Загальний огляд літературного процесу

40 — 60-ті рр. XIX ст. були періодом дальшого кількісного й якісного зростання української літератури, основний ідейний зміст якої визначали антисамодержавна й антикріпосницька спрямованість. Хоч у цей час спостерігається ще співіснування різних напрямів і стилів, провідною тен­денцією є дальший розвиток тих реаліс­тичних елементів, які склалися в україн­ській літературі 20 — 30-х рр.

До середини XIX ст. ще зберігав певні позиції романтичний напрям, але історич­но неоднаковою були функція і доля його ідейно-художніх течій. В ньому виявилися як відхід від гострих проблем сучасності в ідеалізоване минуле (П. Куліш, О. Стороженко), що об'єктивно приводило до національної суспільно-культурної само­ізоляції, так і революційний громадянський пафос, спрямований на перебудову суспільних відносин.

Романтичне оспівування героїчних сто­рінок історії було одним із засобів утвер­дження національної самосвідомості, збу­дження волелюбних прагнень, відстоюван­ня прав на самостійний політичний і куль­турний розвиток. Характерно, що цей ідей­но-стильовий напрям у деяких літературах (зокрема, латиській) називався прогресив­ним і народним романтизмом. Різною мі­рою він виявлявся у творчості ряду укра­їнських письменників навіть у часи загаль­ного панування реалістичного методу (Т. Шевченко, Марко Вовчок, Ю. Федькович).

Вихід у 1840 р. «Кобзаря» Т. Шевченка знаменував початок нової доби в історії літератури і всього суспільного життя українського народу. Увібравши найкращі традиції багатовікової народнопоетичної і писемної культури, вирісши на ґрунті ви­звольних прагнень уярмлених мас, твор­чість Шевченка справила значний вплив на духовний розвиток народу, характер і спрямування культури багатьох наступних поколінь.

Багатогранна діяльність Шевченка прискорила процес диференціації політичних та ідейних течій у суспільній думці, за­гострила боротьбу між протилежними кон­цепціями у соціологічній і літературно-ес­тетичній думці.

У руслі традицій Шевченка розвивалася творчість Марка Вовчка, Л.Глібова, С.Руданського, Ю.Федьковича. Епігон­ські елементи зустрічались у загалом ори­гінальній поезії Куліша, в якій згодом розвинулись консервативні та реакційні тенденції.

Початковий період розвитку реалістич­ного методу в українській, як і в інших літературах, зокрема російській, був по­значений посиленою і закономірною ува­гою до етнографічного побутописання і формувався насамперед у жанрі соціаль­но-побутової прози. Проте згодом ця тенденція, підживлювана на Україні теоре­тичними настановами П.Куліша про «етнографічну достовірність» як нібито одну з найхарактерніших специфічних рис україн­ської літератури, гальмувала дальший розвиток реалістичного методу, розширен­ня тематичних обріїв літератури та її художньо-образних і стильових засобів.

Розвиваючись у складних умовах, літе­ратура на західноукраїнських землях втра­тила найкращі традиції М.Шашкевича і до появи Ю.Федьковича не висунула визначних письменників всеукраїнського масштабу. Посильно творили літературу народною мовою М.Устиянович, А.Могильницький, К.Климкович, Р.Мох, які протистояли антинародним «москвофіль­ським» тенденціям Б.Дідицького, І.Наумовича, їхнім творінням на штучному «язичії». Романтичне захоплення народ­ністю, ідеалізація минулого, поєднані з традиційним консерватизмом, клерикаліз­мом та «москвофільськими» мовно-куль­турницькими настановами, — це та основа, на якій виростала значна частина літера­турної продукції закарпатських «будителів» — О.Духновича, О.Павловича, а зго­дом А. Кралицького і О.Митрака.

У середині XIX ст. в українській літературі складаються основні літературні жан­ри. Особливою різноманітністю жанрових форм відзначалася поезія — від ліричного вірша до різнотипних (соціально-побуто­вої, історичної, суспільно-політичної) епіч­них форм, від елегійної поезії до гумори­стичних співомовок, байок, сатиричних віршів. При цьому не тільки відбувався розвиток вже існуючих жанрів, а й форму­валися нові, зокрема такі синкретичні й поліфонічні, як ліро-епічна поема, співо­мовки та ін. (Шевченко, Руданський).

Під кінець цього періоду поезія посту­пається провідною роллю в українській літературі перед прозою. Шевченко пи­ше ряд повістей російською мовою. Про­довжуючи традиції оповідної прози Г.Квіт­ки-Основ'яненка, новаторські за формою та ідейною спрямованістю оповідання і повісті укра­їнською й російською мовами створює Марко Вовчок.

Характерною для цього періоду у роз­витку прози циклізація оповідань (Марко Вовчок, Стороженко, Куліш) як своєрідний перехід до більших жанрів з узагальненим зображенням життя.

Новим словом в українській прозі став соціально-психологічний роман А.Свидницького «Люборацькі». Цінними були по­чинання П. Куліша у жанрі реалістичного роману-хроніки.

Започатковані ще Є.Гребінкою нариси у дусі російської натуральної школи ді­стали продовження у творчості ряду пи­сьменників, що гуртувалися навколо жур­налу «Основа» та галицьких видань. На сторінках альманахів і журналів з'являю­ться й перші зразки художньої публіцистики.

Значно розширюється тематика літера­тури. Крім традиційної селянської пробле­матики, письменники звертаються до тем з життя солдатів, міщан, духовенства, різ­ночинної інтелігенції, а також до тем з історії та сучасного життя інших народів. У процесі дедалі тіснішого зближення літератури з життям у поле зору письменни­ків потрапляють нові соціальні конфлікти, що потребує нових реалістичних засобів типізації, зображення характерів у всій їх соціальній обумовленості, складності й психологічній достовірності.

У реалістичних творах знижується роль алегоризму й дидактизму, при яких штуч­но задане морально-етичне начало перева­жало над естетичним. Поглиблення аналі­тичного начала, посилення психологізму в розкритті сюжетних колізій та внутріш­нього життя героїв зумовили більш висо­кий рівень індивідуалізації й типізації персонажів. Цим художнім завданням письменники вчились підпорядковувати де­талі, портретні характеристики і динамічні живі пейзажі — засоби, що набули вели­кого розвитку у реалістичній прозі другої половини XIX ст.

У пошуках нового позитивного героя — нескореного протестанта і правдошука­ча — найповніше відбилися зростання са­мосвідомості народу, процес дальшої де­мократизації і гуманізації української літератури.

Нові проблематика і жанрові форми потребували вдосконалення образотворчих, художньо-зображальних, мовностильових засобів. Це особливо виявилося в харак­тері використання рис народнопісенної поетики — від безпосереднього їх запози­чення і прямого перенесення в оригінальні художні твори до творчих трансформацій фольклорних стереотипів. Не тільки у ве­ликих соціально-побутових творах, айв оповіданнях та нарисах спостерігається тенденція відходу від традиційної форми розповіді (від першої особи) до об'єктив­ної оповіді (від третьої особи), від широ­ких, детальних описів з численними етно­графічними подробицями до окремих най­характерніших і містких штрихів, які здат­ні породжувати широкі асоціації й активі­зувати процес читання та сприйняття твору.

Зусиллями Шевченка і його послідовни­ків значно вдосконалилася українська лі­тературна мова, розширилися й збагатили­ся її лексичні й фразеологічні та стилі­стичні засоби. Розвиток публіцистичних і літературно-критичних жанрів та наукових досліджень з широким колом смислових понять викликав потребу творення нових слів, термінів. І хоч у цій справі були еле­менти історично зумовленого штучного формального експериментаторства, чимало було в ній плідного та перспективного. Все це вело до дальшого наукового унор­мування лексико-стилістичних та граматичних засобів української літературної мови. Розширення й поглиблення худож­нього осмислення дійсності сприяли якіс­ному зростанню української літератури та посиленню її ідейно-виховних функцій у суспільному житті.

Інтереси дальшого розвитку громадсь­ко-культурного життя диктували необхід­ність створення системи періодичних ви­дань, за допомогою яких можна було б забезпечувати раціональну організацію лі­тературних і наукових сил, систематичну й планомірну публікацію художнього і наукового матеріалу, осмислення й узагальнення літературних явищ і про­цесів.

Ідеї заснування періодичних видань українською мовою виношували Г.Квітка-Основ'яненко, І.Срезневський, П.Гулак-Артемовський, М.Максимович, А.Метлинський, Є.Гребінка, а згодом Т.Шев­ченко, М.Костомаров, П.Куліш, І.Білецький, але на перешкоді ставали су­ворі цензурні умови та урядові заборони. Саме тому в 40 — 50-ті рр. на Наддніпрян­ській Україні щастило видавати лише епізодичні, нерівноцінні в ідейно-худож­ньому відношенні альманахи — «Ластівка» (1841), «Сніп» (1841), «Киевлянин» (1841, 1842, 1850), «Молодик» (1843, 1844), «Южнорусский сборник» (1848), у яких публі­кувалися зразки народної творчості і тво­ри майже всіх українських письменників — від І.Котляревського до Т.Шевченка. У деяких альманахах («Ластівка», «Мо­лодик») вміщувалися також твори росій­ських письменників та переклади зі сло­в'янських і західноєвропейських літератур. Це служило справі інтернаціонального культурного єднання, прагненням постави­ти українську літературу в контекст світо­вої літератури.

З альманаховими виданнями цих років пов'язані і перші спроби критичного осмислення явищ української літератури, порушення питань про творчий метод, су­спільне призначення літератури, про акту­альну проблематику, про позитивного ге­роя, засоби відображення національного колориту і характерів, проблеми стосунків письменника з читачем тощо. З постанов­кою подібних проблем література все по­мітніше ставала важливою суспільною справою, здобутки якої вимірювалися за дедалі чіткішими ідейно-художніми крите­ріями. Зрідка твори українських письмен­ників, фольклорні та етнографічні матеріа­ли друкувалися на сторінках «Губернских ведомостей», заснованих у середині 30-х рр.

Цензурні перешкоди тривалий час стояли на шляху журналістських починань на західноукраїнських землях. З величезними трудноща­ми пощастило видати два випуски альма­наху «Вінок русинам на обжинки» (1846, 1847). Як орган «Головної ради руської» виходила «перша руська політична часопись» (І.Франко) «Зоря галицька» (1848—1857). Позитивним у її діяльності були виступи проти асиміляторської полі­тики цісарського уряду і польської шлях­ти, виступи за розширення сфер ужитку української мови, відстоювання ідей етніч­ної єдності українського населення Східної Галичини і Східної України. Літературний матеріал у газеті був переважно невисоко­го ідейно-естетичного рівня.

Дещо більше демократичних елементів було у діяльності органу «Руського Собо­ру» — газети «Дневник руський» (1848), яка інформувала про національно-визволь­ну боротьбу європейських народів і навіть наважився прославляти «мучеників народ­ної справи» — Шевченка та інших учасників Кирило-Мефодіївського товариства. У статті І. Вагилевича «Замітки о руській літературі» була зроблена спроба огляду творчості українських письменників від давнини до сучасності.

Без чіткої програми виходила у Львові газета «Новини» (1849), перетворена потім у літературно-науковий журнал «Пчола» «москвофільського» спрямування. Офіцій­ний характер мала газета «Галичо-руський вісник» («Вісник», 1850), «Москвофільсь­кої» орієнтації додержувалися журнали «Лада» (1853) і «Семейная библиотека» (1855, 1856) та деякі альманахи («Отечественный сборник», «Весна», «Галичанин» та ін.). Певний інтерес становили окремі матеріали з альманахів «Лервак из-над Сяна» (1852), «Поздравление русинов» (1850—1852), «Зоря галицкая яко альбум на рок 1860».

Тривалі спроби заснування українського періодичного видання в Росії увінчалися виходом альманаху «Хата» П.Куліша (1860) та першого українського літератур­но-наукового і громадського журналу «Ос­нова» (1861—1862), в організації яких активну участь брав Т. Шевченко. Та обставина, що в цьому єдиному українсько­му періодичному виданні вимушено опини­лися представники протилежних таборів, зумовила суперечливі зміст і позиції жур­налу з актуальних суспільно-політичних та ідейно-естетичних проблем. Ліберально-по­мірковане керівництво журналу (В.Білозерський, М.Костомаров, П.Куліш) ло­яльно ставилося до царського уряду та проведених ним реформ, закликало до «порозуміння» між поміщиками і селяна­ми, осуджувало будь-які вияви соціально­го протесту. Цим програмним настановам протистояли художні та публіцистичні тво­ри Т.Шевченка, Марка Вовчка, Л.Глібова, С.Руданського та ін., у яких чувся голос народного незадоволення грабіж­ницькою реформою, порушувалися акту­альні проблеми суспільного життя.

Значну цінність становили окремі науко­ві, історичні, етнографічні й фольклорні матеріали, спроби унормування українсь­кого правопису, вироблення наукової тер­мінології, а також деякі історико-літературні розвідки та літературно-критичні статті.

Отже, хоча журнал загалом мав лібе­ральне спрямування, в ньому відчутно відбилися прогресивні тенденції свого часу. Він зробив помітний вплив на розвиток громадсько-культурного життя України. Досвід журналу «Основа» пере­ймали періодичні видання, які існували одночасно з ним або з'явились після нього («Черниговский листок», «Вечерниці», «Мета»).

Виступи проти національних утисків та нігілістичного ставлення «москвофільсь­ких» періодичних видань («Слово», «Русь», «Славянская заря» та ін.) до політичних і культурних прагнень українського наро­ду, відстоювання ідеї етнічної самобут­ності й духовної єдності українського народу та потреби творення єдиної, спільної я всіх українських земель культури — якими прогресивними рисами позначена діяльність народовських журналів початку 60-х рр. XIX ст. — «Вечерниці», «Мета», «Русалка», «Нива». На їх сторінках по­ляризувалися твори Т.Шевченка, Марка Вовчка, Л.Глібова, О.Стороженка, Ю.Федьковича. Справі розширення зображальних можливостей української літературної мови служили переклади творів Шекспіра, Г.Гейне, А.Міцкевича, І.Крилова, М.Лермонтова, спроби засто­сувати українську мову в наукових сту­діях, різноманітній інформації та публі­цистичних і літературно-критичних статтях.

Посилення інтенсивності й цілеспрямо­ваності українського літературного проце­су, розширення творчих зв'язків з літе­ратурами братніх слов'янських народів й особливо досвід передової російської літе­ратури сприяли піднесенню літературно-естетичної думки на Україні, формуванню національної літературної критики та початків літературознавчої науки, які, в свою чергу, з кожним роком відчутніше вплива­ли на прогрес літератури.

Постійно й уважно стежив за літератур­ним життям Г.Квітка-Основ'яненко, у лис­тах і принагідних виступах якого містило­ся багато точних і влучних оцінок окремих творів та дискусій навколо проблем роз­витку вітчизняної літератури.

Своєрідну форму критичного огляду тодішніх російських журналів обрав письменник у фейлетоні «Званые гости» (1840), високо оціненому В. Бєлінським, а також у близьких до нього за жанрово-стильовими ознаками полемічно-пародій­них «Мемуарах Евстратия Мякушкина» (1841), де осуджувався ряд негативних явищ тогочасної літератури.

Найширше і найглибше висловив Г. Квітка-Основ'яненко свої погляди на деякі актуальні проблеми літературного процесу в статті, відомій під назвою «Письмо к издателям «Русского вестника», або «Г.Ф.Квитка о своих сочинениях». З позицій переконаного представника просвітительського реалізму з його своєрідною концепцією народності й морально-вихов­них функцій літератури Квітка-Основ'я­ненко виступив проти творів, відірваних від життя, з вигаданими героями, проти наслідування органічно чужих мистецьких зразків. Суттєвою й актуальною була дум­ка про відповідність стилю об'єкту зобра­ження, про правильність і доступність для демократичного читача мови твору («правилен слог, которой понятен»).

Як і у попередньому десятилітті, значну роль в організації та спрямуванні куль­турного процесу на Україні відігравав М. Максимович. Великого значення нада­вав він налагодженню систематичної пу­блікації творів народної поезії і літерату­ри та їх вивченню й осмисленню. Широкою ерудицією, прогресивними судженнями про стан і перспективи літературного роз­витку на Україні позначена його стаття «О стихотворениях червонорусских» («Киевлянин», 1841). її наскрізний пафос — підкреслення історичної спорідненості українських земель, обстоювання потреби творення єдиної, спільної культури. Па­ростки літературного відродження на за­хідноукраїнських землях Максимович роз­глядав як вияв невмирущого народного духу, а тому піддавав суворій критиці все те, що тому духові суперечило і було на­слідком штучного та безперспективного експериментаторства.

Вірний своїм романтично-фольклорним захопленням, М.Максимович звертав ува­гу галицьких письменників передусім на мову народу, на його пісні як джерело справжньої поетичної краси. Щоб надати більшої авторитетності своїм порадам, він посилався на приклад Пушкіна, який «лучшим щегольством для своих несравнснных стихов почитал выражение народное». З особливим ентузіазмом автор привітав «Русалку Дністрову», «которая й дышит н благоухает своенародностью».

Хоча розуміння народності лише як зв'язку писемної літератури з фольклором було на той час застарілим, воно не втра­тило актуальності для Галичини, де нова література тільки формувалася.

Злободенних проблем, що хвилювали діячів української культури по обидва боки державного кордону, торкалася і стаття М.Максимовича «О правописании малороссийского языка». Проте деякі ви­ступи Максимовича з мовних питань (на­приклад, лист до Зубрицького) не були позбавлені суперечностей і навіть окремих помилкових суджень та рекомендацій.

Перспективи і шляхи розвитку україн­ської літератури продовжували цікавити М.Максимовича й у 50 — 60-ті рр., що ді­стало вияв у ряді його наукових і поле­мічних статей.

Альманах «Молодик» не тільки про­довжував традицію своїх попередників у нагромадженні емпіричних історико-літературних матеріалів і документів, а й став місцем першого серйозного огляду здобут­ків української літератури — статті М.Ко­стомарова «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» (1844). Хоч у цій статті молодого письменника і вченого виявилися його ідеалістично-романтичні захоплення і вузьке розуміння проблеми народності, все ж заслуговує позитивної оцінки відстоювання права, утвердження внутрішніх можливостей розвитку самобутньої літератури українського народу і по суті перша та загалом вдала спроба простежити й охарактеризувати літератур­ний процес на Україні як зміну літератур­них напрямів і певних естетичних концеп­цій. Чимало правильних суджень висловив автор і щодо творчості усіх тодішніх укра­їнських письменників.

Найвище оцінив Костомаров «необыкновенное дарование» Шевченка, у творчості якого бачив не просто найдосконалішу форму художнього освоєння народної по­езії, а й відчував її оригінальність, що полягала у дусі народному, де зв'язок з першоосновою набуває органічного харак­теру. Важливо, що саме у зв'язку з твор­чістю Шевченка Костомаров розширює зміст поняття народності, включаючи до нього крім мови і правдивого зображення реалій народного життя глибину відтво­рення внутрішнього світу людини (що­правда, поки що соціальне й історично недиференційованої).

Певне значення мали деякі теоретичні й критико-біографічні статті А.Метлинського, його спроби розглядати творчість українських письменників у зв'язках з лі­тературами західноєвропейських народів. З журналом «Основа» пов'язаний не лише дальший розвиток літературно-есте­тичної думки, а й становлення української професійної критики. В руслі політичних та ідейно-художніх програм революційної демократії розвивалися творчість, літера­турно-теоретичні та критичні виступи де­мократичної частини авторів журналу, яким протистояв ліберально-поміркований табір, очолюваний П. Кулішем. Ще у 50-х рр. П. Куліш виступив із рядом ста­тей, передмов та післямов до творів укра­їнських письменників, зарекомендувавши себе, по суті, як перший професійний український літературний критик.

Програмний характер мали його «Пе­реднє слово до громади», вміщене в аль­манасі «Хата», та кілька статей про І.Котляревського, Г.Квітку-Основ'яненка, Т.Шевченка, М.Гоголя і Марка Вовчка в «Основі». Позитивними у них були від­стоювання прав української культури, полеміка з шовіністичними виданнями, за­клики до вивчення побуту і творчості народу, критика примітивізму й графоманства, що компрометували літературу і псували художній смак читачів. На по­чатку своєї літературної діяльності Куліш писав про історичну спорідненість та взає­модію культур братніх російського й укра­їнського народів. Але поступово, в міру еволюції політичних й ідейних поглядів, Куліш зрікався того, що єднало його з демократичним табором, перетворювався на ідеолога буржуазного націоналізму, «теорій» про відрубність української куль­тури, про розвиток її у соціальне недиференційованому національному «єдиному потоці».

Виходячи зі своїх концепцій незмінності українського національного характеру та морально-учительного призначення літера­тури, Куліш ідеалізував патріархальні консервативно-дидактичні риси творчості Г.Квітки-Основ'яненка. Керуючись мірка­ми етнографічної достовірності та ігнорую­чи соціально-викривальний пафос творів, він принижував творчість І.Котляревсько­го, М.Гоголя, Марка Вовчка, Т.Шевченка.

Пристрасно полемізував з П.Кулішем М.Максимович у «Полемическом обозрении», кілька уривків з якого було згодом опубліковано під промовистими назвами «Оборона украинских повестей Гоголя», «Трезвон о Квитчиной «Марусе», в яких висувалася й потреба історичної конкрет­ності в оцінках творчості письменників. Ще більш чітко принцип історизму від­стоював М.Костомаров, зокрема у статтях про Т.Шевченка, Марка Вовчка, Г.Ско­вороду, І.Котляревського, про «Чорну ра­ду» П.Куліша.

Після припинення діяльності «Основи» її традиції намагалися наслідувати, хоч і без особливого успіху, галицькі журнали, які продовжували приділяти надто багато уваги порожнім, схоластичним мовним суперечкам. Здебільшого бібліографічну цінність мали деякі статті І.Вагилевича, Я. Головацького. Позитивними були дум­ки про необхідність орієнтації літератури на життя і мову народу.

Невиробленість високих естетичних кри­теріїв, невміння пов'язати їх із соціальни­ми проблемами довго ще відчувалися в галицькій літературній критиці, на змісті й характері якої позначалося вузьке док­тринерство «москвофільських» і «народозських» лідерів.

Якщо узагальнено оцінювати здобутки літературно-естетичної думки 40 — 60-х рр. XIX ст., то можна сказати, що історично найпрогресивнішими і найбільш життє­здатними були тенденції до тіснішого зв'язку літератури з життям народу, зло­боденними проблемами свого часу, від­стоювання реалістичного методу худож­нього зображення. Найбільш чітко і по­слідовно ці тенденції реалізувалися у творчості Т.Шевченка, яка являла собою високий зразок органічної і нерозривної цільності естетичних принципів та їх екві­валентних художніх втілень.

Теоретично-естетична думка на Україні в 40 — 60-ті рр. XIX ст. певною мірою від­бивала характер і основні закономірності літературного розвитку. У процесі станов­лення літературної критики здійснювала­ся систематизація літературно-художнього матеріалу, відбувалися формування при­йомів аналізу, критеріїв оцінки літератур­них явищ, осмислення загальних тенденцій і перспектив дальшого розвитку літерату­ри, робилися перші спроби розгляду її здобутків у контексті всеслов'янського культурного про­гресу.

Відстоюване Шевченком і його послідов­никами матеріалістичне розуміння приро­ди та призначення мистецтва, вимога тіс­ного його зв'язку з прагненням мас, утвер­дження принципів високої ідейності, народності й демократизму реалістичного письменства, пафосу викриття соціальних пороків, гуманістичне возвеличення люди­ни праці були найвищими досягненнями української художньо-естетичної думки, основою тих найкращих традицій, які роз­вивалися і продовжувалися у наступні пе­ріоди розвитку української літератури.

Із 40-х років ХІХ століття починається новий період розвитку українського письменства, позначений подальшою активізацією літературного процесу та ідейно-художнім розмаїттям художніх явищ. Характерною особливістю цього періоду був високий розвиток романтизму та формування якісно нових напрямків реалізму.

Розвиток прози в українській літературі 40 – 60-х років базувався як на освоєнні реалістичних засад і стильової традиції Г.Квітки-Основ’яненка та використанні художніх здобутків оповідних жанрів народної поезії, так і на основі нових естетичних вимог часу. В цей час у літературу приходить багато нових белетристів, утверджується в українській прозі романтизм і формується реалізм, який з кінця 50 – початку 60-х років стає провідним літературним напрямом. Творчість письменників того часу стала фактором активізації української прози, розширення та радикалізації її проблематики, поглиблення соціально-викривального пафосу, народності мови.

Внаслідок поглиблення філософського розуміння характерів українців поглиблюється їх художнє осмислення. Розпочинається період розквіту прозових жанрів, які давали найбільші можливості для розквіту реалізму. Набуває значного досвіду романтизм у творенні прозово-епічних жанрів. З’являються прозові твори П.Куліша, Марка Вовчка, А.Свидницького, О.Стороженка, І.Нечуя-Левицького, значної групи письменників, які гуртувалися навколо журналу „Основа”.

Особливістю еволюції прозово-оповідних жанрів у цей період є естетичний синкретизм, вияви в романтичних структурах („Чорна рада” П.Куліша та ін.) сильних реалістичних ознак і збагачення реалізму здобутками романтизму, виступи одних і тих же прозаїків і з реалістичними, і з романтичними творами (П.Куліш, Марко Вовчок, О.Стороженко), перехід від просвітительського реалізму до класичного реалізму. Відбувається характерне для реалізму розширення об’єкта художнього пізнання завдяки введення у сферу творчого інтересу, крім долі селян – українців, також особливостей життя інших верств населення українського суспільства (духівництва, солдатів, бурсацтва, козацтва, панства).

Як стверджує М.Яценко, основні події творів художньої прози відбивають проблему „людина і суспільство”, боротьбу українця з „низів” за існування, проти соціального і національного гніту, трагедію нищення людини суспільною несправедливістю, страждання народу і процвітання привілейованих, панівних сил, посилення згубності останніх для розвитку суспільства. Гостра суперечність між народно-гуманістичним ідеалом і нелюдяним характером суспільних відносин – основний структурний принцип прозових творів 50 – 60-х років. З різко вираженими соціальними засадами в них органічно поєднується реалізація ідейно-естетичного принципу народності, таких важливих творчих принципів реалізму, як художнє відтворення істини життя нашого народу, розкриття субстанціональної суті, істотних закономірностей дійсності, заглиблення у внутрішній світ українця, типізоване й індивідуалізоване зображення обставин і характерів, художній історизм

Українець постає у її соціальній суті. У прагненні до аналітичного зображення життєвих явищ і людини прозаїки використовували художньо-аналітичне розкриття в людських долях сутнісних суспільних процесів, факторів морально-психологічного руйнування особистості.

У системі персонажів художньої прози 50 – 60-х років, – при всьому домінуванні в ній критично-викривального осмислення дійсності, – переважає художньо-структурна роль образа українця, що значною мірою було пов’язане з попередньою літературою й фольклорною традицією. Головним об’єктом позитивної характеристики виступають люди з селянського середовища, однак це представники найбільш знедолених верств. Ведеться успішний пошук позитивних персонажів у інших, позаселянських, станах. Індивідуальні долі українських героїнь-кріпачок Марка Вовчка виражають загальну трагедію покріпаченого народу. Хоча в характерології великою мірою виділяють риси, що представляють станові типи, однак простежується тенденція до творення індивідуальних характерів. Виразнішим стає принцип зображення героя як носія суспільної ідеології. Так, негативні образи-персонажі роману А.Свидницького „Люборацькі”, уособлюють риси тогочасного суспільного режиму. П.Куліш, А.Свидницький істотно збагачують принцип типізації різко індивідуалізованою конкретизацію образів-персонажів, створенням багатогранних, ускладнених і суперечливих характерів українців (Кирило Тур, Антосьо Люборацький).

Посилюється роль суспільних обставин у художній структурі творів, письменницька увага до зв’язку героя з соціальними умовами життя як фактором формування характерів, долі персонажів. У „Народних оповіданнях”, „Інститутці” Марка Вовчка типові соціальні обставини набувають значення узагальнюючого образу кріпосного права.

Поряд із подальшим заглибленням у душевний світ особистості українця, з присвяченням усього твору спеціальній меті психологічного дослідження й аналізу („Від себе не втечеш”, „Три долі” Марка Вовчка) принцип психологічного аналізу збагачується ідеологічною характеристикою героя, розробкою різновалентного характеру з його суперечливим внутрішнім світом, різнорідними морально-психологічними якостями (Кирило Тур із „Чорної ради” П.Куліша).

В українській прозі поглиблюється художнє осмислення історичних завдань українського народу у визволенні з-під соціального, національного, духовного уярмлення. Прозаїки намагаються показати суспільне становище всього селянства, зобразити життя інших прошарків.

У прозовій творчості П.Куліша, Ганни Барвінок (О.Білозерської-Куліш), ряді творів О.Стороженка висувалися ідеї національної консолідації українського суспільства. Ганна Барвінок у своїх ранніх оповіданнях, опублікованих 1860 р. в альманасі „Хата” („Лихо не без добра”, „Восени літо”) та в 1861 – 1862 рр. у журналі „Основа” („Сирітське лихо”, „Як не було змалку, не буде й д’останку”, „Хатнє лихо”) правдиво розкривала психологію української жінки-селянки, показувала гірку жіночу долю, складні родинно-побутові взаємини. Перед нами постає образ українця – переважно життєво пасивний, покірний обставинам маленька людина із сімейними, особистими інтересами. Причини його родинного горя письменниця бачить у примхах нещасливої фатальної долі. Як зазначає Р.Міщук, у цих творах Ганна Барвінок „трактує сутність людської поведінки без достатньої соціально-психологічної мотивації”

Майже у всіх белетристів цього періоду спостерігається співіснування різних художніх систем, стильовий синкретизм. Сентименталістські принципи характеристики українця та організації стилю наявні в романтичних („Месть верховинця”, „Страсний четвер” М.Устиновича, „Люба – згуба” Ю.Федьковича) чи реалістичних („Хлопська дитина” Ф.Заревича) творах. У прозі 40 – 60-х років відбувається формування реалістичного напряму, у взаємодії з яким одночасно розвивається романтичний напрям.

У романтично-піднесеній манері Ю.Федькович зображує незвичайні події, сильного, вольового українців, подає барвисті етнографічні описи в повістях „Люба - згуба”, „Серце не навчити”. Для цих, тісно пов’язаних з народною поезією творів Марка Вовчка та Ю.Федьковича, як і для романтичних творів інших письменників, характерні неординарність багатьох героїв, гіперболізація пристрастей, піднесеність тону, особлива емоційність стилю, що виражалася в яскравості, метафоричності художнього мовлення.

Елементи соціального критицизму властиві й творам Д.Мордовця („Солдатка”, 1861), М.Чайки („Москалева правда”, „Війт Семен”, 1862), Д.Мороза („Безталанна”, 1862). Ці прозаїки -„основ’яни” писали під впливом „Народних оповідань” і в жанрово-стильовому плані склали своєрідну школу Марка Вовчка. Д.Мордовець робить спроби вийти за межі селянської тематики. В оповіданні „Дзвонар” осуджуються антипедагогічні прийоми навчання та виховання в бурсі.

М.Чайка в повісті „Москалева правда” розробляє соціально-моральну тему згубної дії кріпосницьких порядків і моралі на українську селянську сім’ю. Оповідання „Війт Семен” ідейно спрямоване проти панства, представників місцевої влади.

У зв’язку з активізацією національно-культурного життя в Україні в ІІ половині ХІХ ст. в літературному процесі, поряд з магістральною лінією реалістичного напряму з його масштабністю й громадськістю проблематики, опозиційністю щодо існуючого режиму з його історизмом та психологізмом, розвивається ідейно-стильова течія, що дістала назву етнографічно-побутової школи. У її складі було широке коло письменників, які дотримувалися естетично-методологічних принципів П.Куліша, так званої етнографічної достовірності. Об’єднувала школу, її ідейно-художню систему і „мета служіння художнім словом національно-народницьким інтересам, використання і розвиток засад народної естетики, близькість творчих принципів”. Учасники школи керувалися ідеєю народності літератури як в плані світобачення, так і в художніх засадах. Естетичні уявлення про роль письменника зводились до завдань точного відображення побуту, звичаїв, обрядів, етики, етнопсихології українського народу, сприяння його моральному вихованню. Усе письменники прагнули передати з фактографічною точністю, а не рідко і з натуралістичним емпіризмом. Одна з характерних ознак школи – зображення дійсності без особливого заглиблення в соціальні процеси, без проблемно-критичного аналізу суспільних закономірностей та широкого реалістичного узагальнення.

В ідейно-естетичній програмі етнографічно-побутової школи позначилася обмеженість тематики, проблематики та характерів українців. Художнє пізнання народного життя українського народу переважно в його побутово-звичаєвому та морально-побутовому аспектах характеризує значну частину прозової творчості, зокрема О.Стороженка (гумористично-дидактичні оповідання з розділів „Основи”, „З народних уст”, „Людська пам’ять про старовину”, твори з циклу „Оповідання Грицька Клюшника”), П.Куліша (оповідання „Сіра кобила”, „Мартин Гак”), А.Свидницького як автора оповідань і нарисів (Оповідання на фольклорні сюжети „Проти сили не попреш, з чим родився, з тим і вмреш”, „Недоколисана”), Д. Мордовця (оповідання „Дзвонар”), Митра Олельковича (оповідання „Проскурка”, „Три пани”). До найтиповіших представників етнографічно-побутової школи належали М.Номис („Дід Мина і баба Миниха”, „Тітка Настя”, „Різдвяні святки”), С.Ніс („Шворин рід”, „Хуртовина”), Я.Кухаренко („Вівці й чабани в Чорноморії”, „Пластуни”, „Вороний кінь”), Ганна Барвінок (родинно-побутові оповідання „Лихо не без добра”, „Сирітський жаль”, „Як не було змалку, не буде й д’останку”, „Хатнє лихо”).

Для художнього доробку письменників етнографічно-побутової школи характерне широке деталізоване зображення народного побуту, інтенсивне введення фольклорних творів, побудова викладу в усно-монологічній формі живої народної оповіді. Простежується схильність до ідеалізації старовини (О.Стороженко), природного життя українця-хуторянина (П.Куліш).

Розроблювані конфлікти соціального змісту дістають полегшене розв’язання. Причини людського бідування пояснюються моральними факторами або пов’язуються з фатумом. У характерології спостерігається перенесення у твір конкретних життєвих прототипів, статичність зображення страдницько-пасивної особистості українця, відсутність у героїв прагнення змінити тяжкі обставини свого життя, слабість причинно-наслідкових зв’язків між індивідом і обставинами. У способах портретування переважають документально-описовий (О.Стороженко), або емоційно-експресивний („Наталь-озеро” М.Димського), чи етнографічний (більшість письменників) підхід, хоча зрідка виявляється аналітично-психологізоване портретування.

У ряді творів представники цієї школи розширили обсервацію народного життя, психології українського народу, його морально-етичних норм, відтворення його історичної пам’яті.

На думку М.Яценка, провідні українські белетристи 40 – 60-х років відходять від раціоналізму й дидактики просвітительського реалізму, поглиблюються засади реалістичного напряму. У прозі формуються провідні принципи класичного реалізму. Посилюється увага до соціальної природи людини, матеріальних умов її існування. В основу типізації, художнього аналізу кладеться розуміння каузальної залежності характеру людини від умов життя. Збагачується досвід психологічної характеристики образу українця, прийоми й засоби художнього зображення. Розпочатий Г.Квітою-Основ’яненком перехід від однобічності й статичності внутрішнього світу героїв до художнього зображення його неоднозначності й змінності починає переростати у провідний принцип; психологічний портрет персонажа постає багатомірним, у складній діалектиці розвитку характеру (ряд персонажів „Інститутки”, „Люборацьких”). Розвиток белетристами реалістичного способу зображення виявлявся у відході від фольклорної імперсональності й стереотипності в бік індивідуалізації українця, з ширшим використанням психологічно-побутової деталі. Письменники зосереджують увагу насамперед на типових героях з найнижчих верств та нелюдських обставинах їх життя.

У жанрово-структурних особливостях української малої прози 40 – 60-х років переважають розлогість, докладність, „оповідальна манера”. Однак простежується новелістична тенденція, що виявляється в змістово-структурній концентрованості, психологічній наснаженості, сюжетно-композиційній напруженості, драматичній загостреності.

Таким чином, реалістична проза охоплює значні масиви передреформної й пореформеної дійсності, відображаючи передусім найістотніші тенденції і закономірності українського народного життя. Естетика романтизму сприяє переборенню обмеженості просвітительсько-реалістичного принципу відбиття життєвої емпірики, відображення складності й суперечливості духовного світу українця, активізації авторського творчого начала і фантазії щодо художнього переосмислення реального світу. Вплив романтизму на реалістичну прозу надавав їй особливого поетично-емоційного забарвлення й тональності, посилював її художній історизм.

1. Поезія 40 — 60-х рр. ХІХ ст.

Поява «Кобзаря» (1840) та «Гайдама­ків» (1841) Т.Шевченка знаменувала по­чаток нового етапу в розвитку української поезії. У творчості Шевченка найсуттєвіше сформовано і з найбільшою очевидністю відбито її нові якісні риси; позначились вони і на доробку інших поетів, нерідко через творче засвоєння Шевченкових здо­бутків, що стимулювали загальний літера­турний рух. Кращі поетичні твори торкаю­ться важливих проблем дійсності, деякою мірою розкриваючи їх соціальну основу; у ліричному світі посилюються особистісні інтонації, починає створюватись нова си­стема поетичних жанрів, у якій велике місце займає лірика.

Для поезії 40 — 60-х рр. прикметним є функціонування різних творчих методів і стильових течій, зокрема виявляються ознаки романтизму, сентименталізму, бур­леску, в окремих жанрах помітні просві­тительсько-класицистичні тенденції. Скла­дається основа формування критичного реалізму в українській поезії, що стосує­ться насамперед творчості Шевченка се­редини 40-х рр.

У поетичній творчості цього часу втілено різні типи поетичного мислення. Частина поетичного доробку, особливо 40-х рр., хоч і відзначається своєрідністю, тяжіє пе­реважно до попередньої епохи. І вже піз­ніше, з кінця 50-х рр., з'являється основна маса творів, суголосна новому етапові. Серед них і ті. на яких помітно вплив формально-естетичних досягнень поезії Шевченка, і ті, що безпосереднього зв'яз­ку зі сприйняттям його творчості не мають.

Вихід альманахів «Ластівка» (1841), «Сніп» (1841), «Молодик» (1843 — 1844), «Южний русский сборник» (1848), окремі журнальні публікації зробили фактами літературного процесу чимало творів, на­писаних східноукраїнськими поетами у 40-ві рр. та дещо раніше. Це, зокрема твори С.Александрова, С.Писаревського, П.Писаревського, П.Кореницького, О.Корсуна, М.Петренка, Р.Андрієвича, С. Карпенка та ін. Значно пізніше опублі­ковано поетичні твори О.Рудиковського та Я.Кухаренка, написані в 40-х рр. Слі­дом за збірками А.Метлинського, М.Ко­стомарова та Т.Шевченка з'являються окремі книги інших авторів. Імовірно, на початку 40-х рр. виходить збірка віршів В.Забіли, далі — «Півкопи казок» (1850) С.Осташевського, «Байки і прибаютки» (1852) Л.Боровиковського, «Що було на серці» (1855) О.Афанасьєва-Чужбинського, «Думки на могилі» (1854) П.Огієвського-Охоцького, «Українська квітка» (у 2-х випусках, 1856, 1857) О.Шишацького-Ілліча. Важливою подією було видання 1842 р. у Харкові всіх шести частин «Енеїди» І.Котляревського.

На Західній Україні в 40-х — першій половині 50-х рр. з'являються альманахи «Вінок русинам на обжинки» (1846—1847), «Весна» (1852), «Лірвак з-над Сяна» (1852), «москвофільські» часописи «Зоря галицька», «Галичо-русский вестник» («Вестник»), «Отечественнмй сборник» та ін., у яких чимало місця відводиться по­езії. З поетичними творами в цей час виступають Я.Головацький, М.Устиянович, А.Могильницький, К.Скоморовський, Л.Данкевич, Ю.Вислобоцький, П.Леонтович, І.Гушалевич, Є.Згарський, П.Костецький, Б.Дідицький, І.Наумович та ін. Виходять збірки «Мотиль» (1841) Р. Моха, (1842, 1844) Т.Падури, «Стихотворенія» (1848) І.Гушалевича, (1858, в 3-х т.) Л.Венглинського, «Руський соловій» (1851) М.Нодя.

Активізується літературне життя на За­карпатті. Найвагоміші поетичні здобутки тут мають О.Духнович та О.Павлович.

За винятком Т.Шевченка, в українській поезії 40-х — першої половини 50-х рр. ще мало суб'єктивного вираження, ритмічної гнучкості, індивідуального образотворення. Поети спираються здебільшого на устале­ні образні форми й мовні конструкції, які знаходять у фольклорі, класичних зразках поезії минулих століть, у риториці. Твор­чість східноукраїнських поетів нерідко позначена елементами бурлеску, навіть у ліриці; західноукраїнським поетам не всім щастить вийти поза імперсональні класицистичні схеми. Разом з тим у поезії цього часу є чимало цікавих явищ, момен­тів творчого новаторства.

Серед поетичних жанрів 40-х рр. про­відне місце належить поемі, зокрема со­ціально-побутової та історичної тематики. Такого розвитку поемного жанру не знали попередні десятиліття, що минули від по­яви перших трьох пісень «Енеїди».

Українська поема 40-х рр. у цілому по­слідовно епічна, з дуже незначним лірич­ним елементом, деякі поеми названі сами­ми авторами «повістями» чи «розповідями у віршах». Повістувальна традиція бага­тьох із них йде від «Енеїди» І. Котлярев­ського, від поем російської літератури 20 —30-х рр., зокрема творів К. Рилєєва, О. Пушкіна. Наявний тематичний перегук з «Наталкою Полтавкою» Котляревського, окремими повістями Квітки-Основ'яненка та ранніми поемами Шевченка.

Самодостатня інформативність, найчас­тіше етнографічного характеру, не виправ­дана художньо й у «Наталі» М.Макаровського, й у «Вечорницях» П.Кореницького та деяких інших творах того часу. Сюжет «Вечорниць» (опублікована 1841 р.) — це своєрідна хроніка бурсака про звичаї сіль­ської молоді, про «те урем'я, як у їх ве­чорниці соберуться». Така композиція разом з тим дає авторові можливість вести невимушену розмову-оповідь в бурлескному тоні, виявляючи в окремих місцях життєрадісний гумор.

Популярний в українській літературі того часу мотив — кохання дівчини і бід­ного парубка (сироти чи наймита), вірного очікування його із заробітчанських ман­дрів — розробляє «можебилиця» П.Писаревського «Стецько» (кінець 30-х рр., опублікована 1841 р.). Якщо в цій поемі бурлескні прийоми виявляються у просту­вато-серйозній манері повістування, то у «казці» О.Рудиковського «Чумацький віз» (1840, опублікована 1892 р.) вони підпо­рядковані дотепному викладу дивної при­годи (висміюються, зокрема, панські пре­тензії жінки розбагатілого купця). Подіб­ну роль відіграє бурлеск і у віршових оповіданнях В. Забіли «Остап і чорт» та «Семенова кобила».

Бурлескний стиль поезії 40-х рр. дістає вияв у трактуванні життєвих явищ у на­вмисне чи несвідомо зниженому, гуморис­тично-комічному плані у поєднанні зі зде­більшого прямолінійно-фактографічним (подекуди натуралістичним) способом зображення, де типізація як вид художнього узагальнення ще не розвинута, а на­громадження випадкового, несуттєвого ма­теріалу нерідко створює неестетичне від­чуття.

Разом з тим, уже втрачаючи в поетичних творах 40 — 60-х рр. свої первісні стихійно-світоглядні характеристики і подпорядковуючись завданням, які висували роман­тизм та реалізм, бурлескний елемент мав животворну. функцію, зокрема умож­ливлював неоднозначність авторської по­зиції, запрограмував буяння художньо­го вимислу у зображенні світу, надавав своєрідного забарвлення романтичній іро­нії, блокував пишномовність і високопарність на шляху проникнення їх у літера­туру.

Помітним явищем 40-х рр. була поява (1848) двох сентиментальних за стилем викладу поем М.Макаровського «Наталя, або Дві долі разом» та «Гарасько, або Талан і в неволі». У дожовтневому літера­турознавстві перша з цих поем свого часу цінувалась досить високо. Будучи наслідуванням в основній сюжетній схемі «Германа і Доротеї» Гете, поема М.Макаровського відзначається, проте, докладним відтворенням зовнішніх атрибутів національного життя. Поетові пощастило досягти живої оповіді, наскіль­ки це можливо для творів такого несклад­ного сюжету, але задуманих з епічним розмахом. Цікава побутовими деталями, «Наталя» ідеалізує тогочасне селянське життя. В дусі сентиментальної чутливості у творі поетизуються матеріальний доста­ток, господарська і куркульська хватка, а традиційний міф про можливість збага­чення далеко від рідних країв обґрунто­вується релігійним почуттям героїв та сприянням «пречистої». Зображені в поемі картини життя давали, за словами І.Франка, «зовсім невірне поняття про то­дішню кріпацьку Україну».

Сюжет поеми «Гарасько» близький до сюжетної схеми відомих у російській лі­тературі романтичних «кавказьких» повіс­тей і поем. У першій половині твір при­кметний живою поетичною образністю, не­абиякою стилістичною вправністю, однак в цілому й особливо у фіналі далекий від життєвої правди.

У форму історичної алегорії вилився пе­реклад «Батрахоміомахії» К.Думитрашком, що дістав назву «Жабомишодраківка» (1847, надруковано окремим виданням 1858 р.). Це була перша (і вдала) спроба запровадження метричного відповідника гекзаметра в український вірш.

У стильовому й образному ключі «Енеїди» І.Котляревського написана об'ємна (272 десятирядкові строфи) і все ж незакінчена поема Я.Кухаренка «Харко, запо­розький кошовий» (1840-ві рр., опубліко­вана 1913 р.). Сюжетно вона перегукується з першою частиною вихідного взірця, міс­тить в основному розважальну, місцями натхненну патріотичним пафосом оповідь про численні пригоди героя, кінцевою ме­тою якого є заснування нової Січі на Ку­бані. Довільне маніпулювання фактами минулого стало на перешкоді правдивому відтворенню історії України, з другого бо­ку, орієнтація на загальну історичну до­стовірність примусила автора спростити, порівняно з першовзірцем, структуру бур­лескних образів, багатобарвність обста­новки.

Серед історичних поем цього часу ро­мантичною інтерпретацією теми відзначаю­ться «Україна» (1843) П.Куліша та «Чу­маки, або Україна з 1768 року» (написана 1848, частина окремо видана 1864 р.) П.Морачевського. Остання і стилем, і змістом нагадує «Гайдамаків» Шевченка. До цих творів близька двомовна анонімна поема «Рассказ казака о былом в Украя­не» (написана 1845, вперше опублікована 1959 р.).

Кілька великих ліро-епічних творів з'яв­ляється на Західній Україні. Розмірена елегійна розповідь про минуле, докладні описи притаманні поемі «Скит Манявський» (окреме видання 1852р.) А.Могильницького. Напруження, деякі балад­ні риси у викладі воєнного епізоду про­стежуються у його ж поемі «Русин вояк» (опублікована 1850—1859). Сильніше лі­ричне начало в поемі М.Устияновича «Путь на полонину». Творчістю цих поетів були підтримані мовні традиції «Руської трійці», інтерес до фольклорних надбань.

Історичну тематику поем цього часу про­довжено в дрібніших жанрах. Послідов­ність ліричного роздуму характерна для «Полтавської могили» М.Макаровського, «Палія» В. Забіли. Інший спосіб викла­ду — фрагментарне епічне обрисування людських доль, окремих випадків на тлі історичних подій — відзначає такі поезії, як «Іван Кучерявий» М. Петренка, «Ужас на Русі» М.Устияновича.

У творах ліро-епічних жанрів виразно простежується й стильова диференціація, зокрема стосовно такої суттєвої на той час ознаки, як комізм. Гумористична, час­то бурлескна стихія відчутно пульсує у віршах «Поминки», «Змій» К. Думитрашка, «Корній Овара» І.Срезневського, «Дяк та гуси» П.Кореницького. На інших стильових засадах побудовані «Рожа і дівчина» О.Корсуна, «Провидіння» М.Ус­тияновича, «Гей, Іване, пора...» М.Петрен­ка, — твори, позбавлені грайливо-гумористичної тональності, бурлескного багатослів'я, зайвого в атмосфері романтичної таємничості, яку вони намічають.

У 40-ві рр. плідно продовжується бай­карська традиція. Значна частина творів цього жанру схожа на віршове гумористичне оповідання з авторським висновком. Такими є байки, що висміюють необереж­ність, недоумкуватість, легковір'я («Крути, Панько, головою!» С.Писаревського, «Панське слово — велике діло», «Собака та Злодій» П.Писаревського, «Пані та дві челядки» П.Огієвського-Охоцького).

В цьому жанрі з'являються також твори із спробами ширших узагальнень. Герой байки «Панько та верства» П.Корениць­кого висловлює невдоволення, що надто вже багато на світі тих, хто «вказує до­рогу», самі ж при цьому зручно живуть у спокої. Образ «правдивого чоловіка» ви­водить твір О.Рудиковського «Байка». Герой його має сміливість обстоювати ін­тереси громади, зокрема вдови, чийого сина хочуть забрати в москалі. У «Байці» викладається реальна життєва історія; вона позбавлена алегорії, кінцівка ж тво­ру тільки узагальнює суть зображуваного.

Інший тип байки цього часу уособлює «Цуценя» П.Писаревського, де деталізо­вано алегоричний образ. Байка, особливо тип з образами представників тваринного світу, плідно розвивалась і в 50 — 60-ті рр. (Р.Витавський, І.Затиркевич, П.Свєнціцький, Л.Глібов).

Лірика 40-х рр. у значній своїй частині зберігає прикмети більш раннього періоду поетичного мислення. До них належать класицистична риторичність («Слеза на гробі», «Побратимові в день іменин його» М.Устияновича, «Ученим членам Руської матиці» А. Могильницького), грубуватий, бурлескний тон послань («Писулька до мого братухи Яцька» С.Писаревського, «До Шевченка» В.Забіли), «програмний» характер описів-роздумів («Слов'янськ» М.Петренка, «Золотоноша» К.Думитрашка), медитація з приводу конкретного об'єкта («До коня» Н.Мартовицького, «Човник» В.Забіли, «До карих очей» К.Думитрашка, «Дуб» Р.Моха та ін.). Разом з тим навіть серед цих творів є такі, що головною своєю думкою нале­жать новій літературній епосі. Насамперед це стосується ряду віршів, що порушують проблему свободи особистості. Продовжую­чи творчу лінію А.Метлинського, а його части й М. Костомарова, поети 40-х рр. прагнуть пов'язати вирішення цієї пробле­ми з козацькою «вольницею». Картини й окремі віддалені ознаки її зображаються у віршах «Могила» О.Корсуна, «У полі», «Гречкосій» Я. Щоголева. До теми мину­лого українського народу як сфери вияв­лення свободи, ідеалізуючи його, звертаються представники української школи у польській літературі (Т.Падура, Л.Венглинський та ін.). Прагнення особистості до свободи знаходить у цей час вираження передусім у зосередженні уваги на внут­рішньому, духовному світі людини, в інте­ресі до неясних поривань і відчуттів душі. Найповніше цю ідейно-стильову течію представляє романтична поезія М. Петрен­ка, зокрема цикл «Небо» («Дивлюся на небо», «По небу блакитнім очима блу­каю», «Схилившись на руку, дивлюся я»). В образі неба в різних його станах (то «вечірнього крайнеба», то вкритого хмара­ми, то блакитного) для героя творів від­кривається стихія, з якою він хоче злити­ся, пориваючись «подалі від світу».

Приреченість на самотність проходить як провідна думка й у романтичній лю­бовній ліриці цього часу. Зокрема, мотив неподіленого почуття чи пригніченої при­страсті з'являється в «Петрарчиній пісні» М.Писаревської, віршах «Тебе не стане в сих місцях», «Як в сумерки вечірній дзвін», «Недуг» М.Петренка.

Примітним явищем є сентиментально-романтична любовна лірика В.Забіли. Вірші, присвячені безнадійно коханій дів­чині, складають у поета щось на зразок ліричного щоденника («Поуз двір, де мила живе», «Два вже літа скоро пройде», «Повіяли вітри буйні» та ін.). Риси ці позначаються й на недостатньому худож­ньому відборі явищ, й на невисокому рів­ні узагальнення. Зображуване постає у віршах В.Забіли у близьких до фолькло­ру формах безпосередньо-чуттєвого спри­йняття, відсутні чіткі стильові орієнтири, переважають просторічні звороти. Вияв­ляючись малохудожніми в одних творах («Вечоріє, смеркається»), ці прийоми й за­соби, однак, в інших віршах набувають інтонацій виняткової, «сповідальної» щи­рості, чого не досягається у збірках «Бан­дура» (1858) Т.Думитрашка, «Думки на могилі» П.Огієвського-Охоцького та ін.

Мотив сирітства, обділеності долею по­в'язується деякими поетами (С.Карпенко, О.Шишацький-Ілліч) з матеріальними нестатками, але спроби ці не мають худож­ньої довершеності. Соціальних горизонтів в осмисленні життя прагнуть сягнути лі­ричні роздуми В. Забіли («Зовсім світ пе­ревернувся»), Г. Андрузького («Чи то в панів шкура болить») та ін. На частині тво­рів цієї ідейно-стильової течії позначився вплив поезії Шевченка. Страдницьке життя поета стає темою глибоко ліричного циклу Олександри Псьол «Три сльози дівочі» (1847, опублікований 1860 р.).

В українській поезії 40 — 60-х рр. з'яв­ляються твори з ознаками принципово но­вого розуміння суспільної ролі письменни­ка, літератури як форми духовного са­моусвідомлення народу, вислову його життєвих прагнень. З великою силою це виявлено у творах Шевченка. З його при­ходом у поезію відпала потреба в будь-яких «спробах» для доведення виражаль­них можливостей українського художньо­го слова в усіх сферах відображення суспільного чи особистого життя. Пое­зія і творча особистість Шевченка ста­ли найпотужнішим виразником і значною мірою генератором тенденцій, що визна­чали новий напрям літературного розвит­ку. Разом з тим творчість його не могла, натурально, вичерпати всіх рис і напрямів.

1. Проза 40 — 60-х рр. ХІХ ст.

Розвиток прози в українській літературі 40 — 60-х рр. базувався як на освоєнні реа­лістичних засад і стильової традиції Г. Квітки-Основ'яненка та використанні художніх здобутків оповідних жанрів на­родної поезії, так і на основі нових су­спільних і естетичних вимог часу, для яко­го характерними були наростання актив­ного протесту проти кріпосницького ладу.

Починаючи з другої половини 50-х рр., після «похмурого семиріччя», у зв'язку з піднесенням визвольного руху і назріван­ням революційної ситуації в країні розви­ток демократичного українського письмен­ства активізується; поглиблюється ідейно-естетичне осмислення конфліктів і характерів, породжуваних новими суспільно-історичними умовами. Розпочинається пе­ріод розквіту прозових жанрів, які най­більше відповідали вимогам реалізму.

З'являються прозові твори Марка Вовч­ка, А.Свидницького, значної групи пи­сьменників, які гуртувалися навколо жур­налу «Основа», досягає високого рівня прозова творчість Ю.Федьковича, вихо­дять у світ повісті, оповідання та новели інших авторів.

Значна частина українських прозаїків цієї доби, як і письменники попередніх десятиріч, брала участь і в російському лі­тературному процесі. Так, прозові твори російською мовою писали Марко Вовчок (романи, повісті, оповідан­ня, нариси), М.Костомаров (повісті «Со­рок лет», «Сын»), П.Куліш (романи, по­вісті, оповідання), Д.Мордовець (романи і повісті), О.Стороженко («Рассказы из крестьянского быта малороссиян», роман-хроніка «Братья-близнецы», «Сотник Пет­ро Серп»), А.Свидницький (нариси, опо­відання).

На попередньому етапі у центрі уваги були переважно родинно-побутові та окре­мі соціально-суспільні явища селянського життя. Тепер прозаїки намагаються пока­зати суспільне становище всього селянст­ва, зобразити життя інших класів і про­шарків. Квітка-Основ'яненко не ставив питання про зміну самодержавно-кріпосни­цької системи. Поліпшення становища народу він вбачав в удосконаленні су­спільних порядків і людських взаємин шляхом часткових реформістських змін іс­нуючої системи, підвищення морального та освітнього рівня людини. Марко Вовчок слідом за Шевченком показала кріпос­ницьку систему як політичну й суспільно-економічну причину трагічного становища селянства та громадянсько-морального ви­родження панства, розкрила антинародну суть панського лібералізму. Письменниця намагалася прозріти майбутню долю на­роду, проголошувала право народу на вільне від панської експлуатації й насиль­ства життя. На захист народних інтересів ставили своє художнє слово А.Свидниць­кий, Ю.Федькович та інші пи­сьменники, які розкривали соціальні анта­гонізми сучасності, утверджували народ­но-гуманістичні ідеали.

Характерно, що вершинними явищами прози (як і поезії та драматургії) цього періоду є творчість письменників, пов'яза­них умовами свого життя і діяльності з суспільним визвольним рухом. Близькість молодого А.Свидниць­кого до таємного політичного Харківсько-київського товариства; участь членів ро­дини Федьковичів у повстанському русі буковинського селянства.

Ліберальним спрямуванням характеризувалися прозова творчість П.Куліша, Ганни Барвінок (О.Білозерської-Куліш), ряд творів О.Стороженка. В них висувалися ідеї національної консо­лідації українського суспільства, націо­нально-культурного сепаратизму, слідуван­ня «національному духові». Усе це вело до ідеалізації національної історії та патріар­хальних звичаїв, апологетики покірності й богобоязливості селянства. На противагу Шевченковим творчим засадам П.Куліш висував національно-культурний принцип. У своїх літературно-критичних, публіци­стичних та інших творах цього часу він вихваляв селянську реформу 1861 р., спо­відував застарілі просвітительські ідеї про «природну» людину, обстоював тезу про національну винятковість і демократич­ність української нації, виступав проти революційної спрямованості поезії Шев­ченка. Ці ідеї Куліша в наступні десяти­річчя будуть розвинуті і стануть визначаль­ними в ідеології українського буржуазного націоналізму.

Ганна Барвінок у ряді творів правдиво відбивала психологію жінки-селянки, зо­бражувала гірку жіночу долю, родинно-побутові взаємини. Разом з тим на її твор­чості позначилась ліберальна поміркованість, що виявлялася в ідеаліза­ції взаємовідносин селян і кріпосників, патріархального побуту, в розумінні народ­ності літератури переважно як фольклор­но-етнографічного орнаментування. У де­яких оповіданнях талановитого прозаїка О.Стороженка («Межигорський дід», «Дорош») поряд з правдивим відбиттям окремих явищ дійсності ідеалізуються патріархально-родинні звичаї, старшин­ський побут.

Майже в усіх українських белетристів цього періоду, хоча й меншою мірою, ніж у прозі 30-х рр., спостерігається співісну­вання принципів різних художніх систем, жанрово-стильовий синкретизм. Сентименталістські принципи характеристики персо­нажів та організації стилю наявні в зага­лом романтичних («Месть верховинця», «Страсний четвер» М.Устияновича, «Лю­ба-згуба» Ю.Федьковича) чи реалістичних («Хлопська дитина» Ф.Заревича) творах. В окремих оповіданнях і повістях ще наявні рецидиви бурлескної манери. Про­відним літературним напрямом у прозі 40 — 60-х рр. був реалізм, у взаємодії з яким одночасно розвивався романтичний напрям.

40 — 60-ті рр.— період найповнішого ви­явлення в прозі українського романтизму. Українська романтична проза, що розви­нулася після епохи романтизму в росій­ській прозі (20 — 30-ті рр. XIX ст.), не ста­ла провідною і творилася паралельно з реалістичною. Часто романтизм не вияв­лявся в «чистому» вигляді, а лише як тен­денція в художній системі реалістичного твору. У створених переважно на роман­тичних засадах, з прогресивних ідейних позицій казці-повісті Марка Вовчка «Кармелюк», казках «Невільничка», «Лимерівна» відбилися настрої революційної ситуа­ції початку 60-х рр.; тут з'являються яс­краві, героїко-романтичні образи винятко­вих людей, прославляються волелюбність, мужній, незламний дух борців проти со­ціальної несправедливості.

У романтично піднесеній манері Ю.Федькович зображує незвичайні події, сильних, вольових героїв, бурхливі при­страсті, подає барвисті етнографічні описи в повістях «Люба-згуба», «Серце не на­вчити» (1863). Для цих, тісно пов'язаних з народною поезією творів Марка Вовчка та Ю.Федьковича, як і для романтичних творів деяких інших письменників, харак­терні винятковість багатьох героїв, гіпер­болізація пристрастей, піднесеність тону, особлива емоційність стилю, що виражала­ся в яскравості, метафоричності мови. Ро­мантична природа їх виявляється й у хронологічній невизначеності зображуваних подій, відсутності прагнення до історичної точності. Винятковий герой найчастіше не має притаманних західноєвропейському ро­мантизмові рис індивідуалізму, романтич­ної розчарованості, чим твори українських романтиків значною мірою завдячують орієнтації на народні характери, генетич­ній спорідненості з фольклором, з його ду­хом колективної свідомості й соціального оптимізму.

Консервативні тенденції в українсько­му романтизмі представляють П.Куліш («Орися», 1844; «Гордовита пара», 1861; «Дівоче серце», 1862), X.Купрієнко (збір­ка «Малоросійські повісті й оповідання», 1840), О.Стороженко (твори зі збірки «Українські оповідання», 1863; незакінчена повість «Марко Проклятий»). Для час­тини творів цих та деяких інших авторів характерні романтично-піднесене, ідеалізо­ване зображення козацько-старшинського побуту, показ народних рухів як «стихій­но-руйнівного» явища, містицизм, замилу­вання патріархальщиною.

У другій половині 50-х — 60-х рр. XIX ст. в українській прозі, зокрема у творчості Марка Вовчка, А.Свидницького, починається розвиток критичного реалізму. Підступи до нього наявні уже в творах Квітки-Основ'яненка («Козир-дівка», «Сер­дешна Оксана»).

Новий етап у розвитку української ху­дожньої прози відкриває Марко Вовчок. Передові світоглядні позиції, застосування принципів критичного реалізму зумовили правдиве відтворення нею глибоких су­спільних антагонізмів, загострення й не­примиримості конфліктів між селянством і поміщиками. Реалістичні твори письмен­ниці звучали як безпощадний, безкомпро­місний вирок кріпосництву. Для творчого методу прозаїків-реалістів характерні по­глиблений соціально-аналітичний підхід до відображення суспільно-історичних явищ і процесів, розкриття соціально-психологічної природи людини, історизм. М. Добролюбов вважав «Народні опові­дання» Марка Вовчка важливім кроком до глибшого усвідомлення «великої ролі народних мас в економії людських су­спільств», тобто у виробничо-економіч­них суспільних взаєминах. Від критики окремих суспільних і людських вад проза переходить до викриття всього експлуата­торського ладу, активного його запере­чення.

Елементи соціального критицизму влас­тиві й творам Д.Мордовця («Солдатка», 1861), М.Чайки (Гуглинського) («Моска­лева правда», «Війт Семен», 1862), Митра Олельковича (Митрофана Миколайовича Олександровича) («Жидівська дяка», «Ан­тін Михайлович Ганський», 1861; «Три па­ни», 1862), Д. Мороза («Безталанна», 1862). Ці прозаїки «основ'яни» писали під впливом «Народних оповідань» і в жан­рово-стильовому плані склали своєрідну школу Марка Вовчка. Д. Мордовець ро­бить спроби вийти за межі селянської те­матики. В оповіданні «Дзвонар» засуджу­ються антипедагогічні прийоми навчання й виховання в бурсі, в сумних тонах зобра­жується гірка доля колишнього бурсака-невдахи. Оповідання «Солдатка» присвя­чене показу бідування, трагедії солдат­ської дружини. «Москалева правда» розробляє соціально-моральну тему згубної дії кріпосницьких порядків на селянську сім'ю, розтлінного впливу панської моралі. Оповідання «Війт Семен» ідейно спрямоване проти панства, представників місцевої влади.

Реалістична проза охоплює значні ма­сиви передреформеної й пореформеної дій­сності, відображаючи передусім найістот­ніші тенденції й закономірності народного життя. Проблема становища пригноблено­го трудового народу — основа сюжетних конфліктів більшості повістей та оповідань 50 — 60-х рр. XIX ст. Марко Вовчок у «На­родних оповіданнях», «Інститутці» змальо­вує широку картину життя кріпосного селянства, зокрема трагічну долю жінки-кріпачки, чий образ стає головним у твор­чості письменниці. Слідом за Шевченком Марко Вовчок заговорила від імені при­гнобленого народу, показала його соціаль­ні прагнення і психологію.

У романі А. Свидницького «Люборацькі» відтворнені трагічні для людини наслід­ки наступу нових соціально-економічних умов, змальовується життя сільського ду­ховенства, яке дедалі частіше потрапляє в поле зору письменників («Дяк», «Запис­ки причетника» Марка Вовчка). Не роз­робленою раніше в прозі була й тема сол­датчини, жовнірства, до якої тепер зверну­лися Марко Вовчок («Два сини»), Ю.Федькович («Сафат Зінич», «Штефан Славич» та ін.), Д.Мордовець («Солдат­ка»). Животрепетна й у передреформений час тема розорення «вільного»