Національна культура в умовах зростання національно – культурної ідентичності. Постмодернізм

Якщо творчий злет української культури був підготовлений національними процесами кінця XIX - початку (10-ті роки) XX ст., то зміни в сучасній українській культурі (особливо в художній сфері) спираються на перервану культурно-модерністську традицію 20-х років (вона і розвивалася, якщо не в радянській Україні, то за кордоном) і демократизаційно-оновлюючу громадянську традицію 60-х років як гілку альтернативної, національно спрямованої культури (Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба та інші).

У процесі відродження української культури гідну роль відіграють "шістдесятники", загартовані у протистоянні офіційній ідеології. Д. Павличко у своїх творах засуджує байдуже ставлення до власного народу, України, рідної мови, Л. Костенко веде діалог минулого із сучасним, заглиблюється в проблему обов'язку митця перед народом (роман "Маруся Чурай"), І. Драч розкриває непростий зв'язок науково-технічного прогресу з духовними цінностями нації ("Чорнобильська мадонна"), В. Голобородько філософськи осмислює сенс людського життя, Р. Іваничук, використовуючи історичну тематику, розкриває правду про минуле українського народу ("Манускрипт з вулиці Руської", "Вода з каменю").

Література. Сучасна українська література представлена безліччю талановитих авторів, що працюють у різних жанрах. У літературі почали з'являтись нові теми, зрештою змінився і підхід до творчості, модернізм змінився постмодернізмом. Український постмодернізм зародився у кінці 1980-х рр. і пов'язаний з іменами Ю.Андруховича, О.Ірванця, В.Неборака (літературне угрупування «Бу-Ба-Бу»), а пізніше і з представниками таких груп, як «Пропала грамота»: Ю. Позаяк, В. Недоступ; «Лу-Го-Сад»: І. Лучук, Н. Гончар; «Нова дегенерація»: І. Андрусяк, І. Ципердюк; «Орден чину ідіотів»: Н.Гончар, Р.Козицький, В.Костирко, А.Крамаренко та інші.

Назва „пост – модерн” виникла у часи після Другої світової війни як позначення нового архітектурного стилю. Назва стилю набула широкої популярності і стала використовуватися у контексті новітніх досліджень культурного життя другої половини минулого століття. Сьогодні поняття „пост – модерн” використовується з подвійною метою: по-перше - для позначення сучасного етапу культурного розвитку; по-друге – для протиставлення сучасного етапу культурного розвитку за ознаками численних новацій етапу 17 – 19 століть, який отримав назву „модерн”.

Пост-модерном називають етап сучасного культурного розвитку, який, з одного боку, наслідує окремі елементи культури модерну, а з другого – заперечує її певні здобутки, відмовляється від певних ідеалів минулого або переосмислює їх.

У 1970 році поняття „пост – модернізм” увійшло до складу теорії мистецтва, естетики, культурології. Провідними теоретиками пост – модернізму стали вчені Франції (Жак Дерріда, Франсуа Ліотар, Мішель Фуко) та Німеччини (Юрген Габермас).

До визначальних рис постмодернізму слід віднести

o поєднання різних стильових тенденцій,

o часткову опозиційність до традиції,

o універсальність проблематики, позачасовість і позапросторовість зображення, епатажність,

o зміну функцій автора та героя, культ незалежної особистості,

o потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого,

o прагнення поєднати істини різних націй, культур, релігій, філософій,

o іронічність, пародійність тощо.

Принципи і правила мистецтва пост – модерну дуже прості, але у той же час дуже парадоксальні. За умов свідомої відмови від традиційних цінностей європейської культури, від основ класичного мистецтва, ідеалів прекрасного та його модифікацій, художник пост-модерну намагається розвивати принцип ігрової, іронічної ностальгії стосовно минулих часів.

Правила мистецтва пост – модерну стають більш зрозумілими у порівнянні з настановами мистецтва авангарду – модернізму.

Зверніть увагу на таке порівняння:

· Мотивом діяльності авангардистів-модерністів було тяжіння до майбутнього, до чогось принципово нового, дивовижного. Художня творчість для митців першої половини 20 століття поставала як серйозна діяльність, що має на меті скасування ознак старого та затвердження всього інноваційного, прогресивного.

· Мистецтву пост – модерну такі ідеї чужі. Мистецтву пост – модерну притаманна „втома” від епатажу та інноваційної боротьби. Митець – пост – модерніст усвідомлює безглуздість будь-яких починань, тому він цінує тільки одне – гру зі смислами Культури.

 

Від базових настанов сучасного мистецтва походить поширений прийом підкреслено обережного перенесення елементів класичного/некласичного мистецтва до нового смислового поля і утворення витончених та вигадливих об’єктів.

Серед правил і стратегій мистецтва пост-модерну можна вказати на такі:

· інвайронмент – художнє середовище, виставкова або музейна експозиція сучасного мистецтва. Інвайронмент покликаний до розв’язання більш глобальних завдань, ніж просто знайомство з творами мистецтва. Завдяки концептуальній ідеї авторів проекту, художнє середовище володіє власною енергетикою. На думку авторів проекту, нова позитивна енергетика інвайронменту допомагає присутнім глядачам пережити новий естетичний досвід.

· хеппенінг – унікальна художня акція, мета якої – злиття мистецтва з буденним життям. Будь-який фрагмент буденного життя може бути переосмисленим з точки зору естетизації; будь-який пересічний громадянин, випадковий перехожий може стати учасником художньої гри.

· перформанс – художня акція, що відбувається за сценарієм та об’єднує різні види мистецтв. Згідно ідеям авторів перформансу подібна акція покликана сприяти контакту учасників з новими, як правило, сакральними реальностями. За таких умов перформанс наближається до обрядових дій, нагадує (інсценує) давні форми народної культури

Нова література незалежної України представлена іменами таких письменників і поетів, як О.Забужко, Ю.Андрухович, В.Неборак, І.Калинец, Л.Подеревянський, В.Габор, Ю.Винничук, М.Матіос, В.Діброва, К.Москалець та ін. Для сучасної української літератури характерна розмаїтість жанрів, їй властиві свої, особливі стилістичні ознаки. Останнім часом українські автори домоглися успіху навіть у тих жанрах, до яких раніше представники вітчизняної літератури практично не зверталися. Прикладом можуть бути доробки науково-фантастичної прози («Аргонавти Всесвіту» В.Владко, «Кришталевий рай» Д.Бузько, «Чаша Амріти» О.Бердника), роботи українських прозаїків М. і С.Дяченко в жанрі фентезі й др.

Слід відзначити роман у віршах Ліни Костенко «Берестечко», який був написаний раніше, однак побачив світ за часів незалежності. Українська література збагатилася унікальним твором.

До здобутків української прози треба віднести повість А. Дімарова «Молитва до Марії». Вона с рідкісним, а тому особливо цінним взірцем того, як під пером майстра без жодних, як здається читачу, зусиль може оживати християнський міф. Письменник не цитує Біблію, він пише картини українського життя, долю української жінки.

Валерій Шевчук у своїй повісті «Сонце в тумані» творить цілком новий в українській літературі тип історичної повісті, яка поєднує глибоку філософію, інтелектуальний детектив та психологізм. До здобутків української літератури останніх років належать твори М. Вінграновського «Северин Наливайко», П. Загребельного «Тисячолітній Миколай», «Ангельська плоть» та Ю. Мушкетика «Страх підстарости Чаплинського».

В Україні проходять різноманітні літературні конкурси на кращі прозаїчні, поетичні й драматургічні доробки. Засновником одного з таких конкурсів є львівське видавництво «Кальварія». Для того, щоб відзначити кращих авторів, засновано тридцять літературних премій. Одержують українські письменники нагороди й на різних міжнародних конкурсах. Зокрема, відомий український письменник Ю.Андрухович був визнаний гідним міжнародної премії Фонду Антоновичей у США. Добутку цього автора, безумовно, сприяють популяризації української літератури як за кордоном, так і в Україні

Серед основних напрямів оновлення і перспективного розвитку української культури — проблематика буття особи, нації і держави, національні традиції та їх оновлення відповідно до вимог часу, глибокий патріотизм, культурний діалог на міжнаціональному й міждержавному рівні, екологічна проблематика, усвідомлення належного місця українського народу, його держави та культури у всесвітньо-історичному процесі.

Вища освіта

Для підготовки високосвідомих національних кадрів відкриваються нові вузи. Серед найавторитетніших з них - Національний університет "Києво - Могилянська академія ".

Зміни в суспільному житті країни, здобуття Україною незалежності створили умови для дальшого розвитку української культури і культур усіх етнічних груп, народи, що проживають нині на території України отримали змогу відкриті свої національні школи і отримати освіту рідною мовою. У 1995 р. уже діяли 2.413 шкіл, що вели навчання молдавською, угорською, польською, єврейською та іншими мовами.

Театральне мистецтво України сягає своїми коріннями в обрядову пісню й танець, які були схожі на театральне дійство. Сьогодні в Україні діє 131 професійний театр, у тому числі кілька театрів-студій. Три театри країни мають найвищий статус — національних: Національна опера України, Національний академічний драматичний театр ім. І.Франка, Національний академічний театр російської драми ім. Л.Українки. Академічними театрами є Львівські, Харківські, Одеський театри опери й балету, Львівський драматичний театр ім. М.Заньковецької, Харківський український драматичний театр ім. Т. Шевченко, Харківський російський драматичний театр ім. О.Пушкіна, Кримський російський драматичний театр ім. М. Горького.

Досить різноманітним є й видовий діапазон театрів: 21 музично-драматичний театр, 16 драматичних, 9 - для дітей і юнацтва, 25 - лялькових, шість театрів опери й балету, а також театри драми, музичної комедії, оперети, маріонеток, пантоміми й ін. З'явилися муніципальні, відомчі й приватні театри.

Серед видатних діячів театрального мистецтва сучасної України слід назвати провідного актора Київського українського драматичного театру ім. І.Франка, засновника Академії мистецтв України, міністр культури й мистецтва України (1999­2001) Богдана Ступку, режисера-новатора Романа Віктюка та театрального режисера, актора, сценариста, музредактора, лауреата Національної премії України ім. Т.Шевченка та міжнародної премії ім. Л.Курбаса Михайла Мельника. У 1989 році М.Мельник у Дніпропетровську створив театр «Крик», в якому працює одночасно і режисером, і актором, і сценаристом, і музредактором, і костюмером. Він став культовою особою для дніпропетровської молоді — на його вистави студенти ходять по 10-20 разів. Серед вистав, які були поставлені М.Мельником «Гайдамаки» — за поемою Тараса Шевченка, «Кара» — за повістю Миколи Гоголя «Тарас Бульба», «Лоліта» — за романом Володимира Набокова, «Парфумер» — за романом Патріка Зюскінда, «Ворота до раю» — за повістю Єжи Анджиєвського, «Mollis» — за повістю Федора Достоєвського та «Гріх» — за мотивами творів Михайла Коцюбинського.

У театральному мистецтві впроваджується сучасний постмодернізм. Зразки нового театру в Україні - це "Момент" А. Жолдака (мала сцена) київського театру ім. І. Франка, Молодіжний театр (згодом ім. Леся Курбаса) В. Кучинського у Львові та "Театральний клуб" О. Ліпцина в Києві та ін.

Незвичність і, зрештою, "новизна" такого театру полягає в його відвертій опозиційності до усталених форм театру та форм життя - поглядів на театр як інститут соціально, ідеологічно, узагалі в будь - який спосіб ангажований.

Музичне мистецтво. В Україні відбуваються свята та фестивалі, які активізують культурне життя. Досить згадати міжнародний фестиваль української естради "Золоті ворота". Найбільшої популярності набув український фестиваль сучасної пісні та популярної музики "Червона рута". Вперше він був проведений у Чернівцях - батьківщині видатного композитора В. Івасюка.

З 1991 р. у Львові на базі Львівського державного академічного театру опери і балету ім. С. Крушельницької проводиться раз у три роки міжнародний конкурс співаків імені видатної співачки. Цей конкурс став важливим засобом пропаганди музичного мистецтва України.

Мистецтво.

Національний Союз художників України (заснований в 1938 р.) — єдина всеукраїнська суспільна творча організація професійних художників і мистецтвознавців. На сьогодні вона нараховує майже п'ять тисяч членів (у тому числі й громадян іноземних держав), 70 з них носять звання народного художника України, 118 — заслуженого діяча мистецтв України, 186 — заслуженого художника України, 53 — лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченко. Все це є яскравим свідченням творчого потенціалу українських художників. У Союз входять також всесвітньо відомі художні центри — Петриківка (декоративний розпис), Косов (різьблення, кераміка, вишивка), Львів (художнє скло, кераміка), Опошня (кераміка, ткацтво, вишивка) та ін.

Для образотворчого мистецтва незалежної України характерна наявність цілого спектру різних стилів і художніх напрямків - від реалістичної манери до найсучасніших віянь. Досягнення українських художників і скульпторів представлені на численних виставках і в різних галереях. Національна галерея «Градобанку», Центр мистецтв «Славутич», Центр сучасних мистецтв «Брама» і інші дають можливість поціновувачам мистецтва не тільки познайомитися із творчістю талановитих художників (О.Сухоліт, В.Цаглов, А.Савадов, О.Харченко, М.Кривенко, О.Петрова, Т.Сильваші, Д.Фишенко, Д.Корсунь, П.Тараненко, Ж.Василевська, О.Андрієв, М.Жуков, Д.Оболончик, С.Давидов, Л.Бернат, Н.Вітковська, О.Балакін, А.Кущ, І.Жук, С.Тучинський, С.Алексієв та ін.), але й придбати їхні праці.

Належне місце в скарбниці української культури займають твори галицьких майстрів, що характеризуються безпосереднім і щирим баченням світу, емоційною насиченістю, самобутністю. Серед них пейзажі В. Сіпера, В. Сільського, жанрові полотна В. Монастирського, Г. Смольського тощо..

Одним з напрямків сучасного образотворчого мистецтва є дизайн. Ще в 1992 році був створений Союз дизайнерів України, що об'єднав творчих працівників різних напрямків: промислового, графічного, фито- і ландшафтного дизайну, дизайну одягу й навколишнього середовища. Одним зі значних проектів, у якому брали активну участь близько 700 членів Союзу, було створення експозиції ювілейної виставки «Україна. Десять років незалежності» у Національному Експоцентрі України.

Кіномистецтво України, що має традиції, в 90-ті роки значно скоротило обсяги виробництва кінопродукції. Це було пов'язано як з відсутністю його належного бюджетного фінансування, так і з засиллям зарубіжного американського кінематографу.

Зменшення кількісних показників українського кіно не позначилося на його якості. Високим залишався рівень вітчизняної кінодокументалістики. «Голод-33» (реж. В. Шматолаха), «Хроніка повстання у Варшавському ґето» (реж. Й. Дулевська) та інші стрічки отримали найвищі оцінки на міжнародних фестивалях. Це стосується і художніх стрічок «Ізгой» (реж. В. Савельєв), «Пастка» (за мотивами творів І. Франка), серіалів «Роксолана» та «Чорна рада».

На початку 2000-х р. відомі українські актори знімалися в українських та зарубіжних фільмах, створювали яскраві образи відомих історичних постатей. Величезний успіх свого часу мав багатосерійний історичний фільм польського режисера Єжи Гофмана „Вогнем і мечем“ за романом польського письменника Генрика Сенкевича. У цьому фільмі роль гетьмана Богдана Хмельницького зіграв відомий український актор Богдан Ступка. Акторові Богдану Ступці належать також головні ролі в історичному серіалі „Чорна рада“ режисера Миколи Засєєва-Руденка (2000) та у фільмі режисера Юрія Іллєнка „Молитва за гетьмана Мазепу“ (2001).

Упродовж 2000-2006 років в український кінєматограф прийшло нове покоління митців.

У 2001 р. молодий постановник Тарас Томенко здобув перемогу в конкурсі „Панорам“ Берлінського фестивалю. У 2003 році, вже в основному конкурсі того ж кінофестивалю отримав приз «Срібний ведмідь» фільм українського аніматора Степана Коваля „Йшов трамвай № 9“.

У 2003 році фільм „Мамай“ режисера Олеся Саніна вперше представляв Україну на премії „Оскар“.

У 2005 році стрічка „Подорожні“ молодого українського режисера Ігоря Стрембіцького отримала Золоту пальмову гілку в номінації за короткометражний фільм. Після 2004 знято декілька фільмів про Помаранчеву революцію. Революційні події були висвітлені у наступних кінострічках: «Помаранчеве небо» (2006 р., режисер Олександр Кирієнко), «Прорвемось!» (2006 р., режисер Іван Кравчишин), «Оранжлав» (2006 р., режисер Алан Бадоєв). Фільм „Оранжлав“ отримав приз за режисуру на XV Міжнародному фестівалі „Кіношок“ в Анапі (Росія). У 2006 році відбулася прем'єра першого українського трилеру «Штольня» (продюсер та оператор Олексій Хорошко, режисер Любомир Кобильчук).

Помітним явищем у культурному житті стало проведення культурних заходів загальноукраїнського масштабу. Серед них Всеукраїнське Шевченківське свято «В сім'ї вольній, новій», фестивалі естрадної пісні «Пісенний вернісаж», «Червона рута», «Таврійські ігри», міжнародні конкурси їм. М. Лисенка, артистів балету ім. С. Лифара, піаністів ім. В. Горовця та ін.

Численні виставки в Україні й за кордоном свідчать про появу нових художніх форм: інсталяції, ассамбляжа, акціонізму, перфоманса, видеоарта. При цьому у творчості багатьох художників знаходять своє відбиття мотиви трипільської й скіфської культур, культури Київської Русі, античних пам'ятників Чорноморського узбережжя, українського бароко, а також події, пов'язані з екологічними й соціальними катастрофами. Останнім часом представники українського мистецтва одержали практично необмежені можливості для демонстрації своїх досягнень за рубежем. Так, в 2001 році Україна вперше взяла участь у престижному Венеціанському бієналлє. Своєрідним підсумком минулого тисячоріччя стали виставка, присвячена 2000-річчю Різдва Христова, і реалізація проекту «Мистецтво України XX століття».

Фестиваль «Таврійські ігри», що вперше пройшов в 1992 році в м. Каховка Херсонської області, нині став одним із самих помітних подій у поп-культурі, не тільки в Україні, але й на всьому пострадянському просторі. Крім «Таврійських ігор», організатори фестивалю проводять і інші акції: «Чорноморські ігри», «Майбутнє України», «День Перемоги», вручають національну премію «Жар-птиця» у жанрі естрадної пісні. Про високий професійний рівень української пісні свідчать численні перемоги на різних міжнародних конкурсах і фестивалях (у тому числі й на фестивалі «Слов'янський базар» у Вітебську) Руслани Лижичко, Н.Могилевської, О.Пономарьова. Українські виконавці «ВВ», «Танок на майдані Конго», «Океан Ельзи», «Мандри», «Грін Грей» домоглися не тільки творчого, але й комерційного успіху як в Україні, так і за її межами. Вершиною творчої кар'єри співачки Руслани Лижичко (сценічне ім'я -Руслана) стала перемога на 49-му пісенному конкурсі «Євробачення». Українська співачка стала кращою із двадцяти чотирьох учасників, скоривши слухачів пісень «Дикі танці». Стиль цієї пісні поєднує сучасні течії поп- і рок-музики з етнічними гуцульськими мотивами. За правилами конкурсу, наступну церемонію повинна була приймати країна-переможниця. І в 2005 році в Києві відбувся ювілейний (50-й) конкурс «Євробачення».