Проблематика повістей Шевченка

Повісті Тараса Шевченка — прозові твори Тараса Шевченка.

Усі повісті Шевченко написав у період заслання. Лише останню «Прогулянка з задоволенням і не без моралі», почавши писати в Новопетровському укріпленні, закінчив у Нижньому Новгороді. За його словами, їх «десятків коло двох набереться»^[1], проте до нашого часу дійшли лише 9. Відомо ще про повість «Из ничего почти барин», задуману першою, але невідомо чи написану.

У зв'язку із забороною писати й малювати, перші дві повісті письменник мусив підписувати фіктивними датами: «Наймичка» — 25 лютого 1844, Переяслав (замість справжньої 1852—1853); «Варнак» — 1845, Київ (замість кінець 1853 — початок 1854). Проте, відчувши послаблення нагляду і приязне ставлення коменданта Ускова, наступні повісті Шевченко підписував справжніми датами.

Видання повістей

Свої повісті Шевченко підписував псевдонімом «Кобзар Дармограй». Спершу через те, що не міг виступати під своїм власним прізвищем, а згодом, аби відмежувати свою прозу від поезії. Проте за життя не було надруковано жодної повісті. Почасти й через те, що виданню не сприяли Шевченкові друзі-літератори.

Пантелеймон Куліш писав до Шевченка:

«

Не хапайся, братику, друкувати московських повістей. Ні грошей, ні слави за них не здобудеш. Адже ж і Данте, і Петрарка думали, що прославляться латинськими своїми книгами. Отак тебе морочить ся москальщина. Цур їй! Лучче нічого не роби, так собі сиди та читай, а ми тебе хлібом прогодуємо, аби твоє здоров'є![2]

»

Далі, у листі від 1 лютого Куліш пише:

«

Про московсьі ж повісті скажу, що зневажиш ти їми себе перед світом, та й більш нічого. Щоб писать тобі по-московськи, треба жити між московськими писателями і багато чого набраться [...] Якби в мене гроші, я б у тебе купив їх усіх та й спалив. Читав я твою «Княгиню» і «Матроса». Може, ти мені віри не піймеш, може, скажеш, що я московщини не люблю, тим і ганю. Так от же тобі: ні одна редакція журнальна не схотіла їх друкувати[3]

»

Те, що редакція журнал не схотіла надрукувати повістей Шевченка, підтверджує лист від Сергія Аксакова:

«

Я не своетую Вам печатать эту повесть[4]. Она несравненно ниже вашого стихотворного таланта. [...] Я без всякого опасения говорю Вам голую правду. Я думаю, что такому таланту, как Вы, можна смело сказать ее, не опасаясь оскорбить самолюбия человеческого[5]

»

Після цього листа Шевченко припинив спроби надрукувати свої прозові твори.

Після смерті Шевченка рукописи повістей потрапили до М. Лазаревського. У 1862 році у журналі «Основа» він опублікував оголошення про їх розпродаж, але без дозволу публікації. Згодом рукописи потрапили до Миколи Костомарова, який у 1880-их роках надрукував їх у журналалах «Киевская старина», «Исторический вестник» та газеті «Труд». Ці публікації мали численні помилки та розбіжності з оригіналами.

У 1888 році «Киевская старина» видала усі повісті Шевченка окремою книгою.

Повість «Художник»
«Худо́жник» — повість Тараса Шевченка російською мовою, написана 25 січня — 4 жовтня 1856 р. у Новопетровському укріпленні. У повісті «Художник» Шевченко продовжує розробляти тему долі талановитого кріпака, започатковану ним у повістях «Варнак» та «Музыкант».

Вперше згадано про твір у повідомленні М. М. Лазаревського про продаж рукописів російських повістей Шевченка — «Извещение о прозаических сочинениях Т. Гр. Шевченка на великорусском языке»: «Художник, 25 янв. и 4 октяб. 1856, 10 л. — /4 л.»^[1]. У повідомленні мова йде про автограф, що нині зберігається в ІЛ.

На відміну від інших повістей Шевченка, «Художник» відрізняється своєю автобіографічністю, тому є важливим джерелом відомостей про біографію Шевченка в період перебування уПетербурзі й навчання в Академії мистецтв.

«

Перед нами — не тільки велика кількість даних для зовнішньої біографії, але й ряд інших даних, що доповнюють наше уявлення про художні смаки і естетичні погляди Т. Г. Шевченка, про його наукові інтереси, про його соціальні інтереси, про його інтимне життя[2].

»

Історія видань

Вперше надруковано за цим автографом з редакторським підзаголовком «(Автобиографическая повесть)» у журналі «Киевская старина»^[3]. Публікація містила багато відхилень від автографа. Окремі відхилення виникли внаслідок неправильного прочитання оригіналу або заміни маловідомих спеціальних термінів іншими словами.

Вперше введено до збірки творів у виданні: Поэмы, повести и рассказы Т. Г. Шевченка, писанные на русском языке. С. портретом поэта // Издание редакции «Киевской старины». — Киев, 1888. — С. 260 — 396.

Пізніші видання:

· Художник. Автобиографическая повесть. Предисловие Г. Д. Владимирского, Л., Гослитиздат, 1939. 172 стор.

· Повести. Кн. 1—3. К-, вид-во «Рад. письменник», 1949. Кн. І. Близнецы. Художник. 231 стор.

· Художник. Повесть. К-, Гослитиздат Украины, 1953. 115 стор.

· Ввійшов до 4-ого тому (2006) 6-томника праць Шевченка.

Композиція

За жанровими особливостями, принципами зображення, характером типізації повість має складну структуру. Мемуарні елементи органічно співіснують у ній з елементами епістолярного жанру та нарису.

Перша частина — виразно автобіографічна й мемуарна; розповідь ведеться від особи художника, в образі якого можна впізнати риси й учинки реального Івана Максимовича Сошенка. Образ героя — спершу обдарованого кріпака-малярчука, згодом — молодого художника, захопленого мистецтвом і життям мистецької богеми, — суто автобіографічний (з деякими елементами художнього домислу) у першій частині.

У другій — риси автобіографізму властиві психологічній «біографії» героя, тоді як історія фатального одруження й трагічна розв'язка домислені на основі реальних фактів з життя декого з колег-художників; відбилася тут і романтична ідея всеохоплюючого служіння божественному мистецтву. Спогади Шевченка подаються у формі листів героя про навчання в Академії мистецтв, про мистецьке життя у тогочасному Петербурзі.

Діячі культури, згадані у повісті

Повість цікава яскравими характеристиками видатних діячів культури того часу — благодійників Шевченка: К. П. Брюллова, О. Г. Венеціанова, В. А. Жуковського, М. Ю. Вієльгорського; а також його сучасників та друзів — В. І. Штернберга, Г. К. Михайлова, П. Ф. Соколова, А. М. Мокрицького, К. І. Йоахіма, Е. І. Губера та ін. Колоритні й образи персонажів, прототипами яких були реальні особи: Паші (Марія Яківна Європеус), мадам Юргенс (Кароліна Карлівна Юргенс) та ін.

У цьому відношенні характер повісті близький до твору Д. В. Григоровича «Неудавшаяся жизнь» (1850). Автор її одночасно з Шевченком навчався в Академії мистецтв, і його персонажами були здебільшого ті ж, що і в Шевченка, визначні особистості тогочасної академії, її талановиті учні — П. С. Петровський, І. К. Айвазовський, Г. Борисов та багато інших.

У розповіді про останні роки життя героя Шевченко використав відомості про трагічні обставини особистої долі відомих художників, своїх сучасників — О. В. Тиранова та П. А. Федотова, які закінчили своє життя в лікарні для душевнохворих. Тут особливо відчувається розмежованість головного героя й оповідача, що допомагає Шевченкові ширше розкрити свої погляди на соціальні явища дійсності.

Переклади

Повість вперше перекладена українською мовою Єремією Айзенштоком і видана у 1928 році: Художник (Автобіографічна повість). Переклад з російськ. З переднім словом І. Айзенштока. [X.], ДВУ, 1928. 166 стор.

Повість також переклав Леонід Білецький. Опублікована у виданні: Повне видання творів Тараса Шевченка. Том шостий. Повісті. Чикаго: Видавництво Миколи Денисюка, 1959 на сторінках 9-140^[4].