Місце ЕП в системі галузей права України

ЕП - це система норм і правил, що регулюють відносини в галузі охорони, використання, відтворення всіх природних ресурсів, екологічної безпеки, охорони НПС, життя і здоров'я людей від негативного впливу забрудненого навколишнього середовища.Особливість ЕП як комплексної галузі визначається тим, що воно включає земельне, водне, лісове, гірниче, фауністичне, флористичне, атмосфероохоронне, заповідне законодавство, які або уже сформувалися в окремі галузі права, або ж існують як галузі законодавства, але процес їх формування у галузі права триває.

Комплексний характер ЕП виражається не тільки в тому, що воно об'єднує зазначені вище галузі права, кожна з яких включає як норми, що регулюють відносини щодо охорони і використання конкретного природного ресурсу, так і норми права, спрямовані на охорону довкілля в цілому. Наприклад, норми земельного права, що регулюють порядок вибору земельної ділянки є нормами більш широкої дії і мають середовищно-регулюючий характер. Поряд з цим ЕП включає цілий блок законодавства, яке регулює відносини в галузі охорони навколишнього природного середовища.

ЕП об'єднує правові норми, які регулюють правовідносини на основі спільного предмета правового регулювання. -Предметом правового регулювання ЕП є відносини в галузі охорони та використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища в цілому, цінних природних об'єктів і комплексів, екосистем і ландшафтів, клімату, життя та здоров'я людей від негативного впливу забрудненого довкілля.

Джерелами, тобто нормативно-правовими документами ЕП, виступають закони України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови КМУ, нормативні документи Міністерства охорони навколишнього природного середовища (як прийняті самостійно, так і спільно з іншими міністерствами і відомствами), рішення місцевих рад народних депутатів.

ЕП взаємопов'язане з іншими галузями права і може бути реалізоване тільки в такій взаємодії. В цьому проявляється єдність як правової системи в цілому, так і ЕП зокрема. Так, норми лісового права встановлюють порядок заготівлі деревини на корені. Плата ж за використання лісових ресурсів передбачена нормами загальної частини, які встановлюють порядок стягнення та нормативи платежів за використання пиродних ресурсів.

Еколого-правові норми регулюють порядок використання природних ресурсів, порядок розміщення відходів у навколишньому природному середовищі та визначають конкретний перелік екологічних правопорушень... Санкції ж за екологічні правопорушення містяться в адміністративному та кримінальному законодавстві.

5) ЕП як галузь правової науки та учбова дисципліна.

6) Поняття, особливості, класифікація та система джерел ЕП України. Джерела ЕП - це зовнішнє вираження еколого- правових норм або спосіб виявлення норм ЕП. Існують різні класифікації джерел ЕП:

І. За формою вираження: 1) писані: - нормативно-правові акти - міжнародні договори - договори між Україною та іншими державами, міжнародними організаціями, іншими суб’єктами міжнародного права, згода на обов’язковість яких надана Україною — правові доктрини наукові ідеї, концепції, що містяться у наукових працях правознавців - науковців: належать до джерел м’якого права мають допоміжне значення для тлумачення норм права; - нормативно-технічні документи державні стандарти України, державні будівельні норми та ІНШІ нормативно-технічні документи, що не є нормативно-правовими актами; — інструменти локального регулювання; — мовні норми - не містять правових норм, але мають допоміжне значення при граматичному тлумаченні норм права; 2) неписані: — засади права-основні керівні положення, ідеї, що лежать у підґрунті будь-якого права: справедливості, добросовісності, розумності, спрямованості на добро, правової визначеності тощо; визначають загальну спрямованість усієї правової системи, напрями тлумачення правових норм, мають переважну правову силу перед іншими нормами, бо право не є правом, якщо зоно не є справедливим чи розумним, застосування загальних засад права у вітчизняній правовій системі підтверджується рішеннями Конституційного Суду України, що обґрунтовувалися загальними засадами права— правові узвичаєння - неписані правила поведінки, що стають регуляторами суспільних відносин лише у разі посилання на них у договорі;— логічні норми - неписані правила формальної логіки, які хоча й не містять правових норм, дозволяють тлумачити норми права - застосування їх у вітчизняній правовій системі підтверджується рішеннями Конституційного Суду України, прийнятими з посиланням на логічні норми II. За предметом: 1) загальні - регулюють всі види екологічних правовідносин; 2) природоресурсні регулюють переважно природоресурсні відносини; 3) природоохоронні - регулюють переважно охорону природних комплексів; 4) у галузі екологічної безпеки регулюють правовідносини із за-безпечення екологічної безпеки. II. За правовою силою: 1) КУ від 28 червня 1996 року;2) кодекси, закони, декрети КМУ, що мають силу законів;3) підзаконні акти вищих органів влади. 4) підзаконні акти міністерств і відомств; 5) нормативні акти органів місцевого самоврядування та акти органів місцевих державних адміністрацій у царині екології. III. За спеціалізацією: 1) загальні - нормативно-правові акти, предметом регулювання яких є як екологічні, так і інші суспільні відносини; 2) спеціальні - що стосуються виключно чи переважно екологічних питань (ЗУ -Про охорону НПС» тощо). IV. За способом правового регулювання: 1) матеріальні - регулюють права та обов'язки відповідальність учасників екологічних правовідносин;2) процесуальні - регулюють перебіг реалізації норм матеріального права. V. За ступенем систематизації: 1) кодифіковані.2) некодифікован. Положення про державну систему моніторингу довкілля, затверджене постановою КМУ від ЗО березня 1998 року № 391

7) Конституційні основи регулювання природокористування тa охорони навколишнього середовище. Регулювання природокористування – реальний механізм включення природозахисної політики у функціонування господарської системи. Таких регуляторів можна виділити кілька:1. нормативно-правові; 2. організаційно-управлінські; 3. економічні. Всі важелі народногосподарської природозахисної системи становлять єдине ціле і доповнюють один одного. Водночас кожен із них має самостійні функції, розв’язує певне коло завдань і, залежно від рівня сформованості, стимулює або гальмує роботу системи в цілому.До системи права у сфері раціонального природокористування входять: - правове регулювання, збереження й відновлення природних ресурсів; - державний і громадський контроль за виконанням вимог охорони природи і раціонального природокористування; - юридична відповідальність правопорушників.

Сукупність природоохоронних норм і правових актів, об’єднаних спільністю об’єкта, предмета, працівників і мети правової охорони природи, утворює природоохоронне законодавство.

Природоохоронне законодавство як важіль управління процесом природокористування почало формуватися з 1991 р., коли було прийнято ЗУ “Про охорону навколишнього природного середовища”, де сформульовано завдання природоохоронного законодавства (Розділ 1,стаття 1,3). Це – регулювання відносин у сфері охорони, використання й відтворення природних ресурсів, гарантування екологічної безпеки, попередження і ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та об’єктів, пов’язаних з історико-культурною спадщиною.

Економічний механізм забезпечення охорони навколишнього природного середовища розглядається в розділі 10, де сформульовані безпосередньо економічні та фінансові заходи щодо охорони навколишнього природного середовища (Стаття 41,42). Обґрунтовується плата за спеціальне використання природних ресурсів, за забруднення навколишнього природного середовища, за погіршення якості природних ресурсів на основі нормативів плати та лімітів використання, викидів і скидів (Стаття 43-45). Крім цього, розглядаються питання розподілу платежів, створення фондів охорони навколишнього природного середовища, стимулювання, екологічного страхування.

До об’єктів державної охорони та регулювання використання на території України належать: навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов і процесів, природні ресурси – які втягнуті в господарський обіг, так і ті, що не використовуються в народному господарстві протягом якогось часу, ландшафти та інші природні комплекси.

8. Закон як джерело ЕП України.

Основним джерелом ЕП є закон. Закон — це нормативний акт, що його прийняв вищий представницький орган державної влади або безпосередньо народ (референдум), який встановлює початкові юридичні норми, має вищу юридичну силу і приймається з додержанням особливої законодавчої процедури. Серед законів, що регулюють екологічні відносини, головне місце належить КУ. Виходячи з принципу верховенства права, Конституція має вищу юридичну силу, і всі закони та нормативно-правові акти, зокрема в екологічному законодавстві, повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй. У Конституції врегульовані найважливіші суспільні екологічні відносини. Визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси є об'єктами права власності українського народу. Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи є обов'язком держави. В Основному Законі держави визначено принципові засади взаємовідносин «громадянин — держава — природа».

Відповідно до КУ (п. 3 ст. 116), КМУ вирішує питання державного управління на основі Конституції, законів України, актів Президента України. На нього, зокрема, покладено обов'язки забезпечення проведення політики у сфері охорони природи, екологічної безпеки і природокористування.

Відповідно до КУ (п. 3 ст. 119) та законів України, актів Президента України, КМУ, інших органів виконавчої влади, виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Зокрема, вони забезпечують додержання прав і свобод громадян, у тому числі й екологічних, а також виконання державних і регіональних програм охорони довкілля.

У складі кодифікованих поресурсових актів є Земельний кодекс України, 25 жовтня 2001 року, Водний кодекс України, 6 червня 1995 року, Лісовий кодекс України 21 січня 1994 року, Кодекс України «Про надра», 27 липня 1994, ЗУ «Про тваринний світ 13 грудня 2001 року, ЗУ «Про охорону атмосферного повітря 21 червня 2001.

Особливістю зазначених джерел ЕП є те, що вони покликані стати інтегруючою основою розвитку галузі відповідного екологічного законодавства.

За своєю структурою особливістю поресурсових кодексів є: спільні риси у предметі і об'єкті правового регулювання; багато спільного в структурі нормативних актів; початок преамбул і загальних положень; закінчення розділів, присвячених відповідальності за порушення відповідного законодавства та міжнародних договорів тощо.

Для поресурсових кодексів і законів характерні і відмінності, обумовлені специфікою природного ресурсу й екологічних відносин, що виникають з приводу його використання і охорони, та різною повнотою регламентації однотипних екологічних відносин.

До нормативно-правових актів, що регулюють суспільні екологічні відносини, інтегрованим, загальним об'єктом яких є природа, належать Закони України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки», затверджений 21 вересня 2000 року, «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» від 13 липня 2000 року та інші.

9. Нормативно-правові акти Президента України, уряду, міністерств та відомств в системі джерел ЕП.

Серед джерел ЕП важливу роль відіграють підзаконні нормативні акти, які утворюють складну ієрархічну систему й посідають відповідне місце у всій системі нормативного регулювання. До підзаконних нормативно-правових актів належать укази Президента України, нормативно-правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, а також нормативні акти місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Групу підзаконних нормативних актів поділяють на види за такими критеріями: за зовнішньою формою вираження (наприклад, постанови, накази, рішення, правила та ін.); за суб'єктами (наприклад, нормативні акти уряду, центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування тощо); за часом дії (постійні і тимчасові).

Особливе місце серед джерел ЕП посідають нормативні правові акти Президента України. Президент є гарантом прав і свобод людини та громадянина, забезпечує узгоджене функціонування і взаємодію органів державної влади. Нормотворча компетенція Президента України передбачена КУ, відповідно до якої Президент України видає укази і розпорядження, що є обов'язковими для їх додержання на території України.

Сфера відносин, що її регулюють нормативні правові акти Президента України, дуже велика — від регулювання загальних питань охорони довкілля до затвердження положень про спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади у сфері екології. Серед них можна виокремити Указ Президента від 15 вересня 2003 року «Про заходи щодо підвищення ефективності державного управління у сфері охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів»; Указ Президента України від 10 лютого 2004 року «Про затвердження положення про Державний комітет природних ресурсів України»; Указ Президента України від 10 лютого 2004 року «Про затвердження положення про Міністерство охорони навколишнього природного середовища України».

Серед передбачених у Конституції повноважень Кабінету Міністрів необхідно виокремити такі, що належать до регулювання і реалізації екологічних відносин: забезпечення політики у сфері охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності; вживання заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина і деякі інші.

Різновидом джерел ЕП є нормативні правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. До підзаконних актів належать накази, інструкції, правила тощо, прийняті центральними органами виконавчої влади.

До системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні реалізації державної політики у визначеній сфері діяльності. Так, наприклад, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України (Мінприроди України) є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, а також гідрометеорологічної діяльності. Одним із основних завдань Мінприроди України є забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів, проведення моніторингу навколишнього природного середовища, поводження з відходами та інше.

Мінприроди України в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання. Так, зокрема, наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 18 грудня 2003 року Про затвердження Положення про порядок надання екологічної інформації.

Державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої влади, який вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам КМУ та забезпечує її реалізацію у визначеній в цій сфері діяльності, здійснює в ній управління, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання.

Джерелами ЕП є нормативні правові акти органів місцевого самоврядування (постанови, рішення, нормативні накази) та місцевих органів виконавчої влади (постанови, рішення).

Відповідно до КУ органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, що є обов'язковими до виконання на відповідній території. Так, ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» визначає повноваження органів місцевого самоврядування, що в межах своєї компетенції організовують розробку екологічних програм; збір, переробку, утилізацію і поховання відходів на своїй території; регулювання планування і забудови; інше. Перелічені напрямки діяльності реалізовуються за допомогою прийняття нормативних правових актів.

Нормативно-правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом. Реєстрація покладена на Міністерство юстиції України і має на меті упорядкування відомчої правотворчості, установлення законності й усунення дублювання.

В Українському державному центрі правової інформації Міністерства юстиції України створено банк даних про нормативно-правові акти, які занесені до державного реєстру.

Слід зазначити, що значну роль у правовому регулюванні екологічних відносин відіграє діяльність судів. Особливо велику роль мають відігравати постанови вищих судових органів, в яких містяться узагальнення судової та господарської практики, указівки з питань застосування чинного екологічного законодавства України.

Отже, підзаконні нормативно-правові акти як джерела ЕП утворюють складну систему, в якій розрізняють такі рівні:— рівень указів Президента України; — рівень нормативно-правових актів КМУ; — рівень нормативних правових актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади; — рівень нормативних правових актів органів місцевого самоврядування і місцевих органів виконавчої влади.

10. Акти органів місцевого самоврядування та локальні акти у галузі природокористування та охорони навколишнього середовища.

Місцеві Ради несуть відповідальність за стан навколишнього природного середовища на своїй території і в межах своєї компетенції: а) забезпечують реалізацію екологічної політики України, екологічних прав громадян; б) дають згоду на розміщення на своїй території підприємств,установ і організацій у порядку, визначеному законом; в) затверджують з урахуванням екологічних вимог проекти планіровки і забудови населених пунктів, їх генеральні плани та схеми промислових вузлів; г) видають і скасовують дозволи на відособлене спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення; д) затверджують місцеві екологічні програми; е) організовують вивчення навколишнього природного середовища; є) створюють і визначають статус резервних, в тому числі й валютних, фондів для фінансування програм та інших заходів щодо охорони навколишнього природного середовища; ж) організують в разі необхідності проведення екологічної експертизи; з) забезпечують інформування населення про стан навколишнього природного середовища, функціонування місцевих екологічних автоматизованих інформаційно-аналітичних систем. и) організують роботу по ліквідації екологічних наслідків аварій, залучають до цих робіт підприємства, установи та організації, незалежно від їх підпорядкування та форм власності, і громадян; і) приймають рішення про організацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні; ї) здійснюють контроль за додержанням законодавства про охорону навколишнього природного середовища; й) припиняють господарську діяльність підприємств, установ та організацій місцевого підпорядкування, а також обмежують чи

зупиняють (тимчасово) діяльність не підпорядкованих Раді підприємств, установ та організацій в разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища; к) координують діяльність відповідних спеціально уповноважених державних органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів на території місцевої Ради.

11. Роль судової практики у регулюванні екологічних правовідносин.

Судова практика, не будучи джерелом ЕП, водночас відіграє позитивну роль у правильному його застосуванні й зміцненні законності у сфері екологічних відносин. Особливе значен­ия тут має передбачене ЗУ «Про судоустрій» (2001) пра­во Пленуму Верховного Суду України і Пленуму Вищого господарського суду України надавати судам роз'яснення з питань застосування законодавства при розгляді відповідних справ на основі узагальнення судової практики. Пленуми Верховного Суду України та Вищого господарського суду України за роки незалежності неодноразово приймали постанови про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення екологічного, земельного, лісового законо­давства тощо. Ці постанови не містять нових правових норм, а надають тлумачення чинних законів і підзаконних актів. Вони орієнтують суди на одноманітне застосування законів судами України. Певною мірою це компенсує застосування судового прецеденту, властивого для англосаксонської системи права.

12. Загальна характеристика екологічних прав громадян

Кожний громадянин України має право на:

а) безпечне для його життя та здоров'я навколишнє природне середовище; б) участь в обговоренні та внесення пропозицій до проектів нормативно-правових актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, внесення пропозицій до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, юридичних осіб, що беруть участь в прийнятті рішень з цих питань; в) участь в розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів; г) здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів; д) об'єднання в громадські природоохоронні формування; е) вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища (екологічна інформація) та вільне отримання, використання, поширення та зберігання такої інформації, за винятком обмежень, встановлених законом; є) участь у публічних слуханнях або відкритих засіданнях з питань впливу запланованої діяльності на навколишнє природне середовище на стадіях розміщення, проектування, будівництва і реконструкції об'єктів та у проведенні громадської екологічної експертизи; ж) одержання екологічної освіти; з) подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище; и) оскарження у судовому порядку рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо порушення екологічних прав громадян у порядку, передбаченому законом.

Законодавством України можуть бути визначені й інші екологічні права громадян республіки.

13. Гарантії реалізації та захист екологічних прав громадян

Під гарантіями прав розуміють сукупність об'єктивних і суб'єктивних факторів, спрямованих на фактичну реалізацію прав людини, на усунення причин і перешкод їх обмеження, ненадійного здійснення і захист від порушень. Вони поділяються на загальні й спеціальні.

До загальних гарантій належать соціально-економічні, політичні, ідеологічні умови життя суспільства, до спеціальних — юридичні. Однак всі вони перебувають у нерозривному зв'язку, взаємодії.

У статті 10 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» встановлені еколого-правові гарантії екологічних прав громадян. Аналіз змісту зазначених гарантій свідчить про їх різну спрямованість. У ній закріплені гарантії забезпечення екологічних прав громадян: а) проведення широкомасштабних державних заходів щодо підтримки, відновлення, поліпшення стану навколишнього природного середовища; б) обов'язком міністерств, відомств, підприємств, установ, організацій є здійснення технічних та інших заходів для запобігання шкідливого впливу господарської й іншої діяльності на навколишнє природне середовище, виконання екологічних вимог при плануванні, розміщенні продуктивних сил, будівництві й експлуатації об'єктів; в) участь громадських об'єднань і громадян у діяльності щодо охорони навколишнього природного середовища; г) здійснення державного і громадського контролю за дотриманням законодавства про охорону навколишнього природного середовища; ґ) компенсація у встановленому порядку шкоди, заподіяної здоров'ю і майну громадян внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища; д) невідворотність відповідальності за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища; е) створення і функціонування мережі загальнодержавної екологічної автоматизованої інформаційно-аналітичної системи забезпечення доступу до екологічної інформації. Зазначені гарантії сприяють нормальному здійсненню громадянами своїх екологічних прав.

Крім гарантій, що мають загальне значення, у законодавстві також передбачені спеціальні гарантії екологічних прав. Наприклад, ЗУ «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» встановлює такі гарантії: пріоритет захисту людини і навколишнього природного середовища від впливу іонізуючого випромінювання; надання громадянину повної інформації про дозу опромінення й можливу шкоду для здоров'я, що може бути заподіяна використанням іонізуючого випромінювання при обстеженні чи лікуванні (ст. 16), та ін. Гарантії також закріплені і в поресурсовому законодавстві (наприклад, розділ V Земельного кодексу України — Гарантії прав на землю, ст. 25 Кодексу України про надра, ст. 20 Лісового кодексу України, ст. 35 ЗУ «Про тваринний світ» та ін.).

Правова охорона екологічних прав являє собою систему приписів, закріплених у законодавстві, що забезпечують міру дозволеної і належної поведінки суб'єктів. Охорона прав зводиться до правотворчої діяльності у встановленні охоронних норм у статиці (в об'єктивному змісті), виявляється в період нормального (без перешкод) здійснення екологічних прав, а захист настає в разі порушення прав із метою їх відновлення, де необхідно застосувати примус з боку компетентних органів.

Про захист прав громадян у сфері екології йдеться в ст. 11 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища», згідно з якою держава гарантує своїм громадянам реалізацію екологічних прав, наданих їм законодавством. Зокрема, конкретні органи державного управління зобов'язуються надавати всебічну допомогу громадянам у здійсненні ними своїх екологічних прав. Порушені права громадян повинні бути відновлені, а їх захист можливий як в адміністративному, так і в судовому порядку.

Способи і форми захисту слід розглядати як явища не тотожні. Форми захисту — це адміністративний, судовий, громадський, самозахист, звертання до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини тощо, а способи захисту в екологічному законодавстві, на відміну від цивільного (ст. 16 ЦК України), не містяться в узагальненому виді. Зокрема, до них можна віднести такі види: визнання екологічних прав; відновлення порушеного права; припинення дії, що перешкоджає здійсненню права або порушує його; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, а також моральної шкоди (екологічної шкоди); зміна правовідношення; припинення правовідношення; визнання незаконним рішень чи дій (бездій) органів державної влади, місцевого самоврядування, службових і посадових осіб; та інші способи, встановлені в нормативно-правових актах.

До громадського порядку захисту можна віднести: референдум; громадські (публічні) слухання; загальні збори громадян за місцем проживання; залучення експертів від громадськості в робочі групи з екологічних питань, утворених органами влади, участь у проведенні державної екологічної експертизи, а також проведення експертизи громадської; збори, мітинги, походи, демонстрації; робота з депутатами.

Як самостійну форму захисту природних екологічних прав слід розглядати самозахист. Під самозахистом екологічних прав розуміють передбачені моральними засадами суспільства та нормами законодавства, у певних випадках визначених у договорі, дії особи (тобто застосування засобів протидії), які наділені зазначеним правом, спрямовані на забезпечення недоторканності права, припинення порушення і ліквідацію наслідків.

До форм правового захисту прав громадянина належить, зокрема, судовий захист, що є найефективнішим механізмом у цій сфері.

Належна реалізація екологічних прав повинна забезпечуватися не тільки гарантіями, але дією всієї системи екологічного законодавства щодо їх забезпечення, зокрема: нормуванням якості навколишнього природного середовища, екологічним страхуванням, державним контролем за станом довкілля та дотриманням екологічного законодавства.

14. Права та обов'язки власників природних ресурсів.

Права і обов'язки власників природних ресурсів різноманітні і, як правило, взаємопов'язані.

Основне і невід'ємне право власника — самостійно господарювати, здійснювати безпосередню експлуатацію природного об'єкта. Однак самостійне використання природного об'єкта — це не лише право, але і обов'язок власника. Причому він має право і зобов'язаний використовувати природний об'єкт саме у тих цілях, для яких об'єкт призначений.

Право самостійного господарювання і безпосередньої експлуатації природного об'єкта передбачає наявність у власника ряду конкретних прав, обумовлених тим чи іншим видом природного об'єкта або його цільовим призначенням. Серед них чинне екологічне законодавство особливо підкреслює права власності на створену за допомогою природного об'єкта продукцію і доходи від її реалізації; можливість використовувати існуючі на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісні угіддя, водні об'єкти; зводити житлові, виробничі, культурно-побутові та інші будови і споруди; передавати природні об'єкти в оренду з одержанням за це відповідної винагороди; відчужувати їх, здавати в заставу та іншими засобами експлуатувати інші корисні властивості.

Окрему групу прав складають майнові права, пов'язані з правом власності на природні ресурси. Все створене або здобуте власником на своєму природному об'єкті (згідно з його цільовим призначенням) належить даному власнику. Так, власники земельних ділянок, мають право власності на створену сільськогосподарську продукцію, посіви, насадження сільськогосподарських культур та інші насадження, а також на доходи від їх реалізації.

Окрім прав, що виражають основний зміст права власності, а також обумовлених ним, існує цілий ряд інших прав. Аналіз законодавства дозволяє зробити висновок про існування права власника, в якого природний об'єкт вилучається для державних або громадських потреб, вимагати надання замість вилученого іншого рівноцінного за якістю природного об'єкта. Так, наприклад, викуп для державних і громадських потреб земельних ділянок у власників може здійснюватися тільки після виділення за їх бажанням рівноцінної за якістю земельної ділянки, будівництва на новому місці підприємствами, установами, організаціями, для яких відводиться земельна ділянка, житлових, виробничих і інших будівель замість тих, що вилучаються, і відшкодування збитків у повному обсязі.

Власник природного об'єкта має право на відшкодування завданих йому збитків, окрім випадків, коли природний об'єкт вилучається за порушення закону. Під збитками розуміється кадастрова вартість пошкодженого чи знищеного природного об'єкта, що вилучається, невикористані витрати або неотриманий прибуток.

Право власників природних об'єктів гарантується законом. Це означає, що припинення права власності на природний ресурс або його частину може мати місце лише у випадках і на підставах, передбачених законодавством. Втручання в діяльність власників природних об'єктів, пов'язане з їх використанням, з боку державних, господарських та інших органів і організацій забороняється, за винятком випадків порушення власниками природоохоронного законодавства. Права власників можуть бути обмежені лише у випадках, прямо передбачених законом.

Серед обов'язків власників природних ресурсів перше місце займає раціональне і ефективне використання природного об'єкта згідно із його цільовим призначенням і умовами надання. При раціональному використанні природного об'єкта якість його повинна не погіршуватися, а поліпшуватися. Тому на власника покладається обов'язок застосовувати природоохоронні технології виробництва, підвищувати родючість, не допускати погіршення екологічної обстановки на території внаслідок своєї господарської діяльності, вживати заходів щодо недопущення забруднення, погіршення або знищення природного об'єкта. Раціональність використання природних об'єктів означає, що воно здійснюється за суворо цільовим призначенням. При використанні природного об'єкта не з тією метою, для якої він був придбаний, або нераціональними засобами можливе припинення права власності.

Найважливішим обов'язком власника є своєчасна сплата податку за природний об'єкт. Власник природного об'єкта зобов'язаний не порушувати права інших власників, дотримуватися правил добросусідства, не чинити перешкод суміжним власникам природних об'єктів, вживати заходів щодо недопущення можливості стоку дощових і стічних вод, проникнення ядохімікатів і мінеральних добрив на суміжні природні об'єкти (ст. 40 ЗК України).

Законодавство накладає на власника і обов'язок зберігати і утримувати у належному стані геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем, дотримуватися режиму санітарних зон і територій, що особливо охороняються, виконувати інші природоохоронні обов'язки.

15. Права і обов'язки природо користувачів. Правомочності природокористувачів по використанню і володінню природними об'єктами втілюються в конкретних правах і обов'язках, визначених КУ, Законом «Про охорону навколишнього природного середовища», кодексами і законами України про природні ресурси, іншими нормативними актами, а також документами на право користування (власності) відповідними природними об'єктами.

Права і обов'язки природокористувачів можна поділити на загальні і спеціальні. Загальними є такі, що притаманні всім без винятку суб'єктам природокористування. Спеціальні ж визначаються залежно від природного об'єкта, який використовується, його природних якостей, специфіки, виду природокористування і властиві лише певним суб'єктам природокористування.

До загальних прав, зокрема, належать такі, як право на самостійне господарювання при використанні природного об'єкта, на видобування з нього корисних властивостей і якостей, на одержання плодів і прибутків від нього, на здійснення різних дій у межах закону з метою одержання корисного ефекту від природного об'єкта, право вимагати усунення перешкод у користуванні природним об'єктом, право на одержання повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища, право на участь у проведенні громадської екологічної експертизи, на подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на природний об'єкт, що використовується, право вимагати відшкодування збитків, нанесених правомірними або неправомірними діями інших осіб, право на захист порушеного права користування природним об'єктом шляхом подання позову до судових органів.

Права природокористувачів можуть бути обмежені в інтересах держави або інших природокористувачів. Обмеження прав природокористувачів не передбачене законом і є недопустимим. Екологічні права природокористувачів забезпечуються шляхом установлення в законодавстві певних гарантій.

Головним обов'язком усіх природокористувачів є раціональне і ефективне використання природних об'єктів, бережливе до них ставлення відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Для цього на природокористувачів покладено обов'язок виконувати передбачені законом певні екологічні вимоги: застосовувати новітні технології; здійснювати заходи щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних об'єктів, негативному впливу їх діяльності на стан навколишнього природного середовища; здійснювати заходи щодо відтворення природних об'єктів; застосовувати біологічні, хімічні та інші методи поліпшення якості природних об'єктів, які забезпечують охорону природного середовища і безпеку здоров'я населення; зберігати території та об'єкти природно-заповідного фонду, що підлягають особливій охороні; здійснювати господарську та іншу діяльність без порушення прав інших осіб.

Спеціальні права і обов'язки властиві кожному виду природокористування стосовно його об'єктів. Вирішальну роль тут відіграє мета природокористування. Права і обов'язки, реалізація і виконання яких обумовлюють безпосереднє досягнення мети цього виду природокористування, є для нього спеціальними. Вони, як правило, встановлюються відповідними галузями екологічного законодавства як для підприємств, організацій і установ, так і для громадян, тобто без диференціації на юридичні та фізичні особи.

16. Обов'язки громадян у галузі охорони навколишнього природного середовища.

Громадяни України зобов'язані: а) берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища; б) здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів та лімітів використання природних ресурсів; в) не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єктів; г) вносити штрафи за екологічні правопорушення; д) компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.

Екологічні права, як і будь-які інші, не можуть існувати без обов'язків, що їм кореспондують. Стаття 66 КУ закріпила обов'язок кожного не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані їм збитки. А стаття 12 Зако­ну «Про охорону навколишнього природного середовища» визначає обов'язком кожного берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища; здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів та лімітів використання природних ресурсів; не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єктів; вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів та штрафи за екологічні правопорушення; компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище. Громадяни України зобов'язані виконувати й інші обов'язки у галузі охорони навколишнього природного середовища відповідно до законодавства України. Такі обов'язки в еколого-правовій літературі називають загальними, тобто такими, що повинні здійснюватися будь-якими громадянами незалежно від їх правового статусу.

На відміну від загальних обов'язків екологічне законодавство України закріплює й так звані спеціальні обов'язки громадян, які випливають із умов права власності на природні ресурси, права природокористування та реалізації громадянами екологічно небезпечної діяльності, тобто підтверджують реалізацію особою її спеціального статусу. Такі обов'язки закріплюються у спеціальних законодавчих актах природоресурсного та природоохоронного характеру або випливають із норм права, спрямованих на забезпечення екологічної без­пеки. За своїм характером такі обов'язки можуть мати спільні ознаки та поділяються на майнові та немайнові. Майновий характер мають обов'язки громадян щодо своєчасного внесения зборів за забруднен­ня навколишнього природного середовища, за погіршення якості природних ресурсів та понадлімітне використання природних ресурсів; проведення заходів щодо попередження негативного впливу діяльності на стан навколишнього природного середовища та природних ресурсів, здійснювати комплекс заходів щодо їх відновлення; запроваджувати новітні технології, устаткування та пристрої з метою очищення викидів і скидів або їх знешкодження, зменшення виливу шкідливих факторів, а також прилади контролю за кількістю і скла­дом забруднюючих речовин та характеристиками шкідливих факторів; компенсувати витрати на проведення екологічної експертизи, екологічного аудиту об'єктів, здатних негативно впливати на стан на­вколишнього природного середовища та інше.

Немайновий характер мають обов'язки громадян щодо одержання дозволів на здійснення діяльності, спроможної негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, життя та здоров'я людей; передачі еколопчно небезпечних об'єктів на екологічну експертизу та дотримання її висновків; безперешкодного надання органам екологічного контролю відомостей про характер екологічно небезпечної діяльності та повного сприяння їм при проведенні перевірок та обстежень з точки зору додержання вимог екологічного законодавства, а також виконувати їх розпорядження; здійснення первинного обліку використання природних ресурсів, викидів та скидів у навколишнє природне середовище; погодження своєї діяльності з іншими суб'єктами, якщо вона спроможна потенційно зашкодити здоров'ю людини і навколишньому природному середовищу; оволодіння екологічними знаннями і практичними навичками щодо їх реалізації та інше.Порушення встановлених у законодавстві обов'язків тягне застосування заходів юридичної відповідальності до винних осіб.

17. Поняття державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища.

Поняття державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища є похідним від поняття державного управління в цілому. Під останнім розуміють певний вид діяльності органів держави, що має виконавчий і розпорядчий характер, полягає в організуючому впливі на суспільні відносини шляхом застосування державно-владних повноважень.

Державному управлінню притаманні всі ознаки виконавчої влади. 3 урахуванням цього державне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища є видом діяльності органів виконавчої влади з реалізації внутрішньої та зовнішньої екологічної політики держави, її внутрішньої та зовнішньої екологічних функцій.

Це управління здійснюється на засадах, передбачених КУ, Законом «Про охорону навколишнього природного середовища», природоресурсними та іншими актами екологічного законодавства, а також законодавства, яким регулюється діяльність органів державного управління в цілому.

Метою державного управління в цій галузі відповідно до Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» є реалізація екологічного законодавства, контроль за додержанням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, досягнення узгодженості дій державних і громадських органів у галузі охорони навколишнього природного середовища (ст. 16).

Органами державного управління, які здійснюють зазначені функції, є: КМУ, центральні органи виконавчої влади та їх територіальні підрозділи, місцеві державні адміністрації, а також органи виконавчої влади сільських, селищних та міських рад, яким делеговані певні повноваження органів державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища.

Ці суб'єкти вирізняються масштабом, напрямами, характером діяльності, з урахуванням чого здійснюється розмежування їх повноважень.

За територіальним масштабом діяльності суб'єкти державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища поділяються на загальнодержавні та місцеві органи виконавчої влади.

До загальнодержавних органів державного управління належать: КМУ, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. На ці органи покладається формування та реалізація національної екологічної політики, розробка і здійснення загальнодержавних екологічних програм, прийняття у випадках та в порядку, передбачених законами, нормативно-правових актів з питань охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів.

До місцевих органів державного управління належать: районні та обласні державні адміністрації, виконавчі органи сільських, селищних, міських рад, територіальні підрозділи центральних органів виконавчої влади. Ці органи забезпечують реалізацію національної екологічної політики з урахуванням екологічних інтересів населення областей, районів, міст, селищ, сіл при прийнятті рішень щодо розвитку продуктивних сил, розміщення, реконструкції, будівництва виробничих та інших господарських об'єктів, надання дозволів на спеціальне природокористування і будь-яких інших питань економічного та соціального розвитку відповідних територій.

За характером, напрямами роботи, повноваженнями розрізняють органи державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища загальної, спеціальної, функціональної та галузевої компетенції.

18. Органи державного управління природокористуванням та охороною довкілля загальної компетенції

Органами загальної компетенції, тобто органа­ми, для яких повноваження з питань охорони навко­лишнього природного середовища є лише складовими загальних повноважень щодо вирішення питань еко­номічного та соціального розвитку держави й окремих регіонів, є КМУ, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміні­страції, виконавчі органи сільських, селищних, місь­ких рад у межах делегованих повноважень органів державного управління в галузі охорони навколишньо­го природного середовища.

1. КМУ. Він є вищим орга­ном у системі органів виконавчої влади, відповідальним перед Президентом України та підконтрольним і підзвітним Верховній Раді України (стаття 113 Кон­ституції України). Відповідно до свого статусу КМУ здійснює різноманітні функції, які поширюються на сферу охорони навколишнього при­родного середовища. У загальних рисах ці функції ви­значені у статті 116 КУ та конкретизо­вані в ЗУ "Про охорону навколишнього природного середовища"(стаття 17) та в земельному, водному, лісовому кодексах, кодексі про надрах, зако­нах про тваринний світ, про рослинний світ, про при­родно-заповідний фонд, про зону надзвичайної еко­логічної ситуації та в інших нормативно-правових ак­тах.

2. Рада Міністрів Автономної Республіки Крим. Відповідно до статті 18 ЗУ "Про охорону навколишнього природного середовища" Рада Мініст­рів Автономної Республіки Крим: здійснює реалізацію законодавства України та Автономної Республіки Крим у галузі охорони навколишнього природного середо­вища; організує розроблення екологічних програм; встановлює порядок утворення та використання респу­бліканського фонду охорони навколишнього природ­ного середовища у складі республіканського бюджету Автономної Республіки Крим; погоджує розміщення підприємств, установ і організацій; визначає в устано­вленому порядку нормативи збору та розміри зборів за забруднення навколишнього природного середовища, розміщення відходів; затверджує за поданням органів спеціально уповноваженого центрального органу ви­конавчої влади з питань охорони навколишнього при­родного середовища для підприємств, установ і орга­нізацій ліміти використання природних ресурсів, за винятком природних ресурсів загальнодержавного значення, скидів забруднюючих речовин у навколиш­нє природне середовище, за винятком скидів, що при­зводять до забруднення природних ресурсів загально­державного значення, навколишнього природного се­редовища за межами території Автономної Республіки Крим, ті ліміти на утворення та розміщення відходів; організує проведення державної екологічної експерти­зи об'єктів, що створюються або функціонують на те­риторії Автономної Республіки Крим

3. Місцеві державні адміністрації. Відповідно до статті 2 ЗУ "Про місцеві державні адміністрації"(1999 р.) виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів вико­навчої влади. Місцева державна адміністрація в ме­жах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

4. 4. Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад. Вони, відповідно до КУ та Зако­ну України "Про місцеве самоврядування в Україні", створюються сільськими, селищними, міськими, ра­йонними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місце­вого самоврядування у межах, визначених ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні" та іншими законами. Виконавчі органи місцевих рад по­єднують самоврядне управління із державним управ­лінням (у межах делегованих повноважень органів державного управління в галузі охорони навколишньо­го природного середовища) охороною довкілля, забез­печенням екологічної безпеки та природокористуван­ням

19. Органи державного управління природокористуванням та охороною та охороною довкілля спеціальної компетенції

Державні органи, наділені координаційними, організаційно-розпорядчими та контрольними функціями щодо навколишнього природного середовища або його частини, визнаються органами спеціальної компетенції. Провідним органом у галузі державного управління природокористуванням та охороною довкілля є Міністерство охорони навколишнього природного середовища України (Мінприроди). Згідно з положенням про його правовий статус Мінприроди здійснює комплексне управління та координацію державної діяльності в галузі охорони довкілля, раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів (крім надр), забезпечення регулювання екологічної, радіаційної безпеки, ведення заповідної справи, формування національної екологічної мережі, ведення гідрометеорологічної діяльності. Завданнями міністерства є моніторинг навколишнього природного середовища, затвердження або погодження лімітів використання природних ресурсів загальнодержавного значення, видача дозволів на здійснення деяких видів спеціального природокористування та викидів і скидів забруднюючих речовин, проведення екологічної експертизи, державний екологічний контроль за використанням і охороною земель, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, лісів та іншої рослинності, тваринного світу, морського середовища і природних ресурсів територіальних вод, континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони України, територій та об'єктів природно-заповідиого фонду.

Діяльність Міністерства має комплексний характер і тому в його структурі виокремлено такі основні підрозділи:

— Державна служба заповідної справи, яка забезпечує державне управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду, організує ведення Червоної та Зеленої книг України;

— Державна екологічна інспекція Мінприроди, яка здійснює контроль в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів на території України, на її кордоні, в територіальних водах, континентальному шельфі та у виключній (морській) економічній зоні України. До її складу входять Головна державна екологічна інспекція, інспекції республіканського комітету охорони навколишнього середовища та природних ресурсів Автономної Республіки Крим та обласних управлінь екологічної безпеки, а також Державна міжрегіональна Азово-Чорноморська екологічна інспекція, державні інспекції охорони Чорного і Азовського морів та інші підрозділи.

На місцях у системі Мінприроди функціонують Державний комітет по охороні навколишнього середовища і природних ресурсів Автономної Республіки Крим, державні управління екології та природних ресурсів в областях, містах Києві та Севастополі.

Для здійснення своїх завдань органи міністерства наділені достатньо широкими правами. Так, вони мають право одержувати інформацію про стан екологічної безпеки, обстежувати підприємства, обмежувати чи тимчасово забороняти (зупиняти) їх діяльність; застосовувати економічні санкції за порушення вимог законодавства щодо екологічної безпеки; розглядати справи про адміністративні правопорушення; подавати позови про відшкодування збитків, заподіяних навколишньому середовищу внаслідок порушення екологічного законодавства.

У складі Держкомзему діє Державна інспекція з контролю за використанням та охороною земель.

Управління в галузі використання і охорони поверхневих вод здійснює Державний комітет по водному господарству України. До його системи, відповідно до басейнового принципу управління водними ресурсами, належать басейнові водогосподарські об'єднання, обласні управління комплексного використання водних ресурсів, басейнові (територіальні) інспекції з використання і охорони вод, їх дільниці та гідрохімічні лабораторії. Держкомводгосп організовує комплексне використання водних ресурсів, експлуатацію водогосподарських об'єктів, охорону вод від забруднення та засмічення, здійснення моніторингу водних об'єктів та ведення відповідного кадастру, погоджує дозволи на спеціальне водокористування, здійснює контроль за дотриманням режимів роботи водосховищ та ін.

Державна інспекція України з безпеки судноплавства (Держфлотінспекція України) здійснює державний нагляд за безпекою плавання суден у водоймах республіки і охороною навколишнього природного середовища при їх експлуатації.

Державне управління використанням і охороною надр здійснюють декілька органів спеціальної компетенції, між якими законодавством проведено розмежування функцій у цій галузі:

— Державний комітет природних ресурсів України та його органи проводять державний контроль за геологічним вивченням надр, подають для затвердження Кабінету Міністрів ліміти (квоти) видобування корисних копалин загальнодержавного значення, видають спеціальні дозволи на користування ділянками надр, дозволи (ліцензії) на пошук (розвідку) та експлуатацію родовищ корисних копалин. Для обліку і оцінки природних багатств надр при комітеті урядом створено Державну комісію із запасів корисних копалин та Державний фонд їх родовищ.

— Державний департамент по нагляду за охороною праці Міністерства праці та соціальної політики України здійснює гірничий нагляд за веденням робіт по геологічному вивченню надр, їх використанням і охороною на 2780 підприємствах України. Відповідні управління та інспекції Департаменту надають гірничі відводи на користування надрами, контролюють введення в експлуатацію родовищ корисних копалин, перевіряють видобування і переробку мінеральної сировини, норми і правила охорони надр тощо.

— Держкомзем України в процесі здійснення контролю за станом земель, зайнятих гірничою промисловістю, перевіряє порядок надання і вилучення таких земельних ділянок, їх своєчасне повернення при тимчасовому зайнятті, стан і якість ґрунтів, забруднення ландшафтів тощо.

— Державний департамент ветеринарної медицини Міністерства аграрної політики України здійснює профілактичні та лікувальні заходи щодо хвороб свійських тварин та дикої фауни з метою одержання екологічно чистих продуктів харчування, провадить ветеринарний, радіологічний і токсикологічний контроль продукції тваринного і рослинного походження.

— Авіаційний регістр Державної авіаційної служби Міністерства транспорту і зв'язку України, який здійснює реєстрацію, сертифікацію та допуск до експлуатації цивільних повітряних суден, видає посвідчення про їх шумову придатність, розробляє заходи щодо зменшення шкідливого впливу авіаційної діяльності на довкілля;

— Департамент Державної автомобільної інспекції (ДАІ) Міністерства внутрішніх справ України організує і здійснює контроль за дотриманням правил, норм, стандартів безпеки дорожнього руху та охорони навколишнього природного середовища від шкідливого впливу автомототранспортних засобів та сільськогосподарської техніки.

Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій (МНС) координує діяльність державних та інших органів з проблем захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру та ліквідації їх наслідків, в тому числі викиду шкідливих, хімічних, радіоактивних речовин у довкілля; здійснює державний нагляд і контроль за станом цивільної оборони і техногенної безпеки.

Державний комітет України з питань подолання наслідків Чорнобильської катастрофи відає захистом населення і територій від наслідків катастрофи планетарного масштабу, реабілітацією забруднених територій.

Державний комітет природних ресурсів України здійснює проведення топографо-геодезичних, гравіметричних, картографічних робіт, аерокосмічних зйомок для дистанційного зондування Землі з метою вивчення природних ресурсів і стану довкілля.

Державний комітет будівництва та архітектури України та його органи на місцях здійснюють розробку та реалізацію документації з розбудови населених пунктів та проводять архітектурно-будівельний контроль, забезпечують захист життєвого та природного середовища від шкідливого впливу техногенних та соціально-побутових факторів, небезпечних природних явищ, організують упорядкування населених пунктів з додержанням екологічних вимог тощо.

Державний департамент випробувань і реєстрації засобів захисту та регуляторів росту рослин і добрив Мінагрополітики України здійснює державні випробування та реєстрацію, визначає перелік дозволених для використання хімічних, біологічних, засобів захисту та регуляторів росту рослин, добрив з урахуванням вимог до їх безпечності для здоров'я людини та навколишнього природного середовища.

Державний нагляд і державний контроль за додержанням законодавства про пестициди і агрохімікати здійснюють органи Мінприроди, Мінздраву, Мінагрополітики, Держкомлісгоспу та інші відповідно до їх компетенції щодо охорони і забезпечення екологічної безпеки відповідних природних об'єктів чи довкілля в цілому.

Державна служба з карантину рослин Мінагрополітики України та її інспекції здійснюють державний фітосанітарний контроль за додержанням карантинного режиму на стадіях вирощування, переробки і реалізації рослин і продукції рослинного походження.

І, нарешті, ще одним різновидом державного управління природокористуванням та охороною довкілля є галузеве (відомче) управління. Суть його полягає в певній організаційній діяльності окремого міністерства чи відомства щодо забезпечення належних умов використання та охорони природних об'єктів, які експлуатуються підприємствами, що йому підпорядковані. Це характерно, наприклад, для Міністерства аграрної політики, Міністерства палива та енергетики, Міністерства транспорту і зв'язку.

 

20. Участь громадськості в управлінні природокористуванням і охороною навколишнього природного середовища.

КУ і нормативні акти екологічного законодавства (хоч і з різним ступенем конкретизації) визнають громадське управління природокористуванням і охороною навколишнього природного середовища важливим конституційним принципом ЕП. Він ґрунтується на декількох конституційних нормах. По-перше, природні багатства України є об'єктами права власності Українського народу, а кожний громадянин має право користуватися цими природними об'єктами відповідно до закону (ст. 13). По-друге, кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50). По-третє, громадяни зобов'язані, у свою чергу, не заподіювати шкоду природі та відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66). По-четверте, громадяни України мають право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для захисту своїх прав і свобод та задоволення інтересів (ст. 36), в тому числі і екологічних. Отже, наведені норми свідчать, що кожний громадянин як вправі, так і зобов'язаний робити свій особистий внесок в раціональне природокористування і охорону довкілля, діючи самостійно або в складі громадського об'єднання екологічного напряму.

Для досягнення своїх статутних цілей і завдань, залучення широких верств населення до охорони довкілля та формування належної екологічної свідомості відповідні громадські організації мають право: — вільного доступу до інформації про стан довкілля, джерела його забруднення, захворюваність населення. Така інформація ніким не може бути засекречена (ст. 50 Конституції); — розробляти і пропагувати свої природоохоронні програми; — брати участь у розгляді радами, іншими органами місцевого самоврядування питань охорони навколишнього природного середовища, використання природних об'єктів і забезпечення екологічної безпеки або виступати з ініціативою винесення цих питань на місцеві і республіканські референдуми; — проводити громадську екологічну експертизу в будь-якій сфері діяльності, що потребує екологічного обґрунтування, і публічні слухання або відкриті засідання щодо оцінки екологічної безпеки об'єктів експертизи; — виконувати за власні кошти та з трудовою участю членів організацій роботи по охороні і відтворенню природних ресурсів, збереженню і покращенню стану навколишнього природного середовища; — брати участь у проведенні державними органами спеціальної компетенції перевірок дотримання підприємствами, установами, організаціями та громадянами екологічного законодавства та попередження відповідних правопорушень. Громадський екологічний контроль здійснюється громадськими інспекторами з охорони навколишнього природного середовища на підставі відповідного Положення, затвердженого Мінекології 30 січня 2002 року, яким інспектори наділені певними контрольними повноваженнями; — пред'являти до суду позови про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення екологічного законодавства, в тому числі здоров'ю громадян та майну громадських об'єднань; — здійснювати співробітництво з міжнародними та іноземними неурядовими екологічними організаціями, які, до речі, відіграють значну роль і мають великий вплив на суспільні процеси в розвинутих країнах.

21. Основні функції державною управління в галузі охорони навколишнього природного середовища

Функція просторово-територіального устрою об'єктів природи являє собою діяльність уповноважених державних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, спрямовану на проведення робіт по організації використання, відтворення, охорони та захисту природних ресурсів, створення сприятливих екологічних умов для життя і здоров'я населення, розвитку природного середовища.

Функція обліку природних ресурсів являє собою діяльність уповноважених державних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, спрямовану на систематизацію відомостей стосовно правового, природного та господарського стану природних ресурсів, а також їх окремих складових частин.

Облік природних ресурсів проводиться у формі ведення природоресурсових кадастрів, а саме: земельного кадастру, обліку вод та водного кадастру, обліку і кадастру рослинного світу, обліку лісів і лісового кадастру, обліку родовищ, запасів і проявів корисних копалин та кадастру родовищ і проявів корисних копалин, кадастру тваринного світу, кадастру територій та об'єктів природно-заповідного фонду, обліку в галузі охорони атмосферного повітря.

Термін «кадастр» (реєстр) означає систематизований банк кількісних і якісних даних щодо певного об'єкта.

Екологічне планування слід розуміти як діяльність уповноважених державних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, спрямовану на створення екологічно обгрунтованих імперативів раціонального та комплексного використання природних ресурсів, їх відтворення, а також охорони довкілля.

Екологічне планування здійснюється у таких формах: розробка планів природоохоронних заходів та розробка екологічних програм. Своїм змістом екологічні програми порівняно з планами охоплюють більш широкий спектр організаційно-управлінських, господарсько-виробничих, техніко-економічних, юридичних та інших видів діяльності, спрямованої на створення необхідних умов раціонального використання природних ресурсів, їх відтворення і охорони довкілля.

Безпосередньо виконання зазначених планів та програм покладено на широке коло суб'єктів ЕП. Це обумовлено не тільки видовою різноманітністю форм екологічного планування, його поресурсовою спрямованістю, а й практикою екологічного планування, що склалася. Так, на промислових та інших підпр