Основні риси античної філософії

Філософія як самостійна галузь знань виникла в стародавньому грецькому суспільстві

Засновником античної філософії вважається Фалес (624–547 pp. до н. е.) із Мілета. Він першим поставив завдання виявити єдине, основоположне начало розмаїтого світу, що дається людині в її відчуттях. Таким началом він вважав воду. В епоху панування міфологічного світогляду зведення якісного різноманіття речей до єдиної субстанції вимагало глибини та сміливості думки. Визнання як першооснови, єдиного першоначала чогось предметного, матеріального дає змогу стверджувати, що філософія зароджується як матеріалістичний погляд на світ.

Античні філософи прагнули вирішити проблему збагнення мінливості, плинності буття. Антична філософія, як вважають, створювалася на основі математичних, астрономічних, фізичних знань, перенесених зі Сходу та на основі перетвореної давньогрецької міфології. Це обумовило схожість з Східною філософією:

споглядальний характер філософських вчень;

матеріально - чуттєвий космологізм;

пантеїзм в розумінні природи.

До рис античної філософії відносять також синкретичне сприйняття та розуміння світу, ДОЛЯ розглядається як абсолютна необхідність та прообраз вічності.

Мілетська школа (Геракліт, Парменід, піфагорейці, елеати, атомісти)

Геракліт (із Ефеса) стверджував, що всі предмети, а також душа людини походять з одного начала – вогню, – тому що вогонь найбільш рухливий, мінливий, безперервно плинний. Геракліт вперше свідомо розробляє діалектичний погляд на світ і справедливо вважається засновником античної діалектики. Але його діалектика натуралістично-космологічна і споглядальна. Він не доходить до розробки діалектики мислення, діалектики понять. Його заслуга – утвердження діалектичного погляду на природний світ.

Давньогрецька філософія - це спосіб світорозуміння в якому інтегрується природа та людина, природа та боги. Основними проблемами натурфілософії є: проблеми буття, походження світу та природи, її початків, визначення природи людини через природу космосу, вивчення проблем космічної гармонії, якій має відповідати гармонія людини. Для філософії характерним є перехід від міфу до логосу, естетичне, зорове, чуттєве сприйняття світу, пантеїзм (боги є узагальненням відповідних областей природи)

Піфагорейці. Піфагор першим перетворює емпіричну математику на теоретичну. Найвищою мудрістю є число. Поняття космос є впорядкованим явищем, сутністю речей є кількісні відносини.

Софісти. Філософія у розумінні Сократа не спостереження за природою, а вчення про те, як жити. Оскільки життя - це мистецтво, то головному практичному питанню філософії має передувати питання про сутність знання. Знання Сократ розуміє як знаходження загального для цілого ряду речей. Тобто знання - це поняття про предмет, яке досягається шляхом визначення поняття. Для з’ясування та визначення понять Сократ користувався методом, який отримав назву діалектичного. Діалектика - значне досягнення філософії Сократа. Це діяльність вчителя філософії, який викладав свої вчення лише усно, в формі бесіди або суперечки, за особливим, характерним для нього методом. Саме цей метод мають на увазі говорячи про діалектику Сократа. Це питання, які ставив Сократ перед своїм слухачем або співбесідником і подальші відповіді Сократа, які зазвичай містили його заперечення та критику запропонованого співбесідником визначення, а також подальше уточнення або деталізацію початкового питання.

5. Характеристика основних рис філософії середньовіччя

Теоцентризм (грец. Theos — Бог + лат. Centrum — центр кола) — філософська концепція, в основі якої лежить розуміння Бога як абсолютного, досконалого, найвищого буття, джерела всього життя і будь-якого блага. При цьому основою моральності служить шанування Бога і служіння йому, а наслідування і уподібнення Йому вважається вищою метою людського життя.

Найпоширенішим теоцентризм був у Середні віки.

Креаціонізм (англ. creationism) — віра в те, що світ, людина та різні форми життя на Землі створені вищою, надприродною силою. Креаціонізм не є цілісною доктриною — існує багато різновидів креаціонізму з різними уявленнями про час акту творіння та різним ставленням до сучасних наукових поглядів на біологічну та геологічну еволюцію.

Провіденціалізм (від лат. providentia «провидіння») — релігійно-філософське спрямування, згідно з яким розвиток суспільства, джерела і рушії його просування та кінцева мета загалом визначаються таємними, зовнішніми у відношенні до історичного процесу силами — провидінням (Богом).

Есхатологія (грец. ἔσχᾰτον, «кінець») — розділ теології і філософії, що складає систему поглядів і вірувань про кінець світу, а також про долю людства і Всесвіту після нього. Есхатологічні уявлення присутні в багатьох релігійно-філософських і світоглядних системах Землі. Іудаїзм, християнство та іслам мають власну есхатологічну концепцію: «страшний суд».

 

Виникненню середньовічної філософії передував ряд змін не тільки у сфері економічно-політичних відносин, а передусім у світоглядній орієнтації тодішнього суспільства. Розвиток монотеїстичної релігійності призвів до перемоги християнства, яке й стало пануючою ідеологією.

А християнство, як і будь-яка інша ідеологія, прагнуло знайти філософське обґрунтування своїх основних ідей.

Середньвічна філософія ділиться на два періуда:патристика і схоластика.

Першою спробою філософського обґрунтування християнства була патрістика. Це був визнаний офіційною церквою напрямок у філософії, який розроблявся "батьками церкви". До них належать: Афанасій Олександрійський, Василь Великий, Григорій Нісський, Григорій Назіанзін, Амвросій Медіоланський, Августин Блаженний, Іоанн Дамаскін та ін.

 

Одним із найбільш яскравих представників патрістики був єпископ із Гіппона (Північна Африка) Августин, якого католицькі богослови нарекли ще й ім'ям Блаженний. Августин вважав, що філософія поза богослов'ям – ніщо. Воюючи з "язичеством", як він називав античну філософію, Августин намагався розгорнути християнську теологічну систему на основі неоплатонізму. Платонівські "ідеї" перетворюються в Августина в "думки творця перед актом творіння", а "надчуттєвий світ" – в ієрархію християнського неба із Богом на чолі. При цьому небесна ієрархія визначає ієрархію земного соціального існування. Августин пропагував доктрину всезагального, наперед визначеного існування. Бог, вказує Августин, наперед визначає долю людини, незалежно від її вчинків: одні люди йдуть до "спасіння", інші до пекельних мук. Людська воля, за Августином, – сліпа зброя волі Бога.

Видатним представником середньовічної схоластики є Фома Аквінський (1225–1274). Народився поблизу Неаполя (Аквіно), отримав ґрунтовну освіту, викладав у Парижі, Болоньї. Фома намагався поставити філософію на службу релігії, одночасно проводячи розмежування між філософією і релігією, між знанням і вірою, доводячи можливість гармонії між знанням і вірою, а також необхідність їх співіснування. Відповідно він розрізняв істини розуму і одкровення.

Для нього це були найвищі істини, які недоступні свідомості і можуть бути досягнуті тільки через віру. Таким чином, Фома виступає, з одного боку, проти Тертулліана: "Вірю, тому що абсурдно", який відкидав значимість розуму у справах віри, а з іншого боку, підтримує Абеляра, який доводив, що релігійні догми не мають суперечити розуму, погоджуючись з ним. Принцип гармонії розуму і віри, свідчить, що істина, яка пізнається розумом, не має суперечити істині одкровення. Критикуючи попередні світоглядні системи, Фома стверджував, що світовий рух передбачає першорушія, причинний зв'язок – першопричину, а цілеспрямованість у світі – мету.

Фома – поміркований реаліст, він вважав, що загальні поняття первинні щодо речей; виступав проти крайнього реалізму, який вів до пантеїзму. Він намагався створити енциклопедично-теологічну систему, яка б могла відповісти на всі питання, що висувалися його часом. Вся філософія Фоми була спрямована на збереження і зміцнення влади католицької церкви.

За своїми політичними поглядами Фома переконаний монархіст. Він вважав государя не тільки правителем, а й творцем держави. Верховну волю папи, його владу він розглядав як "Божу волю", а самого папу як "намісника" Бога. Він рішуче виступав проти соціальної нерівності людей.

На сучасному етапі розвитку філософії його вчення трансформувалось у філософську течію "неотомізм".

 

6. Відродження

Філософія цього періуду (Леонардо Давінчі, Мікеланджело, Петрарка, Макіавелі,Мор)

Епоха відродження розпізнають як відродження античної культури і в першу чергу це відношення до людинни як до «планети серед інших планет»-(дивіз відродження).

 

В реальності культура Ренесансу відрізняється від античної, залишаючи середньовічні традиції та обумовлює систему цінностей ідолами античності

Основними рисами філософії відродження є поняття антропоцентризму(людина центер всього буття) і гуманізм.

Антропоцентризм проявляється в наступному:

*філософи представляли людину не тільки як тілесна і/або природна істота,але і як творець самого себе;

*людина як творець самого себе може врятувати себе сама тобто необхідність Божествиної благодаті;

*філософія представляє інженера і художника як наслідувача Божественої мудрості. Формується культ людини-творця. Цей культ переходить в інші сфери життя.

*багато понять науки,канони живописі та інших законів переосмислюється виходячи із антропоцентризму.

*вище понад усе є своєрідність і унікальність індивідума. Оригінальність – це ознака великої особистості.

Гуманізм епохи відродження полягало у тому що кожна людина така ж як і «ти» не гірша,але при цьому кожній людині притаманна своєрідність.

Філософ Ортега- і-Гассет охарактеризував цю епоху як «століття натовпів»

 

Мислителі Відродження прагнули пояснити існування єдиного, нескінченного, матеріального світу з нього самого, незалежно від зовнішньої потойбічної сили, божества. Мислителі Відродження ставили і вирішували найважливіші філософські проблеми у формі натурфілософії (Бруно, Кампанелла, Парацельс), філософії природи, розробляли проблему матерії, виникнення і знищення, руху і розвитку. Але паралельно з філософією природи починає розвиватися нове природознавство, що реалізовує радикальну переоцінку старих традицій і передумов. Воно приносить ряд епохальних відкриттів і стає одним з найважливіших джерел нової філософії. Серед представників цього напряму слід вказати Миколу Коперника, Йоганна Кеплера і Галилео Галілея. Микола Коперник створює геліоцентричну систему (руйнуючи древні і середньовічні уявлення про центральне положення Землі у Всесвіті), Йоганн Кеплер будує теорію про закономірності руху планет на основі математики, а Галилео Галілей шляхом експериментальних досліджень робить ряд відкриттів, з допомогою який уперше точно і строго формулює фізичні закони. Нова наука, що формується на принципах цих мислителів знаменує собою остаточний відхід від старих традицій як теологічного пояснення, заснованого на авторитеті Священного писання, так і натурфилософского або метафізичного пояснення, заснованого не на експерименті, а на умогляді (аристотелизм).

 

 

7. Новий час

Філософія Нового часу – це початок західноєвропейської класики

Термін "Новий час" такий же умовний, як і термін "Відродження". Вживаючи його, ми матимемо на увазі час зародження і утвердження нового суспільного устрою – буржуазного, який висуває і обґрунтовує нові цінності й засади людського буття у порівнянні з феодалізмо. Машинне виробництво, яке поступово витісняє ремесло, потребувало розвитку точних знань про закономірності природи. Внаслідок цього перед суспільством постала проблема розробки методів, шляхів і прийомів вивчення природи. На цій основі формуються у філософії XVII століття два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм.

Першим філософом Нового часу, засновником емпіризму вважається ФренсісБекон (1561–1626). За політичними поглядами він був ідеологом буржуазії.

Го­лов­ним зав­дан­ням фі­ло­со­фії Френ­сіс Бе­кон вва­жав фор­му­ван­ня ме­то­ду на­у­ки – піз­нан­ня при­ро­ди і ово­ло­дін­ня нею си­ла­ми усіх на­ук – під­ви­щен­ня вла­ди лю­ди­ни над при­ро­дою, тоб­то на­у­ка ма­ла ста­ти не са­мо­ціллю, а за­со­бом. У ві­до­мо­му афо­риз­мі «Знан­ня – це си­ла» са­ме і під­крес­лю­єть­ся прак­тич­на спря­мо­ва­ність на­у­ки. Але для то­го, щоб ово­ло­ді­ти при­ро­дою і пос­та­ви­ти її на служ­бу лю­ди­ни, не­об­хід­но прин­ци­по­во оно­ви­ти на­у­ко­ві ме­то­ди дос­лі­джен­ня. Бекон розрізняє два види дослідів: плодоносні та світлоносні. Плодоносними він називає досліди, мета яких – принесення безпосередньої користі людині, світлоносними називає ті, мета яких – пізнання законів, явищ і властивостей речей. Але ці знання повинні ґрунтуватися на фактах і від них іти до широких узагальнень. Такий метод має назву індуктивного

 

Індукція (від лат. induktio – наведення) – форма умовиводу, за якої на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення. Френсіс Бекон вважав, що метод індукції може дати достовірне знання тільки тоді, коли свідомість буде звільнена від помилкових суджень ("ідолів", "привидів"). Таких ідолів Бекон поділяє на чотири групи: "ідоли роду", "ідоли печери", "ідоли площі", "ідоли театру". "Ідоли роду" – це перешкоди, зумовлені спільною для всіх людей природою, недосконалістю самого людського розуму; "ідоли печери" – спотворення, джерелом яких є індивідуальні особливості розуму індивідів; “ідоли площі” – перешкоди, що виникають внаслідок спілкування між людьми; “ідоли театру" – перешкоди, породжені сліпою вірою людей в авторитети, стародавні традиції, хибні думки. Лю­ди­ні звіль­ни­ти­ся від та­ких ідо­лів-по­ми­лок ду­же важ­ко, по­вин­на до­по­мог­ти фі­ло­со­фія. Твор­чість Френ­сі­са Бе­ко­на мала ве­ли­кий вплив на роз­ви­ток фі­ло­со­фії та на­у­ки. Од­нак Френ­сіс Бе­кон ро­бив над­то ве­ли­кий ак­цент на ем­пі­рич­них ме­то­дах дос­лі­джен­ня, не­до­о­ці­ню­ю­чи роль ра­ці­о­наль­но­го мо­мен­ту в піз­нан­ні людини та навколишнього світу.

Основоположником раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт (1596–1650), латинізоване ім'я – Ренатус Картезіус. Характерною рисою філософського світогляду Декарта є дуалізм

Він припускав існування двох незалежних одна від одної субстанцій – матеріальної та духовної. Основною властивістю матеріальної субстанції є протяжність, а духовної – мислення. Матеріальну субстанцію Декарт ототожнював з природою і вважав, що все в природі підкоряється суто механічним законам, які можуть бути відкриті за допомогою математичної науки – механіки. Декарт кінцевою метою пізнання вважав панування людини над природою, відкриття та винайдення технічних засобів та удосконалення самої природи людини. Для досягнення цієї мети Декарт висуває відомий "метод сумніву", що є вихідною тезою в отриманні достовірного знання.

На завершення Р. Декарт підкреслює практичну спрямованість нової наукової методології, вищою користю якої є сприяння тому, щоб "...зробитися господарями і володарями природи".

 

8.Кордоцентризм

Кордоцентризм (від лат. «кордос» - серце) — розуміння дійсності не стільки мисленням («головою»), скільки «серцем» - емоціями, почуттями, внутрішнім, «душею»;

У вузькому значенні український кордоцентризм є теорією тотожності людської і духовної реальності. В ній людське зводиться до духовного і духовне висувається на перший план. Його можна також кваліфікувати як вчення про перевагу, по-перше, ірраціональної спільноти (населення села чи хутора) над раціональною спілкою (населенням міста), по-друге, духовного досвіду (містичного переживання,інтуїтивного осягнення) над логіко-дискурсивним мисленням.

Однією з головних ідей філософії Сковороди була ідея так званої сродної праці. З дитячих років, ще юнаком, майбутній філософ та письменник звик допомагати своїм батькам. Щастя, що ця допомога давала йому справжнє задоволення, бо його батьки — звичайні селяни — змогли вказати дитині на те задоволення, яке може приносити праця заради власного добробуту. Пізніше усе пережите в дитинстві Г. Сковорода висловив у своїх творах, та власній філософській теорії. Він навчав, що кожна людина має працювати. Бо ледарювання призводить до деградації насамперед духовної, воно ніби уповільнює життя людини, робить його беззмістовним та безбарвним. Тільки праця в змозі позбавити людину песимізму, нудьги та сірості. Але ця праця має відповідати покликанню людини, найтоншим порухам людського серця.

У філософсько-теософській системі Г.Сковороди, зазначає автор дослідження, стверджується, що безперервне самопізнання людини, її серця, ведуть до пізнання Біблії – вчення про серце, а далі до народження істинної людини.

Основні засади «філософії серця» П. Юркевич виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого» [6], де подано цілісну філософсько-антропологічну концепцію про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Мислитель запропонував оригінальний і нетиповий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність, який не вписувався ні в матеріалістичні, ні ідеалістичні антропологічні теорії того часу

Спираючись на авторитет Святого Письма, П. Юркевич відстоює погляд на серце як осередок духовного життя, яке визначає сутність людської особистості:
- «Серце є хранитель і носій усіх тілесних сил людини» [6, с. 69];
- «Серце є осереддя душевного й духовного життя людини» [6, с. 69];
- «Серце є вмістилищем всіх пізнавальних дій душі» 6, с. 70];

Таким чином, тлумаченню поняття «Серце» в філософії П. Юркевича відводиться особливе місце. Лише серце, є осередком духовного і душевного життя кожної людини, лише воно формує її індивідуальність і неповторність.

Так, Г.Сковорода у своїх інтерпретаціях біблійних текстів вів мову лише про духовне серце, а П.Юркевич говорив не тільки про духовне, але й про фізичне серце. Причому він наголошував, що біблійне серце – це і фізичне, і духовне серце.

 

 

9.Філософія Просвітництва “Знання - світло”

. У другій чверті XVIII ст. у Франції сформувався широкий і могутній рух, який дістав назву Просвітництво. Він не був тільки політичним чи філософським явищем, хоч філософія, особливо матеріалістична, відігравала в ньому важливу роль. Просвітництво об'єднало всіх прогресивно мислячих представників "третього стану": юристів, філософів, буржуазію, природознавців. Просвітники критикували феодальний лад та його культуру, вимагали встановлення нових, прогресивних суспільних порядків, виступали на захист народних мас, за їх право на освіту і культуру. Вони вірили в людину, в її розум і високе покликання. У цьому просвітники продовжували гуманістичні традиції Відродження. Це була філософія «вільнодумства» коли когось в той час називали «філософом» то в буденному значенні це означало те ж, що й вільнодумець.

Основні характеристики філософії просвітництва:

- впевненість у могутності людського розуму і в корисності освіти і просвітлення;

- впевненість в безмежному прогресі людства на шляху розуму і просвітлення;

- розуміння науки як знання яке дає практичну користь;

Класичним філософом французького Просвітництва був Вольтер. Головне завдання своєї філософії Вольтер вбачає в розвінчуванні релігійної догматики, що заважає людям будувати щасливе життя, культивуючи неуцтво, неосвіченість, фанатизм, брехню. У філософії природи Вольтер - послідовник Ньютона. Він розвинув ідею загальної закономірності природи, а також відстоював перевагу принципу причинної зумовленості її явищ перед принципом доцільності.

У теорії пізнання Вольтер прагнув поєднати сенсуалістичний емпіризм з деякими елементами раціоналізму. Основою для нього була теза про походження всіх знань із відчуттів. Одночасно він стверджував, що існує ще й абсолютне знання - логіко-математичне, і знання, яке стосується моралі.

Вольтер обґрунтував ідею рівності людей, і цю рівність розумів як рівність політичну, рівність перед законом і правом. Соціальну та майнову нерівність він розглядав як умову соціальної рівноваги і морального розвитку суспільства.

Молодшим сучасником Вольтера був Жан Жак Руссо (1712-1778). Центральна проблема творчості Руссо - нерівність між людьми та шляхи її подолання. Саме цьому питанню присвячено працю "Роздуми про походження і основи нерівності між людьми" (1755). Руссо досліджував виникнення майнової та соціальної нерівності людей і прагнув знайти шляхи її ліквідації. Він вважав, що нерівність між людьми не споконвічна, у її виникненні винна приватна власність. На думку Руссо, первісне людське суспільство перебувало у природному стані і людина була істотою самодостатньою, матеріально незалежною від інших людей. Приватна власність, яка виникає внаслідок суперечностей між інтересами людей, приводить до несправедливості.

Епоха Просвітництва залишила відчутний слід у філософській думці. І сьогодні у багатьох філософських підходах можна простежити колишні ідеї європейського просвітництва, адже потяг до вивчення і розвитку прекрасного в людині, явище вічне

 

10.Класична німецька філософія

Класична німецька філософія – розвиток німецької філософії, що охоплює період кінця XVIII – першої половини XIX ст. Для неї характерні такі основні риси:

– відродження діалектичної традиції;

– перехід від суб'єктивного ідеалізму до об'єктивного на основі діалектичної методології;

– критика традиційної метафізики і прагнення подати філософію як систему наукового знання;

– звернення до історії як філософської науки і застосування Гегелем діалектичного методу в дослідженні історії.

Німецька класична філософія не мала єдиного напрямку. Кант був дуалістом, Й. Фіхте – суб'єктивним, а Ф. Шеллінг і Г. Гегель – об'єктивними ідеалістами, Л. Фейєрбах – матеріалістом. Але їх об'єднувало те, що стрижневим принципом розвитку німецької класичної філософії було дослідження форм всезагальності.

І. Кант ставив питання: як можливі в математиці, природознавстві, філософії теоретичні положення, що мають всезагальне і необхідне значення, Згідно з І. Кантом всезагальність і необхідність положень науки і філософії не залежать ні від сваволі суб'єкта, що пізнає, ні від досвіду. Всезагальність і необхідність повідомляються знанню апріорними (не залежними від досвіду, додосвідними), всезагальними і необхідними формами чуттєвості і розсудку. Це твердження неминуче веде до агностицизму, оскільки форми, властиві суб'єкту, який пізнає, і які слугують йому для синтезу чуттєвих даних, не можуть бути зараховані до об'єктивної реальності, яка існує незалежно від людської чуттєвості і розсудку. Цю об'єктивну реальність Кант визначає як непізнавану "річ у собі".

Апріорне, тобто всезагальне і необхідне в нашому знанні, вживається, за І. Кантом, лише для синтезу чуттєвих даних. Апріорними формами чуттєвості, стверджує І. Кант, є простір і час, а апріорними категоріями розсудку – дванадцять категорій, які входять у чотири групи (кількість, якість, відношення, модальність).

У зв'язку з аналізом апріорних форм мислення Кант ставив питання щодо необхідності створення нової трансцендентальної логіки, яка відрізняється від звичайної, формальної логіки. Цим він поклав початок розвитку діалектичної логіки.

І. Кант розмежовує розсудок та розум. Якщо розсудок обмежується категоріальним синтезом чуттєвих даних, то розум за своєю природою прагне до того, щоб вийти за межі досвіду й осягнути абсолютне. Це прагнення також має бути предметом вивчення трансцендентальної логіки, а саме трансцендентальної діалектики.

Філософія природи Ф. Шеллінга мала прогресивне значення, але згодом вона перетворюється у так звану філософію міфології й одкровення, де він виступає не лише проти своєї філософії природи, а навіть проти своїх ранніх поглядів на релігію. Він відкидає тепер будь-яку критику Біблії як шкідливий і помилковий раціоналізм.

Видатним представником німецької класичної філософії є Гегель. Мислення, за Г. Гегелем, – є не суб'єктивна, людська діяльність, а незалежна від людини об'єктивна сутність, першооснова, першоджерело всього, що існує: природи, людини, всесвітньої історії.

Мислення "відчужує" своє буття у вигляді матерії, природи, яка являє собою "інобуття" цього немовби об'єктивно існуючого мислення.

Прагнучи послідовно провести принцип тотожності буття і мислення, Гегель розглядає мислення ("абсолютну ідею") як процес пізнання, що безперервно розвивається від одного ступеня до другого, більш вищого. Тобто, абсолютне мислення є не тільки початком, а й змістом, що розвивається, всього існуючого. Вищим ступенем розвитку "абсолютної ідеї є "абсолютний дух" – людство, людська історія.

Мислення, за Г. Гегелем, порівняно з чуттєвим сприйняттям, є вищою формою пізнання зовнішнього світу. Ми не можемо чуттєво сприймати, наприклад, те, чого вже немає (минуле), те, чого ще немає (майбутнє). Але згідно з його концепцією тотожності буття і мислення мислення і наука пізнають свій власний зміст, і пізнання виявляється самопізнанням духу, тобто самопізнання є "абсолютною ідеєю" (проявом якої є наука) внутрішньо властивого їй змісту.

Основними складовими філософії Гегеля є логіка, філософія природи і філософія духу