Визначити й описати функції та форми контролю та оцінювання знань учнів

Обов'язковим компонентом навчально-виховного про­цесу у школі є контроль знань, умінь і навичок, тобто пере­вірка його результативності.

Головною метою контролю є забезпечення ефективності фор­мування знань, умінь, навичок учнів, використання їх на практиці, стимулювання навчальної діяльності учнів, формування у них прагнення до самоосвіти.

Елементами контролю знань учнів є: перевірка — вияв­лення рівня знань, умінь та навичок; оцінювання — вимірювання рівня знань, умінь і навичок; облік — фіксування результатів у вигляді оцінок у класному журналі, щоден­нику учня, відомостях.

Контроль виконує такі функції: а) освітню (навчаль­ну), яка є корисною для всього класу. Слухаючи змістовну відповідь товариша, учні звіряють з нею свої знання, став­лять запитання, доповнюють її, що сприяє повторенню та систематизації їхніх знань, учні слухають доповнення вчителем неповних відповідей, учень, який відповідає перед класом, повторює вивчений матеріал, ви­конує практичні завдання, закріплюючи знання, вміння і навички, краще усвідомлює навчальний матеріал; б) ви­ховну, оскільки очікування перевірки спонукає учня ре­гулярно готувати уроки. Перевірка й оцінювання знань допомагають учневі самому оцінити свої знання і здібнос­ті; в) розвиваючу — в процесі навчання в учнів розвивається логічне мислення, мовлення, пам'ять, уява, увага; г) діагностичну — кон­троль забезпечує виявлення успіхів і недоліків, встановлення причин і шляхів їх усунення, окреслення заходів, спрямованих на поліп­шення успішності; ґ) стимулюючу — схвалення успіхів учня сприяє розвитку в нього спонукальних моти­вів до навчання; д) оцінювальну — об'єктивна оцінка знань, умінь і навичок учнів сприяє кращому навчанню; є) управлінську — на основі контролю визначається стан успішності учнів, що дає змогу запобігти неуспішності або подолати її.

За місцем у навчальному процесі розрізняють поперед­ній, поточний, періодичний, підсумковий види контролю.

Попередній контроль – перед вивченням нової теми або на початку уроку, семестру для з'ясування загального рівня підготов­ки учнів з предмета, щоб намітити організацію їх навчаль­но-пізнавальної діяльності. Поточний контроль – спостере­ження вчителя за навчальною діяльністю учнів на уроці. Метою його є отримання оперативних даних про рівень знань учнів і якість навчальної роботи на уроці, оптимізація управління навчальним процесом. Періодичний (тематичний) контроль – ви­явлення й оцінювання засвоєних на кількох попередніх уроках знань, умінь учнів з метою визначення, наскільки успішно вони володіють системою знань, чи відповідають ці знання програмі. Різновидом періодичного є тематич­ний контроль, що полягає у перевірці та оцінюванні знань учнів з кожної теми і спрямований на те, щоб усі належно засвоїли кожну тему. Така система дає змогу усунути еле­менти випадковості при виведенні підсумкових оцінок, що трапляється, коли вчитель орієнтується лише на поточний контроль.

Підсумковий контроль здійснюється наприкінці семестру або навчального року. Підсумкову оцінку за се­местр виставляють за результатами тематичного оціню­вання, за рік — на основі семестрових оцінок.

Змістом перевірки рівня навчальних досягнень учня має бути не тільки виявлення суми засвоєних знань, умінь та навичок, а й сформованість компетенції, тобто загальної здатності, що ґрунтується на набутих завдяки навчанню знаннях, досвіді, цінностях, здібностях.

Ефективність контролю залежить від часу проведення контрольних занять, їх частоти й послідовності; характеру й форм самостійної роботи учнів (індивідуальна, групова, фронтальна); використання дидактичних і технічних засо­бів навчання; поєднання методів контролю і самоконтролю (усна, письмова, графічна, практична, тестова, програмо­вана перевірка); фіксування й оформлення даних контролю процесу навчання. Ефективність контролю забезпечується дотриманням таких вимог: а) індивідуальний характер контролю успішності. Пе­редбачає виявлення знань кожного учня, його успіхів чи невдач; б) систематичність контролю: привчання учнів систематично виконувати уроки; систематичне опитування за допомогою самостійних міні-завдань; особлива увага слабшим учням, спонукання їх до пізнавальної діяльності на всіх етапах уроку.

80. Розкрити зміст принципів виховання, їх психолого-педагогічна сутність.

Структура процесу виховання передбачає:

1. Оволодіння знаннями, нормами і правилами поведінки. Це перший етап входження в систему виховного впливу, на якому діють норми, правила, особливості життєвої поведінки. Людина (дитина) стає членом певної соціальної системи (сім'ї, колективу), де вже діють певні правила, норми, яких їй доведеться дотримуватись.

2. Формування почуттів (стійких емоційних відношень людини до явищ дійсності). Вони сприяють трансформації певних дій особистості із сфери розумового сприймання у сферу емоційних переживань, що робить їх стійкими, та активізації психічних процесів людини;

3. Формування переконань (інтелектуально-емоційного ставлення суб'єкта до будь-якого знання як до істинного (або неістинного). Переконання, що ґрунтуються на істинних знаннях, будуть, з одного боку, своєрідним мотивом діяльності, а з другого — «стрижнем» поведінки особистості. Тому виховання дітей і є формуванням у них психологічного «стрижня», без якого особистість буде безвольною, позбавленою власного «Я».

4. Формування умінь і звичок поведінки. Формування умінь (засвоєного способу виконання дій, основаного на сукупності набутих знань і навичок) і звичок (схильності людини до відносно усталених способів дій) потребує поступовості й систематичності вправляння, посильності та доцільності поставлених вимог, їх відповідності рівню розвитку учнів. Воно пов'язане з активною діяльністю особистості у сфері реальних життєвих ситуацій.

Виховання є складним, багатогранним процесом, у якому тісно переплетені внутрішні (стосуються особи вихованця) та зовнішні (стосуються виховного середовища) суперечності

Принципи виховання – важливий розділ теорії виховання. Це знання про сутність, зміст, структуру виховання, його закони, закономірності, що проявляються як норми виховної діяльності у різних освітньо-виховних системах, оптимальні науково обгрунтовані регулятори виховної практики. Теоретично – це її кінцевий результат, тому принципи є орієнтиром для практики виховання. Вони мають об'єктивний характер за змістом, але суб'єктивні за формою, бо виявляються в діяльності конкретних посадових осіб. «Принципи виховання – вихідні положення, що випливають із закономірностей виховання й визначають загальне спрямування виховного процесу, основні вимоги до його змісту, методики та організації».

Вони стосуються:

– регулювання різноманітних змістових взаємин учасників виховного процесу, тому що мають суб'єктивний характер;

– з'ясування провідних тенденцій виховання в українському суспільстві;

– роз'язання суперечностей процесу виховання та умов досягнення успіхів у навчально-виховному процесі;

– визначення змісту, методів і форм виховної діяльності тощо.

ненауковим, суперечливим, непослідовним, несистемним, отже, малоефективним. Принципи виховання становлять струнку систему, їх ефективність проявляється тільки в комплексному та послідовному використанні. Вони тісно взаємопов'язані, їхні вимоги дуже часто випливають одна з одної. Тому вони не застосовуються ізольовано.

Дотримання психолого-педагогічних вимог одного з принципів виховання передбачає необхідність безумовного виконання вимог інших принципів, бо серед них немає головних і другорядних, вони всі рівнозначні та обов'язкові. Отже, не можна в одному випадку дотримуватися таких правил, а в іншому – інших. Це знижує ефективність виховної роботи, зводить нанівець зусилля багатьох вихователів.

Обов'язковою умовою ефективності принципів виховання є творче їх застосування з урахуванням педагогічної майстерності вихователя, індивідуально-психічних особливостей вихованця і конкретної виховної ситуації.

81) Методи формування свідомості особистості. До таких методів належать, якими вихователь впливає на свідомість вихованців. Це: розповідь, лекція, роз’яснення, бесіда, дискусія. Психологічні механізми реалізації цих методів переконування, навіювання, наслідування.

Формування свідомості починається з роз’яснення. При роз’яснені важливими є обґрунтованість, вмотивованість, чіткість викладу понять. У виховній роботі з учнями використовується розповідь – опис подій і явищ, з метою формування свідомості. Лекція – містить теоретичні узагальнення. (Мета: формування переконань старшокласників). Різновидом лекції є повідомлення. Воно коротке і вузько планове, компактне.

Діалогічні методи: бесіда (мета: привернути увагу учнів до оцінки подій, явищ, вчинків і т.д.). Може бути фронтальна і індивідуальна, плановою чи експромтом. Дискусії – групове обговорення проблеми з метою досягнення істини шляхом зіткнення різних думок.

Переконування – спосіб комунікативного впливу вихователя, який виражає у емоційному і глибокому роз’ясненні суті соц. і дух. відносин, норм і правил поведінки. Технологія переконування включає такі моменти: висунення тези, підбір аргументів (фактів), демонстрація (міркування в процесі якого відбувається дискусія).

Навіювання – спосіб словесного впливу, розрахований на характеристичне сприйняття інформації, не передбачає глибоко роз’яснення суті. Є пряме навіювання (команда, наказ, настанова) – використовується в ситуаціях, що вимагають безвідмовного прийняття і непряме-опосередковане – вплив на учня через опис якогось випадку або через створення спеціальної ситуації.

Переконування і навіювання на практиці виховання майже не роздільні і мають місце при застосуванні усіх словесних методів.

Наслідування (“роби як я”. В педагогічній діяльності використовується приклади літературних героїв, історичних осіб та відомих сучасників. Але приклади для наслідування бувають як позитивними так і негативними.