рік - указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії

Відомо, що виникнення Запорозької Січі спричинило створення системи захисту нашої віри, культури, освіти та мови. Могутній поштовх для розвитку отримала народна мова за часів Гетьманщини. Але подальша доля нашої культури на своїй землі склалася трагічно: «велика руїна» держави зумовила руйнацію й української мови.

Історія зберегла шістнадцять царських указів про заборону української мови, українських шкіл, церковних відправ, книг, преси, орфографії, перекладів, театральних вистав, власне, всього духовно - культурного українського життя. А ще було чотири постанови польського сейму про закриття українських шкіл, обмеження української мови і культури в Західній Україні (1789 р. - 1924 р.), кілька радянських секретних документів, що обмежували сферу використання української мови.

Починати цей довгий історичний ланцюг перетворень, на думку І. Дзюби, «можна - умовно, звичайно, - з підпорядкування в ХVІІ столітті української церкви Москві, що поступово змінювало її характер, відривало від українського життя, бюрократизувало її структуру. Друковані на Україні книги, проникаючи через кордон у володіння Московської держави, піддавалися огляду. Цар Олексій Михайлович у договорі з поляками вимагав, щоб «все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были и впредь чтобы крепкий заказ был безчестных воровских книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатати под страхом смертной казни». Тож твір такого вченого, як Кирила Транквілліона - Ставровецького, його «Учительное евангеліє», що вже не раз виходив друком на Україні й потрапив у Московську землю, було наказано «собрати и на пожарах сжечь» як за зміст, так і за «слог его еретический»». Такі випадки повторювались неодноразово. Патріарші розпорядження й ухвали соборів інкримінують українським авторам «примрачная реченія», а тому вводяться офіційні посібники з правилами «о произношеніи россійских букв». І нарешті з'являється в 1720 році імператорський указ Петра І про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, які «необхідно «для повного узгодження з великоросійським, з такими ж церковними книгами справляти…, щоби ніякої різниці і окремого наріччя в них не було».

рік - указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1769 рік - заборона Синоду Російської православної Церкви на друкування та використання українського «Букваря».

1784 рік - переведення викладання у Києво - Могилянській академії на російську мову.

1786 рік - Київський митрополит С. Миславський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви і правили службу Божу «голосомъ, свойственнымъ россійскому наречію». Те ж саме було заведено і в школах України.

1789 рік - розпорядження Едукаційної комісії Польського сейму про закриття руських (українських) церковних шкіл та усунення з усіх інших шкіл руської мови.

1808 рік - закриття Руського інституту Львівського університету, на двох факультетах якого (філософському і богословському) низка предметів викладалася українською мовою.

1817 рік - Постанова про викладання в школах Західної України лише польською мовою.

1847 рік - судовий процес над Кирило - Мефодієвським братством, а офіційно: процес «украино - славянистов».

Засуджено й репресовано Тараса Шевченка, Панталеймона Куліша, Миколу Костомарова та багатьох інших. Цей процес піддавав колективному осуду, колективним репресіям українську мову як таку.

1862 рік - закриття українських недільних шкіл - безоплатних, для навчання дорослих.

1863 рік - циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою1864 рік - Статут про початкову школу: навчання має провадитись лише російською мовою.

1876 рік - указ Олександра II (Емський указ) про заборону ввозу до імперії будь-яких книжок і брошур «малоросійським наріччям», заборону друкування оригінальних творів і перекладів, крім історичних документів та творів художньої літератури, в яких «не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису». Заборонялись також сценічні вистави й читання та друкування текстів до нот українською мовою.

Москвофіли Галичини привітали указ 1876 року про заборону української мови. Було за що: Росія взялась таємно субсидувати москвофільську газету «Слово» - «для протиставлення в Галичині українофільському напрямку ідей».

Москвофілів використовували для боротьби з українством у Галичині і польські шовіністи.

1881 рік - заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.

1884 рік - заборона українських театральних вистав у всіх губерніях Малоросії.

1892 рік - заборона перекладати твори з російської мови на українську.

1895 рік - головне управління у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дитячого читання, «хоча б за суттю змісту вони уявлялись би добромисними (благонамеренными)».

1908 рік - указом Сенату Російської імперії українськомовна культура і освітня діяльність оголошена шкідливою, бо «може викликати наслідки, що загрожують спокоєві і безпеці».

1914 рік - заборона в окупованій російською армією Галичині й на Буковині друкування книг, газет і журналів українською мовою, розгром товариства «Просвіта», гоніння на Українську Церкву. Бобринський - губернатор Галичини, дотримувався такої програми: «Східна Галичина і Лемківщина - давно невіддільна частина єдиної великої Росії; на цих землях місцеве населення завжди було російське, тому їхня адміністрація має бути основана на російських засадах. Я буду тут заводити російську мову, закон і порядки».

Було організовано курси російської мови для вчителів, бо всі українські школи мали бути переведені на російську мову викладання, а для початку їх було просто закрито.

Коли брусиловські війська у 1914 році захопили Львів, козача команда відразу поскакала до бібліотеки Наукового товариства імені Т. Шевченка - і вона була знищена.

1938 рік - Постанова «Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР».

1958 рік - Положення про вивчення другої мови «за бажанням учнів і батьків». Оскільки постанову 1938 року не було відмінено, то за цими двома документами російську мову в Україні треба було вивчати обов'язково, а українську - хто як захоче. «Можна було відмовитись від будь-якої мови, але, як стверджує Сверстюк, відмова від російської - кримінал».

Україна ж на довгі століття перетвориться в країну безпросвітної безграмотності. «Роздертий, розшматований народ конатиме в двох тюрмах народів під скіпетром вінценосних імперій - у цих тюрмах конатиме і його мова.

Але українське слово не просто заявило про своє воскресіння: воно довело на повен голос, що не підвладне ні русифікації, ні полонізації, ні онімечуванню, ні мадяризації, що воно - велике слово великого народу, що воно - неасиміляційне. Не тоне у воді й не горить у вогні. Воно - поклик до вічної боротьби та творчості.

«Поетична мова України стала предметом зневаги і насмішок», - писав у

Втручання у структуру та функціонування української мови розпочалося ще в царській Росії. «Дбала цензура навіть про чистоту і нашої вкраїнської мови, стверджує І. Огієнко, - вона не дозволяла неологізмів, не допускала нових слів, що показують якісь культурні розуміння…».

З початку 30-х років почався спланований наступ на українську мову, що полягав у втручанні в її внутрішній розвиток, спрямований на нищення мови.

Це було закономірно, оскільки за сорок років, що минули від початку втручання комуністів у розвиток української мови, її діловий і науковий стилі вже було уніфіковано за російським зразком.

Чия освіта, того й мова. Про цю стару істину добре знали й керувались нею всі вороги українського народу на всіх його розшматованих теренах і в усі часи. «Кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають у межах нашої вітчизни, безперечно, повинно бути обрусіння», - писав, наприклад, у 1870 році міністр освіти Росії Д. Толстой. Саме через освіту йшов головний напрям удару по нашій мові.

«Народ повинен учитися, народ хоче учитися; якщо ми не дамо йому умов і засобів учитися на своїй мові - він стане учитися на чужій - і наша народність загине з освітою народу», - писав на початку 60-их років минулого століття М. Костомаров. Російські правителі і їхні чиновники в Україні прекрасно це усвідомлювали. І робили все для того, щоб українці «загинули з освітою», тобто за допомогою російськомовної освіти.

Ось як дбала радянська соціалістична вітчизна про розквіт мови одного з «молодших братів». Зате для російської мови створювались неабиякі

Мовознавців-україністів було вимордовано ще в сталінські часи. Тільки за 1932 рік в Україні було знищено 16,4% всього складу науковців, у тому числі лінгвістів. Були вилучені з науки такі блискучі мовознавці, як академік А. Кримський, професори Є. Тимченко, О. Синявський, О. Курило, учені Г. Голоскевич, В. Ганцов, Ф. Шумлянський…

Одним із головних напрямків здійснення лінгвоциду є боротьба з друкованим словом. Недостатньо було заборони на імена і твори. Ще - спалювали бібліотеки. Першою згоріла книгозбірня Києво-Печерської Лаври ще за Петра І. Вночі з 21 на 22 квітня 1718 року православні монахи - царські агенти підпалили приміщення Києво-Печерської Лаври, де знаходилася її бібліотека та архів. За Катерини II згоріла бібліотека Києво-Могилянської академії (1780 p.). Пізніше горіли в основному лише книжки. Так, за розпорядженням куратора Київської округи князя Ширинського-Шихматова було спалено 500 книжок із байками Л. Глібова. Спалення бібліотек відновилося у радянські часи. Найбільш відому бібліотечну пожежу було влаштовано у відділі україністики Бібліотеки АН УРСР у Києві у 1964 році. Не треба думати, що горіли лише українські бібліотеки. У 1833 і 1928 роках було спеціально зібрано і спалено рукописи і книги кримськотатарського народу.

Останнє десятиріччя ХХ століття ввійшло в історію української літературної мови тим, що повернуло в національну мову мовотворчість репресованих, заборонених, емігрованих і забутих письменників, політиків, учених, діячів культури і релігії. Без їхньої художньої і публіцистичної творчості, мемуаристики та епістолірію, без їхніх наукових здобутків була б неповною не тільки історія національно - самостійницького і культурного руху українства до незалежної державності, а й національно - мовна картина відображення цих рухів, осягнення здобутків цивілізаційних процесів ХХ століття засобами сучасної української літературної мови. Завдяки закономірним суспільно - політичним і духовно - культурним реабілітаційним процесам значно розширилося функціональне поле української мови, оновилася, розгалузилася і збагатилася її стилістична система.

Сьогодні ми маємо усвідомити, що рідна мова є складовим чинником самоствердження народу. Ми маємо задуматися над нашою геть поширеною бездуховністю сьогодні. Криза мовна і криза душевна. Криза політична і економічна. Усе звідкись почалось, усе має початок. Утрата приналежності до рідного спричинює в кінці кінців такі суспільні вивихи. З мовою зникає душа, з душею - милосердя. З милосердям - усе. Без милосердя ґвалтується світ.

Разом із мовою Україна втрачала своєрідність і неповторність, свою українську душу, своє майбутнє. Виросло покоління безбатченків, яким байдуже все. А все почалося від втрати СЛОВА… Нині українській мові повернуто статус державної. Але як важко їй утверджуватися.

Історія дала нам шанс. Гріх не скористатися ним сповна. Бути чи не бути МОВІ, залежить від кожного з нас. Щоб нарешті стати собою, а не придатком до когось, щоб створити незалежну й міцну економіку, багату культуру, науку, духовно багате суспільство, потрібно насамперед відродити рідну мову.