Петренко Відкриті двері до Америки

Студентам Інститут журналісти надали змогу прослухати лекцію керівника американської програми TEG Алекси Чопівської. Зустріч відбулася у вівторок 7 жовтня. Гостя розповіла про «Транснаціональну освітню групу», діяльність якої присвячена освіті у США для іноземних студентів.

Академія запрошує людей віком від 15 до 21 року у Вашингтон, де вони зможуть здобути професійних досвід, розширити світогляд, відвідати найпрестижніші навчальні заклади та міжнародні компанії. Поспілкуватися з американськими лідерами у сфері бізнесу, дипломатії, фінансів.

«Освітня Програма для Майбутніх Лідерів та Молодих Професіоналів» пропонує унікальний підхід до підготовки молодих спеціалістів для професійного та особистого успіху на міжнародній арені.

Найближчим часом до програми можна долучитися 7-21 січня 2015 року, вартість поїздки $3,900. Якщо ви хочете провести там більше часу – можете обрати іншу програму, яка триватиме з 27 червня-18 липня 2015 року.

Петренко Тетяна

 

4, 5 СОЦІАЛЬНИЙ КАЛЕНДАР (Семенуха – день БФ)

Семенуха
1 ЖОВТНЯ - святкування Європейського дня благодійних фондів

Фоторепортаж з фотовиставки
«Благодійність крізь призму об'єктива»

У Києві в парку Шевченка, в рамках відзначенняЄвропейського дня благодійних фондів, 1 жовтня відкрилася фотовиставка «Благодійність крізь призму об'єктива». Захід організований Українським форумом благодійників та Благодійним фондом «Відкриті серця України» за підтримки Київської міської державної адміністрації.

«Доречі, святкування Європейського дня благодійних фондів було розпочато два роки тому Європейською мережею донорських асоціацій. Україна в цій асоціації представляє Український форум благодійників - професійна асоціація благодійних фондів та організацій. Мета цього дня - відзначити вклад благодійних фондів у вирішення соціальних проблем і розвиток суспільства».

Виставка просто неба представляє кращі роботи фотоконкурсу, на яких зображені благодійні проекти в освіті, культурі, в охороні здоров’я, в соціальному захисті, у спорті, в житті громад. Фотографії, разом з історіями, показують як благодійництво та волонтерство змінюють світ і якою бачать благодійність діти.

Блукаючи парком, люди зупиняються та роздивляються світлини у маленькому коридорі вуличної галереї. Тема благодійності та волонтерства багатогранно розкривається в експозиції виставки.

Тут представлені не лише фото, але і зворушливі історії людей, які допомагають і які потребують допомоги. Кожна фотографія – це живий приклад того, як маленькі добрі вчинки змінюють цілі життя. Треба відзначити, що фотомайстри вдало змогли передати настрій та атмосферу знімків. Кожне фото хвилює душу.

Перше, на що звертаєш увагу, це на фотографію «Дитинство за колючим дротом» (автор – Андрій Нестеренко). Це фото з чернігівської виправної колонії № 44, яка стала першою в нашій країні, де було реалізовано українсько-швейцарський проект на спільне перебування матері з дитиною. Мало хто знає, що в Україні існують тюремні дитячі садки - там живуть і виховуються діти, які з'явилися на світ, коли їхні матері вже отримали термін. Кошти на реконструкцію приміщення виділило Швейцарське бюро співробітництва в Україні. Обладнано 11 кімнат для спільного проживання засуджених жінок разом зі своїми дітьми. Проект передбачає також допомогу жінкам, які відбули термін: соціальна адаптація, влаштування на роботу, надання житла.

Я зупиняюсь біля наступної світлини. Вона розповідає про молодіжну благочинну спільноту Львова разом із Сестрами Катехитками Святої Анни, які відвідують будинок для старих. Його мешканці мають дуже різні потреби. Однаково необхідні. Стареньким допомагають не тільки закупівлею найнеобхіднішого, а й психологічно підтримуючи. Літні люди, особливо відірвані від близьких, дуже часто відчувають гостру потребу просто поспілкуватися з кимось, кому можна відкритись і довіритись, посперечатися, поспівати. Часто, опинившись у скрутній ситуації й залишившись у самотності, дуже важко не втратити найпотаємніше і найцінніше, що в нас є - віру. Автором знімку є Наталія Вовк. Своїй серії знімків вона дає назву «Зігріті душі».

Помічаю, що багато хто зупиняється біля окремого стенду. Підхожу ближче і бачу фотографію, де дівчинка цілує ляльку. Автор Марина Яременко, яка зробила цю світлину у центрі соціально-психологічної реабілітації «Родина», розповідає про особливих дітей, яких у світі прийнято називати інвалідами. Головна їхня потреба – безумовна і щира наша любов, безмежне піклування і бажання зробити їхнє життя щасливим. Для своїх батьків вони найкращі, бо ж ми любимо своїх дітей такими, якими вони є: незалежно від їхнього фізичного стану, віку і ставлення до них суспільства.

В столичному парку хтось просто гуляє після важкого робочого дня, а хтось поспішає додому. Але кожен, хто проходить крізь вуличну галерею, не може не зупинитися біля цих зворушливих знімків. Бачу – молода родина роздивляється світлину «Сміх лікує». Автор Євгенія Петровська зафіксувала останній день зими у відділенні онкогематологїї Рівненської обласної дитячої лікарні. Цього дня діти та батьки, волонтери благодійного фонду «Скарбниця надії» та лікарняні клоуни вітали зимових іменинників. На фото зображений й колишній підопічний лікарні, який порадував своєю присутністю і розповіддю, як він живе після лікування гострого лімфобластного лейкозу. В історії фото розповідається, що нині хлопчик не ходить до школи, але намагається не відставати від однолітків і вчиться за індивідуальною програмою вдома.

 

Перед організаторами постало відповідальне завдання - привернути увагу громадськості до найкращих практик благодійності та залучити любителів та професіоналів мистецтва фотографії, бізнес-компанії, благодійні й громадські організації до популяризації успішного досвіду благодійництва в Україні. На мою думку, група організаторів впоралася з цим завданням.

Покинувши виставку, мене охопив спектр емоцій. Історії фото, самі фотографії – це все викликає бурю почуттів, штовхає до роздумів. У кожного вони свої. Кожен бачить ці фотографії по-різному. Кожен знаходить щось таке, що змушує співпереживати і замислитися, над своїм життям. Але що тут казати – це треба просто побачити на власні очі, і ви все одразу самі зрозумієте.

Семенуха Наталія

 

6-8 (?) Я і суспільство (Трапезн. – соц.. педаг., Рождествен. – ненасил., Сторонч. – літні, Олійник – псих здоров.)

Трапезнікова - Посередник, провідник чи вигадка?

Багато сучасних школярів не мають жодного уявлення про те, хто такий соціальний педагог. Коли питаєш у дітей, чи є в їхньому навчальному закладі такий працівник, вони знизують плечима або згадують про культорганізатора, психолога чи класного керівника, який знає про них майже все і сварить за погану поведінку й прогулювання уроків. Варто прояснити ситуацію і розібратися хоча б в основах цієї діяльності.

Для кожної професії існує своя посадова інструкція. Подібний документ для цієї галузі розпочинається так: «Фахівець з напряму «Соціальна педагогіка» здійснює роботу з соціально-педагогічної допомоги, підтримки, захисту та реабілітації всіх категорій дітей і молоді». Читаємо далі, і під кінець тексту складається враження, що соціальний педагог – це всесильний гуру, який без жодних труднощів зможе інтегрувати будь-яку дитину в суспільство й допомогти підлітку налагодити зв'язок як із собою, так і з оточуючими. Чиновники, використовуючи набір штампів, охрестили цю людину посередником між учнем та родиною, різноманітними установами та державою. Здавалося, от вона – панацея від усіх бід. Але ж подібні фахівці працюють далеко не в кожній школі далеко не кожного міста. Дитячими проблемами займаються класні керівники, які часто просто безсилі у вирішенні певних питань, міліціонери та чиновники, які в більшості випадків діють «для галочки». На жаль, майже ніхто не намагається зрозуміти цього хлопчика чи дівчинку, визначити його ставлення до світу та мотиви вчинків і вже з цих позицій допомагати у самореалізації без відриву від суспільства. А саме це і входить до обов’язків соціального педагога.

Абітурієнти, які бачать в переліку напрямів і спеціальностей соціальну роботу і соціальну педагогіку, не завжди розуміють, чим відрізняються ці професії, яку специфіку мають і які обов’язки треба виконувати. Студентка Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова Ярослава Кошева розповідає про свій досвід:

- Коли розпочалася вступна кампанія, я ще не визначилася остаточно з переліком спеціальностей, на які подаватиму документи. Довго вагалася, бо не зовсім розуміла, що таке соціальна педагогіка, не хотіла ризикувати. Врешті-решт обрала логопедію через те, що мала уявлення про умови роботи і була впевнена, що з працевлаштуванням проблем не буде. Влітку хотіла побути вожатою в дитячому таборі, але мені запропонували волонтерську роботу з молодими людьми, які мають відхилення в розумовому розвитку. Впродовж двох тижнів ми не тільки виконували з ними комплекси вправ чи опрацьовували певні матеріали, але й намагалися навчити їх відчувати себе не зайвими, відірваними від світу, а навпаки – потрібними й цікавими для людей навколо. Для мене це було щось нове, непросте, але цікаве.

- Тобто ти мала можливість відчути себе і соціальним педагогом? Що ти тепер думаєш про цю спеціальність?

- Після перебування в такому таборі я зрозуміла, що ми усі дуже різні. До кожного треба підбирати «ключик», і це не залежить від твого здоров’я чи статусу в суспільстві. Не можу назвати свою роботу соціальною педагогікою в чистому вигляді, а отже оцінити плюси й мінуси цього напряму. Але, згадуючи шкільні роки та розповіді деяких знайомих, можу впевнено сказати – такі фахівці необхідні. Усіх «важких» підлітків вони, можливо, й не перевиховають, але допомогти добрим словом чи порадою звичайній дитині, яка просто заплуталася, й тим самим запобігти невиправним наслідкам – цілком реальне завдання.

Описи спеціальності, розміщені на сайтах педагогічних вишів, містять перелік посад та установ, де можуть працювати випускники напряму «соціальна педагогіка». Це близько 20 найменувань у системі навчальних закладів, соціальних службах, центрах зайнятості тощо. Але на одному з найбільших сайтів для пошуку роботи Work.uа деяких вакансій немає взагалі, а деякі представлені однією-двома пропозиціями. І це ситуація в столиці, а що ж відбувається в інших регіонах України?

Отже, потреба в кваліфікованих соціальних педагогах зростає ледь не щодня. Університети ніби й готують фахівців, але в результаті вони все одно не працюють за спеціальністю або не виконують місію, закладену в основу соціальної педагогіки. Але проблема не сформульована, а отже не включена до порядку денного суспільного обговорення. Тому треба виводити цю галузь із ефемерного стану, популяризувати її, знайомлячи з нею як молодь, так і старші покоління. Можливо, варто переглянути методи підготовки працівників, а створити більше робочих місць або спеціальну професійну мережу треба стовідсотково.

Дар’я Трапезнікова

Рождественська - Світ – проти насилля

«Існує багато такого, за що я готовий померти, але немає нічого такого, за що я був би готовий вбити», - так казав Махатма Ганді, День Народження якого – 2 жовтня, з 2007 року стали відзначати, як Всесвітній день ненасилля.

 

Махатма Ганді - відомий філософ, громадський і політичний діяч, ідеолог і лідер національно-визвольного руху Індії. В перекладі з санскриту його ім’я перекладається як «Велика душа». Махатма Ганді став батьком індійської нації, він розвинув революційні ідеї боротьби проти приниження прав людини та заперечував будь-яке насилля і застосування фізичної сили. В світі усе ще порушуються права занадто багатьох людей, саме тому спадок Махатми актуальний та важливий. То що ж таке насилля, звідки воно бере початок і чому боротьбі з ним присвячують цілі людські життя?

 

За академічним словником української мови насилля – те саме, що і насильство: застосування фізичної сили до кого-небудь; застосування сили для досягнення чого-небудь; примусовий вплив на когось, щось.

 

Статистика лякає. За даними Міністерства внутрішніх справ України на обліку за вчинення насильства в сім’ї знаходяться близько 85 000 осіб, деяким з них винесено офіційні попередження чи застосовано захисні приписи. Фізичне і психологічне насильство є найбільш розповсюдженими видами, на нього припадає 95 % випадків. Всесвітня організація охорони здоров'я стверджує, що Україна посідає 5 місце в Європі за рівнем насильства серед молоді. Але оприлюднена статистика не відображає повною мірою проблеми насильства. Чимало українців мовчки терплять знущання через те, що бояться здатися слабкими, бояться зазнати ще більшого насилля чи нерозуміння з боку суспільства.

 

Насилля з’явилося разом з людиною, з її потребою виживати у цьому світі, але ця боротьба за виживання перетворилася на справжню війну та хаос. Насиллям наповнилися усі сфери життя людини: від сімейної до політичної та духовної. Насильство – наймогутніша зброя руйнування, винайдена людиною. І руйнує вона ні що інше, як самих людей.

 

Поруч з насиллям ідуть агресія, жорстокість та антигуманність, людина перестає бути людиною, а у суспільство закрадається невидима бактерія, яка знищує організм народу зсередини.

Найстрашніше те, що насиллям наповнилася наша буденність: фільми, реклама, Інтернет, засоби масової інформації. Насилля стало пропагандою, стилем життя, модною тенденцією. Психіка людини під впливом сучасної теле-, відеопродукції не може залишатися здоровою. І питання лише у тому, коли та у якій сфері життя проявляться страшні наслідки.

 

Звісно, насильство та агресія – це явища, зумовлені не одним, а цілою низкою внутрішніх і зовнішніх факторів. Наприклад, існують особистісні чинники: особливості характеру та світогляду людини, ціннісні орієнтації, стиль та спосіб життя людини, стиль взаємовідносин у суспільстві.

 

Боротися з насильством не лише можливо, а потрібно, і ця боротьба може відбуватися лише ненасильницьким шляхом. Шляхом усвідомлення сучасною людиною, що принцип «око за око» робить нас сліпими, що жорстокість породжує жорстокість, а насилля породжує насилля. Терпимість суспільства до всякого роду насильства дає людству шанс на прогрес та розвиток, на появу нової здорової культури толерантності та гуманізму.

 

Міжнародний день ненасилля, що відзначається згідно з резолюцією ООН – величезний крок на шляху глобальної боротьби людства з насильством. У резолюції підтверджується «універсальна значимість принципу ненасильства», а також «бажання затвердити культуру світу, терпимості, розуміння та ненасильства». На даному етапі ми не можемо уявити ідеальної планети, на якій ідеальні люди творять лише добро. Але до цього треба прагнути, причини та наслідки насилля потрібно мінімізувати задля нашого ж майбутнього.

 

Міжнародний день слугує ще одним приводом для пропаганди ненасилля шляхом просвітницької та суспільної роботи, цей день тісно пов'язаний із Загальною декларацією прав людини. Права, закріпленні в Декларації, повинні бути живою реальністю, доступ до знання про них повинен мати кожен, ці права мають розуміти та ними мають користуватися усі та всюди.

 

Життєвий шляхта принципи керівництва Махатми Ганді стали джерелом натхнення для ненасильницьких рухів за громадянські права та соціальні зміни у всьому світі, дали життя ще одному Великому дню, який стоїть на захисті миру та добра у світі. Філософія індійського лідера полягає в протистоянні будь-якому злу і насиллю, але скоріше в фізичному плані, ніж в духовному, адже тільки духовно слабка людина може застосовувати силу. Цю думку яскраво доводять відомі слова Махатми Ганді: «Бути сильним – не означає використовувати силу».

 

Валерія Рождественська

 

Сторончак - Мрії та реальність. Яке воно, життя на пенсії?

Що не день, то свято. Тож 1 жовтня не стало виключенням. Саме цей день Генеральна Асамблея ООН на 50 сесії проголосила міжнародним днем людей похилого віку,.

Україна ж долучилася до святкування лише після того, як стала повноправним членом ООН, у 1991 році.

Коли мова йде про старість, молодь одразу починає фантазувати, чим би заповнити свій вільний час. Хтось планує, пропрацювавши все життя та присвятивши свою молодість кар'єрі та сім'ї, старість прожити для себе. Тому декому подобається подорожувати світом, відвідувати екзотичні та незвичні місця, у вільний час ходити на виставки, різноманітні зустрічі та тренінги. Дехто вважає, що максимум, що можливо в похилому віці в Україні - це відвідування гуртків з танців. Але більшість молодих людей все ж притримується думки, що їх життя через років 30 - 40 мало буде відрізнятися від того, чим вони займаються зараз. В один голос юнаки й юначки трердять, що будуть турбуватися як про психічне, так і про фізичне здоров'я.

Але чи відповідають реальності сьогодні такі мрії? Більшість людей похилого віку своє дозвілля проводять, доглядаючи онуків, дивлячись телевізор, або за вечірніми бесідами з сусідами.

Тоді постає питання, а як же вони урізноманітнюють свої сірі будні? Бабусі й дідусі говорять, що кращим відпочинком для них є проста бесіда з рідними, коли уся сім'я збирається довкола. Також багато хто з них має будиночки за містом, де вони проводять багато часу, вирощуючи різні овочі, фрукти та квіти.

Зараз я не хочу піднімати питання про те, як "солодко" живеться в Україні людям похилого віку, яку пенсію вони отримують і на яку допомогу можуть розраховувати. Лише хочу відзначити, що майже всі вони, виходячи на песнію, заступають на варту виховання нового покоління - своїх онуків. Важливо пам'ятати, що кожен заслуговує на увагу, яка може проявлятися в будь чому. Хай буде то усмішка, добре слово; чи ви поступитесь місцем в транспорті, або допоможете з сумками - все це буде доречним. Бо вони заслуговують на повагу.

Катерина Сторончак

Чи можна зберегти психічне здоров`я на війні?

Вже більше півроку кожен громадянин сходу України живе в страху за власне життя та життя своїх близьких. Вони прокидаються з думкою: «Що ж на нас чекає сьогодні? Чи зустріну я завтрашній день?». Навіть ті, хто зовсім не дивиться телевізор, після роботи вмикають новини, й завмирають в напруженому очікуванні вістей з фронту. Психіатри та кризові психологи навперебій роздають поради, як витримати інформаційний тиск та стан постійної напруги. Проте мало хто задумується над тим, як почуваються люди, від яких в прямому сенсі залежить доля країни.

Тож спробуємо зрозуміти, що коїться в душі людини, яка змушена захищати свою землю та, можливо, померти за неї. Поспілкувавшись з учасником бойових дій на території під Новоазовськом, я дізналась його думку про війну. «Війна – це найбезглуздіша річ у світі. Хтось нацьковує один народ на інший й ми вбиваємо одне одного, навіть не задумуючись, що коїмо й не відчуваючи за собою провини. До мобілізації я завжди з захопленням слухав агітаційні промови політиків. Проте, побачивши війну зсередини, вдивившись в очі померлих, я відчув відразу до цих виступів. Адже вони ніколи не зрозуміють, що ніяке почуття патріотизму не буде сильнішим перед страхом болю та смерті, - розповідає Андрій. – Чесно кажучи, я слабко вірю, що зможу повернутись до нормального життя. Нещодавно мені дали відпустку і я провідав своїх. Приїхали родичі, почали розпитувати про справи на фронті. Я неохоче розповідав про жахи, що нам довелося пережити. Жінки плакали, а чоловіки напружено хитали головою. Проте я розумів, що вони ніколи не зможуть зрозуміти до кінця, що це таке, коли ти намагаєшся витягти товариша із зони обстрілу, а він відмовляється йти, поки не знайде рештки своєї відірваної ноги. Мене переслідувало відчуття, ніби ми раптом почали розмовляти різними мовами й це доводило мене до сказу.

Хоча мені пощастило: в мене є дружина й син, які на мене чекають і заради яких я живу. Але в нас є й молоді хлопчаки по вісімнадцять-двадцять років, які ще не бачили життя, які не так глибоко «пустили коріння». Війна зламає, спустошить їх, їм буде важко звикнути до мирного життя».

Психолог Вікторія Носенко стверджує: «Кризова ситуація має важливий вплив на психічне здоров’я в короткостроковій перспективі, але те, що викликає довгострокові проблеми психічного здоров’я – це зіткнення з великою кількістю життєвих труднощів, що виникають після повернення вояка додому. Солдат може все життя страждати після війни. І, швидше за все, багато хто не буде визнавати, що у них в житті щось йде не так. Тих, хто піддавався тривалому перебуванню на війні, можуть переслідувати порядку десяти варіантів посттравматичного стресу: непрохані спогади, бойові рефлекси, спалахи люті і агресії, кошмари і безсоння, невмотивована пильність. Наприклад, після повернення вояк може перевіряти все навколо: машини - на наявність вибухових пристроїв, під'їзди – на ворогів, що причаїлися. Що довше солдат перебуває на фронті, то більше психіка страждає. Бойові стреси залишають глибокі сліди. Повернути психіку на звичний рівень роботи вкрай важко, «бойові реакції» стають звичкою і автоматизмом. Для деяких «війна ніколи не закінчується».

Важливою загрозою реабілітації ветеранів є усвідомлення того, що вони нікому не потрібні. Держава зовсім не піклується про своїх героїв та не створює належні умови для їх подальшого життя. Свіжими в нашій пам’яті є спогади про тяжкі долі ветеранів Великої Вітчизняної та війни в Афганістані, про яких усі забули.

Ми повинні усвідомити, що війна – це справа, що стосується кожного та зробити все можливе для того, щоб наші ветерани прожили залишок життя, як належить героям.

Тетяна Олійник

 

 

9Розвивайся (Швидкова 24 кадри за 60 секунд, Олійник – Мист, що рятує)

 

Швидкова 24 кадри за 60 секунд

З 10 по 12 жовтня в кінотеатрі «Кінопанорама» в Києві відбувся третій всеукраїнський фестиваль короткого кіно «100 фільмів за 100 секунд». Окрім столиці України фестиваль відбудеться ще у 20 містах країни, де буде визначено 20 переможців, імена яких оприлюднять на кінцевому показі в Києві. Самих переможців будуть визначати безпосередньо глядачі.

Цей проект презентує глядачам 100 короткометражних фільмів, які мають укластися лише в 1 хвилину. У кожній хвилині буде зображено 24 кадри. Насамперед це повноцінний фільм, але розкриті лише за 60 секунд. Тим паче, на сьогоднішній день, потужний та швидкий ритм життя спонукає на подібні проекти та фестивалі.

Організатори обіцяють, що таку концентрацію вражень від різних історій, сюжетів та думок годі й уявити! Також вони розповідають, що на глядачів чекає безліч сюрпризів: документальний фільм — учасник цьогорічного фестивалю «Sundance», роботи титулованих творців старого та нового світу, українські фільми від наймолодших до зрілих кінематографістів. «Сталевий Арні» заспіває усім відомий хіт разом зі своїми колегами по цеху, японський режисер Кого Нада представить фільм про Терренса Маліка,та ще безліч авторських рефлексій на події, які відбувалися з нами за останній рік.

Тож, якщо Ви не мали змогу відвідати фестиваль цього року, не пропустить його в наступному!

Швидкова Дар’я

Мистецтво, що рятує

3 жовтня у Мистецькому Арсеналі стартував доброчинний проект «Мистецтво, що рятує», реалізований спільно АТ «Ощадбанк», НКММК «Мистецький Арсенал» та ГО «Волонтерська Сотня «Доброволя». Виставка презентувала твори сучасного українського мистецтва від провідних митців, що пожертвували їх на лікування військових, поранених під час АТО. Всі вони потребують допомоги, щоб придбати дорогі протези та медичні препарати, отримати вартісне лікування закордоном, належний медичний догляд, пройти необхідну реабілітацію. Кожна продана картина із виставки – це реальна адресна допомога конкретному бійцю, яка надійде на його особистий рахунок, спеціально відкритий в Ощадбанку. В експозиції були представлені фотографії та інформація про поранених військових, які перебувають на лікуванні у ГВМКЦ «Головний військовий клінічний госпіталь» та потребують негайної допомоги громади.

Тетяна Олійник

 

10Цікавинки (Сторончак- Грузія і Україна в одному місці)

Сторончак Грузія і Україна в одному місці

5 жовтня, неділя, на дворі гріє тепле сонце і проникає крізь вікна до будинків і кав`ярень на Андріївському узвозі.

Сьогодні тут відбувається ціле дійство. Саме в цей день можна побачити, як гармонійно зливаються воєдино дві зовсім різні культури: українська та грузинська.

Люди на дворі усміхнені та привітні. Багато хто вийшов на прогулянку з дітьми. А біля пам`ятника Михайлу Булгакову, можна спостерігати групу туристів, що уважно слухають екскурсовода і прагнуть зробити фото на пам'ять.

Усюди тільки й чути, як лунає сміх великих і малих людей.

Далі по курсу ми вже побачили чоловіків, що були вдягнені в грузинський народний одяг. За ними була ціла черга охочих сфотографуватися і скоштувати страви Грузії. На справжніх поціновувачів напоїв чекав сюрприз – дегустація грузинського вина та чачі.

Трохи згодом мені в очі впадає натовп, що зібрався довкола трьох молодиків. Ті в свою чергу співали українські пісні, такі як «Ріо Ріта», «Ти ж мене підманула» та інші.

Ось такою була неділя на Андріївському узвозі.