Додаткова література до теми

1. Кравців Б. Ренесанс і гуманізм на Україні // Європейське Відродження та українська література XVI-XVII ст.-Київ, 1993.

2. Горфункель А.Х. Гуманизм і натурфилософия.-М., 1977.

3. Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения.-М.,1980.

4. Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. - М., 1978.

5. Татаркевич Вл. Історія філософії. - Т.2. - Львів, 1999.

6. Петрушенко В. Філософія: Курс лекцій. Підручник. – Львів, 2006.

 

ТЕМА 6. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

Філософія Нового часу являє собою принципово новий рівень у розвитку європейської філософії: вона розвивається у діалозі з експериментальною наукою, що виникає саме в цей час. У зв'язку з цим філософія досягає нового рівня деталізації власної проблематики, стає більше диференційованою і розгалуженою, а тому — більш систематизованою. Виникають національні філософії, формуються нові напрями філософського знання, такі як гносеологія, антропологія, методологія, історія філософії.

 

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

1. Основні змістові наголоси у новоєвропейському світогляді та особливості

розвитку філософії.

2. Методологічні пошуки Ф.Бекона та Р.Декарта.

3. Гносеологічні ідеї Дж.Локка, Дж.Берклі, Д.Юма.

4. Вчення про субстанцію Б.Спінози і Г.Лейбніца.

5. Антропологія та соціальна філософія. Особливості та основні ідеї Просвітництва

 

Питання 1. Основні змістові наголоси у новоєвропейському світогляді та особливості розвитку філософії.

Епоха Нового часу охоплює період з ХVІІ ст. до кінця ХІХ і пов'язана з утвердженням буржуазних суспільних відносин на основі застосування найманої праці і техніки, поглиблення розподілу праці і спеціалізації в процесі виробництва. Соціальними наслідками початкової індустріалізації були: 1) урбанізація (зростання міського населення); 2) посилення централізованої влади, що з одного боку сприяло становленню національних держав; 3) секуляризація суспільства, що вела до диференціації і автономізації його сфер, до індивідуалізації людей, розриву традиційних зв'язків: тепер вже не суспільство, а окремий індивід поставав вихідним пунктом життєдіяльності; 4) інституалізація культури і науки, що ускладнювало, урізноманітнювало суспільне життя, робило його більш динамічним. Це призвело до зміни світоглядних настанов того часу: проявилася тенденція до практичної раціоналізації життєвої поведінки. Така раціональна поведінка виходить з усвідомлення окремого індивіда суб'єктом життєдіяльності і базується на "здоровому глузді": опорі на факти і чітку, зрозумілу логіку. За таких умов знання природних властивостей і законів стає суспільною цінністю, а природознавство витісняє релігію. Внаслідок цього людина усвідомила себе активним володарем природи і власного життя.

Наукова революція ХVІІ ст. утвердила експериментальне знання, що виникає з досвіду і постійно контролюється за допомогою експерименту. На ґрунті такого розуміння знання і науки виникають перші добре побудовані, математизовані та експериментально підтверджені наукові теорії, серед яких певний час панувала класична механіка. Під її впливом у європейському світогляді запанувало механістичне світобачення: світ розглядався як об'єкт, цілком зумовлений дією механічних законів. Такими ж механічними законами намагались пояснювати все, аж до людини та людських взаємин. В цей час виникає термін "людина – машина", а людські симпатії часто називають "тяжінням" однієї людини до іншої.

Все це зумовило особливості розвитку філософії Нового часу. По-перше, новоєвропейська філософія почала розвиватися в діалозі з наукою, а провідного значення в ній набули методологічні розвідки, спрямовані на покращення науки. По-друге, фундаментом філософії постає гносеологія (теорія пізнання), яка, намагаючись осмислити можливості та умови пізнання. По-третє, філософія зазнає суттєвої диференціації: виникає ціле коло нових, відносно самостійних філософських дисциплін: онтологія, антропологія, філософія історії, історія філософії, соціальна філософія, аксіологія, естетика. По-четверте, новоєвропейська філософія тяжіє до створення завершених філософських систем.

 

Питання 2. Методологічні пошуки Ф.Бекона та Р.Декарта.

Френсіс Бекон (1561- 1626) - англійський філософ, родоначальник методології досвідної (емпіричної) науки, постав своєрідним піонером промислової ери. Розглядаючи історію культури, він дійшов думки про те, що люди ще не оволоділи істинним шляхом відкриття і розвитку знання. "Ті, хто займалися науками, були або догматиками або емпіриками. Емпірики, подібно до мурашок тільки збирають і задовольняються зібраним. Раціоналісти, подібно до павуків, тчуть тканину із самих себе. Бджола вибирає середній шлях: вона витягає матеріал з садових та польових квітів, але розташовує і змінює його на свій розсуд. Справжня справа філософії не відрізняється від цього... Таким чином слід покласти добру надію на більш тісний та непорушний союз цих здібностей - досвіду і розсудку". Але для того, щоб постала справжня наука, необхідно озброїти її експериментальним методом пізнання. Попередньо необхідно подолати ідолів розуму, які перешкоджають пошуку істини. Згідно Бекону, їх є чотири види: 1) "ідоли роду", які коріняться в нашій природі. 2) "Ідоли печери" походять від індивідуальних психофізіологічних властивостей людей, також від виховання, звичок і випадковостей. 3) "Ідоли ринку" проникають у свідомість через спілкування людей як стихійне нав'язування штампів вживання слів. 4) "Ідоли театру" зумовлені звичкою людей посилатись на авторитети без перевірки їхніх тверджень.

Звільнивши розум від "ідолів", людина, на думку Бекона, може звернутися до вивчення природи. Процедура дослідження складається з двох частин: перша полягає в отриманні аксіом з досвіду, друга - у виведенні нових експериментів з аксіом. Бекон вказує на єдиний вірний шлях здобуття аксіом з досвіду - індукцію через елімінацію, тобто виключення. Наприклад, коли ми вивчаємо будь-яке природне явище, припустимо, тепло, ми враховуємо всі відомі випадки і складаємо "табличку присутності", тобто проявів тепла. Потім фіксуємо випадки, де ця властивість відсутня - "табличка відсутності". Порівняння всіх цих множин дає можливість скласти "таблицю ступенів", де відмічаються всі випадки, в яких дане явище проявлене більш чи менш інтенсивно. Потім на основі індуктивного узагальнення, яке відбувається за рахунок відбору, відбувається вибракування ряду обставин із множини початкових можливостей. Цей процес йде поступово, поки не тримаємо певну гіпотезу. З гіпотези виводяться факти, потім проводяться експерименти, щоб перевірити чи підтвердяться ці факти. Створюється пошукова сітка, серія розслідувань, яка повинна примусити природу відповідати. Таким чином, Бекон розглядав індукцію не як засіб емпіричного дослідження, а як метод здобуття фундаментальних теоретичних понять і аксіом природознавства, тобто, природничої філософії.

Рене Декарт (1596-1650) започаткував методологію філософії, яка здобула назву раціоналістичної. Він стверджував, що людське пізнання залежить виключно від діяльності розуму. На зміну традиційної логіки висувається математика, в правилах і теоремах якої ця діяльність знаходить чітке застосування. Свій концентрований вираз вона знайшла в математичному природознавстві, де дослідно-експериментальні і математичні складові виступають в єдності.

Декарт не відокремлює філософію від науки. Декарт пише: "Всю філософію можна порівняти з деревом, корені якого - метафізика, стовбур - фізика, а гілки, що ростуть з цього стовбура, - всі інші науки, які можна звести до трьох основних: медицини, механіки і естетики. Як плоди не збирають з коренів чи стовбура, а лише з гілок, так і головна користь від філософії залежить від тих її частин, осягнення яких можливе лише в останню чергу". Замість незліченої кількості правил традиційної логіки, Декарт сформулював чотири узагальнені правила пошуку істини (які водночас є вимогами до методу істинного пізнання).

1. Правило очевидності: ніколи не приймати у пізнання нічого, у чому з очевидністю не впевнений; саме очевидність, за Декартом, є ознака істини.

2. Розділяти кожну складну проблему на необхідну кількість частин для того, щоби виконати першу вимогу.

3. Від предметів простіших і легких для пізнання підніматися, як по сходинках, до пізнання найскладніших. На перший погляд здається, що в кінці ми отримуємо той самий предмет, з якого починали. Але в дійсності це вже предмет, що пройшов через конструктивну думку і набув ясності.

4. Якщо у ході пізнання пропущена хоча б одна ланка, увесь ланцюжок розривається і висновок стає сумнівним. Щоб цього не сталося, на допомогу пам'яті повинна прийти нумерація – послідовне перерахування всіх сторін та властивостей предмету пізнання. Лише так можна уникнути помилок.

Зазначені вимоги до наукового пізнання можна з успіхом використовувати і сьогодні, хоча тепер ними не можна обмежитись.

Отже, очевидність Декарт вважав ознакою і умовою істини. Проте, як вона може бути досягнута? Більша частина традиційного знання може бути взята під сумнів. Але той, хто сумнівається, завжди мислить, навіть, коли це відбувається уві сні, а якщо мислить, то існує. Звідси, на думку Декарта, виникає перше незаперечне твердження: "Мислю, отже, існую". Його слід розглядати як вихідну для всіх наших подальших пізнавальних дій, в яких ми прагнемо отримати незаперечної очевидності. Прозорість "я" для самого себе, думка в дії, яка втікає від будь-якого сумніву постає засадою і началом пізнання. Декарт поділяє усі властивості речей на "первинні" та "вторинні" якості: первинні, що пізнаються з очевидністю, є їх математичними характеристиками, а "вторинні" – чуттєві, що не можуть бути з очевидністю приписані самим речам. За Декартом, "кількісні" властивості є для розуму такими ж зрозумілими та чіткими, як і те, що я - мисляча істота. "Якісні" властивості - колір, запах, смак - пов'язані з нашим апаратом відчуттів і не описують зовнішньої реальності.

На основі очевидності тези "Я мислю" розум оперує іншими ідеями, а такими є: вроджені ідеї, притаманні розуму початково (1), набуті з досвіду (2) і сконструйовані самою людиною (3). Розум починає свою діяльність із вроджених ідей, найпершою з яких є ідея Бога як безкінечної і вічної субстанції, що породила мене і все суще. Лише Бог гарантує досконалість всіх істин, які людина в змозі осягнути. Ці вічні істини, які складають кістяк нового знання, дають відчуття завершеності думки і одночасно її об'єктивності. В судженнях приймають участь інтелект і воля. Інтелект, який виробляє ясні і виразні ідеї, ніколи не помиляється. Помилка відбувається внаслідок тиску волі на розум.

Таким чином, і раціоналісти, і емпірики, визнають те, що наукове знання складається з двох складових - досвідного і раціонального. Відмінність між ними полягає в наступному. По-перше, ясність як показник істинності знання раціоналісти бачили в очевидності істин розуму. Для емпіриків очевидність притаманна лише тому, що доступне спостереженню і може бути перевіреним у досвіді. По-друге, раціоналісти були переконані в тому, що лише розум дає нам нормативне знання, емпірики ж вважали, що певні норми знання приймає і вважає правильними більшість людей.

Методологічні ідеї Нового часу добре досліджені, тому докладніше їх можна вивчити як за джерелами, так і за допомогою коментуючої літератури.

 

Питання 3. Гносеологічні ідеї Дж.Локка, Дж.Берклі, Д.Юма.

Джон Локк (1632-1704) у своїй найважливішій праці "Дослід про людський розум" намагається знайти відповіді на два запитання: 1) звідки беруться у людей думки та уявлення; 2) чи можна покладатися на наші відчуття? Відкинувши вроджені ідеї, він намагався прослідкувати послідовно весь процес утворення знань: "Припустимо, душа... чистий папір, позбавлений будь-яких рис, будь-яких ідей, - як же вона заповнюється? Звідки набирається вона матеріалу розуму і знань? На це я відповім одним словом: з досвіду. Все наше знання спирається на досвід, досвід постав його джерелом". На думку Дж.Локка в досвідіприсутні: а) відчуття, б) сприймання дій власної душі, які можна назвати "внутрішнім чуттям". Поза відчуттям в наш внутрішній досвід не може потрапити ніякий зміст, а тому " немає нічого в інтелекті, чого би не було у відчуттях "; саме так окреслюється позиція сенсуалізму. Локк підкреслює, що завдяки відчуттям ми можемо отримати тільки прості враження, наприклад: зелене, овальне, соковите і кислувате на смак. В численних досвідах у нас врешті сформується складне уявлення про "яблуко". За допомогою аналізу ми встановлюємо, що це складна ідея, зібрана з властивостей, що постійно з'являються разом. Такими ж складними ідеями, що потребують аналізу, є поняття доброчесності, обов'язку, сили, субстанції тощо. В утворенні абстрактних понять Локк допускає активну творчу діяльність розсудку (рефлексії). Що ж стосується загального значення ідей, то перевірка полягає у зведенні їх елементів до простих ідей сприйняття. Але окремі прості дані відчуттів є необхідною, але не достатньою умовою пізнання. Тому Локк не є радикальним сенсуалістом, крім того він не відкидає повністю існування інтуїтивного знання. Він, наприклад, вважав, що існування Бога закладене у людському розумі, що певні етичні правила важливі для всіх і тим приймав ідею природного права.

Локк також розрізняв "первинні" і "вторинні" якості речей. Під первинними якостями розуміються просторові властивості речей. Властивості, пов'язані із особливостями відчуттів, Локк називав вторинними чуттєвими якостями (тепле, холодне, зелене та ін.). Вони відображають не ознаки самих речей, а тільки їх зовнішній вплив на наші відчуття. Відповідно, надійне пізнання спирається на первинні якості.

Джордж Берклі (1658-1753) був одним з найпослідовніших сенсуалістів. На його думку, існує тільки те, що ми відчуваємо; його вихідна теза: "Бути – це значить бути сприйнятим". Він вважав, що усі наші ідеї мають причину поза нашою власною свідомістю, і ця причина за своєю природою нематеріальна. Вона - дух. Усе, що ми відчуваємо і бачимо, є "наслідком дії Божої сили". Бог присутній у нашій свідомості і викликає у ній ціле розмаїття ідей і відчуттів, яким ми постійно піддаємося. Об'єктами нашого пізнання є ідеї, вони зводяться до сприйнять, постійні комбінації ідей утворюють речі, але уявлення та їх комбінації знаходяться тільки в розумі; сприйняття завжди конкретні і індивідуальні, тому абстрактні ідеї є лише ілюзіями, відмінність між первинними та вторинними якостями обманлива.

Девід Юм (1711-1776) твердив, що людина має два різних типи уявлень: враження (безпосереднє сприйняття зовнішньої реальності через відчуття) та ідеї (уявлення уявлень; спогади про враження). Як і у Локка, вони є простими та складними. Юм стверджує, що часто ми складаємо фальшиві ідеї та уявлення того, чого не існує у природі. Прикладом може бути крилатий кінь. Свідомість з одного враження взяла крила, а з іншого - коней, склеїла до купи і так сконструювала фальшиву "ідею". Юм запитував: від якого враження походить те чи інше уявлення, з яких простих ідей складається складне поняття? Так Юм одержав критичний метод для аналізу людських уявлень. Згідно з цим методом можна знайти зв'язки між науковими природничими ідеями і враженнями, тому вони щось сповіщають про реальність. Але цього не можна сказати про метафізичні ідеї. Юм спростовує наявність духовної субстанції, "я", чи ядра особистості. Уявлення "я", на його думку, є довгим ланцюгом простих вражень, які ніколи не сприймаються водночас, це лише в'язка розмаїтих вражень, котрі набігають одне за одним з незбагненною швидкістю і перебувають у стані постійної зміни та руху.

На цій підставі Юм відхиляв будь-яку спробу довести існування безсмертної душі або Бога. Він не був віруючим, але й не був переконаним атеїстом. Юм – агностик. Агностицизм - це вчення, згідно з яким не може бути остаточно вирішеним питання про істинність або хибність людського пізнання та про існування Бога. За істину Юм приймав тільки те, у чому можна переконатися на власному чуттєвому досвіді. Досліджуючи зміст загальних понять, Юм сконцентровує свою увагу на законі причинності. За цим законом, усе, що відбувається, повинно мати свою причину. Юм підкреслює, що очікування того, що одне явище спричиняє друге, закладене не в речах, а у нашій свідомості. Ця природна переконаність людини, що лежить в основі здорового глузду, настільки добре упорядковує світ і події навколо, що ми можемо успішно влаштовуватись у житті. Проте наші очікування спокушають нас робити поспішні висновки. Послідовність певних подій у часі ще не означає існування причинного взаємозв'язку між цими діями. Навчити людей не робити поспішні висновки і є найпершим завданням філософії.

Отже, Д.Юм виступає проти ідеї емпіризму, яка полягає в тому, що досвідні науки дають нам надійне знання. Але й розум у будь-якому разі не забезпечує доступу до необхідних і незмінних принципів природи. Ми повинні покладатись на практичні знання і здоровий глузд. І хоч ця основа не є непогрішною, але достатньою. В етиці і політиці він віддає почуттям і звичкам те місце, яке відібрав у розуму.

 

Питання 4. Вчення про субстанцію Б.Спінози і Г.Лейбніца.

Бенедикт Спіноза (1632-1677) вбачав завдання філософії у тому, щоб допомогти людям побачити життя з позиції вічності. Якщо намагатися охопити єдиним поглядом не лише безмежний простір, але й безмежний час, то людина стає непомітною частинкою природи, маленькою хвилькою на поверхні безмежного моря. Спіноза твердив, що все існуюче є природою, а оскільки він наділяв природу характеристиками всеосяжної сутності, то вважав, що вона і є Богом. Бога є в усьому існуючому, і все існуюче має існування у Богові. Отже, Бог - це і є сам світ (ця позиція має назву пантеїзму).

Найважливіша його праця Спінози "Етика" викладена методом геометричного доведення. "Етика" у Спінози означає "мистецтво життя" і "мораль". За Спінозою, нам відомі дві властивості або ж форми вияву Бога, які він називає атрибутами Бога, і цими двома атрибутами є декартові мислення і протяжність. Найпростіші явища у нашому повсякденному житті є різними модусами атрибуту мислення або протяжності. Модус - це певний конкретний спосіб вияву субстанції. Небо, дерева, земля, трава - це модуси атрибуту протяжності, думка про них, наші уявлення про них - модуси атрибуту мислення. Ми думаємо, що рухаємося, але можна сказати, що це природа снує наші думки і природа рухається в нас. Бог визначає все, що б ми не робили. Бог або природа є внутрішньою причиною того, що відбувається. У цілісності все має своє місце і діє згідно зі своєю природою; виходить, що субстанція тотожна законам природи. Спіноза, як і Декарт, дотримується механістичного розуміння протяжності. З його вчення про субстанцію випливає, що людина є модусом двох атрибутів – протяжності і мислення. Узгодженість між душею і тілом досягається не в результаті впливу одного на друге, а тому, що одне і друге є вираженням єдиної події в субстанції. Така позиція називається психофізичним паралелізмом. Вона охоплює і політичну сферу, оскільки у відношеннях людини з субстанцією втрачають сенс і примус, і свобода.

Про індивіда та його свободу можна вести мову лише в тій мірі, в якій він діє на основі власної природи. Тому для людини визначена мета - охопити все єдиним поглядом та позбутись дії афектів (пристрастей). Лише тоді здобудемо свободу, найвище щастя і душевний спокій. Душевні негаразди, вважав він, породженні любов'ю до речей, які піддаються численним змінам. Але ясне і виразне розуміння породжує любов до предмету незмінного і вічного. Особисте безсмертя - ілюзія, але в нашій душі є й вічне. Душа може пам'ятати або уявляти, поки існує тіло, але в Богові є ідея, що виражає сутність нашого тіла у вічній формі, і ця ідея є вічною частиною душі. Інтелектуальна любов до Бога, яку ми відчуваємо, міститься у тій вічній частині душі.

Отже, згідно зі вченням Декарта та Спінози, лише під вантажем істини людина відчуває себе вільною, підкоряється тільки самій собі, а не зовнішнім силам.

Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716) був великим вченим, логіком і філософом. Намагаючись підірвати підвалини механіцизму, він проводить розмежування між сферами філософії та науки. Протяжність, на його думку, не може бути сутністю тіл, тому що її недостатньо, щоб пояснити всі властивості тіл, інерцію та силу, що спричиняє рух. Це означає, що по той бік протяжності і руху існує ще щось, що має не механіко-геометричну природу, а метафізичну, власне воно і є "силою". Від такої сили походять і рух, і протяжність. Лейбніц вірив у безмежну кількість субстанцій, яких він називав "монадами", щоб підкреслити їх простоту і неподільність. Все, що існує, є або одною простою монадою, або сукупністю монад, тому якщо ми зможемо пізнати природу монади, то таким чином пізнаємо природу всього сущого на світі. Основними видами діяльності монад є: а) діяльність сприйняття і уявлення; б) тенденція до послідовних сприйнять. Кожна субстанція з точністю відображає сутність усіх інших через існуючі між ними зв'язки, тобто кожна монада є мікрокосмосом, "живе дзеркало всесвіту", і якщо мати проникливий розум, то можна пізнати в найдрібнішій монаді все, що відбулось, відбувається й відбудеться в майбутньому. Лейбніц вважав, що кожна монада відображає всесвіт, але не тому, що всесвіт діє на неї, а тому, що Бог наділив її природою, яка спонтанно відтворює такий результат. Існує наперед установлена гармонія між змінами в одній монаді і змінами в іншій, що створює враження взаємодії.

У кожній миті присутня сукупність часів і подій у часі. Монади утворюють ієрархію, в якій вищі відрізняються від нижчих більшою ясністю і виразністю, з якою вони відображають всесвіт. За словами Лейбніца, нижчі монади "сплять без сновидінь", тільки на самому високому рівні відображення досягає свідомості. Кожна монада бачить світ у певній, властивій тільки їй перспективі; кожна можлива позиція зайнята тільки однією реальною монадою. Немає двох абсолютно схожих монад. Як простір бере початок у взаємовідношеннях речей, так час є феноменальним результатом, що випливає із послідовності речей. Згідно Лейбніцю, усяка тілесна субстанція є агрегатом, уніфікованим однією вищою монадою. У тварин панівною монадою є душа в класичному розумінні, як життєве начало, у людини - духовне начало. Оскільки кожна монада є живою, то увесь світ - живий. Усяке тіло має панівну монаду (душу), проте члени цього тіла сповненні іншими живими істотами, рослинами, тваринами, які в свою чергу мають життєве начало.

Ця концепція веде до двох важливих висновків: 1) не можна говорити про народження і смерть. Те що ми називаємо "народженням", "розмноженням" є приріст і розвиток, а смерть є регресом; 2) слід говорити не про епігенез, тобто розмноження тварин, а про преформацію. В статевих клітинках закладені всі органи майбутнього організму, розвиток полягає лише у розгортанні вже існуючих зародків.

Лейбніц висуває "принцип достатньої підстави", згідно з яким усе, що трапляється, має свою підставу; та коли йдеться про непов'язані чинники, то підставою їхніх дій є "схильність без необхідності". Бог не може діяти всупереч законам логіки, проте може узаконити все, що є логічно можливим, і це дає йому велике поле вибору. Умовою його вибору є відсутність тотожних індивідів (інакше як можна вибрати між однаковими?). Тут ми бачимо філософське обґрунтування індивідуалізму. Взаємини між людьми виникають спонтанно. Це відповідає поведінці учасників ринкової економіки, зумовленої не видимим примусом, а вимогами ринку.

Як бачимо, видатні філософи Нового часу намагаються створити всеохоплюючі метафізичні системи, обґрунтувати фундаментальні метафізичні і релігійні питання. Вони відіграли велику роль у створенні механістичної картини світу, яка вплинула на розвиток природознавства і обґрунтування вихідних засад гуманізму.

Питання 5. Антропологія та соціальна філософія. Особливості та основні ідеї Просвітництва.

Особливе місце серед філософів ХVІІ ст. посідає французький філософ і вчений Блез Паскаль (1623-1662). Його вважають попередником екзистенціальної філософії, оскільки він зображує людину парадоксальною істотою. Це зумовлене самим становищем людини в світі – перебуванням поміж двох безодень: безодні в ракурсі збільшення космічних масштабів та безодні подрібнення речовини. Досить яскраво Паскаль описує явище людської неузасадненості – відсутності заздалегідь наданого людині призначення та життєвої настанови. Людина у різні способи стикається із тим фактом, що під її ногами розверзнута безодня, і намагається різними способами її затулити, чимось компенсувати. На думку Паскаля, такими способами є розваги, кар'єра, безглузді заняття, покликані згаяти час, та ін. Людина - слабке творіння, "мисляча тростина", але мисляча, тому її велич полягає здатності усвідомити свою ницість. Гідність людського мислення вимагає зосередитись на собі і на Богові, мислити перед обличчям смерті та із останнім ступенем щирості, - в тому, на думку Паска ля полягає основа нашої моральності. Людина, яка усвідомила трагізм свого положення, може знайти вихід лише в християнській вірі.

Ідеї антропології та соціальної філософії розвивали і просвітники. Просвітництво зароджується на початку ХVІІІ ст. в умовах абсолютизму. Вирізняльною особливістю Просвітництва було наполягання на тому, що все в людському житті повинно бути піддане суду розуму, а основним засобом культивування розуму є освіта і поширення знань. Гаслом Просвітництва було: "Май мужність скористатися власним розумом!" Ф.Вольтер (1694-1778), пройшовши через ланцюжок міркувань (для активності потрібна свобода волі, а для забезпечення останньої потрібний Бог як вищий принцип), зробив висновок: "якщо би Бога не було, його треба було б вигадати!" Він бореться як проти релігійного фанатизму, так і проти атеїзму, ототожнюючи його з аморалізмом. Він не раз заявляв, що практична діяльність людей важливіше, ніж всі метафізичні мудрування. "Будемо обробляти свій сад!" - вигукує він у "Кандиді", маючи на увазі, що варто трудитися і боротися. Пропонує філософський підхід до історії замість теологічного (йому належить термін "філософія історії"). Оскільки дії людей випливають з їх переконань, то боротьба думок є рушійною силою історичного процесу.

Ш.Л.Монтеск'є (1689-1755) розробив принцип розподілу влади як умови свободи і розкрив вплив географічного середовища на політику. К.Гельвецій (1715-1771) намагався пояснити людину з наукових позицій. Рушійною силою історичного процесу він вважав приватний інтерес. Людина шукає задоволення й уникає страждань. Такий спосіб дії є добрим. Якщо людей просвітити відносно того, що веде до задоволення і що веде до болі, то тоді кожна людина буде шукати доброго і результат буде добрим для кожного. Ж.-Ж.Руссо (1712-1778) вважав, що природні почуття (солідарність) ведуть нас до того, щоб служити загальному інтересу, тоді як наш розум спонукає до егоїзму. Тому, ми повинні виходити не з розуму, а з почуттів, щоб бути доброчесними. У поясненні суспільної історії він дотримується ідеї "суспільної угоди": кожна людина віддає частку своїх прав громаді, верховну владу над якою здійснює загальна воля, і як член громади кожна людина стає невід'ємною часткою цілого. І в цій загальній волі рівність (політична і економічна) має пріоритет над свободою. На тлі загального захоплення науковим прогресом Руссо стверджував, що такий прогрес віддаляє людину від її природного, тобто доброго, відкритого, наївного життя із іншими людьми. Прогрес суспільства – це розрив із природним началом людини; він є удаваним, а тому не робить людину щасливішою.

Механістичний світогляд матеріалізму виразив П.Гольбах (1723-1789): у творі "Система природи" він заявляє, що загальний рух у природі породжує рух окремих тіл і частин тіл, а останній, у свою чергу, підтримує рух цілого; отже, природа є ланцюгом причин і наслідків, що безперервно виникають одне із одного, тому ми можемо пояснити фізичні і духовні явища за допомогою чистого механіцизму. Д.Дідро (1713-1784) обґрунтовує органічну концепцію матеріалізму: природа різнорідна, складається з нескінченної кількості елементів (молекул), яким притаманна своя специфічна внутрішня сила, наслідком чого стає як виникнення Всесвіту, так і еволюція життєздатних форм. Таке бачення еволюції отримало назву трансформізму. Трансформізм Дідро, разом з еволюційною гіпотезою Х.Вольфа (1678-1754), стали важливими віхами в становленні еволюційних поглядів на природу.

Німецьким просвітникам Г.Е.Лессінгу (1729-1781) і Й.Гердеру (1744-1803) вдалося уникнути спрощеного погляду на релігію як оману з боку церковників, властивого французьким Просвітникам. Лессінг відзначає, що спочатку одкровення вело за собою розум і несло в собі глибокий морально-виховний зміст для людства, але по мірі морального дозрівання людини вже розум веде її по шляху добра до свободи. Гердер як ніхто чітко сформував ідею поступального розвитку суспільства, висунувши в ролі рушійних сил сукупність природних чинників. Велику роль у вихованні гуманності надав релігії.

Просвітництво формується не стільки як теоретична система, скільки як ідейний рух, що має специфічні риси в різних культурних регіонах Європи, але єдину основу; це є:

- Віра у необмежені можливості людського розуму, історичний оптимізм, віра в поступ науки і суспільства (за рідкими виключеннями). Культ розуму припускає захист наукового і технічного пізнання, ствердження вільнодумства і антиклерикалізму, намагання очистити людський розум від забобонів і тим самим зробити його вільним у всіх своїх проявах.

- У центрі уваги просвітників - "природна" людина, яка керується у своїй поведінці не тільки розумом, але й почуттями. Людина від природи є доброю, але суспільство зле, воно штовхає її на злочини, робить нещасною. З цього логічно випливала необхідність приведення суспільства у відповідність до універсальних "природних законів".

- У соціальній сфері "природні закони" проявляли себе як закони моралі, які є основою суспільного життя. Людина - істота політична і тому здатна до створення правил, норм, законів, інститутів і установ, які регулюють відносини між людьми.

- Просвітництво - це декларація і послідовне приведення в життя таких принципів, як релігійна й етична терпимість, захист невід'ємних природних прав людини і громадянина, відмова від догматичних метафізичних систем, що не піддаються фактичній перевірці, критика марновірств, втілених у позитивних релігіях, боротьба проти станових привілеїв і політичної тиранії.

Філософія Просвітництва істотно відрізнялася від філософії попереднього століття в розумінні природи самого розуму. Згідно просвітникам, розум не базується на вроджених істинах, він не залежить від релігійного одкровення, тобто не містить позадосвідних даних. Людину не можна звести тільки до розуму, не можна й світ без залишку ввести у розум, але усе, що має відношення до людини і природи, можна досліджувати за допомогою розуму. Таким чином, критичний розум просвітників спрямований проти філософського "духу систем" з метою, щоб філософія звернулась до дійсності як природного, так і духовного порядку. І тому філософію не можна відокремити від природознавства, історії, права, від політики. Філософський розум покликаний мати "волю й обов'язок формувати життя".

 

Висновки.

В епоху Нового часу філософія набула разючих змін: вона постала як сукупність різних напрямів пошуку, як, в той же час, всебічна та систематична, як така, що вступила в активну взаємодію з наукою та іншими сферами суспільного життя. Ця філософія і по-сьогодні лишається базовою основою європейської духовної культури.

 

Контрольні питання та завдання:

1. Виділіть та поясніть основні особливості розвитку філософії в епоху Нового часу.

2. Порівняйте основні методологічні ідеї Ф.Бекона та Р.Декарта. Чому їх вихідні ідеї характеризуються як саме методологічні?

3. Охарактеризуйте пізнавальні ідеї Дж. Локка, Т.Гоббса, Д.Юма. Якою мірою ми можемо поділяти їхні думки в наш час? Які саме ідеї цих філософів мають сучасне значення? Чому? – Поясніть свою думку.

4. Порівняйте вчення Б.Спінози і Г.Лейбніца про субстанцію. В чому ви вбачаєте переваги кожного із даних вчень?

5. Охарактеризуйте провідні ідеї європейських просвітників. Які із їхніх ідей продовжують мати прихильників і в наш час?

6. У чому полягають переваги і недоліки дедуктивного та індуктивного методів пізнання? Який із цих методів більше відповідає сутності та завданням науки?

 

Тестові завдання.

1. Питання про метод істинного пізнання вийшло на провідне місце у філософії Нового часу (Так / Ні).

2. Р.Декарт розвинув вчення про існування двох самостійних субстанцій - протяжної (матеріальної) та мислячої (духовної) (Так / Ні).

3. Більшість просвітників вважали, що найпершою умовою людського буття постає поширення знань, а серед усіх знань найпершу значущість мають знання моральних норм і принципів (Так / Ні).

4. Теза "Я мислю, отже я існую" є важливою вихідною тезою для:

А) філософського монізму;

Б) раціоналізму;

В) емпіризму;

Г) для позиції визнання розуму "чистою дошкою";

5. Емпіризм - це позиція у методології Нового часу, що характеризується:

А) цінуванням розумових дедуктивних виведень;

Б) наголошуванням найпершої та вирішальної ролі відчуттів у пізнанні;

В) рухом пізнавальної думки від фактів до ідей;

Г) визнанням існування в людському розумі вроджених ідей;

Д) прагненням виводити наукові теорії із загальних філософських принципів.

 

Додаткова література до теми:

1. Беркли Дж. Трактат о принципах человеческого знания // Беркли Дж. Соч. -

2. Бэкон Ф. Новый Органон // Бэкон Ф. Соч. в 2-х т. Т. 2. М., 1972.

3. Гусев В.І. Історія західноєвропейської філософії ХVІ-XVІІ ст.: Курс

4. Декарт Р. Соч. в 2-х томах. Т. 1. М., 1989.

5. лекцій: Навч. посібник. - К.: Либідь, 1994. - С. 84-246;

6. Локк Дж. Опыт о человеческом разумении //Локк Дж. Соч. в 3-х т. Т.1. М., 1985.

7. М., 1978.

8. Петрушенко В. Філософія: Курс лекцій. Підручник. – Львів, 2006.

9. Скратон Р. Коротка історія новітньої філософії. - К., 1998.

10. Спиноза. Этика // Спиноза. Соч. в 2-х томах. Т.1. М., 1957.

11. Татаркевич Вл. Історія філософії. - Т.2. - Львів, 1999.

12. Юм Д. Трактат о человеческой природе. // Юм Д. Соч. в 2-х томах. Т.1. М., 1966.

 

ТЕМА7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ.

Німецька класична філософія стала закономірним результатом розвитку всієї попередньої європейської філософії. Органічно увібравши в себе вихідну проблематику та найважливіші досягнення попередніх філософів, вона надала їм нового звучання, нової інтерпретації та оригінального вирішення. Німецька класична філософія збагатила європейську культуру цілою низкою ідейних надбань, без яких неможливо уявити собі сучасну інтелектуальну ситуацію в суспільстві.

 

План (логіка) викладуі засвоєння матеріалу:

1. Німецька класична філософія як етап розвитку Новоєвропейської філософії.

2. Філософія І.Канта.

3. Філософія Й.Г.Фіхте.

4. Філософія Ф.В.Шеллінга.

5. Вихідні ідеї та система філософії Г.В.Ф. Гегеля.

6. Філософія Л.Фейєрбаха.

 

Питання 1. Німецька класична філософія як етап розвитку Новоєвропейської філософії.

Німецька класична філософія була останньою формою класичної європейської філософії; після неї розпочався розвиток некласичної філософії. Тобто німецька класична філософія сконцентрувала і водночас вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки класичного типу. Зрештою, саме тому її виділяють в окремий і особливий етап розвитку новоєвропейської філософії. До переліку причин такого виділення слід долучити ще й такі:

· німецька класична філософія увібрала в себе провідну проблематику та ідейні здобутки новоєвропейської філософії загалом;

· мало того, вона ввібрала в себе важливі досягнення усієї попередньої європейської філософії, починаючи з античної;

· вона піднесла на новий рівень формулювання та вирішення основних проблем попередньої філософії (тобто по-новому їх осмислила і сформулювала, дала їм нове трактування).

Враховуючи сказане, можна зрозуміти, чому саме німецьку класичну філософію можна вважати формою філософії, яка концентрує її усезагальний зміст. Німецька класична філософія збагатила філософію і науку цілою низкою ідейних надбань, до яких треба віднести насамперед чотири провідні принципи:

- принцип активності, або діяльності: В основі всіх знань, понять і думок лежить людська активність; ми знаємо лише те і настільки, що і наскільки увійшло в контекст нашої діяльності.

- принцип системності знання: будь-яке знання набуває свого обґрунтування, достовірності та виправдання лише в системі знань.

- принцип розвитку: у світі все пов'язане з усім; цей всезагальний зв'язок резюмується єдиним результатом – розвитком.

- принцип рефлексії: розвиток знань, а також і розвиток узагалі можливий лише тому, що кожен крок у процесах буття входить у єдине ціле. Тому розвиток постає поглибленням і збагаченням змісту тих процесів, що розвиваються. Розвиток відбувається через рух від неусвідомленого до усвідомленого, від усвідомленого частково – до усвідомленого повніше та ін.

Зазначені принципи широко використовує сучасна наука; ввійшли вони також і в масову свідомість, поставши загальноприйнятими наголосами у міркуваннях різних планів.

 

Питання 2. Філософія І.Канта.

Іммануїл Кант народився в 1724 р. у сім'ї ремісника в Кенігсберзі. Тут Кант вчився, вчителював, став професором, ректором університету. У Кенігсберзі він написав усі свої твори, тут він і помер у 1804 р.

Філософію Канта поділяють на три періоди - докритичний (до початку 70-х років XVIII ст.), критичний, коли Кант розпочав досліджувати можливості розуму, та антропологічний. Результати своїх досліджень він виклав у своїх відомих працях: "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму", "Критика здатності судження" і багатьох інших.

Визначальним для "докритичного" періоду є робота над проблемами природознавства та математики, викладання природничо-наукових дисциплін. У роботах цього періоду було поставлене питання про розвиток у природі. Зокрема, в роботі "Всезагальна природна історія та теорія неба" (1775) була розвинена космогонічна гіпотеза, в якій на основі законів механіки пояснювалось, яким чином виникла сонячна система. Надалі ця гіпотеза отримала назву "небулярна теорія Канта-Лапласа", яка сприяла становленню історичного (еволюційного) підходу в природознавстві.

Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період. На першому плані в цей період перебуває ідея так званого "коперниканського перевороту" у філософії. До І.Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина пасивно сприймає дію світу на неї. Кант "перевернув" це співвідношення: він проголосив, що знання постають результатом людської (насамперед - розумової) активності. Звідси випливав висновок про важливе значення людської активності для пізнання.

У питаннях пізнання І.Кант перш за все намагається розв'язати питання про те, якою мірою можуть бути виправдані філософські судження і висновки, адже філософія веде мову про речі, які не можна спостерігати в досвіді. Такі судження Кант назвав апріорними "синтетичними" судженнями тому, що їх зміст поставав незалежним від досвіду, передуючим досвідові (такі судження називаються "апріорними"). Саме щодо них Кант ставить питання: як вони можливі в "метафізиці"? Вирішення цього питання Кант пов'язує з дослідженнями трьох головних пізнавальних здібностей людини: 1) відчуття; 2) розсудок; 3) розум. Відчуття здатні постачати матеріал знання, розсудок здатний мислити і утворювати судження, розум здатний утворювати ідеї. Проведені дослідження дозволили зробити Канту висновок, що існують апріорні форми чуттєвості (простір і час) та апріорні форми розсудку (категорії). Спроба знайти апріорні форми розуму призвела до висновку про існування антиномій розуму.

Категорії не становлять собою відображення змісту, наданого відчуттями, вони є лише формами, під які розсудок, утворюючи та фіксуючи схеми своїх дій, підводить чуттєві дані. Тому синтез чуттєвих даних виникає на підставі їх введення у схему, яка відповідає певній категорії, та створення на цій основі певних понять. Таким чином, ні поняття, а ні відчуття самі по собі не дають знання. Відчуття без понять - несвідомі, поняття без відчуттів - порожні. Знання завжди є результатом синтезу відчуттів і понять.

Умовою створення синтетичних суджень, за Кантом, є 12 категорій, які поділяються на чотири види - кількість, якість, відношення, модальність. Як чисті поняття, категорії є апріорними. Кант розробив складну за своєю структурою концепцію зв'язку категорій з формами чуттєвого споглядання. Дана концепція спирається на вчення про "схематизм" категорій, або "фігурний синтез". Людська свідомість, за І.Кантом, завжди має справу із предметом, який постає результатом проведеного синтезу. Якими є речі, що діють на наши чуття, ми не знаємо, оскільки сприймаємо їх вже оформленими у синтезі. Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення "предметів самих по собі". Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання "речей для нас" та неможливість пізнання "речей у собі", що стає основою кантівського агностицизму. Кант розглядає розум як здатність створювати умовиводи, що призводить до виникнення ідей. Розум створює три різновиди ідей: 1) ідею про душу як цілісність всіх психічних явищ; 2) ідею про світ як цілісність нескінченного ряду причинно зумовлених явищ (причин і наслідків); 3) ідею про Бога як причину усіх причинно зумовлених явищ. Однак спроба розуму дати вичерпну відповідь про те, чим є світ як ціле, призводить до суперечності, оскільки тут нам не може прийти на допомогу досвід (в досвіді ми ніколи не стикаємось із світом як таким), тому ми змушені тут покладатись на доведення. Проте можна довести, що світ не має початку в часі, не має обмежень в просторі, а можна довести, що світ почав існувати лише з якогось моменту часу, що світ обмежений просторово. Кожна зі схем доведення буде логічно істинною. Такі суперечності, як виявив Кант, виникають у розумі з необхідністю. А це свідчить, що розум сам по собі, відокремлений від досвіду, має суперечливий характер.

В етичному вченні Кант дотримується принципів, які він розвинув у своїй теорії пізнання. Так, що стосується проблеми необхідності та свободи в діяльності людей, то він вважав, що дана суперечність - уявна: людина діє необхідно в одному відношенні, вільно – в іншому. Людина діє з необхідністю, оскільки вона зі своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до світу духовного. І в цій якості людина - вільна. Моральний закон, який дається лише розуму, це "категоричний імператив", закон, який потребує, щоб кожний індивід діяв так, щоб правило його індивідуального життя, поведінки ставало правилом поведінки кожного.

У разі, коли дії збігаються з моральним законом, здійснюються людиною на підставі власної схильності, їх не можна назвати моральними. Дія людини буде моральною тільки в тому випадку, коли індивід здійснює її з поваги до морального закону. Етика не повинна будуватися з розрахунку на емпіричне щастя. Суперечність між моральною поведінкою людини і результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі явищ, моральна свідомість діє у світі уявному. Існування таких понять, як "свобода", "безсмертя", "Бог", пояснюється вірою в уявний світ, даний тільки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний світ). Трансцендентність уявного світу буде існувати завжди, бо людина не здатна своїм розумом вийти за межі антиномічності загальних і необхідних понять.

 

Питання 3. Філософія Й.Г.Фіхте.

Йоганн Готліб Фіхте народився 1762 р. З 1794р. працював професором Йєнського університету. В 1799 р. був звинувачений в атеїзмі та звільнений з університету, після чого переїхав до Берліна і займався читанням публічних лекцій. Добровольцем брав участь у антинаполеонівській війні, а в 1814 р. помер від хвороби у військовому госпіталі. Основний твір Фіхте - "Науковчення" (1794) - є трактатом про науку. Наукові положення, згідно з його поглядами, повинні спиратися на основоположення, які є достовірними самі собою. Таким достовірним фактом є визнання суб'єктом свого існування в якості "Я". "Я" охоплює собою все, що може бути мислимим, оскільки відсутність "Я" означає відсутність мислення. Оскільки "Я" себе усвідомлює, то це значить, що воно водночас є тим "Я", що усвідомлює, і тим "Я", яке усвідомлюється. Отже, крім тези про існування "Я", ми можемо виділити протилежну тезу - "не-Я". Діяльність суб'єкта, який визнає своє існування, розглядається як діяльність "Я", що відбувається у формі переходів від ствердження певної тези до протилежної, а від останньої - до третьої, яка має бути синтезом першої і другої.

Оскільки визнання суб'єктом факту свого існування - єдина достовірність, з якої може починатися мислення взагалі, "Я" не є індивідуальним, а постає основою морального мислення, що діє як абсолютна надсвідомість. Індивідуальне "Я" є відображенням абсолютного "Я", абсолютної моральності. Саме індивідуальному, емпіричному "Я" протистоїть емпірична природа "не-Я".

Керуючись таким методом протиставлення і синтезу, Фіхте розглядає систему теоретичних і практичних категорій буття і мислення. Такий метод називають "антитетичним". При цьому Фіхте пояснює, що його "не-Я" не можна розуміти як кантівську "річ у собі", тобто як щось таке, що ззовні протистоїть свідомості. "Річ у собі" лежить за межами свідомості, а у Фіхте "не-Я" не здатне існувати як незалежна від свідомості реальність. Воно виникає як продукт діяльності свідомості. Коли така діяльність відбувається, ми її не усвідомлюємо, тобто не помічаємо самих дій розуму. Тому ми сприймаємо її продукти, як такі що нібито існують самі собою, незалежно від свідомості та діють на свідомість. Філософське мислення, досліджуючи достовірні самі собою основоположення, долає цю ілюзію повсякденного мислення. Щоб дійти усвідомлення діяльності "Я", слід розвинути здатність розуму до такого сприйняття. Таким чином, не теоретичні положення роблять можливими практичні, а навпаки, практичність робить можливою теоретичність. Звідси випливає, що мета людини полягає у виконанні закону моралі, обов'язку, якому протистоять природні властивості людини. Умовою виконання морального закону може бути лише перемога над чуттєвими схильностями.

Отже, Й.Г.Фіхте, розвиваючи далі тези І.Канта про активний характер пізнання, зосереджує увагу на внутрішніх можливостях та результатах активності людського "Я"; при тому він відкриває категоріальну структуру діяльності "Я", що із необхідністю реалізується у вибудовуванні змісту знань.

 

Питання 4. Філософія Ф.В.Шеллінга.

Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854) отримав у м.Тюбінгені вищу духовну освіту, в м.Лейпцігу вивчав математику і природознавство. Викладав у Йєнському, Ерлангенському, Мюнхенському та Берлінському університетах. У філософській еволюції Шеллінга відсутні чіткі межі між її етапами, які можна назвати як "філософія природи" (натурфілософія - 90-ті роки XVIII ст.), трансцендентального ідеалізму (1800), "філософія тотожності" (перше десятиліття XIX ст.) та "філософія одкровення". Свої вихідні філософські ідеї Ф.Шеллінг виклав у "Системі трансцендентального ідеалізму" (1800).

Центральною ідеєю Шеллінга, яка дозволила йому побудувати систему "філософії природи" і систему "трансцендентального ідеалізму", є ідея "абсолютного розуму, в якому суб'єктивне і об'єктивне - неподільні". З погляду Шеллінга, "абсолютним може бути лише самопізнання безумовної тотожності". Використовуючи вчення Фіхте про те, що межа між протилежностями завжди є їх певним поєднанням, що така межа взагалі можлива тільки тому, що протилежності у чомусь тотожні, Шеллінг шукає основу абсолютної тотожності усього існуючого, яке має ім'я "Буття". Якщо протилежності самі по собі виявляються абсолютно протилежними, вони не будуть мати між собою нічого спільного, що свідчить - вони взагалі не є протилежностями, бо коли одна з тез проголошується, то інша не може взагалі виявляти себе, тому що вона байдужа до першої. Зустрічаються протилежності між собою лише тому, що між ними покладено межу, яка є не чим іншим, як чимось спільним для обох протилежностей. Так, коли ми починаємо протиставляти злих і добрих людей, ми вже їх об'єднали за ознакою - люди. Там, де ми протиставляємо: більше - менше, близько - далеко, пусте – повне тощо, ми їх попередньо об'єднали поняттям "простір". Таким чином, усе, що виявляє себе як протилежності, обов'язково повинно мати щось спільне, бути у чомусь тотожним, інакше ми протилежність взагалі не помітимо. Однак якщо ми бачимо протилежності, то ми бачимо і їх тотожність. Чому тоді так складно вирішується проблема пізнання тотожностей протилежностей? Шеллінг вважає, що тотожності ми сприймаємо тільки інтуїтивно, хоча постійно використовуємо їх і в практичному, і в теоретичному житті.

Трансцендентальний ідеалізм виходить з визнання первинності суб'єктивного "Я" стосовно об'єктивного. Безпосереднім предметом вивчення трансцендентальної філософії проголошується суб'єктивне, його внутрішні акти, засобом його розгляду - "інтелектуальна інтуїція". На думку Шеллінга, традиційне повсякденне логічне мислення має форму лише розсудку, дає знання нижче порівняно з пізнанням, яке здійснює розум. Розсудок, логічне мислення стоять під владою закону суперечностей. Розум же не підкоряється формальному закону суперечностей (закон, згідно з яким у судженнях забороняється мати взаємозаперечувальні судження). Розум не підвладний забороні суперечностей, він безпосередньо вбачає за суперечностями єдність протилежностей. Форми пізнання розумом не збігаються з розсудливістю. Вони не є умовиводами та доказами. Ці форми є безпосереднім уявленням, сприйняттям інтелектуальної інтуїції. Суб'єктом такого пізнання може бути тільки філософський або художній розум, геній, а не повсякденна розсудливість. Тим більше, що мова, якою розсудок висловлює свої умовиводи, заважає інтелектуальному сприйняттю, бо складається зі сталих форм, відбитків розумових процесів.

У розробці поняття ступенів розвитку свідомості Шеллінг близький до "науковчення" Фіхте: свідомість починає з відчуттів, потім підіймається до рівня інтуїції, досягає межі рефлексії, остаточно завершується актом волевиявлення, з якого починається практичне "Я". На першій стадії "Я" споглядає себе як обмежене з боку "не-Я". На другій стадії до зовнішнього споглядання приєднується внутрішнє, самовідчуття при цьому домінує. Досягнувши розуміння власної спонтанності, самовизначеності, свідомість починає пізнавати себе та свої властивості як підвладні необхідності і як вільні. Весь цей розвиток людської самосвідомості є лише проявом дії світового розуму як Абсолюту. Розвиток Абсолюту, за Шеллінгом, крайніми ступенями своїх проявів має на одному полюсі матерію, а на протилежному - ідею, пізнання. Такий поділ Абсолюту, єдиного тотожного самому собі початку, має метою самопізнання єдиного, тобто власне самоусвідомлення Абсолюту, що є неможливим без людини, наділеної здатністю до саморозвитку, до поступового переходу від інтелектуальної інтуїції до самосвідомості. Саме так, за Шеллінгом, замикається коло космічного процесу: тотожний собі абсолют в свої діях роздвоюється і проходячи різні стадії своїх виявлень, що водночас постають ступенями його самоусвідомлення, переходить в процеси людського пізнання та творчості.

 

Питання 5. Вихідні ідеї та система філософії Г.В.Ф. Гегеля.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) пройшов складний шлях свого становлення: магістр філософії, кандидат теології, викладач в Йєнському університеті. З моменту видання "Науки логіки" Гегель стає офіційним державним філософом Пруссії. У 1818 р. Гегеля запрошують до Берлінського університету, де він працював професором, а потім ректором до своєї смерті.

Одним з найважливіших спрямувань дослідницької діяльності Гегеля було створення "системи філософії", яка б охоплювала усю сукупність людських знань в систематизованому вигляді. Для нього, як для теоретика, дуже важливим було вирішення питання принципових засад здійснюваної систематизації знань, а також питання розчленування створюваної системи. Оскільки розробку філософської системи Гегель здійснював в контексті діалектичного мислення, то й характеристики окремих елементів системи і самої системи несли в собі діалектичний зміст розвитку (саморозвитку). Вихідним принципом його філософії є єдність протилежностей, ця єдність завжди діяльна (рух, зіткнення), а тому під час вирізнення її протилежних моментів завжди тотожна сама з собою. Гегель називає свою філософську систему "абсолютним ідеалізмомо", а вихідним поняттям своєї системи подає "абсолютну ідею" – перший початок або субстанція всього існуючого. Саме на основі цього поняття Гегель спробував охопити весь універсум, природний та духовний світ. Абсолютна ідея Гегеля розглядається як всезагальне родове начало всього існуючого.

До Гегеля логіка, як правило, розглядалась як наука про суб'єктивні форми мислення. Гегель, не заперечуючи існування такої форми дисципліни, її корисності для пізнання, називає її формальною логікою – "наукою про елементарні форми і закони правильного мислення". Свою логіку Гегель поділяє на об'єктивну, в яку включає вчення про буття і сутність, та на суб'єктивну - вчення про поняття (зовні схожу на традиційну формальну логіку, хоч цей поділ і носить умовний характер). Вся логіка, на його думку, збігається з наукою про речі, що осягаються думкою. Наука про буття, за Гегелем, розглядає дійсність, яка дана людині в її чуттєвому сприйнятті. Наука про сутність доводить, що кожний предмет має дві властивості: бути внутрішньо диференційованим, складатися з різних частин, властивостей і бути цілим, єдиним, неподільним під час взаємодії з іншим предметом. Усвідомлення факту, що предмети внутрішньо диференційовані, а разом з цим - єдині, дає змогу розуміти предмет як ціле. Але таке ціле скоріше постає не у вигляді чуттєво фіксованих властивостей речей, а у формі зв'язків, що поєднують всі їх властивості та елементи. Сутність, за Гегелем, і є таким зв'язком, який, сягаючи граничних проявів предмету, ніби стягує його в ціле, постаючи єдністю протилежностей (границь предмету), тобто – суперечністю. Саме такий внутрішньо суперечливий, проте цілісний за змістом зв'язок і лежить, за Гегелем, в основі будь-якого поняття. Поняття, таким чином, постає найбільш багатою формою фіксації змісту дійсності.

Наявні загальні поняття перебувають у безперервному русі, у переходах від одних до інших аж до протиставлення самих собі. У протиставленнях понять відкривається властивість мислення здійснювати переходи від одного до іншого. Розвиток понять відбувається в розвитку пізнання від чуттєвих форм до розумових, тобто шляхом переходу від однобічних абстракцій, бідних змістовно, до понять, багатих різноплановим змістом. При тому ідея розвиває сама себе за правилами діалектичної тріади: теза - антитеза - синтез. Тріадичність - це принцип гегелівської філософії, випливає з його діалектичного методу. Гегель розглядає загальні поняття, історично сформовані у процесі пізнавального розвитку, такі, як буття, ніщо, становлення, якість, кількість, межа, сутність, тотожність, відмінність, протилежність, суперечність, необхідність, випадковість, можливість і дійсність тощо. Він зміг довести, що усі загальні поняття взаємопов'язані між собою, що вони фіксують різні ступені поглиблення людиною розуміння сутності усього існуючого.

Вчення Гегеля про дух, який він характеризує як завершальний щабель розвитку абсолютної ідеї (після інобуття в природі), по суті є спробою сукупного визначення людини в її соціально-історичному розвитку. Ця спроба втілюється в його антропологічно-соціальній філософії. За традицією тріадичності розвиток "духу" розглядається Гегелем у трьох формах: суб'єктивний дух, об'єктивний дух та абсолютний дух. Вчення про суб'єктивний дух Гегель поділяє на: 1) антропологію, предметом якої є "душа", або "дух в собі". Розвиток душі представлений у вигляді тріади: "природна", "чуттєва" та дійсна душа. Висвітлення "природного розвитку" душі ведеться в плані вікової психології з елементами педагогіки; 2) феноменологію духу, предметом якої є "свідомість", або "дух для себе" в його відокремленні і відношенні. Це найбільш значущий розділ вчення про суб'єктивний дух, оскільки розвиток свідомості охарактеризований у зв'язку з практичним перетворенням та створенням дійсності в процесі трудової діяльності та соціальної боротьби; 3) психологію, предметом якої є "дух як такий", або "дух як суб'єкт для себе". Суттєва новизна цієї частини вчення пов'язана з тлумаченням "єдності теоретичного і практичного духу" як "дійсно вільної волі", в якій втілений "вільний дух".

У вченні про "об'єктивний дух" (філософія права) Гегель дає своє розуміння всесвітньої історії. Він вважав за необхідне розглядати моральні визначення в контексті соціально визначеного буття людей, які вже розглядалися не як абстракції, а як члени різних соціальних утворень. Формами розвитку морального Духа Гегель вважає родину, громадське суспільство та державу.

Важливу роль в своїй системі філософського знання Гегель відводив історії філософії, оскільки вважав, що саме філософія постає концентрованим виразом духу історичної епохи. На відміну від своїх численних попередників, він наполягав на тому, що не можна відкидати попередні філософські вчення, а слід розглядати їх як поступове історичне накопичення людським пізнанням елементів абсолютних, тобто неспростовних знань. Кожне окреме вчення він розглядав як щабель такого сходження, а тому розглядав його як ретельне розроблення якоїсь окремої філософської категорії. В цілому ж утворювалась та система категорій, яка потім у логіці набувала характеру виразу глибинної необхідності розвитку світу і мислення. В таких міркуваннях проявився грандіозний задум звести все історично накопичене знання до єдиної системи знань, і як самий задум, так і його реалізація не можуть не викликати захоплення. Проте, зводячи історичний рух філософії і пізнання лише до опрацювання окремих елементів майбутньої системи, Гегель суттєво спростив як реальну історію пізнання, так і історію філософії.

В цілому у філософії Гегеля проявились водночас як позитивні здобутки філософської думки, так і її серйозні прорахунки. Захоплення логікою перетворило його філософію на цілу низку невиправданих тверджень, в створенні яких потреба провести логічні зв'язки відігравала вирішальну роль, а реальний зміст при тому інколи приносився в жертву. Проте бажання представити дійсність єдиною, пов'язаною динамічним рухом і розвитком, в яких людське мислення постає проявом цих останніх і до певної міри їх переднім фронтом, складає незаперечну заслугу філософа. А результат такого представлення й досі залишається неперевершеним взірцем, що демонструє можливості людської думки.

 

Питання 6. Філософія Л.Фейєрбаха.

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872) - видатний німецький філософ, спочатку один з послідовників Гегеля, пізніше - творець самобутньої філософської концепції природно-матеріалістичного спрямування, яка отримала назву "антропологічний матеріалізм". Фейєрбах запропонував відмінне від традиційного розуміння філософії, її ролі в суспільстві, її минулого та сучасного стану, виробив особливе ставлення до релігії. За Фейєрбахом, у світі починається нова пост-християнська епоха. Релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна філософія. Водночас і сама філософія повинна змінитися: вона не може стати простим запереченням релігії. "Якщо філософія повинна замінити релігію, - стверджує Фейєрбах, - то, залишаючись філософією, вона має стати релігією, вона повинна включити в себе - у відповідній формі - те, що становить сутність релігії, повинна включити переваги релігії". Інакше кажучи, повинна утворитись якась нова (відмінна від попередньої) синтетична форма свідомості і знання. Нова філософія повинна стати не схожою і на стару християнську релігію, і на стару "шкільну" філософію, хоча й потрібно зберегти краще з них обох. Уточнюючи свої уявлення, Фейєрбах називає нову філософію антропологією, яка має стати "філософією майбутнього". Водночас Фейєрбах бачив суттєві відмінності між філософією та релігією і вказував на них. Переваги релігії - її світоглядна ефективність, її близькість до "серця" людини, її емоцій, глибинних особистісних структур (при цьому релігію Фейєрбах вважає родовою ознакою людини: адже в тварин релігії немає). З іншого боку, гегелівська філософія з її абсолютизацією мислення постає, за Фейербахом, раціоналізованою формою теології. Філософія - це "сенс", смислове ядро релігії. Вона також виростає з сутнісних характеристик людської свідомості. І те, й інше повинна об'єднати у собі "філософія майбутнього", але у цьому об'єднанні мають зникнути, усунутися слабкі сторони і філософії, і релігії.

Людина, за Фейєрбахом, перебуває та існує в гармонійній єдності з власною сутністю, зовнішньою та внутрішньою природою. Ця єдність передбачає поєднання в людині її найперших сутнісних сил: чуттєвості, розуміння та воління. Вища ж єдність полягає в моральному наповненні цієї гармонії, яка реалізується у імперативі, вищому законі для Людини. Цей закон полягає у вимозі ставитися до людини як до найвищої цінності - як до Бога. При цьому людина ставиться до себе як до Бога, коли вона бачить божественне у іншій людині. Саме Любов (як домінуюче в людському ставленні до Бога) наділяється в Фейєрбаха родовим смислом: це любов статева, родоутворююча, що включає в себе і любов до дітей, тобто до продовження самих себе, свого Я. За Фейєрбахом, відносини між людьми повинні включити в себе закон Любові як деяку надцінність, дати йому увійти в "се

---

---