2018-01-21
191
Характеристика парламентаризму- набуває завершеностi тiльки тодi, коли враховуються структура i органiзацiя, змiст компетенцiї i головнi напрями дiяльностi самих представницьких органiв.
У рядi країн, де верхнi палати повнiстю або частково формуються на основi виборчих процедур, встановленi однаковi строки повноважень обох палат. У Польщi, Румунiї, Хорватiї це чотири роки, в Чехії – чотири і шість рокiв.
Для членiв однопалатних парламентiв тривалiсть легiслатури встановлена, як правило, в межах чотирьох-п'яти рокiв. Прикладом може бути парламентська практика європейських країн. Чотирирiчний строк повноважень парламентiв визначений конституцiями Албанiї, Болгарiї, Грецiї, Естонiї та деяких iнших держав. На такий самий строк обираються депутати до нижнiх палат парламентiв ряду федерацiй, де верхнi палати повнiстю або частково формуються на невиборних засадах або де цей строк неможливо встановити через рiзнi умови виборiв депутатiв вiд окремих суб'єктiв.
П'ятирiчний строк повноважень прийнятий для парламенту Угорщини. Серед європейських країн тiльки в Латвiї парламент обирається на три роки. З цього можна зробити висновок, що в державно-полiтичному життi країн свiту сформувались оптимальнi пiдходи до перiодичностi скликань представницьких органiв.
|
|
|
Проте абсолютизувати вищерозглянутi риси парламентської побудови не слiд. Значення їх треба пов'язувати з бiльш загальними факторами, що супроводжують державно-правовий розвиток тiєї чи iншої країни. Зрештою форми парламентської органiзацiї та дiяльностi завжди наповнюються певним суспiльно-полiтичним змiстом.
На змiшанiй основi формуються верхнi палати i в деяких iнших країнах, де в рiзних спiввiдношеннях сполучаються вибори, призначення, а також замiщення депутатських мiсць за посадою або навiть за власним правом. В Хорватiї до обраного складу верхньої палати президент може ввести ще п'ять сенаторiв. Вiн призначає тих громадян, якi уславили батькiвщину видатними заслугами в рiзних сферах суспiльного життя.
Чисельнiсть парламентiв та їхнiх палат вiдбиває певнi закономiрностi. По-перше, кiлькiсний склад нижнiх палат практично завжди є бiльшим i навiть значно бiльшим, нiж у верхнiх палатах. По-друге, чисельнiсть нижнiх палат певною мiрою вiдповiдає кiлькостi населення тiєї чи iншої країни, хоча така залежнiсть вiдносна. До складу парламентiв Латвiї, Естонiї, Молдови i Словенiї входять вiд 90 до 101 депутата. Вiд 130 до 200 депутатiв мають парламенти або нижнi палати парламентiв Литви, Чехiї, Словаччини. Склад парламентiв (нижнiх палат) Албанiї, Болгарiї визначений у межах вiд 201 до 260 депутатiв.
1.
| 3. Порядок роботи парламентів |
| Для оцінки діяльності парламенту велике значення мають характеристики, віднесені до парламентської процедури. Г.Роберт визначав парламентську процедуру як сукупність правил і звичаїв, на підставі яких чиняться справи в англійському парламенті. Парламент здійснює свою діяльність у різних формах: на роздільних і спільних засіданнях палат, шляхом організації роботи постійних комітетів (комісій), діяльності депутатів у виборчих округах, через органи, що існують при парламенті тощо. Історично так склалось, що у світі діють два різновиди порядку роботи парламенту. Перший – сесійний – виник ще за часів установлення конституційних монархій. Під терміном сесія найчастіше розуміється період року, протягом якого парламент має право проводити засідання. Протягом року може скликатися більше однієї сесії. Початок і закінчення засідань, за загальним правилом, установлені за принципом осінь - весна. Другий тип порядку діяльності парламенту – постійний. Його називають системою “постійно діючих зборів”, оскільки з’являється можливість засідати протягом необмеженого періоду часу. В такому разі не існує юридичного поняття сесії, а використовується тільки термін легіслатура, тобто строк (термін), на який обирається даний парламент. Така система організації парламенту характерна для Словаччини. Пріоритетне значення при цьому надається регулюванню порядку скликання сесій (їх початку, закінчення і тривалості), а також розпуску парламенту. Розрізняються чергові і надзвичайні сесії. Скликання чергових сесій парламентів має три основних форми. Перша: для їх скликання не потрібен окремий акт глави держави чи уряду і парламент може засідати у будь-який час. Друга форма скликання сесій полягає в тому, що для цього необхідний акт глави держави. Набуває поширення й така форма скликання сесій, як нормативно-правова: початок і закінчення сесій визначається конституцією. Позачергові (надзвичайні) сесії можуть скликатися у разі необхідності главою держави на вимогу частини депутатів (в одних країнах – 1/3, в інших – 2/3, а в окремих – 2/3). На позачерговій сесії можуть обговорюватися тільки ті питання, для яких вони скликані. Конституціями і регламентами багатьох держав передбачається процедура розпуску парламентів і палат. Цей інститут існує в більшості монархічних і республіканських держав, за винятком президентських. Прерогатива розпуску палат (парламенту) належить главі держави, який здійснює цей акт після консультацій з прем’єр-міністром і головою палати. Основними правовими підставами для розпуску парламентів є: 1) неможливість сформування уряду; 2) повторне, або багаторазове висловлювання вотуму недовіри урядові протягом певного періоду часу (Угорщина); 3) несхвалення програми уряду (Литва); 4) неприйняття у встановлений термін запропонованого урядом бюджету (Естонія, Польща) та ін. Кворумом зветься та кількість членів зібрання, яка робить його повноважним вести справи і приймати рішення. Апріорі вважається, що якщо ніяких спеціальних постанов не прийнято з цього приводу, то кворумом будь-якого зібрання є проста більшість усіх його членів (50 % плюс один депутат). Для прийняття найбільш важливих ухвал (конституційних, органічних і фінансових законів, ратифікації міждержавних договорів, при позбавленні депутатських мандатів тощо) вимагається застосування принципу кваліфікованої більшості. Наступний етап – визначення порядку денного, покликаного розв’язати одну з основних проблем у роботі палат (парламенту) – нестачі часу. Сучасній конституційно-правовій практиці відомі декілька способів установлення порядку денного: а) урядом; б) керівництвом парламенту за погодженням із лідерами партійних фракцій; в) органом палати (парламенту). Такий спосіб характерний для більшості держав світу. У конституційному праві зарубіжних країн важливе місце посідає інститут голосування. Саме шляхом голосування виявляється думка більшості з обговорюваного питання, а відповідно до демократичних принципів думка більшості має переважаюче значення перед думкою меншості і стає обов’язковою для всіх. У конституціях і регламентах палат парламентів деяких держав ця більшість визначається від кількості обраних членів палати; в інших– від конституційного складу; в Естонії, Македонії, Словенії – від кількості присутніх на засіданні. З юридичної точки зору ці вимоги не мають під собою ніякого теоретичного обгрунтування, адже сила дії закону не залежить від того, небагато чи ж більше членів зібрання брали участь у його прийнятті. Скоріше це має політичний підтекст. Установлення таких “жорстких” умов для прийняття ухвал з певних питань треба розглядати як своєрідні “конституційні пастки”. |
|
|
|
|
|
|
