Політичні системи країн Вишеградської групи

Процес інституціювання політичної сфери та політичних ролей розпочався передусім інституціюванням системи державної влади, процедур її формування, системи представництва і захисту значущих соціальних інтересів суспільства. Нормативні зміни розпочалися прийняттям нових конституцій, запровадженням виборчих систем, визначенням нормативно-правового підґрунтя організації та діяльності політичних партій. Зазнала змін і структура політичної влади, оскільки опозиція отримала можливість доступу до прийняття рішень у нових інституціях, зокрема парламенту, тобто відбулося інституціювання опозиції.

Необхідність інституційних трансформацій у період демократичних транзитів передбачає конституціювання демократичного політичного режиму. Попри те, що в посткомуністичних країнах існували парламенти, а також формально обрані й відповідальні перед ними уряди, встановлення демократичного правління передбачає створення цілком нової системи зв’язків між законодавчою і виконавчою владами. Оскільки принцип розподілу влад як один з принципів побудови правової демократичної держави не піддавався сумнівам ані політичними елітами, ані громадськістю в країнах ЦСЄ, основна дискусія розгорнулася довкола вибору між концепціями демократії — парламентської або президентської. Окрім президентської й парламентської, існує ще одна модель демократії — змішана, якій притаманні в тому чи іншому поєднанні ознаки як парламентської, так і президентської.

У першій половині 90-х років ХХ ст. процес конституціювання політичних систем країн ЦСЄ переважно завершився. Залежно від обраної моделі демократії в конституціях цих країн визначено як процедуру формування, статус і повноваження гілок влади, так і закладено механізми стримувань і противаг в їх функціонуванні. Успішність у демократичних перетвореннях досягли країни Вишеградської групи: три з яких — Словаччина, Угорщина і Чехія обрали парламентську модель, четверта — Польща — парламентсько-президентську.

Нормативно-інституційний вимір політичних систем країн ЦСЄ відповідає ліберально-конституційній моделі демократії, за якою законодавча влада належить сформованим у результаті змагальних виборів парламентам, виконавча — урядам, а функції глави держави виконують президенти. Попри те, що парламенти в країнах ЦСЄ різняться за розмірами, структурою, способом вибору, а також компетенцією, сильні парламенти — передусім ті, які мають монополію законодавчої влади, самостійно формують і відкликають кабінет, а також не є надмірно фрагментованими. Якщо перші дві ознаки визначаються конституціями держав, то друга — типом функціонуючої партійної системи.

Основні нормативно-інституційні відмінності між парламентською і змішаною моделями демократії, запровадженими в країнах ЦСЄ, визначаються позиціями законодавчої й виконавчої гілок влади в процесі законотворення і в механізмах впливу на формування та функціонування урядів, що цілком відповідає типу легітимації гілок влади в моделях демократії європейських країн. Оскільки в Словаччині, Угорщині й Чехії лише парламенти обираються в процесі прямих виборів, їх конституційно визначені повноваження, порівняно з обраними парламентами президентами, є значно потужнішими і в законотворчому процесі, і в процесі формування урядів. Незважаючи на те, що у зазначених країнах президенти мають право відкладального вето, а президент Угорщини ще й виступає суб’єктом законодавчої ініціативи, їх реальний вплив на формування нормативно-правової бази в країні визначається розстановкою політичних сил у парламенті. Для відхилення внесених президентом в законопроект поправок і зауважень достатньо простої більшості голосів парламентарів. Більшої зваженості законодавчому процесу, за парламентської моделі демократії, надає принцип бікамералізму, запроваджений, зокрема, в побудові парламенту Чехії. За чеською конституцією сенат — верхня палата Національних Зборів — розглядає прийняті нижньою палатою законопроекти і має право повернути їх на повторний розгляд із зауваженнями та поправками. Після цього повноваження Палати представників обмежуються лише голосуванням за законопроект у редакції сенату. На відміну від президентів Словаччини, Угорщині й Чехії, президент Польщі обирається в процесі загальнонаціональних виборів і має значно потужніші позиції. Зокрема в законотворчому процесі, як і президент Угорщини, він виступає суб’єктом законодавчої ініціативи, проте реальна можливість для парламенту Польщі подолати вето президента є значно нижчою — для цього потрібна кваліфікована більшість голосів нижньої палати, яка становить 3/5 його конституційного складу.

За парламентської й змішаної моделі демократії, закріпленими в конституціях країн Вишеградської групи, наявні істотні відмінності в правосуб’єктності й процедурі формування органів державної влади. В усіх країнах парламентський спосіб формування уряду полягає в тому, що парламент безпосередньо здійснює відповідні процедури, деталізація яких зазвичай визначена в спеціальному законі. Проблема формування уряду постає у двох випадках — закінченні конституційного терміну діяльності парламенту, перед яким складає повноваження діючий уряд, і у разі відставки уряду. Конституції держав з парламентською і змішаною формами правління встановлюють дві процедури формування виконавчої гілки влади — англосаксонську й континентальну. Попри те, що вони обидві засновані на спільних діях парламенту і глави держави при створенні уряду, характер і послідовність їхніх дій відмінні. У країнах Вишеградської групи конституціями визначено застосування континентальної моделі, за якою передбачається участь у формуванні уряду як парламенту, так і президента, проте необхідною є інвеститура новосформованого уряду парламентом. Після призначення глави уряду він у встановлений законом термін повинен представити парламенту склад уряду або подати урядову програму, або здійснити обидві процедури. Вважається, що уряд отримав інвеституру лише у разі схвалення програми парламентом. Так, в Угорщині главу уряду обирає парламент за пропозицією президента. Водночас це означає прийняття парламентом урядової програми. У Чехії президент призначає прем’єр-міністра, а за його поданням — склад уряду, який не пізніше як у 30-денний термін має порушити перед палатою депутатів питання про довіру. У Польщі процедура формування уряду розпочинається з призначення президентом прем’єр-міністра, за його поданням — членів уряду, а наступним кроком є представлення сейму урядової програми новопризначеним прем’єр-міністром. І лише у разі схвалення програми простою більшістю голосів депутатів уряд вважається сформованим.

Конституційні повноваженя парламентів і президентів у країнах Вишеградської групи засвідчуютьє, що ступінь їх впливу на формування системи влади істотно різниться. Самі потужні повноваження стосовно президента має парламент Словаччини — голосуванням кваліфікованою більшістю в 3/5 конституційного складу парламент може усунути президента з посади. В Угорщині та Чехії розподіл обсягу конституційних повноважень між парламентами та президентами також перетворює останніх на суто символічні фігури. Їх вплив на політичні процеси може посилюватись або особистою харизмою, як це відбувалося під час президентства В. Гавела в Чехії чи А. Гьонца в Угорщині, або у разі, коли жодна з політичних партій не має більшості в парламенті і для формування уряду неминучим є узгодження позицій між ними. Водночас, на противагу словацькому, усунення чеського й угорського президентів від влади можливе лише через процедуру імпічменту. Щодо парламентсько-президентської моделі, то досвід Польщі засвідчує досягнення відносної рівноваги повноважень парламенту і глави держави — останній має істотні важелі впливу на законодавчий процес, на силовий блок кабінету міністрів завдяки головуванню в Раді національної безпеки і на функціонування уряду за закріпленим в 141 статті 5 розділу польської конституції правом скликати Раду Кабінету, визначати порядок денний її засідання й головувати на ньому. Проте істотним для характеристики конституційних повноважень президентів країн Вишеградської групи є те, що вони позбавлені права втручатися в конфлікт між парламентом і урядом.

Щодо ефективності сильної президентської влади в демократичних країнах ЦСЄ. Мінливість політичної сцени в умовах політичних транзитів ускладнює встановлення політичних інституцій, які стабільно функціонують і які підтримують усі впливові політичні сили. Брак демократичної традиції, перебування в стані війни (Хорватія) або фрагментованість партійної системи (Польща до 1993 р.) формує потребу в сильній президентській владі, здатній узяти на себе відповідальність за перебіг процесу здійснення демократичних реформ при забезпеченні необхідного рівня стабільності. З одного боку, з наданням президенту таких повноважень пов’язуються очікування на забезпечення соціально-економічної та політичної стабільності. З другого — запровадження змішаної моделі демократії з потужними конституційно визначеними повноваженнями президента свідчить про нерозвиненість громадянського суспільства і слабкість політичних партій, нездатних до такої консолідації, яка б забезпечувала мінімальний рівень стабільності. Домінування виконавчої влади у змішаній моделі демократії призводить до надзвичайно жорсткої боротьби за посаду президента і максимальної концентрації для перемоги фінансових, електоральних і медійних ресурсів. У гетерогенних суспільствах це особливо небезпечно, оскільки перманентно відновлюються або й поглиблюються наявні лінії соціально-економічного, політичного, етнокультурного, конфесійного розколу.

В політичній діяльності домінують стратегії, що орієнтовані на реалізацію власних концепцій і не сприяють формуванню культури суспільної злагоди. Суспільство зазнає періодичних, але досить відчутних потрясінь під час розгортання передвиборчих кампаній. Закладена в цій моделі правління потенційна можливість посилення виконавчої влади та її домінування над законодавчою і судовою містить реальну загрозу встановлення авторитарного правління. Проте еволюцію змішаної форми правління саме у такому напрямі розвиток європейських демократій не доводить. Про це свідчить еволюція польської моделі демократії. У міру концентрації партійної системи і формування досить потужних політичних сил право- та лівоцентристського спрямування, розвитку інституцій громадянського суспільства відбулося поступове посилення позицій парламенту і звуження повноважень президента.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Політичні системи країн Вишеградської групи: досвід трансформації [Електронний ресурс]. – Режим доступу до документа:

http://www.niisp.org/vydanna/panorama/issue.php?s=gpgs3&issue=2006_1

2. Парламенти країн ЦСЄ [Електронний ресурс]. – Режим доступу до документа:

http://www.pravo.vuzlib.net/book_z175_page_26.html

3. Конституційне право зарубіжних країн - Георгіца А.З. [Електронний ресурс]. – Режим доступу до документа:

http://lection.com.ua/pravo/kpzk/poryadok-roboti-parlamentiv-parlamentska-protsedura-u-zarubizhnih-krayinah-konstitutsiyne-pravo-zarubizhnih-krayin

4. Арановський К. В. Государственное правозарубежных стран: Учебник для вузов. – М.,1998.

5. Конституционное право зарубежных стран. – М., 1998.