Право власності в об’єктивному і суб’єктивному

Власність як науковий термін вживається у двох аспектах: в економічному і юридичному. В економічному — це при­своєння матеріальних благ. Інший аспект присвоєння ма­теріальних благ — це суспільні відносини власності. ЦК Ук­раїни визначає такі форми власності:

власність Українського народу (ст. 324);

приватну власність (ст. 325);

державну власність (ст. 326);

комунальну власність (ст. 327).

Ст. 2 Закону України "Про власність" визначає також та­ку форму власності, як колективна. При цьому в законі вста­новлено, що всі форми власності є рівноправними.

Види права власності:

1) право приватної власності:,

- право власності фізичних осіб;

- право власності юридичних осіб,

2) право державної власності:

- право повного господарського відання;

- право оперативного управління;

3) право комунальної власності:

- право територіальних громад.

4) право спільної власності:

- право спільної часткової власності;

- право спільної сумісної власності.

За допомогою права держава регулює належність тих чи інших об'єктів власності певному суб'єктові (громадянину, ко­лективу, державі); обсяг і зміст суб'єктивних повноважень власника, порядок і форми їх реалізації стосовно різних об'єктів; засоби і способи правової охорони відносин власності тощо.

Цивільним кодексом визначається право володіння, ко­ристування і розпорядження майном.

Володіння — це закріплення матеріальних благ за конкрет­ними власниками — індивідами і колективами, фактичне ут­римання речі у сфері господарювання цих осіб.

Користування — це вилучення з речей їхніх корисних вла­стивостей, які дають можливість задовольнити відповідні по­треби індивіда чи колективу.

Розпорядження — це визначення власником юридичної або фактичної долі речі.

Згідно зі ст. 318 ЦК України суб'єктами права власності є:

- фізичні особи;

- юридичні особи;

- Український народ;

- Держава Україна;

- Автономна Республіка Крим;

- територіальні громади;

- іноземні держави;

- інші суб'єкти публічного права.

Всі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Способи виникнення і припинення права власності. Всі спо­соби набуття права власності, зазначені в законодавстві, поділяються на первісні і похідні.

Первісними визначаються такі способи, коли право влас­ності виникає на річ вперше або незалежно від попередніх власників. До них належать:

- Створення нової речі внаслідок виробничої діяльності. Власником стає той, хто виготовив цю річ для себе, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 331 ЦК України). Момент виникнення права власності встановлюється залежно від того, рухома ця річ чи нерухома. На рухому річ право вла­сності виникає з моменту її створення, а на нерухомі — з мо­менту їх державної реєстрації (ст.182 ЦК України).

- Специфікація або переробка — це створення нової речі шляхом переробки матеріалу, що належить іншій особі, а не тій, що створила нову річ (ст. 332 ЦК України).

- Привласнення загальнодоступних дарів природи (риба, ягоди тощо). Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зло­вила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.

- Привласнення плодів і доходів. Приплід тварин, плоди, доходи від речі належать ії власникові, якщо інше не встанов­лено законом або договором власника з іншою особою.

- Набуття права власності на безхазяйну річ. Безхазяй­ною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий. Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за за­явою органу місцевого самоврядування, на території якого во­ни розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інфор­мації. Після спливу одного року з дня взяття на облік безха­зяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.

51-52. Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків, встановлених Цивіль­ним кодексом (ст. ст. 336, 338, 341 і 343).

- Набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився. Особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває право власності на цю річ з мо­менту заволодіння нею.

- Знахідка. Особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власни­ка речі і повернути знайдену річ цій особі. Якщо загублену річ знайдено у приміщенні або транспортному засобі, зобов'язана передати її особі, яка представляє володільця цього приміщен­ня чи транспортного засобу. Особа, якій передана знахідка, на­буває прав та обов'язків особи, яка знайшла загублену річ. Як­що особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, або місце її перебування невідомі, особа, яка знайшла загубле­ну річ, зобов'язана заявити про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування.

Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе або здати на зберігання міліції, або органові місцевого са­моврядування, або передати знахідку особі, яку вони вказали (ст. 337 ЦК України).

Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявления про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування, якщо:

1) не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;

2) власник або інша особа, яка має право вимагати повер­нення загубленої речі, не заявить про своє право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядування.

Якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть органові місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від на­буття права власності на неї, ця річ переходить у власність те­риторіальної громади.

Знайдені транспортні засоби передаються на зберігання міліції, про що робиться оголошення в друкованих засобах ма­сової інформації (ст. 338 ЦК України).

53. Набуття права власності на скарб. Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втра­тив на них право власності. Право власності на скарб набуває особа, яка його виявила. Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка вияви­ла його, та власник майна, у якому скарб був прихований, на­бувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього.

У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкоп­ки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в яко­му він був прихований, право власності на скарб набуває влас­ник цього майна.

Іншим випадком є виявлення скарбу, що є пам'яткою історії та культури, право власності на нього набуває держава. Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до двадцяти відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і пе­редала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування.

Якщо пам'ятка історії та культури була виявлена у майні, що належить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду у розмірі до десяти відсотків від вартості скарбу кожна (ст. 343 ЦК України).

54. Набуття права власності за набувальною давністю. Згідно зі ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заво­лоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно во­лодіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено Цивільним кодексом.

Набуття права власності на земельну ділянку за набуваль-ною давністю регулюється законом. Право власності на неру­хоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за на-бувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Також особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступ­ником) вона є. А якщо особа заволоділа майном на підставі до­говору з його власником, який після закінчення строку дого­вору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно — через п'ять років з ча­су спливу позовної давності.

Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішен­ням суду.

55. Похідними визнаються такі способи набуття права власності, за яких право нового власника ґрунтується на праві попереднього власника і виникає внаслідок волевияв­лення останнього. В усіх випадках похідного набуття права власності має місце правонаступництво, тобто перехід прав від однієї особи до іншої. Найпоширеніший похідний спосіб на­буття права власності — передача майна за договором (постав­ки, купівлі-продажу, міни тощо).

Підстави припинення права власності поділяються на такі, що залежать від волі власника (правочини щодо відчу­ження майна, повне споживання майна внаслідок користуван­ня ним), і такі, що від неї не залежать (примусовий продаж чи примусове вилучення майна згідно із законом, загибель майна внаслідок стихійного лиха тощо).

56. підставами припинення пра­ва власності є:

- відчуження власником свого майна;

- відмова власника від права власності;

- припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

- знищення майна;

- викуп пам'яток історії та культури;

- викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною не­обхідністю;

- викуп нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

- звернення стягнення на майно за зобов'язаннями влас­ника;

- реквізиція

- конфіскація;

- припинення юридичної особи чи смерть власника.

Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.

57. Право колективної власності. Колективна власність охоп­лює майно, що належить окремим організаційно оформленим колективам громадян, а також інших колективних організацій.

Члени таких організацій об'єднують свою підприємницьку діяльність і свої кошти для досягнення певних цілей. Вони без­посередньо або через створювані органи визначають порядок використання майна, управління ним та розподілу доходів.

Стаття 20 Закону України "Про власність" відносить до суб'єктів колективної власності трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні організації, що є юри­дичними особами. Стосовно такого об'єкта права власності, як земля, коло суб'єктів обмежене колективними сільськогоспо­дарськими підприємствами, сільськогосподарськими коопера­тивами, садівницькими товариствами, сільськогосподарськи­ми акціонерними товариствами.

Суб'єктами права приватної власності в Україні є грома­дяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.

Майно може належати громадянам на праві спільної влас­ності (сумісної чи часткової). Так, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, які об'єдналися для спільної діяльності, є їхньою спільною част­ковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою уго­дою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі. В угоді або договорі може вказуватися на можливість відчуження частки шляхом її продажу, передачі у спадщину або здачі в оренду за договором найму (наприклад, жилого приміщення).

Право спільної власності — це право власності двох або більше осіб на один об'єкт. Як уже зазначалось, є два види пра­ва спільної власності: право спільної сумісної власності та пра­во спільної часткової власності.

58. Спільна сумісна власність — це спільна власність двох або більше осіб на один об'єкт без визначення часток кожного з них у праві власності. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держа­ва, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено дого­вором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше вони не встановили догово­ром, форма якого повинна бути письмовою.

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встанов­лено домовленістю між ними, розпорядження таким майном здійснюється за згодою всіх співвласників.

У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчине­ний за згодою всіх співвласників.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпо­рядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловле­на письмово і нотаріально посвідчена.

Співвласники мають право на виділ у натурі частки із май­на, що є у спільній сумісній власності, в такому разі вва­жається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домо­вленістю між ними, законом або рішенням суду.

59. Захист права власності

Захист права власності у широкому сенсі включає в себе комплекс заходів, спрямованих на забезпечення реалізації відновлення порушеного суб'єктивного права власника упов­новаженим на те органом держави або самим власником. У вузькому розумінні захист права власності визначає конкретні адміністративно-кримінальні й цивільно-правові способи та­кого захисту.

Цивільно-правові способи захисту права власності:

Речово-правові, направлені на захист права власності як абсолютно суб'єктивного права і на забезпечення реалізації правомочностей власника — володіння, користування, розпо­рядження по відношенню до речі, що йому належить.

Зобов'язально-правові, направлені проти порушення права власності відповідною особою. Цей спосіб застосо­вується у вигляді вимоги про відшкодування завданої майно­вої шкоди у випадку, коли речі вже не існує в натурі або вона пошкоджена.

До засобів захисту права власності належать й інші:

- визнання права та припинення дії, яка порушує право;

- визнання правочину недійсним;

- відновлення становища, яке існувало до порушення;

- примусове виконання обов'язку в натурі;

- зміна правовідносин або їх припинення;

- відшкодування збитків, майнової і моральної (немай-нової) шкоди;

- визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності ор­гану державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Основні речово-правові засоби:

віндикаційний позов;

негаторний позов.

Допоміжні речово-правові засоби захисту:

- позов про визнання права власності;

- позов про виключення майна з опису;

- позови про захист прав співвласника у разі виділу, поділу та продажу спільного майна.

Зобов'язально-правові засоби:

- способи захисту права власності в договірних відноси­нах (відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договору;

- повернення речей, наданих у користування за договором);

- способи захисту права власності в деліктних зо­бов'язаннях;

- повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна.

Спеціальні засоби захисту:

- позови про визнання угоди недійсною;

- способи захисту права власності померлих та осіб, виз­наних безвісно відсутніми або оголошених померлими;

- способи захисту прав власників від неправомірного чи пра­вомірного втручання державних органів.

60. Віндикаційний позов. Одним із найдавніших речово-пра­вових засобів захисту права власності є витребування майна з чужого незаконного володіння Цей засіб дістав назву вінди­кація, її застосовують тоді, коли у власника зберігається право власності, але він не може його здійснювати, оскільки річ ви­була із його володіння і перебуває незаконному володінні іншої особи.

Віндикаційний позов базується на визнанні права влас­ності абсолютним правом, яке не втрачається з незаконним ви­буттям речі з володіння власника і переходом у володіння інших осіб.

Позивачем за віндикаційним позовом може бути нево-лодіючий власник (фізичні і юридичні особи, держава і тери­торіальні громади в особі уповноважених ними органів). Вод­ночас законодавство надає право звертатися з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння не лише власникам, а й іншим особам, у яких майно власника перебу­вало у законному володінні за відповідною правовою підста­вою ("титулом").

Титульними володільцями вважаються особи, які во­лодіють майном за цивільно-правовими договорами (майно­вого найму, зберігання та ін.), особи, які володіють майном на праві повного господарського відання, оперативного уп­равління або на іншій підставі

Відповідачем за віндикаційним позовом є незаконний во­лоділець майна власника, який може і не знати про непра­вомірність свого володіння та утримання такого майна.

Предмет віндикаційного позову становить вимога нево-лодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення індивідуально-визначено­го майна з чужого незаконного володіння.

Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтвер­джують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння.

Умовою звернення з віндикаційним позовом є відсутність між позивачем і відповідачем зобов'язально-правових відно­син, але при наявності певних юридичних фактів це не завжди враховується судами у практиці розв'язання відповідних пи­тань. Позов застосовується тільки на праві власності на індивідуально визначену річ.

61. Негаторний позов — це засіб захисту, що являє собою ви­могу власника (або титульного володільця) усунути перешко­ди у здійсненні його правомочностей користування і розпоря­дження, які не пов'язані з позбавленням володіння майном.

Водночас така вимога являється предметом негаторного позову, а підставою є сам факт наявності обставин, які виник­ли внаслідок певних дій або бездіяльності третьої особи (відповідача), і порушують право власності першої особи (по­зивача), перешкоджаючи їй у здійсненні вище названих право­мочностей. Право на такий захист передбачене ЦКУ згідно якого власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, і відшкодування завданих цим збитків. Закон надає власнику право вимагати також відшкодування збитків. Отже, негаторний позов пред'являється у тих випадках, коли власник має свою річ у володінні, але дії інших осіб пере­шкоджають йому вільно її використовувати або розпоряджа­тися нею.

Позивачем негаторного позову може бути власник або ти­тульний володілець, у якого перебуває річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем — лише особа, яка пере­шкоджає позивачеві у здійсненні його законного права корис­туватися чи розпоряджатися річчю.

Негаторний позов може бути поданий лише щодо індивідуально-визначеного майна, яке є об'єктом права влас­ності як абсолютного права, від порушення якого повинні ут­римуватися усі оточуючі особи, в цьому і полягає речово-пра­вовий характер цього позову. Характерною ознакою негатор­ного позову є протиправне вчинення третьою особою пере­шкод власникові у реалізації ним повноважень розпоряджен­ня або (та) користування належним йому майном.

Тема 16. Речові права на чуже майно

Речове право на чужі речі — це один з цивільно-правових інститутів, що був відомим ще у римському приватному праві. Цивільний кодекс розрізняє такі види речових прав на чуже майно:

1) право володіння;

2) право користування (сервітут);

3) право користування земельною ділянкою для сільсько­господарських потреб (емфітевзис);

4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

и Законом можуть бути встановлені інші речові права на чу-&се майно, отже перелік є невичерпний.

Право володіння чужим майном. Суб'єктами права во­лодіння чужим майном є особи, які фактично тримають його у себе. Право володіння чужим майном може належати одночас­но двом або більше особам. Фактичне володіння майном вва­жається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

Право володіння виникає на підставі договору з власни­ком або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.

Право володіння припиняється у разі:

1) відмови володільця від володіння майном; 2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою; 3) знищення майна.

Також право володіння може припинятися в інших випад­ках, встановлених законом.

64. Право користування чужим майном (сервітут) може бу­ти встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ре­сурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (во­лодільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкрет­но визначеній особі (особистий сервітут) (ст. 401 ЦК України).

Щодо змісту сервітуту, то він визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити пла­ту за користування майном, якщо інше не встановлено догово­ром, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут не підлягає відчуженню і не позбавляє власника майна, щодо яко­го він встановлений, права володіння, користування та розпо­ряджання цим майном.

Сервітут також зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений.

Згідно зі ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин по­над один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Припинення сервітуту

Сервітут припиняється у разі:

- поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встанов­лений сервітут, і власника майна, обтяженого сервіту­том;

- відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;

- спливу строку, на який було встановлено сервітут;

- припинення обставини, яка була підставою для вста­новлення сервітуту;

- невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;

- смерті особи, на користь якої було встановлено особис­тий сервітут.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на ви­могу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Власник земельної ділянки має право вимагати при­пинення сервітуту, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням. Закон може встановлювати також інші випадки припинення сервітуту.

65. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзіс). Емфітевзіс — це довгострокове, відчужуване та успадковуване речове право на користування земельною ділянкою для сільськогоспо­дарських потреб.

Підставою виникнення права користування чужою земель­ною ділянкою для сільськогосподарських потреб є договір між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогоспо­дарських потреб (далі — землекористувач). Строк цього догово­ру встановлюється в самому договорі. Якщо договір про надан­ня права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб укладено на невизначений строк, кожна із сторін може відмовитися від договору, попередньо по­передивши про це другу сторону не менш як за один рік.

Власник земельної ділянки має право:

- вимагати від землекористувача використання її за при­значенням, встановленим у договорі;

- на одержання плати за користування нею. Розмір плати, її форма, умови, порядок та строки її виплати вста­новлюються договором;

- на відчуження права користування земельною ділян­кою для сільськогосподарських потреб, якщо інше не встановлено законом;

- на одержання відсотків від ціни продажу (вартості пра­ва), встановлених договором.

Власник земельної ділянки зобов'язаний:

- надати земельну ділянку в користування;

- не перешкоджати землекористувачеві у здійсненні його прав.

Права та обов'язки землекористувача:

- має право користуватися земельною ділянкою в повно­му обсязі, відповідно до договору;

- зобов'язаний вносити плату за користування земель­ною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом;

зобов'язаний ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які мо­жуть призвести до погіршення екологічної ситуації. Емфітевзіс припиняється у разі:

- поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землкористувача;

- спливу строку, на який було надано право користування;

- викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною не­обхідністю.

Також емфітевзіс може бути припинений за рішенням су­ду та в інших випадках, встановлених законом.

66. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій). Суперфіцій — це довгострокове, відчужуване та таке, що може передаватися у спадок, право ко­ристування чужою земельною ділянкою для забудови.

Суб'єктами цих відносин є:

1) власник земельної ділянки, що надається для забудови;

2) особа, яка має право використання цієї ділянки для за­будови (суперфіціарій).

На зведені суперфіціарієм будівлі у нього виникає право власності.

Власник земельної ділянки, наданої для забудови, має право на одержання плати за користування нею.

Якщо на земельній ділянці збудовані промислові об'єкти, договором може бути передбачено право власника земельної ділянки на одержання частки від доходу землекористувача.

Власник земельної ділянки має право володіти, користу­ватися нею в обсязі, встановленому договором із землекорис­тувачем.

Перехід права власності на земельну ділянку до іншої осо­би не впливає на обсяг права власника будівлі (споруди) щодо користування земельною ділянкою.

Підстави припинення права користування земельною ділянкою для забудови:

1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;

2) сплив строку права користування;

3) відмова землекористувача від права користування;

4) невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд.

Право користування земельною ділянкою для забудови може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом (ст. 416 ЦК України).

У ст. 417 ЦК України встановлено правові наслідки припи­нення права користування земельною ділянкою. Так, у разі при­пинення права користування земельною ділянкою, на якій була споруджена будівля (споруда), власник земельної ділянки та власник цієї будівлі (споруди) визначають правові наслідки та­кого припинення. У разі недосягнення домовленості між ними власник земельної ділянки має право вимагати від власника будівлі (споруди) її знесення та приведення земельної ділянки до стану, в якому вона була до надання її у користування. Якщо знесення будівлі (споруди), що розміщена на земельній ділянці, заборонено законом (житлові будинки, пам'ятки історії та куль­тури тощо) або є недоцільним у зв'язку з явним перевищенням вартості будівлі (споруди) порівняно з вартістю земельної ділянки, суд може з урахуванням підстав припинення права ко­ристування земельною ділянкою постановити рішення про ви­куп власником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій во­на розміщена, або про викуп власником земельної ділянки будівлі (споруди), або визначити умови користування земель­ною ділянкою власником будівлі (споруди) на новий строк.

67. Право інтелектуальної власності: загальні положення

Право інтелектуальної власності — це право особи на ре­зультат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений ЦК Ук­раїни та іншим законом.

Право інтелектуальної власності розглядають в об'єктив­ному та суб'єктивному значенні.

Право інтелектуальної власності в об'єктивному значенні — це сукупність правових норм, які регулюють відносини права інтелектуальної власності.

Право інтелектуальної власності в суб'єктивному зна­ченні — це права авторів та інших суб'єктів на об'єкти права інтелектуальної власності.

Право інтелектуальної власності становлять особисті не­майнові права інтелектуальної власності та (або) майнові пра­ва інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається ЦК України та іншим законом.

Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених за­коном.

До об'єктів права інтелектуальної власності, зокрема, на­лежать:

- літературні та художні твори;

- комп'ютерні програми;

- компіляції даних (бази даних);

- виконання;

- фонограми, відеограми, передачі" (програми) організацій мовлення

- наукові відкриття;

- винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

- компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

- раціоналізаторські пропозиції;

- сорти рослин, породи тварин;

- комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;

- комерційні таємниці..
Цей перелік не є вичерпним.

Суб'єктами права інтелектуальної власності є:

- творець (творці) об'єкта права інтелектуальної влас­ності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до ЦК, іншого закону чи договору. Слід зазначити, що до суб'єктів права інтелектуаль­ної власності немає певних вимог щодо їх дієздатності, тобто це може бути особа з частковою дієздатністю, неповною, обме­женою тощо.

Підстави виникнення (набуття) права інтелектуальної власності визначаються ЦК України, іншим законом чи дого­вором.

Особисті немайнові права інтелектуальної власності, а та­кож майнові права інтелектуальної власності є змістом права інтелектуальної власності.

Особистими немайновими правами інтелектуальної влас­ності є:

- право на визнання людини творцем (автором, виконав­цем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної

- власності;

- право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності;

- інші особисті немайнові права інтелектуальної влас­ності, встановлені законом.

Особисті немайнові права інтелектуальної власності мо­жуть належать тільки творцеві об'єкта права інтелектуальної власності. Але у випадках, передбачених законом, особисті не­майнові права інтелектуальної власності можуть належати іншим особам. Особисті немайнові права інтелектуальної власності не залежать від майнових прав інтелектуальної власності, а також не можуть відчужуватися (передаватися), за винятками, встановленими законом.

Майновими правами інтелектуальної власності є:

- право на використання об'єкта права інтелектуальної власності;

- виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності;

- виключне право перешкоджати неправомірному використанню об'єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання;

- інші майнові права інтелектуальної власності, встанов­лені законом.

69. Суміжні права

Якщо два або кілька авторів спільною працею створюють твір, відносини між ними називаються співавторством (ст. 13 Закону "Про авторське право і суміжні права"). Існує два види співавторства:

1) коли неможливо виділити працю кожного співавтора — нероздільне співавторство;

2) коли складові частини чітко визначені і відомо, хто зі співавторів написав ту чи іншу частину, — роздільне співав­торство.

Співавторство можливе при створенні будь-яких творів. Для його визначення необхідні певні умови:

- твір, створений спільною творчою працею співавторів, повинен бути єдиним цілим, таким, що не може існува­ти без складових частин як ціле;

- спільна праця співавторів є творчою;

- повинна бути угода про спільну працю над твором;

- при роздільному співавторстві кожен із співавторів зберігає авторське право на свою частину, водночас він є співавтором твору в цілому. Співавторство повинно бути доб­ровільним;

- при нероздільному співавторстві твір може використо­вуватися лише за спільною згодою усіх співавторів. Проте право опублікування та іншого використання твору належить однаковою мірою усім співавторам. Один співавтор не може без достатніх підстав відмовити іншим у дозволі на опубліку­вання, інше використання або зміну твору. В разі порушення спільного авторського права кожний співавтор може доводити своє право в судовому порядку;

- винагорода за використання твору належить співавто­рам у рівних частках, якщо в угоді не передбачається інше (ст. 13 Закону "Про авторське право і суміжні права").

Відповідно до ст. 429 ЦК України виключне право на ви­користання твору належить особі, з якою автор перебуває у трудових відносинах (роботодавцю), якщо інше не передбаче­но договором. Виключне право на використання твору охоп­лює усі майнові права автора. Отже, усі вони належать роботодавцеві, за таких умов:

- твір створено за договором між автором і роботодавцем, не на підставі трудового договору (контракту), а саме на підставі договору між автором і роботодавцем про створення твору;

- автор працює у роботодавця за наймом, тобто за трудо­вим договором (контрактом) (ст. 16 Закону "Про авторське право і суміжні права").

Розмір авторської винагороди за створення і використан­ня твору, створеного за договором з автором, який працює за наймом, та порядок її виплати встановлюється у договорі між автором і роботодавцем.

Відповідно до ст. 28 згадуваного закону авторське право діє протягом усього життя автора і 70 років після його смерті. Але із загального правила цією ж статтею передбачено винят­ки:

- строк охорони творів, створених у співавторстві, діє протягом усього життя і 70 років після смерті останнього співавтора;

- строк охорони творів посмертно реабілітованих авторів діє протягом 70 років після їх реабілітації;

- твір, який уперше було опубліковано після смерті автора, але в межах ЗО років після смерті, діє протягом 70 років від дати опублікування твору;

- для творів, які були обнародувані анонімно або під псевдонімом, авторське право діє протягом 70 років від дати обнародування.

В усіх зазначених випадках чинність авторського права починається з 1 січня року, наступного за роком, у якому мали місце зазначені юридичні факти.

70. Поняття зобов'язань у цивільному праві

Зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) забов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, на­дати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (ч.І ст.509 ЦК України).

Зобов'язання можуть виникати між юридичними особами, між юридичними та фізичними особами та між фізичними осо­бами, які і виступають суб'єктами забов'язань. Зобов'язання ви­никають між їх учасниками з метою задоволення певних потреб.

Правомочна сторона у зобов'язальних правовідносинах називається кредитором, а зобов'язана — боржником. У ч.З ст.510 ЦК України передбачається, що у разі, коли кожна із сторін зобов'язання має обов'язок на користь іншої сторони, ця сторона вважається боржником на користь іншої сторони у тому, що вона зобов'язана вчинити на її користь, і водночас її кредитором у тому, що вона має право від неї вимагати.

Відповідно ст.511 ЦК України у зобов'язаннях можуть брати участь і ті особи, які не є сторонами; їх називають третіми особами. За загальним правилом, зобов'язання не створює обов'язків для третіх осіб, але у випадках, передбаче­них домовленістю сторін, зобов'язання може породжувати для третіх осіб права щодо однієї чи обох сторін зобов'язання.

Юридичним об'єктом визнається певна поведінка зо­бов'язаної особи, яка виражається, згідно договору, у вчиненні певних дій або утриманні від їх здійснення.

Матеріальним об'єктом зобов'язальних правовідносин є майно, по відношенню до якого зобов'язана сторона має пев­ний обов'язок (зберігання, передача тощо).

Зміст зобов'язальних правовідносин утворює суб'єктивні права та обов'язки їх учасників, які найчастіше носять майно­вий характер. Але кредитор має право вимагати вчинення і дій немайнового характеру.

Зобов'язання, згідно з ч.2 ст. 509 і ч.2 ст.11 ЦК України, виникають з таких підстав:

- з правочинів (у тому числі договорів) як передбачених законом, так і наперед бачених законом, але таких, що не суперечать йому;

- внаслідок створення творів науки, літератури, мис­тецтва, а також винаходів та інших результатів творчої діяльності;

- внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а також прид­бання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;

- внаслідок інших дій громадян та організацій;

- внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання цивільно-правових наслідків.

Зобов'язання виникають, переважно, з договорів. Договір виконує функцію безпосередньої правостворюючої підстави виникнення зобов'язання, змістом якого являються права та обов'язки сторін.

Іншим джерелом зобов'язань можуть виступати односто­ронні правочини (публічна обіцянка винагороди; покладення заповідачем окремих обов'язків на спадкоємця; ведення чужих справ без доручення тощо).

Критерій класифікації зобов'язань поєднують економічні та юридичні ознаки зобов'язань:

- зобов’язання з оплатної реалізації майна (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, довічне утримання);

- зобов'язання з безоплатної передачі майна в користу­вання (майновий найом, найом жилого приміщення);

- зобов'язання з безоплатної передачі майна у власність або користування (дарування, позичка);

- зобов'язання з виконання робіт (підряд, підряд на капітальне будівництво);

- зобов'язання з надання послуг (доручення, комісія, схов, експедиція);

- зобов'язання з перевезень (залізничних, морських, річкових, повітряних, автомобільних, морським та річковим буксируванням);

- зобов'язання з кредитних розрахунків (позика, банківське кредитування, розрахунковий та поточний рахунки, розрахункові правовідносини, чек, вексель);

- зобов'язання зі страхування (майнове та особисте стра­хування);

- зобов'язання за спільною діяльністю (спільна, діяльність громадян, спільна діяльність організацій);

- зобов'язання, що виникають з односторонніх пра­вомірних дій (публічна обіцянка винагороди, ведення чужих справ без доручення);

- охоронні зобов'язання (зобов'язання, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, рятування майна, безпідставного придбання або збереження майна).

73. Поняття та принципи виконання зобов'язань. Під ви­конанням зобов'язань розуміють вчинення кредитором і боржником дій зі здійснення прав та виконання обов'язків, що випливають із зобов'язання.

За своєю юридичною природою дії з виконання зо­бов'язання є правочином, вони спрямовані на припинення зо­бов'язань, тому до цих дій з виконання застосовуються прави­ла, що регулюють вчинення правочинів.

Дії, які мають бути вчинені одним учасником зобов'язання на користь іншого, називаються предметом виконання, яким може бути конкретне майно, якщо справа стосується, напри­клад, передачі речі.

Основним є принцип належного виконання зобов'язання. Зміст його полягає у виконанні зобов'язання відповідно до умов договору, чинного цивільного законодавства, а за відсут­ності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового крім випадків, коли первісний кредитор узяв на себе поруку за боржника перед новим кредитором (ст.519 ЦК України). Заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозрив­но пов'язаних з особою кредитора, зокрема у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкод­женням здоров'я або смертю Місце виконання зобов'язання визначається договором, за­конодавчими нормами, які регулюють даний вид зобов'язань, адміністративними актами. Якщо місце виконання зобов'язання не встановлено то, згідно зі ст.532 ЦК України, виконання провадиться:

1) за зобов'язанням про передання нерухомого майна — за місцезнаходженням цього майна;

2) за зобов'язанням про передання товару (майна), що ви­никає на підставі договору перевезення, — за місцем здавання товару (майна) перевізникові;

3) за зобов'язанням про передання товару (майна), що ви­никає на підставі інших правочинів, — за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кре­диторові на момент виникнення зобов'язання;

4) за грошовим зобов'язанням — за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа, — за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов'язання. Як­що кредитор на момент виконання зобов'язання змінив місце проживання (місцезнаходження) і сповістив про це боржника, зобов'язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора з віднесенням на кредитора всіх витрат, пов'язаних із зміною місця виконання;

5) за іншим зобов'язанням — за місцем проживання (місцезнаходженням) боржника. Зобов'язання може бути виконане в іншому місці, якщо це встановлено актами цивільного законодавства або випливає із суті зобов'язання чи звичаїв
ділового обороту.

Строк виконання зобов'язання. Належним визнається та­кий строк виконання, який встановлений законом, договором або випливає із суті зобов'язання. Строк (термін) виконання зобов'язання може бути визначений календарною датою або закінченням відповідного періоду часу, а також вказівкою на відповідну подію, яка обов'язково має настати (ч.І ст.530 ЦК України).

Якщо строки виконання взагалі не встановлені або визна­чені моментом пред'явлення вимоги виконання кредитором, боржник має право провести таке виконання у будь-який час. Обов'язок виконати таке зобов'язання покладається на борж­ника в семиденний строк з дня пред'явлення вимоги кредитора.

74. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі пору­шення зобов'язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Штраф як різновид неустойки в чинному законодавстві закріплюється у кількох варіантах, а саме:

а) штраф у конкретній грошовій сумі;

б) штраф у відсотковому відношенні до суми всього зобов'язання або до не виконаної його частини;

в) штраф у розмірі вартості предмета зобов'язання;

г) штраф у кратному розмірі предмета зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кре­дитора збитків, завданих невиконанням або неналежним вико­нанням зобов'язання. Проценти на неустойку не нараховують­ся. Кредитор не має права на неустойку в разі, якщо боржник не відповідає за порушення зобов'язання (ст.617 ЦК України).

Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного за­конодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільно­го законодавства, крім випадків, передбачених законом. Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, як­що він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов'язку в натурі і не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

75. Регулювання зобов'язальних відносин за гарантією здійснюється ЦК України.

За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова ор­ганізація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку і відповідає за порушення зобов'язання. Гарант має право на оп­лату послуг, наданих ним боржникові.

Гарантія діє протягом строку, на який вона видана, є чин­ною від дня її видачі і не може бути відкликана, якщо в ній не встановлено інше.

Зобов'язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов'язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання. У разі порушення боржником зобов'язання, за­безпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредито­рові грошову суму відповідно до умов гарантії.

Вимога кредитора до гаранта, яку він не може передавати іншій особі, якщо інше не встановлено гарантією про сплату такої грошової суми, пред'являється у письмовій формі у ме­жах строку, встановленого у гарантії, на який її видано.

Обов'язок гаранта перед кредитором обмежується спла­тою суми, на яку видано гарантію. У разі порушення гарантом свого обов'язку його відповідальність перед кредитором не об­межується сумою, на яку видано гарантію, якщо інше не вста­новлено у гарантії.

Зобов'язання гаранта перед кредитором припиняється у разі:

- сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;

- закінчення строку дії гарантії;

- відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією.

Гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржни­ка в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, і не має такого права, якщо сума, сплачена гарантом кредиторові, не відповідає умовам гарантії, якщо інше не встановлено дого­вором між гарантом і боржником.

76.За договором поруки, положення про який містяться у ст.ст. 553-559 ЦК України, поручитель, яким може виступати одна особа або кілька осіб, поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку і відповідає за по­рушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечу­ватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі. Поручитель має право на оплату послуг, наданих ним боржни­кові.

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредито­ром як солідарні боржники, якщо договором поруки не вста­новлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручите­ля. Поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, про­центів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не вста­новлено відповідним договором.

У разі одержання вимоги кредитора поручитель зобов'яза­ний повідомити про це боржника, а в разі пред'явлення до ньо­го позову — подати клопотання про залучення боржника до участі у справі. Якщо поручитель не повідомить боржника про вимогу кредитора і сам виконає зобов'язання, боржник має право висунути проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти вимоги кредитора.

Поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов'язані з особою боржника або якщо борж­ник відмовився від них або визнав свій борг.

Після виконання поручителем зобов'язання, забезпечено­го порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника. До поручителя, який виконав таке зобов'язання, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання. До кожного з кількох поручителів, які виконали зобов'язання, забезпечене порукою, переходять права креди­тора у розмірі частини обов'язку, що виконана ним.

Боржник, який виконав відповідне зобов'язання, повинен негайно повідомити про це поручителя, який потім має право стягнути з кредитора безпідставно одержане або пред'явити зворотну вимогу до боржника.

Порука припиняється:

- - з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а та­кож у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується якщо після настання строку виконання зобов'язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, за­пропоноване боржником або поручителем;

- у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручи­тель не поручився за нового боржника;

- після закінчення строку, встановленого в договорі по­руки.

У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припи­няється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня на­стання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зо­бов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

77. В силу застави кредитор (заставодержателъ) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок за­ставленого майна переважно перед іншими кредиторами цьо­го боржника, якщо інше не встановлено законом (право заста­ви) (ст.572 ЦК України).

Відповідно до ст.ст. 573-574 ЦК України заставою, яка беспосередньо виникає на підставі договору, закону або рішення суду, може бути забезпечена вимога, яка може виник­нути в майбутньому.

Предметом застави може бути:

- будь-яке майно (річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення;

- майно, яке заставодавець набуде після виникнення за­стави (майбутній урожай, приплід худоби тощо).

Предметом застави не можуть бути:

- національні, культурні та історичні цінності, які є об'єктами права державної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національної культурної спадщини;

- вимоги, які мають особистий характер, а також інші ви­моги, застава яких заборонена законом (ст.576 ЦК Ук­раїни).

Майно, що є у спільній власності, може бути передане у за­ставу лише за згодою усіх співвласників (ст.578 ЦК України).

Окремим видом застави є іпотека — застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (ч.І ст.575 ЦК України).

78.Завдаток. Відповідно до ч.І ст.570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтверд­ження зобов'язання і на забезпечення його виконання. Якщо не встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржни­ка платежів, є завдатком, вона вважається авансом (ч.2 ст.570 ЦК України). Якщо порушення зобов'язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора, якщо з вини кре­дитора, — він повертається боржнику разом з додатково сплаче­ною сумою у розмірі завдатку або його вартості, якщо інше не встановлено договором (ч. 1,2 ст. 571 ЦК України).

У разі припинення зобов'язання до початку його виконан­ня або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню (ч.З ст. 571 ЦК України)

79. Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкод­ження притриманої речі несе кредитор, якщо інше не встанов­лено законом (ст.594 ЦК України).

Згідно зі ст.595 ЦК України кредитор, який притримує річ у себе, зобов'язаний негайно повідомити про це боржника. Кредитор не має права користуватися річчю, яку він притри­мує у себе і відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або по­шкодження сталися з його вини.

До кредитора, який притримує у себе річ боржника, не пе­реходить право власності на неї. Боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпорядитися нею, повідомивши набу­вача про притримання речі і права кредитора (ст.596 ЦК Ук­раїни).

У разі пред'явлення до притримувача вимоги він має певні права і обов'язки.

По-перше, він зобов'язаний до задоволення вимоги креди­тора попередити про це боржника, а якщо проти поручителя вчинено позов — залучити боржника до участі у справі. Інак­ше боржник має право висунути проти зворотної вимоги пору­чителя заперечення, які він мав проти кредитора.

По-друге, поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би надати боржник, якщо інше не випливає з договору поруки. Поручитель зберігає права на ці заперечення навіть у тому разі, якщо від них відмовився або визнав свій борг.

Притримувач має право на винагороду за надані боржни­кові послуги.

Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання (ч.2 ст.546 ЦК України).

80. підстави припинення договору:

1) Зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

2) Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

3) Зобов'язання припиняється за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо). Розмір, строки й порядок передання відступного встановлюються сторонами.

4) Зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.

5) Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.

6) Зобов'язання припиняється за домовленістю сторін про

7) заміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими ж

8) сторонами (новація).

9) Зобов'язання припиняється внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов'язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора.

10)Зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі.

11)Зобов'язання припиняється неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає.

12)Зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою.

13)Зобов'язання припиняється смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов'язаним з особою кредитора.

14) Зобов'язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.

81. Цивільно-правовий договір

Відповідно до ст.626 ЦК України договором визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав або обов'язків. Двостороннім чи багатостороннім правочином (договором) є погоджена дія двох або більше сторін. Договір є юридичним фактом, який виступає засобом регулювання поведінки сторін у цивільних правовідносинах. Цивільні права та обов'язки виникають як з угод (договорів), передбачених законом, так і з угод, які хоч і не передбачені законом, але йому не суперечать.

Функція договору — це певний вид дій юридичного факту на суспільні відносини. Договору властиві такі загальні функції:

Ініціативна функція договору полягає в тому, що як ре­зультат погодження волі сторін договір є водночас актом вия­ву ініціативи і реалізації диспозитивності учасників договору.

Програмно-координаційна функція означає, з одного боку, що договір є своєрідною програмою поведінки його учасників один щодо одного, а з іншого, — засобом координації цієї по­ведінки сторін на засадах рівності, диспозитивності та ініціативи.

Інформаційна функція виявляється в тому, що завдяки чітко сформульованим умовам договір містить певну інфор­мацію щодо наявних прав та обов'язків у сторін, яка в разі спо­ру може бути врахована і юрисдикційним органом для пра­вильної кваліфікації взаємовідносин сторін і прийняття за­конного та обґрунтованого рішення з цього спору.

Гарантійна функція зводиться до залучення для стимулю­вання належного виконання зобов'язань системи забезпечу­вальних засобів, які також набувають договірної форми (за­стави, завдатку, гарантії, поруки, неустойки тощо).

Захисна функція полягає в тому, що завдяки договору включається в дію механізм захисту порушених прав шляхом примусу до виконання обов'язку в натурі, відшкодування збитків, застосування заходів оперативного впливу тощо.

Зазначені функції об'єднуються більш загальною — регу­лятивною функцією договору як правового засобу регулюван­ня правомірної поведінки учасників цивільних правовідносин.

82. Форма договору. Зміст договору — це ті умо­ви, на яких укладена відповідна угода сторін. Якщо договір оформлено письмово у вигляді одного документа, підписаного сторонами, або шляхом обміну листами, то відповідні умови фіксуються в пунктах договору, в яких можуть міститися і по­силання на норми чинного у цій сфері законодавства. Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір вважається ук­ладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випад­ках формі досягнуто згоди з усіх істотних умов.

Істотними є ті умови договору, які визнані такими за зако­ном або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягну­то згоди. Отже, істотними вважаються насамперед ті умови до­говору, які названі такими за законом. В ч. 5 ст. 626 ЦК Ук­раїни закріплена презумпція, що договір вважається оплат-ним, якщо інше не випливає із закону, інших нормативно-пра­вових актів, угоди сторін або суті договору.

Серед договірних умов, крім істотних, виділяють також звичайні та випадкові умови. Звичайні — це ті умови, які перед­бачаються у законі чи іншому нормативному акті і стають обов'язковими для сторін внаслідок факту укладення договору. Звичайні умови не потребують окремого погодження і про них не обов'язково застерігати у тексті договору.

Випадкові — це такі умови договору, які погоджені сторо­нами з метою розв'язання питань, що взагалі не врегульовані законодавством або ті, що відступають від положень диспози­тивних норм. Тому випадкові умови можна виявити, порівнявши їх зі звичайними умовами: якщо якусь умову включено у договір на зміну чи доповнення до правил, викла­дених у законодавчому акті, то порівняно із уже прийнятими в договорах даного виду умовами вона виявиться випадковою. Всі умови після укладення договору стають однаково обов'яз­ковими і мають додержуватися сторонами.

Типовий договір є уніфікованим засобом, що забезпечує од­накове оформлення конкретних договірних відносин. Це своєрідний нормативно-правовий акт, який заповнює правове регулювання певної сфери господарських відносин через не­достатнє врегулювання їх актами вищої юридичної сили. Ти­пові договори, часто використовують при укладенні публічних договорів та договорів про приєднання. Публічний договір є узагальненим поняттям договорів, що укладаються у різних сферах обслуговування громадян і юридичних осіб (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального ко­ристування, медичне, готельне, банківське обслуговування, поштові послуги тощо).

Публічним є договір, в якому одна сторона — підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконан­ня робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (ст. 633 ЦК України). Ціна товарів, робіт, послуг та інші умо­ви публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім випадків, коли законодавчими актами допу­скається надання пільг для окремих категорій споживачів. Відмова підприємця від укладення публічного договору за на­явності у нього можливостей надати споживачеві відповідні товари або послуги не допускається (ч.4 ст.633 ЦК України).

Відповідно до ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формуля­рах або інших стандартних формах який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Сторона, яка приєдналася до договору, мо­же вимагати розірвання або зміни договору і відшкодування заподіяних їй збитків, якщо договір про приєднання, хоч і не суперечить законодавчим актам, але позбавляє цю сторону прав, які вона звичайно мала, виключає або обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язань або містить інші явно обтяжливі умови для сторони, яка приєдна­лася до договору.

83. Система цивільно-правових договорів. Оскільки договір є різновидом правочину, то поділ договорів на окремі групи можна проводити за тими самими критеріями, що й поділ пра-вочинів: консенсуальні та реальні, оплатні та безоплатні, абст­рактні та казуальні тощо. За ознакою розподілу прав та обов'язків між сторонами у зобов'язанні, що виникло з догово­ру, виділяють односторонні та двосторонні договори.

За одностороннім договором одна сторона (особа) бере на себе обов'язок перед другою стороною (особою) вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони. Односторонніми є договори дарування.

Двостороннім є договір, за яким права та обов'язки покла­дено на обидві сторони зобов'язання, що виникло з цього дого­вору. Переважна більшість договорів у цивільному праві є двосторонніми (купівля-продаж, оренда, комісія тощо).

Залежно від послідовності досягнення цілей, які ставлять перед собою сторони, вступаючи у договірні зв'язки, договори можна поділити на попередні та основні. За попереднім дого­вором сторони зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний до­говір) на умовах, встановлених попереднім договором (ст. 635 ЦК України). У цьому договорі визначається й порядок пого­дження істотних умов майбутнього договору, які не передба­чені попереднім договором.

Основним вважається такий договір, укладення якого пе­редбачене попереднім договором. Хоч істотні умови основно­го договору названі у попередньому договорі, але вони мають бути узгоджені сторонами при укладенні основ