2018-01-21
615
Антична філософія, тобто філософія стародавніх греків і римлян, зародилася у VI ст. до н.е. у Греції і проіснувала до VI н.е. Саме тут виробляється той стиль філософствування і та проблематика, яка визначила подальший розвиток любомудрості на європейському континенті. Мислителі давньої Греції ввели у філософію і культуру загалом поняття «логос» як розумного упорядковуючого космічного начала, яке згодом переростає в таку рису менталітету західноєвропейського етносу як раціоналізм. Філософія античного світу виростає із міфології та епосу греків, що відбилося на її розвитку. Основні характерні риси філософії цього періоду такі: — наявність в ній значної кількості міфологічних та епічних образів; — присутність елементів антропоморфізму;
— наївний пантеїзм тобто ототожнення богів з силами природи;
— пов'язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх в категоріях «добра», «зла», «справедливості», «блага» і т.п^
— в цій філософії основна увага звертається на пошуки першоначала всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постане як проблема субстанції.
У розвитку античної філософії можна виділити три основні періоди. Перший етап визначається як досократівський (УІІ-УІ ст. до н.е.). В центр уваги виноситься проблема походження та структури Космосу, питання про сутність світу, про першооснову всього існуючого.
Другий період (У-ІУ ст. до н.е.) визначається як класичний. Головну проблему філософія вбачає в пізнанні людини, людської свідомості, поведінки, людських піднавальних можливостей. Цей період ь вершиною в розвитку грецької демократії філософії, мистецтва.
Третій період (кін. IV ст. до н.е. —^УІ ст. -н.е.) називають елліністичним. Це був час кризи рабовласницького суспільства, період економічного і культурного занепаду. Особливий інтерес в- філософії проявляється до проблем морально-етичного плану.
Одним з відомих представників античної натурфілософії був Демокріт (V ст. до н.е.). Він також намагався розв'язати питання про можливість руху. Для цього він запровадив іншу, ніж у елеатів, Передумову: існує не тільки буття, але й небуття. При цьому він уявляв буття як атоми, а небуття як порожнечу.
Проблематика людини в античній філософії знаходить своє відбиття у трактаті Арістотеля «Про душу», який присвячено дослідженню душі, з'ясуванню явищ сприйняття та пам'яті людини. Душа — причина та початок людського тіла. Всі складові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Останній — частина душі, яка не виникає і яка не може загинути. В душі Арістотель бачить найвищу діяльність людського тіла, його «дійсність».
(Платон, Сократ, Арістотель)
36. Філософія Г. Сковороди. Головні ідеї тору „Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру”.
Жив у час звільнення від феодального гніту і первинного накопичення капіталу, (моральне розтління, користолюбство…) У центрі уваги філософствування Григорія Савовича Сковороди (1722-1794) — релігійна і моральна проблематика. Його власний образ життя повністю співпадав з тим вченням, яке він сам проповідував. – називали українським Сократом. Як випускник К.-Мог. Академії С. продовжує її просвітницькі традиції. З А. він виніс знання античної спадщини, розуміння проблематики Середньовіччя та Ренес. Однак С. не наслідує повністю академічну традицію, розбіжність починається вже в загальнофілософській орієнтації. 1 принцип філософії С— вчення про двонатурність світу: зовнішню, видиму та внутрішню, невидиму натури. Невидиму натуру, або вічність, дух, істину, називає він Богом. Бог постає як нематеріальна основа всіх речей, вічна і незмінна першопричина всього існуючого і самого себе. Протилежним поняттям, виступає видима натура, або тварь — усе матеріальне. Як рівнозначні, вживаються поняття "речовина", "матерія", "стихія". Матерія характеризується виразами та означеннями, що характеризують її як "небуття", "неіснуюче місце", "видимість". Одночасно для неї властиві: "вічність", вона "існує і лише уявляється", "гине і ніколи не може загинути", оскільки з того, що в усьому існує два єства - боже і речовина - випливає неможливість загибелі чого-небудь. (зникають лише фарби, а образ лишається). 2 принципом філософії С. є ідея існування трьох світів Світи (як у античній традиції та натурфілософії – Кузанський, Бруно): Макрокосм – всесвіт (з нескінченної кількості світів), мікрокосм - світ людини. Відходячи від традиції вводить символічний світ - ототожнюється з Біблією. Біблії також приписується існування двох натур - зовнішньої і внутрішньої. Представлені в Біблії легенди - це фантазія, небилиці, але в них закладене таємниче значення, корисне знання. (ще Прокопович наполягав на алегоричному розумінні Біблії). Треба пізнавати самого себе. У пізнанні, осягненні невидимого світу через видимий вбачав сенс людського існування. Створив власну етико-гуманістичну систему розуміння людини з центральною ідеєю "внутрішньої людини", єством якої є Бог. Пізнати Бога - значить пізнати самого себе, служити самому собі. Можливості пізнання світу людиною нічим не обмежені. Чим краще людина пізнає саму себе і оточуючий її світ, тим розумніше і скромніше повинні бути її потреби. Етичне вчення Сковороди є серцевиною його ф-ського вчення: "не жити краще", а "бути краще". Прагнення "бути краще" він зв'язував з поняттям "чистої совісті": "краще годину чесно жити, чим поганить цілий день". Досягнення щастя – через моральне вдосконалення. Єство людини – сам Бог. Безодня любові в людині є “серце”, - позасвідоме, але скорше надсвідоме, ніж підсвідоме – осередок усього доброго та світлого, тому його вчення постає як ф-я серця. Ідея нерівної рівності (під фонтаном посудини різного об’єму, але вони однаково повні) – зумовлює етичний плюралізм ф-фа. У кожної людини власний шлях, критерій моральності – спорідненість з тим чи ін. типом поведінки. Праця - вільний потяг людини. Процес праці розглядається як насолода і відчуття щастя навіть незалежно від його результатів. Такій праці Сковорода дає визначення "споріднена". Така праця – мета і сенс життя людини. Основні праці. "Сад божественных песней" (1735-1785), зібрання "Басни Харьковскія" (1769-1774), курс лекцій "Начальная дверь ко христіанському добронравно" (1768), до 15 філософських трактатів та діалогів, зокрема "Наркісс" (1768-1771), "Разговор пяти путников о истином щасти в жизни" (1773), "Алфавит, или Букварь мира" (до1775).
Питання, про щастя людини і шляхи його досягнення лягли в основу трактату Сковороди «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру». Щастя людини, за автором, — у праці. Письменник славив її як джерело достатку, радості й задоволення. Автор підкреслював, що будь-яка праця принесе щастя, якщо вона відповідає здібностям і нахилам людини настільки, щоб можна було любити її, вкладати в неї душу.
