Особливості формування українського бароко

Період ХVІІ-ХVШ ст. став для України часом небувалих змін. Козацтво, що як політична сила виступає на історичну арену, започаткувало цю епоху козацько-селянськими повстаннями. Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького привела до відновлення і утвердження Української держави - Війська Запорізького. Доба Руїни та Гетьманщини призвела до занепаду цієї державності і до поділу України спочатку між Росією та Польщею, а згодом (після поділів Польщі) між Росією та Австрією. Тому культурний розвиток проходив значною мірою в несприятливій атмосфері, продиктованій імперськими амбіціями могутніх сусідів. Певний рубіж між хаотичним станом Руїни та подальшою відносною стабілізацією поклало майже чвертьвікове правління гетьмана Івана Мазепи, меценатська діяльність якого на благо української культури загальновідома.

Хронологічні рамки бароко в Україні сягають двох століть - ХУІІ-го та ХУІІІ-го. Бароко — важливий етап всієї загальнолюдської культури XVI— XVII ст. Це перехід від епохи Відродження до нової якості світосприймання, мислення, творчості. В історії західноєвропейської культури бароко прийшло на зміну Відродженню, заперечуючи певною мірою його духовні відкриття. Світовідчуття і світорозуміння, що живило барокову культуру, стало своєрідною реакцією на ренесансне світобачення, що грунтувалося на безмежній вірі у розумність і логічність світу, його гармонійність, в те, що людина є мірою всіх речей.

Дійсність викликає у майстрів бароко як захоплення, так і велику печаль. Звідси характерні риси барокового світовідчуття: неспокій, поривання, почуття потужності і ніби недовершеності, намагання поєднати протилежності, навіть суперечності. Тому і в українському бароковому мистецтві співіснують прагнення неможливого й песимізм; пафос боротьби і перемоги та примирення з думкою, що зло сильніше за добро, а смерть сильніша від життя; звеличування слави і сум, образа за людей, охоплених марнославством, марнотою марнот.

У Західній Європі це — дворянський стиль і переважно світське мистецтво. У живопису віддається перевага мальовничості, світлотіньовим контрастам, за допомогою яких і ліпиться форма. Бароко порушує принципи розподілу простору на плани, принцип прямої лінійної перспективи — для посилення глибинності, ілюзії безмежності. У релігійних сюжетах виявляється інтерес до чудес, мучеництва, де яскраво могли виявити себе улюблені в цьому стилі гіперболічність та патетика. В архітектурі — тяжіння до ансамблю, до організації простору: міські площі, палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, басейни, міські та заміські резиденції побудовані на синтезі архітектури й скульптури, підпорядковані загальному декоративному оформленню.

Місце і час розвитку бароко в Європі — передусім ті країни, де перемогли феодальні сили й католицька церква. Серед країн православно-слов'янського регіону мистецтво бароко набуло найвищого розквіту саме в Україні. На відміну від західноєвропейського і російського, українське бароко — не аристократичний стиль. Якщо і є в ньому певні елітарні мотиви, то лише в літературі, всі інші види барокового мистецтва мають безпосередній зв'язок з народною творчістю і народною свідомістю.

Своєрідністю українського бароко стала загальнонаціональність цього стилю. Тому українську культуру того часу нерідко називають ще й "козацьким бароко", маючи на увазі, з одного боку, внесок саме цього соціального прошарку в розвиток культури, так і загальнонаціональний патріотичний дух, що пронизував тогочасну українську культуру, з другого боку.

Пов'язаний з Лівобережжям більшою мірою духовно, розвиток барокового стилю на західноукраїнських землях проходив під відчутним західноєвропейським впливом. Вказана обставина зумовила своєрідність барокової культури в цій частині України.

Крім власне територіального, відомий поділ українського бароко на два рівні - так зване верхнє (або аристократичне) та низове (демократичне). Представниками першого прийнято вважати українську шляхту та козацьку старшину. Низовий рівень уособлювали міщани, селяни та рядове козацтво.

Звертаючись до європейської барокової традиції, українські митці не тільки спираються на власний фольклор, а й використовують в своїх творах найкращі здобутки античності, що дає змогу охарактеризувати стиль, що склався в XVII -XVIII ст. саме, як українське бароко.