соціобіологія. Філософська антропологія (на відміну від антропології як частини історичної науки, яка вивчає особливості будови людського організму) ставить собі завданням вивчати людину у всіх її можливих виявленнях та характеристиках. Антропософія претендує на те, щоби збагнути сенс появи людини у світі, її всекосмічне призначення та причини саме таких її виявлень. До дисциплін антропологічного циклу інколи додають соціобіологію - науку про те, як міняється людина під впливом соціальних факторів на протязі історії. Але цю науку не всі згідні визнавати як філософську.

На основі осмислення свідомості людини та її духовного життя виникає цілий комплекс філософських наук про духовні явища та процеси. Сюди входять логіка, гносеологія (чи епістемологія), аксіологія, етика, естетика, філософія релігії, філософія права, історія філософії. Логіка - одна з найдавніших філософських дисциплін - досліджує форми, закони та норми правильного мислення. Гносеологія - це у дослівному перекладі теорія пізнання; вона вивчає питання про природу, чинники та результати людської пізнавальної діяльності, умови досягнення та ознаки достовірного знання, можливості їх практичного використання. Сьогодні ширше використовується термін " епістемологія " (теорія знання): часто саме так називають вчення про наукове пізнання, але в нашому культурному регіоні це є філософська теорія знання. Ціннісне відношення людини до світу є предметом вивчення аксіології - філософської дисципліни, яка досліджує цінності як явище людського життя. Аксіологія є підгурунтям етики, естетики, філософії релігії, які мають справу з цінностями, але в конкретнішому аспекті, ніж аксіологія. Етика - це вчення про норми та засади людських взаємин. Естетика досліджує природу людського захоплення красотою, причини людського потягу до прекрасного, гармонії, співмірності форм сущого. Філософія релігії досліджує природу та сутність релігії, її впливи на суспільство та особу. Філософія права звертається до таких явищ, як право, закон, справедливість, тощо. Нарешті, історія філософії, збираючи історичні досягнення філософії, з'ясовує закономірності та чинники розвитку філософських ідей і вписує їх у сьогодення.

Вищезазначене не вичерпує всієї сукупності філософських проблем і, відповідно, дисциплін. Філософія може вивчати будь-який феномен, якщо він посідає вагоме місце в житті людей. Саме цим зумовлена поява філософії науки, філософії техніки, філософії мови, філософії мистецтва, філософії спорту, філософії бізнесу, тощо, які зосереджуються на вивченні цих феноменів під найзагальнішим кутом зору.

Багатогранність філософії спричинила й численні прояви її функцій в житті сучасного суспільства. Серед функцій філософії найголовнішими є такі:

· світоглядна: філософія допомагає людині зрозуміти світ, знайти й обґрунтувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей;

· пізнавальна: завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія дозволяє зрозуміти будову знання і пізнання, їх роль в житті людини і суспільства, оцінити пізнавальні можливості людини;

· логічна: філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах;

· соціальна: філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію;

· виховна: філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів;

· оціночна (аксіологічна): щоби орієнтуватись у світі, потрібно дати оцінку тому, що відбувається, відповісти на запитання, яким він є для людини – добрим чи злим, прекрасним чи потворним, вартим уваги, корисним чи ні?

· методологічна: філософія вказує шляхи та методи отримання надійного, достовірного знання, сприяє виробленню та оцінці способів використання таких знань у практичній діяльності;

· самоусвідомлення: саме філософська думка сприяє тому, щоби людина замислилась над самою собою, над своїми здібностями та можливостями, оцінила себе критично та реалістично, була спроможна сформувати гідні цілі та мотиви своїх життєвих дій.

 

Висновок.

 

Таким чином, філософія у формі теоретичного світогляду постала способом самовизначення людини у світі. Центральною фундаментальною проблемою всієї філософії виступає проблема "людина - світ". Однак в різних історичних умовах ця проблема ставилася та вирішувалася по-різному, тому й предмет філософії історично змінювався. Багатогранність філософії, як науки, зумовлює широкий спектр функцій, які вона виконує.

 

Контрольні питання і завдання:

1. Що таке світогляд? Чи є світогляд у тварин? Скільки світоглядів може бути в однієї людини? А в суспільстві?

2. Що таке міф? Чи може сучасна людина сповідувати міфологічний світогляд?

3. Якщо філософські проблеми ніколи не можуть бути розв'язані остаточно, то чи варто взагалі намагатися їх вирішити?

4. Якщо людину називають мудрою, то чи не значить це, що вона є філософом?

5. Чи можна стверджувати, що, подібно до того, як філософія є любов до мудрості, то фізика, наприклад, є любов до природи?

6. Що спільного та відмінного у філософії з мистецтвом, релігією та наукою?

7. Навіщо інженеру потрібна філософія, якщо він уже склався як спеціаліст?

Тестові завдання:

1. Світогляд виникає внаслідок практичної людської потреби у виживанні та здобуванні засобів існування (Так / Ні).

2. Міфологія – це є філософія первісної людини (Так / Ні).

3. Основне питання філософії в кожну історичну епоху формулюється по-різному, проте ті філософські питання, що їх сформулював І.Кант залишаються значущими для всіх часів (Так / Ні).

4. До найперших функцій філософії слід віднести (підкресліть правильні відповіді):

А) педагогічну, управлінську та пізнавальну;

Б) пізнавальну, світоглядну та оціночну;

В) методологічну, соціальну, виховну.

5. До складу найважливіших філософських дисциплін входять (підкресліть правильні відповіді):

А) історія, соціологія, психологія, політологія;

Б) антропологія, методологія наукового пізнання, державне управління;

В) онтологія, антропологія, гносеологія, етика та естетика.

Додаткова література до теми.

Дьяконов И.М. Архаические мифы Востока и Запада. – М., 1990.

Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. - Мюнхен-Львів, 1995.

Мамардашвили М. К. Как я понимаю философию.- М., 1990.

Петрушенко В. Філософія: Курс лекцій. Підручник. – Львів, 2006.

Поппер К. Як я розумію філософію // Вісник Нац. ун-ту "Львівська політехніка". Філософські науки, вип.4. - Львів, НУ "ЛП", 2006.

Ортега-и-Гасет X. Что такое философия? - М., 1991.

Хайдеггер М. Що таке метафізика // Зарубіжна філософія ХХ ст.: Читанка з історії філософії в 6 книгах. - Кн. 6. - К., 1993.

 

ТЕМА 2: ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ.

 

Сучасне життя особливо гостро ставить питання про буттєві засади людини, що спричиняє підвищення інтересу до різних форм людського самовиявлення та самоусвідомлення. Так само, як в індивідуальному житті засади нашої особистості ми шукаємо в дитинстві, перші пошуки людського самоусвідомлення яскраво виявилися в “дитинстві людства” – в духовних здобутках давніх цивілізацій. Деякі особливості давньосхідного філософствування (домінування цілого над частковим, афористичність думки та ін.) заохочують нас звертатися до нього в пошуку відповідей на наболілі проблеми сьогодення. Адже східна філософська думка перебуває ближче, ніж західна, до вихідних джерел філософії, до безпосереднього переживання людиною свого становища у світі. Особливо цінними в цьому аспекті постають оригінальні здобутки філософської думки Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю.

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу.

1. Особливості східного та західного типів філософствування.

2. Провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю.

Питання 1. Особливості східного та західного типів філософствування.

У розвитку сучасного суспільства, як і в його історії, досить контрастно виділяються два провідні типи цивілізацій: східної та західної. Уже давньогрецькі історики зафіксували у своїх творах суттєві відмінності між Сходом і Заходом у способах життя, характері політичного правління і, головне, у способі світоосмислення. Упродовж тисячоліть людської історії Схід і Захід досить конфліктно протистояли один одному, але їх взаємодія і взаємовпливи ніколи надовго не переривалися. Суть проблеми “Схід-Захід” полягає у тому, що людство, будучи єдиним генетично, анатомічно та фізіологічно, постає разюче відмінним і несхожим у своїх східних і західних соціокультурних проявах, у найперших цінностях та життєвих мотивах. І ця несхожість змушує розширювати наші уявлення про людину та її можливості. Для філософії проблема “Схід-Захід” постає поштовхом до пошуку глибинних засад та механізмів діяльності людського інтелекту, пізнання та мислення, адже з фізичної точки зору всі люди живуть у єдиному космосі, проте, виявляється, що сприйматися, розумітися та осмислюватися він може неоднозначно. Що впливає на виникнення та прояви такої неоднозначності? Чи значить це, що сама реальність світу є багатовимірною, але що самі ці виміри між собою радикально відмінні? Чи, може, це є свідченням лише того, що людське мислення має певну свободу власних дій і що воно не підпорядковане прямо і однозначно впливам зовнішнього світу? Нарешті, чи можна скористатися відмінностями між західною та східною філософією задля того, щоб зробити людську думку більш гнучкою, активною та результативною? – Усі ці питання і постають перед філософією, коли вона звертається до порівняння західного та східного типів філософствування.

Основні відмінності між східними та західними типами цивілізацій влучно передаються їх іменуванням: східні цивілізації називають “традиціоналістськими” через те, що вони обернені до давніх традицій як до своїх найперших цінностей, а західні цивілізації – “прогресистськими”, оскільки тут найбільше цінуються новації. Окрім того, в східних цивілізаціях загальне панує над індивідуальним, а в західних права індивіда визнаються найпершими. Щодо стиля мислення: на Сході домінує афористичне, образне мислення, а на Заході – раціонально-логічне. Усі зазначені характеристики можна поширити і на особливості західної і східної філософій. Так, східна філософія в своїх найперших твердженнях орієнтується на вихідні канонічні джерела, що регламентують функціонування усіх сфер суспільного життя (Коран, Веди, Китайське п'ятикнижжя), цінує найбільше те, що освячене віками, намагається підпорядкувати індивідуальне цілому або навіть розчинити індивідуальне у світовому цілому. При тому стиль східної філософії ближчий до художньо-образного, ніж до наукового, а сама ця філософія максимально наближена до морального повчання та навіть техніки людського удосконалення у певному способі життя. Західна філософія, навпаки, тяжіє до раціонально-логічних та аналітичних досліджень, теоретичних систематизацій, має абстрактно-понятійний характер і виходить із припущення певної автономності основних сфер як індивідуального, так і суспільного життя. У зв’язку із цим західна філософія має переважно індивідуальне спрямування і постає саме індивідуально-особистісним засобом життєвого самоутвердження.

Історично філософія розвивалася у контексті саме цього протистояння цивілізацій: наприклад, із історичних джерел відомо, що деякі філософи Стародавньої Греції мали контакти із східними мудрецями; не виключено, що й вони чинили на них певний вплив. Із розглянутих цивілізаційних відмінностей стає зрозуміло, чому саме західна філософія сприяла виникненню сучасної науки, а східна філософія сформувала привабливий образ “гуру” — духовного учителя, наставника життя; чому західна філософія цінувала оптимістичний активізм, а східна була більше просякнута відстороненим життєвим спогляданням, сповненим зачаруванням грандіозністю світобудови як у просторі, так і в часі.

Найперші раціональна осмислення дійсності, а також людини в її відношенні до світу можна знайти вже в розвинених міфологіях різних народів, проте справжні зародки філософствування у більш-менш виразній формі проявилися у пам’ятках духовного життя таких найдавніших цивілізацій, як Шумер (пізніше на його ґрунті виник Вавилон) та Стародавній Єгипет (див. список додаткової літератури). В Шумері широко використовувалось досить розвинене письмо (клинопис), при чому різноманітні записи робилися на глиняних табличках, завдяки чому багато текстів тих часів дійшло до нас. Велична поема про Гільгамеша донесла до нас вражаючі та яскраві описи того відчуття, яким прохоплюється людина, коли вона всерйоз замислюється над неминучістю своєї смерті та починає шукати шляхів до безсмертя. В Стародавньому Єгипті були надзвичайно високо розвинені архітектура, математика (зокрема – геометрія), медицина, скульптура. Тут досить складно окреслювалось єство людини; зокрема, вважалось, що людина має тілесну складову та надтілесну – духовну, яка, у свою чергу, складається із “Ба” – вічного духу, “Ах” – його дійової сили та “Ка” – духовної єдності людського єства (дещо схоже на наше розуміння особистості), яке задля свого існування після смерті людини потребувало збереження тіла; звідси випливало те значення, якого надавали у Стародавньому Єгипті бальзамуванню тіл. Велике культурне значення для Європи мав давньоєгипетський культ бога Озіріса – бога, який правив потойбічним світом, проте воскресав у кожному фараоні. У названих цивілізаційних осередках ми ще не знаходимо більш-менш послідовно розгорнутих міркувань світоглядного плану, тому згадані образи та ідеї називають “протофілософією” (тим, що передує філософії, що ще повинно стати філософією). Протофілософія переростає у філософію лише в давніх культурах Індії та Китаю.

Зародки філософського мислення Індії і Китаю сягають у глибоку давнину (середина І тис. до н. е.). Проте, варто звернути увагу на такий факт: давньосхідна та давньогрецька філософія виникають практично одночасно, але існує давня традиція починати історію філософії саме зі Сходу. Чим це можна пояснити? По-перше, тим, що східна філософія була значно тісніше переплетена із іншими сферами життя та духовної діяльності суспільства – із міфологією, релігією, магією, певними традиціями та обрядами; звертаючись до перших кроків давньосхідної філософської думки ми знаходимо її у процесі формування, що дозволяє краще зрозуміти природу філософської рефлексії. По-друге, філософська думка Стародавнього Сходу спиралась, як вже вказувалося, на деякі попередні традиційні тексти та канонічні духовні джерела, і в цьому сенсі вона сягала своїми коріннями значно далі, ніж антична. Тобто, тут ми маємо можливість “зазирнути” у досить віддалені глибини людської ментальності, побачити якісь первинні зародки людської раціональності.

 

Питання 2. Провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю.

Найдавніші цивілізаційні осередки Стародавнього Сходу пов'язані із Індією та Китаєм, де ще за півтори – дві тисячі років до н. е. існували давні потужні держави. Духовні досягнення Стародавнього Сходу вилились у релігійні, мистецькі та філософські процеси, що досягли свого відчутного розквіту приблизно в середині першого тисячоліття до н. е. Саме від цього часу бере свій початок давньосхідна філософська думка, найпершою особливістю якої була її орієнтація на давні канонічні духовні джерела.

Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є “Веди” (із їх назвою споріднено наше слово “відати”, “знати”), записані на листках пальми приблизно за 1,5 тис. років до н. е. До “Вед” входять міфи, розповіді про предків, богів, гімни, заклинання і т. ін. У текстах “Вед” зафіксовано:

· найдавніші версії виникнення світу;

· трактування першооснови буття;

· певне бачення життєвої долі людини;

· позитивна оцінка ролі пізнання;

· думка про можливості та умови здійснення людської свободи;

Таким чином, вже у найдавніших духовних джерелах Стародавньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища людини у світі, про різні шляхи звільнення від законів долі, найкращим з яких є шлях дійового самовдосконалення. В цілому тут роздуми про людину превалюють над роздумами про зовнішній світ, а людське “Я” стає ключем до пояснення природи. Виникненню філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили певні філософсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на звільнення людини від нескінченних перевтілень-блукань душі і досягнення нею стану "мокші" — повного блаженства. До таких рухів належали джайнізм, йога та буддизм. Найважливішим з погляду розвитку філософської думки рухом такого напряму постає буддизм. За переказами, його засновником був принц Гаутама Сідхарта з роду Шак'їв (563—483 рр. до н. е.). Життя Гаутами настільки оповите легендами, що про нього майже немає реальних відомостей. Більш-менш достовірним є те, що захищений з дитинства від життєвих прикрощів та негараздів, він був вражений випадково побаченими фактами людського старіння і смерті. Пройшовши через сповідування різних етичних учень, Гаутама врешті-решт сів під сандаловим деревом, давши собі слово не зрушити з місця доти, доки не знайде відповіді на основні питання життя. Тут на нього найшло просвітлення, і він став Буддою (просвітленим, знаючим), проголосивши учням чотири основні ("діамантові") істини:

- життя — це страждання;

- причиною страждань є бажання і жага життя;

- існує шлях подолання страждань;

- він полягає у приглушенні бажань і жаги жити.

Здавалося б, перед людиною, яка щиро приймає думки буддизму, відкривається легкий шлях до вирішення життєвої долі: покінчити із життям. Проте йдеться зовсім не про це; самогубство – це тяжкий злочин, який не лише не звільняє душу від нескінченних перевтілень, а, навпаки, прирікає такого роду перевтілення на обтяжені лихами та негараздами через обтяження карми. Вдумаємося у тези буддизму: все в світі прагне бути, жити, діяти, але саме такого роду прагнення й веде до страждання. Боротися із жагою життя – це значить постати проти законів цього світу, власним зусиллям відмінити закон, що панує над усім. Фактично це значить, що людина, яка здатна це зробити, підноситься над світом, перевершує його. А це свідчить про те, що вона сама стає богом; тому буддизм інколи називають релігією без бога, оскільки тут немає наперед заданого бога, але кожна людина може піднестися над силами та законами світ. Людина, яка здатна пройти вказаним шляхом, стає Буддою і досягає стану "нірвани" — повного припинення будь-яких хвилювань та розчинення у невимовній початковій тиші світу.

Серед власне філософських шкіл Стародавньої Індії провідне місце належало школі санкх'я (обчислення, точне знання), засновником якої вважають Капілу (VII ст. до н.е.). На першому плані в судженнях школи — питання про вихідні сутності світу, з яких складається світобудова та на котрі повинна орієнтуватися людина у своїх діях. Таких сутностей дві:

• "пракріті", або "прадхана" (природа)

• та "пуруша" (свідомість, споглядання).

Обидві ці сутності вічні, але породжують світ лише у взаємодії, оскільки ніби складають разом свої можливості і переваги. Зв'язок між “пракріті” та “пурушею” нагадує союз сліпого та кульгавого: “перший переносив на спині другого, а той вказував йому дорогу. Пуруша (чиста душа) не здатний діяти сам собою, а нібито втягується в активність матерії (пракріті), залишаючись насправді зовсім не порушеним нею” (див.: Антология мировой философии. Т.1, кн.1. – М., 1969. – С.146—147). Цікаво зазначити, що давньоіндійський образ поєднання двох найперших початків буття використовував у своїх творах Г.Сковорода.

Школу чарвака-локаята (засновникБріхаспаті, VII—VI ст. до н. е.) відносять до натуралістичних: представники локаята вважають, що “не існує ні бога, ні визволення (від карми), ні дхарми (первинних енергетичних сутностей), ні недхарми, а також немає винагороди за благочинне життя...” (Цитоване джерело, с.152). Представники школи визнавали існування лише того, що можна сприйняти чуттям (“лока”), а все існуюче вважали лише поєднанням чотирьох елементів: землі, води, повітря та вогню. Поєднанням зазначених елементів вони пояснювали людину з її якостями, навіть — людську душу: “...як від змішування частин напоїв виникає сила сп'яніння, так із поєднанням землі та інших елементів виникають тіло і “Я” (атмата)”. (див. цит. джерело, с.153). Зі смертю людини елементи роз'єднуються, і зникає те, що називають душею. Отже, потойбічного світу і життя не існує. Слід насолоджуватись єдиним — земним життям. Але найбільшою насолодою деякі представники “черваки-локаяти” вважали вміння правильно будувати життя та уникати страждань.

Питання логіки та пізнання перебували в центрі уваги школи ньяя (засновник Готама — III ст. до н. е.); деякі твердження школи вайшешіка (засновникКанада, (VI—V ст. до н. е.) дають підстави вважати її школою своєрідного атомізму.

Отже, філософські школи та духовні рухи Стародавньої Індії мали в колі своїх міркувань найважливіші світоглядні проблеми: початок буття, будова світу, особливості та можливості людини, роль і зміст людського пізнання. Водночас досить очевидно, що превалює у цій проблематиці пошук шляхів людського звільнення від невблаганних імперативів життя, хоча звільнення це розуміли значною мірою як подолання людської окремішності та індивідуального протистояння загальному.

Духовним каноном життя Стародавнього Китаю є так зване “П'ятикнижжя”: тут в образно-міфологічній формі подано найфундаментальніші складники давньокитайського світобачення. В одній із версій, що мала важливе значення для китайської культури, світ утворив першопредок Пань-Гу, який, розколовши первинне яйце, відділив Небо від Землі. На Небі запанували ідеальні закони буття, на Землі навпаки — панують стихійність і випадковість. Китайська держава — це “Серединне царство”, тобто людина і держава поєднують у собі властивості як Неба, так і Землі. Тому перед людиною відкривається можливість вибору між двома відмінними типами поведінки. Все на світі є результатом взаємодії двох протилежних початків буття — Інь і Ян. Інь уособлює темний, вологий, пасивний (жіночий) початок буття, а Ян — світлий, сухий, активний (чоловічий). Внаслідок взаємодії Інь та Ян утворюють 5 світових стихій: вогонь, воду, землю, дерево та метал. Цікаво, що засоби людської дії — дерево та метал — вписано у світові процеси, а це означає, що людину розглядають як органічну частину Космосу.

Серед усіх філософських шкіл Стародавнього Китаю (а таких давні джерела налічували до ста, хоча конкретно називали лише шість) найважливішими були дві до розгляду ідей яких ми і звернемося. Конфуціанство заснував Кон-Фу-цзи, або Конфуцій (551—479 рр. до н. е.). Це була школа соціально-етичного спрямування, тобто на першому плані тут — проблеми людських стосунків та норм людської поведінки. Конфуцієві приписують визначення людини як істоти, котра у своїх діях керується внутрішніми мотивами. Водночас вирішальну роль у людському житті відіграє закон (або повеління) Неба, а оскільки на Небі панують правильні рухи, то треба керуватися у житті виваженими та незмінними принципами. Людина повинна навчитися сприймати й розуміти закон Неба і вибудовувати свою поведінку відповідно до волі Неба. Якщо людина спроможна це робити, вона постає як “шляхетна” — цзюнь-цзи. Шляхетна людина у своїх діях керується внутрішніми принципами, серед яких обов'язковими є: "жень" — людинолюбство; "сяо" — повага до батьків (старших); "лі" — виконання ритуалів. Виконання ритуалів передбачало дотримування обов'язкових норм та правил спілкування як між окремими людьми, так і в межах суспільних відносин. Низька людина, яка не має внутрішніх переконань, діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб: “Шляхетний муж дбає про обов'язок, а низька людина — про зиск”.

Велику увагу Конфуцій приділяв проблемам суспільного та державного життя, а вихідним принципом організації суспільного життя він вважав шанування традицій. Найпершою умовою щасливого життя у державі Конфуцій вважав дотримання принципу “виправлення імен”: “Правитель завжди буде правителем, слуга — слугою, батько — батьком, а син — сином”. Сьогодні ми могли б передати цей принцип висловом: кожен повинен займатися тією справою, для якої його призначила суспільна роль. У II ст. до н.е. вчення Конфуція було канонізоване й донині відіграє важливу роль у духовній культурі Китаю.

Іншу впливову школу Стародавнього Китаю заснувавЛао-Цзи(VI—V ст. до н. е.). У цій школі на першому плані — ідеї світобудови. Вихідне поняття школи - "дао" (звідси — і назва школи) - єдиний і універсальний початок буття. “Дао” не може мати ніякого визначення, адже визначення є лише там, де є межа. Якщо є межа, то “дао” буде обмеженим і не зможе породжувати все без винятку. “Дао” породжує інь та ян, які своєю чергою лежать в основі світових елементів (земля, вода, вогонь, дерево та метал).Окрім того, “дао” тлумачать також як універсальний закон світобудови, як людську долю і, нарешті, як закон правильного мислення (або правильної свідомості). Тобто “дао” пронизує собою усе, що існує, знаходячи, врешті, своє виявлення у правильному спрямуванні думки. Конкретні виявлення “дао” в речах та процесах позначають як “де”, котре у людській поведінці постає у вигляді доброчесності. Життєве завдання людини — осягнути “дао” (своє і космічне) і йти за ним.

У державних справах Лао-цзи віддавав перевагу зменшенню активності. Він вважав, що маленькі держави з нечисленним та недійовим населенням житимуть стабільним, урівноваженим життям. Просвітництво та виконання ритуалів Лао-цзи вважав ознаками розбрату, незадоволення і занепаду держав. Звідси випливає мотив протистояння даосизму та конфуціанства в культурній історії Китаю. Але ці великі школи радше розвивали свої ідеї як взаємовпливами, так і своїми дискусіями. Всі інші філософські школи Стародавнього Китаю у своєму змісті так чи інакше відбивали ідеї і світоглядну спрямованість даосизму та конфуціанства.

Окрім конфуціанства та даосизму в Стародавньому Китаї існувала ще ціла низка шкіл, зокрема: школа моїстів (послідовників Конфуція, проте із власними думками щодо волі Неба), школа легістів (яка вирішальну роль у суспільному житті відводила правильним законам), школа софістів (яка виявляла парадокси у висловлюваннях), школа натурфілософів (що найбільше приділяла уваги взаєминам Інь та Ян у процесах природи). Давні хроніки пишуть навіть про розквіт ста шкіл, але історики вважають це перебільшенням.

Отже, давньокитайська філософія розробила цілу низку впливових філософських ідей та запровадила у пізнання та мислення важливі філософські поняття; в цілому вони дозволяли осмислювати людину в її єдності із засадами та універсальними законами світу, а також орієнтували людину в сфері суспільно-політичного життя.

 

Висновки

Філософія Стародавнього Сходу являє собою своєрідне культурно-історичне утворення. Вона яскраво демонструє велич і могутність людського духу, розкриває його творчі можливості та багате змістове наповнення. У філософській думці Стародавнього Сходу розроблені глибокі та оригінальні уявлення про світобудову, вихідні початки буття. При тому людина органічно вписувалась у світову цілісність, орієнтуючись на фундаментальні підвалини буття, намагаючись виконати повеління вищих законів світу, змінити себе і ввести у стан гармонійної досконалості.

 

Контрольні питання і завдання:

1.Чому при вивченні зародків філософії ми звертаємося перш за все до східної думки?

2. Як ви розумієте, що таке давня духовна традиція? Що перш за все та переважно входить до складу духовних канонічних джерел східних цивілізацій?

3. Які істотні відмінності між східним та західним типом цивілізацій ви можете назвати? Чим вони, на вашу думку, зумовлені?

4. Чому нас і по-сьогодні приваблює давньосхідна філософія?

5. Які найважливіші досягнення давньосхідної філософії ви можете виділити? – Спробуйте аргументувати свої твердження.

6. Що спільного та відмінного між філософією Давньої Індії та Давнього Китаю?

Тестові завдання:

5. Східна філософія виникає за часом раніше від західної (Так / Ні).

6. Східний тип цивілізації базується більше на шануванні традицій, а західний – на інтересі до новацій (Так / Ні).

7. Духовним канонічним джерелом давньоіндійської цивілізації та філософії є збірка текстів під назвою "П'ятикнижжя" (Так / Ні).

8. До найбільш авторитетних філософських течій Давнього Китаю слід віднести (підкресліть правильні відповіді):

А) буддизм, конфуціанство та йогу;

Б) даосизм та конфуціанство;

В) даосизм та стоїцизм.

5. До складу найважливіших філософсько-світоглядних ідей стародавньої Індії можна віднести (підкресліть правильні відповіді):

А) ідею виникнення світу, його подвійної (Інь та Ян) будови та поділу людей на шляхетних та низьких;

Б) ідею складної будови людського єства, існування єдиного розумного закону світобудови;

В) ідею виникнення світу, перевтілення душ, єдності та взаємодії в світі природного та духовного начал.