Методи цивільного права

Поняття та предмет регулювання цивільного права

Цивільне право є самостійною галуззю сучасного права. Цивільне право — це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють на засадах юридичної рівності та диспозитивності відносини власності, товарно-грошові відносини, підстави на­буття і порядок реалізації та захисту цивільних прав і обов'язків фізичними та юридичними особами, з метою задоволення ма­теріальних та духовних потреб громадян. Відповідно до ст. 1 Цивільного кодексу України цивільне законодавство регулює особисті немайнові та майнові відносини.

Отже, предметом цивільно-правового регулювання є:

а) майнові відносини;

б) особисті немайнові відносини.

Майнові відносини. Це конкретні вольові економічні відносини з приводу належності, використання, переходу за­собів виробництва, предметів споживання та інших матеріаль­них благ.

За змістом майнові відносини поділяються на дві групи:

а) відносини власності; б) відносини у галузі товарообігу.

Відносини власності, тобто майнові, відображають існую­чий розподіл матеріальних благ (засобів і продуктів вироб­ництва) між певними особами (громадянами, юридичними особами, державою, територіальними громадами та іншими соціальними утвореннями). Вони закріплюють належність ма­теріальних благ за відповідними власниками.

Власність — це відношення особи до належної їй речі як до своєї, яке виражається у володінні, користуванні і розпоряд­женні нею, а також у захисті права власності.

Майнові відносини у галузі товарообігу — це відносини, пов'язані з переходом матеріальних благ від одних суб'єктів (виробників матеріальних благ) до інших (споживачів матері­альних благ), зокрема майнові відносини, що виникають з до­говорів купівлі-продажу, поставки.

Особисті немайнові відносини виникають у зв'язку із здійсненням особистих прав. Термін "особисті права" вжива­ється для позначення різноманітних суб'єктивних прав, які належать громадянину або соціальному утворенню. В даному випадку маються на увазі особисті немайнові права на блага, невіддільні від особи: життя, здоров'я, честь, гідність, ім'я, ав­торство.

Методи цивільного права

Ознаки методу цивільно-правового регулювання суспільних відносин відображені в загальному юридичному становищі суб'єктів сучасного цивільного права, у специфіці юридичних фактів, у диспозитивних началах цивільного законодавства, в особливостях цивільно-правових санкцій.

Метод цивільно-правовового регулювання – сукупність специфічних засобів впливу на учасників цивільних відносин, що характеризуються юридичною рівністю сторін, а також надання останнім можливості врегулювання цих відносин на свій розсуд за винятками, встановленими цивільним законодавством.

Види: диспозитивний (юридична рівність сторін, ініціатива сторін при встановленні правовідносин, можливість вибору варіанта поведінки, що не суперечить цивільному законодавству і моралі суспільства) та імперативний (виникає у зобов’язаннях внаслідок заподіяння шкоди).

Диспозитивність у цивільному праві надає можливість вибору між кількома варіантами по­ведінки в межах, встановлених законом, а також у відповідних випадках визначити зміст цивільних прав та обов'язків, розпо­ряджатися суб'єктивними правами на свій розсуд. Диспози­тивні засади втілюються у диспозитивних нормах.

3. Функції цивільного права.

Функції сучасно­го цивільного права — це певні напрями впливу цивільно-пра­вових норм, зумовлені змістом суспільних відносин (влас­ності, товарно-грошових, особистих немайнових), які включе­но до предмета цивільно-правового регулювання.

Цивільне законодавство, цивілістична наука і практика розрізняють такі функції: регулятивну, охоронну, попереджу­вально-виховну, попереджувально-стимулюючу, інформаційно-орієнтуючу.

Регулятивна функція забезпечує врегулювання нормами цивільного права відносин власності, товарно-грошових та особистих немайнових відносин.

Охоронна функція забезпечує захист порушених суб'єктивних майнових і особистих прав.

Попереджувально-виховна функція тісно пов'язана з охо­ронною. Попереджувально-виховний ефект досягається через, інститут цивільно-правової відповідальності. Ця функція може здійснюватися лише щодо правопорушників.

Інформаційно-орієнтуюча – ознайомлення суб’єктів цивільних відносин з концепцією прав людини, принципами визначення становища приватної особи, загальними тенденціями правового регулювання в цій галузі тощо.

4. Принципи цивільного права передбачаються в ст.З ЦК України:

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особис­того життя фізичної особи. Конституція України гарантує недоторканність особистого і сімейного життя фізичної особи (ст. 32). Фізична особа має право на особисте життя. Вона сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб;

2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, передбачених виключно законом. Конституція України проголошує непорушність права приватної власності;

3) свобода договору. Цивільне право не передбачає вичерпного переліку договорів. Можливо укладення договору, який хоч і не передбачений законом, але такий, що йому не суперечить;

4) свобода підприємництва. Конституція України гарантує право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена зако­ном. Держава забезпечує захист конкуренції у підприємниць­кій діяльності;

5) судовий захист будь-якого цивільного права у разі його порушення. Конституція забезпечує кожному судовий захист його прав. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

5. Дія актів цивільного законодавства у просторі...

Порядок набрання чинності законами визначається в Конституції України, в якій передбачається, що закон набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Закони та інші нормативні акти не мають зворотної дій в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.

Дія цивільного законодавства поширюється на усю територію України (можливе прийняття закону лише для окремої території) і на усіх осіб, що перебувають на цій території (фізичні, юридичні, іноземні, без громадянства), якщо інше не передбачено законами України.

6. Поняття та елементи цивільних правовідносин

Цивільні правовідносини — це правовий зв'язок, що виникає з приводу матеріаль­них і нематеріальних благ, які становлять інтерес для учасників цивільно-правових відносин, які мають суб'єктивні права та обов'язки. Виділя­ються такі особливості цивільно-правових відносин: а) це майнові (відносини власності і товарно-грошові) і особисті немайнові відносини, врегульовані нормами цивільного права; б) їхні учасники характеризуються майновою відокремленістю і юридичною рівністю; в) суб'єктивні права та суб'єктивні обов'язки учасників цивільно-правових відносин виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів.

Елементи цивільних правовідносин. Громадяни та організації вступають у різні цивільні правовідносини. Елементи: суб'єкти, об'єкти, і суб'єктивне цивільне право та суб'єктивний цивільний обов'язок.

Суб'єкти цивільних правовідносин. Суб'єкта­ми цивільних правовідносин виступають його учасники, які також називаються особами. Суб'єкт цивільних правовідно­син, якому належить право, називається суб'єктом права. Суб'єкт цивільних відносин, на якого покладено обов'язок, на­зивається пасивним суб'єктом.

Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути: грома­дяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи (державні підприємства та установи, коопера­тиви, громадські організації, акціонерні товариства, орендні підприємства), Українська держава, інші організації (напри­клад, релігійні організації, спільні підприємства за участю ук­раїнських та іноземних юридичних осіб, іноземні підпри­ємства й організації).

Елементами правосуб'єктності є: правоздатність та дієздатність.

Цивільна правоздатність — це здатність особи мати цивільні права та обов'язки. ЦК України містить визначення правоздатності фізичних (ст.25) та юридичних осіб (ст.91).

Цивільна дієздатність — це здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки. Виникає у повному обсязі з настанням повноліття, тобто після досягнення 18-річного віку.

У складі дієздатності слід виділити такі елементи: правочиноздатність — здатність здійснювати правомірні дії, спрямовані на встановлення цивільних прав та обов'язків; деліктоздатність — це здатність особи нести відповідальність за вчинене цивільного правопорушення; тестаментоздатність — це здатність особи залишати за­повіт і бути спадкоємцем; трансдієздатність — здатність особи своїми діями створю­вати для інших суб'єктів права і обов'язки і її здатність прий­мати на себе права і обов'язки, що виникають у результаті дій інших осіб.

Юридичні особи як суб'єкти цивільних правовідносин та­кож мають цивільну правоздатність і цивільну дієздатність.

Правоздатність юридичних осіб називається спеціальною, оскільки встановлюється відповідно до цілей кожної юридич­ної особи, тоді як громадяни мають однакову для всіх право­здатність.

Дієздатність юридичних осіб виникає водночас з право­здатністю.

Об'єкти цивільних правовідносин. Громадяни та ор­ганізації укладають угоди і, отже, вступають у цивільно-пра­вові відносини з метою задоволення своїх інтересів. Об'єкт цивільно-правових відносин — це те, на що спря­мовано суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок з метою за­доволення інтересів громадян та організацій. Об'єктами цивільних правовідносин можуть бути речі, дії, у тому числі послуги, результати духовної та інтелектуальної творчості, особисті немайнові блага.

Зміст цивільних правовідносин становлять суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок. У юридичній літературі і на практиці суб'єктивне право характеризується як єдність трьох елементів: а) вид і міра можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи, в якій виявляється її самодіяльність, свобода вибору варіанта поведінки в межах наданого суб'єктивного права, користування матеріальними і духовними благами на підставі існуючих відносин власності і товарообігу, тобто право на власні дії; б) право (можливість) вимагати від інших осіб поведінки, яка забезпечує здійснення своєї діяльності, тобто право на чужі дії;в) право (можливість) вимагати застосування засобів державного примусу до зобов'язаних осіб.

Отже, суб'єктивне цивільне право — це можливості відповідного суб'єкта.

Суб'єктивний цивільний обов'язок — це міра необхідної поведінки зобов'язаної особи для задоволення інтересів упов­новаженої особи. Він також пов'язаний з правом в об'єктивно­му розумінні. Так, ст. 665 ЦК України передбачає, що за дого­вором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати май­но у власність покупцеві. Це норма цивільного права, тобто право в об'єктивному розумінні. Зазначений обов'язок виникає саме тому, що він встановлений нормою об'єктивного права.

7. Види цивільно-правових відносин

Регулятивні відносини — це правовідносини, через які здійснюється регулювання нормальних економічних відносин (власності, товарно-грошових) та особистих немайнових від­носин.

Охоронні відносини виникають у разі необхідності захисту інтересів учасників цивільного обігу цивілістичними засоба­ми. Охоронні відносини виникають із правопорушень, тобто порушень правових норм, суб'єктивних прав і заподіяння шкоди потерпілим.

Абсолютні та відносні правовідносини. В основу їх розме­жування покладено такий критерій, як коло зобов'язаних осіб і ступінь їх конкретизації. Громадяни та організації, що мають суб'єктивні права, в ряді випадків реалізують їх за рахунок власної діяльності (господарської, побутової, творчої тощо) і при цьому безпосередньо не пов'язані з діяльністю інших суб'єктів. До таких цивільних правовідносин слід віднести: відносини власності, немайнові авторські і винахідницькі відносини, що пов'язані з майновими (ст.ст. 319, 418 ЦК Ук­раїни), особисті немайнові відносини, не пов'язані з майнови­ми, з приводу таких духовних благ, як життя, здоров'я, честь, гідність, недоторканність особистого життя.

Цивільно-правове врегулювання вищезазначених суспіль­них відносин полягає в наданні власникам, авторам творів на­уки, літератури, мистецтва, винахідникам, володільцям нема­теріальних духовних благ суб'єктивних прав і в покладенні на всіх інших громадян та організації суб'єктивного обов'язку ут­римуватися від порушення їхніх суб'єктивних прав. Такі цивільно-правові відносини називаються абсолютними.

Абсолютний суб'єктивний обов'язок покладається на кож­ного, і його зміст полягає в утриманні від порушення абсолют­ного права. Абсолютність суб'єктивного права — в його охо­роні від усіх і кожного та в його здійсненні на підставі власної діяльності уповноваженої особи.

Зобов'язана сторона — це кожен, чий обов'язок полягає в утриманні від порушення суб'єктивних прав, тобто невизначе-не коло осіб — кожен і всі.

У відносних правовідносинах конкретно визначено обидві сторони — уповноважену і зобов'язану. Відносними право­відносинами є зобов'язальні. Сторони в них цілком конкретні — кредитор і боржник. В окремих видах зобов'язальних відносин сторона­ми є: продавець і покупець — у цивільно-правових відносинах із договору купівлі-продажу, страхова організація і страху­вальник — у відносинах із договору добровільного страхуван­ня, позикодавець і позичальник — у відносинах із договору позики. Отже, у відносних цивільно-правових відносинах сторони наперед відомі.

Майнові та особисті немайнові відносини. У майнових відносинах об'єктом є майно. Це перш за все відносини влас­ності. В особистих немайнових відносинах об'єктом є немай­нові блага: честь, гідність, авторство (ст. 418 ЦК України).

Речові та зобов'язальні відносини. Вони відрізняються об'єктом правовідносин. Об'єктом речових правовідносин є речі, майно. Речові правовідносини — це такі правовідносини, в яких уповноважений суб'єкт може здійснювати свої суб'єктивні права самостійно. До них належать відносини власності.

У зобов'язальних відносинах об'єктом є дії. В цих правовідносинах уповноважений суб'єкт, щоб здійснити свої цивільні права, потребує сприяння зобов'язаної особи.

Активні та пасивні цивільні правовідносини. Вони відрізняються характером поведінки зобов'язаної сторони. До активних правовідносин належать зобов'язальні відносини. В них боржник зобов'язаний вчинити на користь уповноваженої особи (кредитора) певну дію: передати майно, виконати робо­ту, сплатити гроші тощо.

У пасивних правовідносинах змістом суб'єктивного обов'язку є пасивна поведінка: зобов'язана сторона повинна утримуватися від порушення суб'єктивного права уповнова­женої сторони.

8. Правоздатність фізичної особи

Цивільна правоздатність згідно зі ст. 25 ЦК України — це здатність мати цивільні права та обов'язки. Така здатність визнається за всіма громадянами України. Вона виникає в мо­мент народження громадянина і припиняється у момент його смерті.

Деякі громадяни фактично або за прямою вказівкою зако­ну не можуть (не здатні) мати окремі права та обов'язки (непо­внолітні, психічно хворі), але це зовсім не означає відхилення від принципу рівної правоздатності. Наприклад, малолітній не може мати такі елементи змісту правоздатності, як право за­повідати майно або бути членом кооперативу. У таких випад­ках йдеться про неможливість мати деякі права, яка поши­рюється однаковою мірою на усіх громадян (наприклад, на усіх неповнолітніх), і, таким чином, принцип рівності право­здатності не порушується, не має винятків.

Правоздатність визнається за кожним громадянином. При цьому відповідно до закону громадянин не має права відмови­тися від правоздатності або обмежити її. Отже, право­здатність є невідчужуваною. Правочин, спрямований на обмеження право­здатності, є нікчемним. Громадянин має право, додержуючись встановлених законом вимог, розпоряджатися суб'єктивними правами (продати або подарувати належну йому річ тощо), але не може розпорядитися своєю правоздатністю.

За чинним законодавством обмеження правоздатності можливо, зокрема, як покарання за вчинений злочин, причому громадянин за вироком суду може бути позбавлений право­здатності не в цілому, а лише здатності мати деякі права — обіймати певні посади, займатися певною діяльністю. Примусове обмеження правоздатності не означає позбав­лення громадянина деяких суб'єктивних прав (наприклад, конфіскація майна за вироком суду не пов'язана з обмеженням правоздатності, вона означає позбавлення громадянина права власності на певні речі та цінності).

При реалізації правоздатності, набутті і захисті суб'єктив­них прав істотне значення має ім'я фізичної особи, а також місце проживання фізичної особи.

9. Дієздатність громадянина — це є здатність своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки. Мати дієздатність означає ма­ти здатність особисто здійснювати різні юридичні дії: уклада­ти договори, видавати довіреності тощо, а також відповідати за заподіяну майнову шкоду (пошкодження або знищення чужо­го майна, ушкодження здоров'я), за невиконання договірних зобов'язань та інших обов'язків.

Дієздатність, як і правоздатність — юридична категорія. Щодо дієздатності закон встановлює її невідчужуваність і не­можливість обмеження за волею громадянина. Що стосується примусового обмеження дієздатності - ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше, як у випадках і в порядку, передбачених законом.

Види дієздатності: 1) повна; 2) часткова; 3) неповна; 4) обмежена; 5) визнання громадяни­на недієздатним.

Повна дієздатність — це здатність громадянина власни­ми діями набувати і здійснювати будь-які майнові та особисті немайнові права, брати на себе й виконувати будь-які обов'яз­ки, тобто реалізовувати належну йому правоздатність у повно­му обсязі.

10. Неповна дієздатність. Стаття 32 ЦК України регламен­тує обсяг дієздатності неповнолітніх віком від 14 до 18 років.

Неповнолітній може:

- самостійно розпоряджатися своїм заробітком, сти­пендією або іншими доходами;

- самостійно здійснювати права на результати інтелекту­альної, творчої діяльності, що охороняються законом;

- бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документа­ми юридичної особи;

- самостійно укладати договір банківського вкладу (ра­хунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним ним на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).

Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників.

Часткова дієздатність. Такою дієздатністю відповідно до ст. 31 ЦК України наділені малолітні, які не досягли 14 років. Вони мають дуже невеликий обсяг дієздатності, а саме: права вчиняти дрібні побутові угоди; здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються зако­ном.

11. Обмеження дієздатності фізичної особи полягає в тому, що громадянин позбавляється здатності своїми діями набува­ти певні цивільні права і створювати певні цивільні обов'язки, які він міг набувати і створювати.

Обмеженою у дієздатності може бути як особа, що має не­повну дієздатність, так і особа, що має повну дієздатність. Умови обмеження дієздатності громадян: зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами; як наслідок цього — тяжке матеріальне становище са­мого громадянина та його сім'ї; страждання на психічний розлад, який істотно впливає на здатність особи усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Обмеження дієздатності громадянина здійснюється тільки у судовому порядку.

12. Визнання громадянина недієздатним. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок; хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідо-i млювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК і України). Вказане правило свідчить про те, що громадянин; може бути позбавлений цивільної дієздатності з урахуванням і його психічного стану. Інші обставини, зокрема сліпо-глу-хонімота, параліч тощо, не спричинюють настання такого на­слідку.

В справах про визнання громадянина недієздатним заяв­ником може бути його дружина (чоловік) чи інша особа, пов'язана з ним родинними або прирівняними до них відноси­нами, хоч і така, що проживає окремо від хворого.

Пра­вові наслідки визнання громадянина недієздатним:

- від імені недієздатного укладає угоди опікун (ч. 2 ст. 41 / ЦК України). Укладені раніше односторонні угоди (видача довіреності, заповіт), договори, пов'язані з особою громадяни­на, визнаного недієздатним (договір доручення), припиняють свою дію;

- за шкоду, заподіяну цим громадянином, відповідають його опікун або заклад, які зобов'язані здійснювати за ним на­гляд, якщо не доведуть, що шкода виникла не з їхньої вини (ст. 1184 ЦК України). Будь-які дії особи, визнаної недієздатною, не мають юридичного значення і не тягнуть за собою будь-яких правових наслідків.

Разом з тим після визнання громадянина в судовому порядку недієздатним він не виключається із числа суб'єктів^} права, тому що є правоздатним. За певних умов таких, як оду­жання, значне поліпшення здоров'я, громадянин може бути поновлений у дієздатності рішенням суду. Питання про поновлення у дієздатності розглядає суд в окремій справі за місцем проживання громадянина, який був визнаний недієздатним, за заявою установ, організацій та осіб, вказаних у ЦПК України, опікуна, а також з власної ініціативи суду.

13. Визнання громадянина безвісно відсутнім. Безвісна відсутність — засвідчений у судовому порядку факт довготри­валої відсутності громадянина в місці його проживання, якщо не вдалося встановити місце його перебування.

Для визнання громадянина безвісно відсутнім потрібна наявність таких умов:

1) громадянин відсутній у місці його постійного прожи­вання протягом року;

2) згідно зі ст. 43 ЦК України громадянина в судовому по­рядку може бути визнано безвісно відсутнім, якщо протягом одного року в місці, де він постійно або переважно проживає, немає відомостей про місце його перебування. День одержан­ня останніх відомостей може бути підтверджено пред'явлен­ням останнього листа відсутнього громадянина або іншим способом (наприклад, показання свідків). Якщо неможливо встановити день одержання останніх відомостей, початком безвісної відсутності вважається перше число місяця, наступ­ного за тим, у якому були одержані останні відомості, а якщо неможливо встановити цей місяць — 1 січня наступного року (ч. 2 ст. 43 ЦК України);

3) визнання громадянина безвісно відсутнім допустимо за умови, що встановити місце його перебування неможливо.

Визнання громадянина безвісно відсутнім тягне за собою ряд правових наслідків, але не відображається на його право­здатності та дієздатності. Рішення суду про визнання громадя­нина безвісно відсутнім є підставою для встановлення орга­ном опіки та піклування опіки над його майном.

З майна, що належить безвісно відсутньому, видається ут­римання громадянам, яких безвісно відсутній зобов'язаний за законом утримувати. Чоловік або дружина безвісно відсутнь­ого набувають права розірвати шлюб у спрощеному порядку через органи реєстрації актів громадянського стану.

Визнання громадянина безвісно відсутнім не допус­кається у випадках, коли громадянин переховується від роз­шуку (наприклад, за кримінальною справою).

Не можна визнавати безвісно відсутнім громадянина, про якого вірогідно відомо, що він живий, але немає точних відо­мостей про його місце перебування.

Якщо громадянин, визнаний безвісно відсутнім, з'аявився або виявлено його місце перебування, рішення про визнання його безвісно відсутнім скасовується, а опіка над ії майном припиняється. Можливе поновлення шлюбних відносин між громадянином, який повернувся, та його дружиною шляхом нової реєстрації шлюбу, якщо шлюб було розірвано.

14. Оголошення громадянина померлим у судовому порядку за таких підстав: відсутність громадянина в місці постійного проживан­ня протягом трьох років з дня отримання останніх відомостей про нього, а в деяких випадках, зазначених у законі, — протя­гом шести місяців; неотримання протягом вказаних строків відомостей про місце перебування громадянина; неможливість встановити, чи живий він, незважаючи на всі вжиті заходи.

Скорочений шестимісячний строк для оголошення грома­дянина померлим використовується, якщо громадянин пропав безвісти за обставин, які загрожували смертю або давали підстави припускати його загибель від певного нещасного ви­падку.

Окремо закон визначає умови оголошення померлим гро­мадянина, який зник під час воєнних дій: його може бути в су­довому порядку оголошено померлим не раніш, ніж через два роки з дня закінчення воєнних дій (ч. 2 ст. 46 ЦК України).

На підставі рішення суду про оголошення громадянина померлим органи РАЦСу видають заінтересованим особам свідоцтво про його смерть. Днем смерті громадянина, оголо­шеного рішенням суду померлим, вважається день вступу в за­конну силу цього рішення. Юридичним наслідком оголошен­ня громадянина померлим є припинення або перехід до спад­коємців усіх прав та обов'язків, які належали йому як суб'єкту права. Оголошення особи померлою має підставою лише при­пущення його смерті, не виключається можливість появи або виявлення його місця перебування. Ця обставина тягне за со­бою ряд правових наслідків. По-перше, поновлюється особисто-правовий статус грома­дянина, майно, яке збереглося на момент появи громадянина і яке перейшло безоплатно до інших осіб після оголошення відсутнього померлим, може бути витребувано власником, який з'явився. По-друге, у особи також є можливість поверну­ти майно від осіб, до яких воно перейшло за відплатними уго­дами. Ці громадяни зобов'язані повернути майно власнику, який з'явився, якщо буде доведено, що, набуваючи майно, во­ни знали, що громадянин, оголошений померлим, перебуває серед живих, завдані при цьому збитки компенсуються особа­ми, у яких майно набувалося за відплатною угодою. По-третє, майно могло в порядку спадкування перейти до держави. Як­що майно є в наявності, то воно повертається власникові; як­що ж воно було реалізовано, то після скасування рішення про оголошення особи померлою їй повертається сума грошей, ви­ручених від реалізації цього майна. У сфері сімейних відносин з'явлення громадянина, оголошеного померлим, є підставою для поновлення шлюбних відносин шляхом нової реєстрації шлюбу.

15. Фізична особа – підприємець.

Право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Обмеження права фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності встановлюються Конституцією України (254к/96-ВР) та законом.

Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб - підприємців є відкритою.

Якщо особа розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем.

16. Поняття та ознаки юридичної особи

Стаття 80 ЦК України передбачає, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому зако­ном порядку. Юридична особа наділяється цивільною право­здатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем У суді.

Ознаки юридичної особи: Організаційна єдність. Юридична особа — це не окремий громадянин (фізична особа), а колективне утворення, певним чином організований колектив людей (організація); Наявність відокремленого майна. Кожна юридична особа має своє майно, відокремлене, по-перше, від майна членів тру­дового колективу даної організації; по-друге, від майна держави чи автономного утворення, територіальної громади; по-третє, від майна інших організацій, у тому числі вищестоящих органів; Виступ у цивільному обороті від свого імені. Кожна юри­дична особа має своє найменування (ім'я). Від свого імені во­на набуває майнових та особистих немайнових прав і несе обов'язки, вступаючи в різні цивільно-правові відносини з іншими організаціями та громадянами. Інші особи можуть діяти від імені юридичної особи тільки за її згодою (напри­клад, на основі довіреності); Здатність нести самостійну майнову відповідальність. Здатність організації від свого імені брати участь у цивільних правовідносинах, самостійно набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки зумовлює і самостійну май­нову відповідальність юридичної особи за своїми зобов'язан­нями; Здатність бути позивачем або відповідачем у суді - сторонами у цивільному процесі можуть бути державні підприємства, установи, організації, колгоспи, інші кооперативні організації, їхні об'єднання, інші громадські організації, що користуються правами юридичної особи.

17. Види юридичних осіб. Залежно від існуючих форм влас­ності в Україні юридичні особи поділяються на:

а) приватні;

б) колективні;

Відповідно до суб'єктного складу юридичні особи поділя­ються на:

а) українські;

б) спільні з участю іноземного інвестора;

в) іноземні;

г) міжнародні організації та об'єднання.

ЦК України виділяє юридичних осіб публічного права і» юридичних осіб приватного права. Юридичні особи публічного права створюються незалежно від волі приватних осіб, для здійснення спеціальних функцій, не обумовлених їх участю у цивільному обороті (наприклад, міністерства і відомства, уста­нови соціальної сфери).

Юридичні особи приватного права створюються за ініціативою приватних осіб на договірних засадах саме з ме­тою участі у різних цивільно-правових відносинах. Цивільним правом регулюється порядок створення і діяльності саме юридичних осіб приватного права. Відповідно до ст. 83 ЦК Ук­раїни юридичні особи можуть створюватися у формі това­риств, установ та в інших формах, встановлених законом. Пе­релік організаційно-правових форм юридичних осіб не є ви­черпним.

Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі в цьому товаристві. Товариство може створюватися однією особою, якщо інше не передбачено законом. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

Установою є організація, створена однією або кількома за­сновниками, які не беруть участі в її управлінні, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Підприємство — це самостійний господарюючий статут­ний суб'єкт, який має права юридичної особи і здійснює ви­робничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в ус­тановах банків, печатку зі своїм найменуванням, а також знак для товарів і послуг. Підприємство може здійснювати будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені зако­нодавством України і відповідають цілям, передбаченим ста­тутом підприємства. Залежно від форм власності, встановле­них Законом України "Про власність", можуть діяти підприємства таких видів:

- приватне підприємство, основане на власності фізичної особи;

- колективне підприємство, основане на власності трудо­вого колективу підприємства;

- господарське товариство;

- підприємство, основане на власності об'єднань грома­дян;

- комунальне підприємство, основане на власності відповідної територіальної громади;

- державне підприємство, основане на державній власності, в тому числі казенне підприємство;

- спільне підприємство, основане на базі об'єднання майна різних власників (змішана форма власності). Серед засновників спільного підприємства можуть бути юридичні особи і громадяни України, інших держав;

- підприємство, основане на власності юридичних осіб і громадян інших держав. Створення таких підприємств і регулюється окремим законодавством України, с Господарські товариства, до яких належать такі юридичні особи, які створені на підставі договору шляхом об'єднання майна (або майна і підприємницької діяльності) фізичних та юридичних осіб з метою одержання прибутку. Відповідно до розділу 2, гл. 8 ЦК України можуть створюватися акціонерні товариства, товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю, повні товариства.

Особи, які утворюють господарські товариства, назива­ються їх засновниками. Підприємства, організації та установи, які стали учасниками товариства, не ліквідуються як юри­дичні особи.

Об'єднаннями капіталів розглядаються такі господарські товариства, як акціонерні та товариства з обмеженою і додат­ковою відповідальністю.

18. Правоздатність юридичної особи. Як суб'єкт майнових та особистих немайнових відносин юридична особа на­діляється цивільною праводієздатністю.

Юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність може бути обмежена лише за рішен­ням суду.

Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Цивільні права та обов'язки юридичних осіб виникають з правочинів (договорів). Майнові права та обов'язки юридич­ної особи можуть виникати з односторонніх правочинів (за­повіту, оголошення конкурсу тощо), а також із неправомірних дій (заподіяння шкоди, придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав тощо).

Юридична особа також здатна мати особисті немайнові права та обов'язки. До них відносять права на найменування, виробничу марку, знаки для товарів і послуг, право на честь, гідність і ділову репутацію та ін.

Юридична особа має своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму. Найменуван­ня установи повинно також містити інформацію про характер її діяльності (ст. 90 ЦК України).

Найменування юридичної особи вказується в її установ­чих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру. Юридична особа не має права використовувати найменування іншої юридичної особи.

Відповідно до ст. 93 ЦК України місцезнаходження юри­дичної особи визначається місцем її державної реєстрації, як­що інше не встановлено законом. Місцезнаходження юридич­ної особи вказується в її установчих документах.

Виробнича марка виступає засобом індивідуалізації юри­дичної особи та продукції, яку вона виготовляє. Виробнича марка включає в себе найменування організації, вказівки на сорт виробу, номер стандарту, ціну та інші відомості.

Знаки для товарів і послуг — це зареєстроване у встанов­леному порядку позначення, яке служить для розрізнення то­варів (послуг) одних фізичних чи юридичних осіб від од­норідних товарів інших осіб. На зареєстрований знак патентне відомство України видає свідоцтво.

Юридичні особи мають право на недоторканність ділової репутації та її судовий захист (ст. 94 ЦК України). Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону висту­пає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і не перевищувати своїх повноважень.

Підприємство самостійно визначає структуру управління, встановлює штати. Власник здійснює свої права з управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним ор­гани. Керівник підприємства наймається (призначається) власником або уповноваженим ним органом, з ним укла­дається контракт (договір). Керівник підприємства са­мостійно розв'язує питання діяльності підприємства, за ви­нятком тих, що віднесені статутом до компетенції інших ор­ганів управління цього підприємства. Власник майна не має права втручатися в оперативну діяльність керівника під­приємства.

19. Порядок створення юридичних осіб. Створення юридич­ної особи відбувається за наявності певних установчих доку­ментів (розпорядчий акт або статут (положення), або установчий договір і статут, або протокол зборів тощо). В установчих документах мають зазначати­ся найменування юридичної особи, її місцезнаходження, цілі і предмет діяльності, склад і компетенція її органів, а також інші відомості, що їх передбачають законодавчі акти про юридичні особи відповідного виду. Основні способи утворення юридич­них осіб: розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний і до­говірний.

Розпорядчий спосіб — власник майна або уповноважений ним орган приймає рішення (розпорядження) про створення організації та затверджує її статут або положення про неї. В та­кому порядку виникають підприємства.

Сутність нормативно-явочного способу полягає у тому, що умови створення юридичної особи зафіксовано у законі (нормативному акті) у вигляді загального дозволу держави, але для виникнення конкретної організації потрібні вияв ініціативи її організаторів і реєстрація у відповідному органі. У такому порядку виникають кооперативи та громадські об'єднання.

Юридичні особи можуть утворюватися у договірний спосіб, тобто шляхом укладення установчого договору грома­дянами чи організаціями, що добровільно об'єднуються для досягнення певних цілей. У такому порядку виникають різні господарські товариства, асоціації, концерни та інші об'єднан­ня підприємств.

Установчий договір укладається між засновниками юри­дичної особи. У ньому засновники зобов'язуються створити юридичну особу, визначають порядок сумісної діяльності з її утворення, умови передачі в її володіння, користування і роз­порядження свого майна та участі в її діяльності. Установчий договір визначає також умови і порядок розподілу між заснов­никами прибутків і збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників з її складу.

Для виникнення юридичної особи потрібна її державна реєстрація, або реєстрація її статуту. Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяль­ності — юридичної особи — власник (власники) або уповнова­жена ним особа (заявник) подає до органу державної реєстрації:

- установчі документи (рішення власника майна або упов­новаженого ним органу про створення суб'єкта підприєм­ництва (якщо власників кілька, таким рішенням є засновниць­кий договір); статут, якщо це необхідно для створюваної ор­ганізаційно-правової форми суб'єкта підприємництва);

- реєстраційну картку;

- документ, що підтверджує сплату реєстраційного збору;

- документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяль­ності в розмірі, передбаченому законодавчими актами;

- рішення Антимонопольного комітету про згоду на ство­рення, реорганізацію (злиття, приєднання) суб'єктів підприємницької діяльності, якщо законодавчими актами Ук­раїни передбачена необхідність такої згоди.

Орган державної реєстрації протягом п'яти робочих днів з дати надходження зазначених документів зобов'язаний прове­сти державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності і видати заявникові свідоцтво.

20. Порядок припинення юридичних осіб. Юридична особа може припиняти свою діяльність у таких формах: шляхом ре­організації та шляхом ліквідації.

Юридична особа визнається такою, що припинила свою діяльність, з дня внесення до Єдиного державного реєстру за­пису про її припинення.

Обставинами, що зумовлюють припинення діяльності юридичної особи, можуть бути: досягнення поставлених цілей (наприклад, після завершення об'єкта ліквідується будівельна організація, створена спеціально для його спорудження), або закінчення певного строку, на який було розраховано діяльність юридичної особи (наприклад, на час дії надзвичай­них обставин).

Учасники юридичної особи або орган, що прийняв рішен­ня про припинення юридичної особи, зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до Єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі при­пинення (ст.105 ЦК України).

Згідно зі ст. 107 ЦК України злиття, приєднання та поділ юридичних осіб розглядається як припинення первісної юри­дичної особи з правонаступництвом, тобто права та обов'язки юридичної особи переходять до новостворених суб'єктів цивільно-правових відносин.

При злитті на основі двох або більше юридичних осіб ут­ворюється нова юридична особа, до якої переходять всі права та обов'язки тих осіб що припиняють свою діяльність.

При приєднанні до однієї юридичної особи приєднується одна або більше юридичних осіб, права та обов'язки приєдна­них юридичних осіб переходять до особи, до якої приєднують­ся.

При поділі на основі однієї юридичної особи утворюється дві чи більше нових юридичних осіб.

Ліквідація юридичної особи також є формою припинення її діяльності, але при ліквідації юридичної особи немає правонаступництва. Юридична особа ліквідується по-перше, за рішен­ням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчим документом; по-друге, за рішенням суду у разі здійснення діяльності без належного дозволу (ліцензії) чи діяльності, забороненої законом, а також в інших випадках, встановлених законом.

Ліквідація може відбуватися у добровільному порядку і примусовому.

Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза місцем ії знаходження та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи (ст.95 ЦК України).

21. Акціонерне товариство має статутний фонд, поділений на певне число акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства. Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства лише у межах належних їм акцій. Акціонерні товариства бувають: відкритими, акції яких можуть поширюватися шляхом відкри­тої передплати і купівлі-продажу на біржах, і закритими, коли акції розподіляються між засновниками і не можуть поширюватися шляхом передплати, купуватися і продаватися на біржах.

22. Товариство з обмеженою відповідальністю. У таких това­риствах статутні фонди також поділено на частки (паї), розміри яких визначаються установчими документами. Різни­ця між ними полягає в тому, що акціонерні товариства форму­ють статутний фонд шляхом випуску і розповсюдження акцій, володільці яких можуть бути наперед невідомими. Товариства з обмеженою відповідальністю утворюють статутні фонди за рахунок коштів учасників (пайовиків), кількість яких, як пра­вило, невелика і наперед відома.

Товариством з додатковою відповідальністю визнається товариство, статутний фонд якого поділено на частки, визна­чені статутними документами. Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками у статутний фонд, а при недостатності цих сум — додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника.

Особи також можуть об'єднатися у повні і командитні то­вариства.

23. Повне товариство — це таке товариство, всі учасники яко­го займаються сумісною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. Солідарна відповідальність означає, що при не­достатності майна у такого товариства кредитор має право звернутися з вимогою про покриття боргу як до всіх учасників разом, так і до кожного з них зокрема, як у частині, так і в повній сумі боргу.

24. Командитне товариство включає поряд з одним чи кількома учасниками, які несуть відповідальність за зо­бов'язаннями товариства усім своїм майном, також одного чи більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майно товариства (вкладників). Якщо в командитному това­ристві беруть участь двоє чи більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність за боргами товариства. Управляють справами командитного то­вариства лише учасники з повною відповідальністю.

25. Виробничим кооперативом є добровільне об'єднання громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їхній особистій трудовій участі та об'єднанні його членами майнових пайових внесків. Статутом кооперативу та законом може бути передбачено участь у діяльності виробничого кооперативу на засадах членства також інших осіб.

Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями кооперативу у розмірах та порядку, встановлених статутом кооперативу і законом. Найменування кооперативу має містити його назву, а також слова "виробничий кооператив".

Правовий статус виробничих кооперативів, права та обов'язки їх членів встановлюються цим Кодексом та іншим законом.

Особливості створення і діяльності сільськогосподарських кооперативів можуть встановлюватися законом.

Установчим документом виробничого кооперативу є його статут, що затверджується загальними зборами його членів. Статут виробничого кооперативу має містити крім відомостей, передбачених статтею 88 цього Кодексу, відомості про: розмір пайового внеску члена кооперативу; склад і порядок внесення пайових внесків членами кооперативу та про їхню відповідальність за порушення зобов'язання щодо внесення пайових внесків; характер і порядок трудової участі його членів у діяльності кооперативу та їхньої відповідальності за порушення зобов'язань щодо особистої трудової участі; порядок розподілу прибутку і збитків кооперативу; розмір і умови субсидіарної відповідальності його членів за зобов'язаннями кооперативу; склад і компетенцію органів управління кооперативу та про порядок ухвалення ними рішень. Кількість членів кооперативу не може бути меншою, ніж встановлено законом.

Майно, що є у власності виробничого кооперативу, поділяється на паї його членів відповідно до статуту кооперативу.

Виробничий кооператив не має права випускати акції.