У праві кожного демократичного суспільства принцип презумпції невинуватості особи посідає чільне місце

На юристів як на окрему частину суспільства також по­ширюється цей загальноправовий принцип. Йдеться про недопущення поспішності у звільненні юристів з роботи у випадку порушення проти них кримінальної справи. Адже винуватість визначається тільки судом.

До спеціальних принципів професійної культури юриста належать: дозволяється те, що дозволяє закон; уміння ко­ристуватися владними повноваженнями; самосвідомість юриста; оптимальність й ефективність юридичної діяль­ності: диференційований підхід у правоохоронній роботі.

Принцип «дозволяється те, що дозволяє закон» може використовуватися лише службовими особами, в тому чис­лі юристами. Тут немає місця альтернативі, плюралізму. Принцип розрахований на можливі прогалини в законі, по­яву нових прецедентів та ін. Він має на меті забезпечити правомірну поведінку юриста, застерегти його від пору­шення законності. Професійна мораль у цьому випадку до­помагає юристові правильно реалізувати цей принцип. Од­нак юрист повинен бути впевнений, що при виконанні слу­жбових обов'язків його дії навіть після негативної реакції населення будуть оцінені адекватно, не ставитимуться під сумнів, не підлягатимуть ревізії з боку інших чинів та ін­станцій і йому не загрожуватиме покарання.

Такий загальноправовий принцип, як «все, що не забо­роняється законом, дозволяється» не притаманний профе­сійній культурі юриста.

Уміння користуватися владними повноваженнями влас­тиве юристам, оскільки вони наділені значною владою. Реа­лізація цього принципу на практиці грунтується на високих моральних якостях представника державної влади. Багато-профільність юридичної діяльності вимагає оптимального вибору професійно-правових відносин з громадянами, які зумовлені нормами поведінки юристів, їхнім службовим етикетом, простими нормами моралі і відрізняють їх від дія­льності членів інших професійних груп. Суть даного прин­ципу професійної культури полягає у зіставленні законних прав юриста з його інтелектом, здібностями, внутрішньою культурою, фізіологічними можливостями особистості тощо. При такому порівнянні простежуються специфічні негативні якості: так зване захмеління від влади, зверхність, грубість.

Вони можуть виявлятися у застосуванні (правомірному чи ні) юридичних норм, при обмеженні прав та свобод, дієздат­ності громадян з метою демонстрування юристом свого пра­вового становища у суспільстві. Здебільшого це викликає зворотну реакцію у населення - неповагу до представників влади, підсвідому готовність підкоритися тощо.

Розглядаючи наступний принцип - самосвідомість юри­ста, зазначимо, що не існує видів самосвідомості, а є лише відповідні почуття. Для юриста, його професійної культури надзвичайно важливі національні, моральні та правові по­чуття. Їх треба розглядати в цілому, оскільки власне вони формують самосвідомість, яка є якісною характеристикою свідомості, вона виступає і критерієм професійної культури.

Суть принципу оптимальності й ефективності юридич­ної діяльності полягає в тому, щоб забезпечити успішне виконання зовнішнього і внутрішнього імперативів служ­бового обов'язку, виконати професійні дії якісно і з наймен­шою втратою засобів та сил. Основною вимогою реалізації цього принципу є глибоко продуманий вибір того комплексу шляхів, форм, методів та засобів юридичної роботи, який найбільше відповідає ситуації, що склалася.

Диференційований підхід у юридичній діяльності врахо­вує як загальну мету, так і конкретні обставини кожного правопорушення. Цей принцип професійної культури поля­гає у роботі з кожним окремим суб'єктом правопорушення, в індивідуальних правовідносинах з ним. Організовуючи не­обхідні юридичні заходи, кожен юрист, який володіє висо­ким рівнем професійної культури, проводить їх з урахуван­ням особливостей різних категорій людей, їхнього морально-психологічного стану, специфіки, характеру, способу життя. Так виробляється власний стиль юридичної діяльності.

Для професійної культури юриста характерний принцип гласності. Він передбачає такі напрями:

• участь широкого кола громадськості, органів влади у виробленні заходів по зміцненню правопорядку;

• реалізацію митної діяльності з участю громадян;

• інформування органів влади й управління, трудових колективів, громадських організацій, населення і засобів масової інформації про свою діяльність, як цього вимага­ють відповідні закони України.

Гласність у діяльності юристів визначає рівень їхньої професійної культури, застерігає від проявів професійної деформації. При цьому юристові важливо вміти зберігати державну і службову таємницю, а також конфіденцій­ність службових відомостей.

Гуманізаг/ія юридичної роботи як принцип професійної культури полягає у переконанні громадян, які схильні до вчинення правопорушень, у невичерпних можливостях лю­дини та її здатності свідомо підкорятися законові, у необ­хідності дотримуватися загальноприйнятих правил пове­дінки, сформованих на основі загальнолюдських цінностей. Тут головне - переконання розумом, а не силою.

Для професійної культури юриста надзвичайно важливий принцип режиму законності, успадкований від соціалістич­ного права. Законність в юридичній діяльності визначається рівнем професійної культури кожного юриста, що характе­ризується ступенем використання і застосування норм зако­ну, інших правових актів. Існує залежність між професійною культурою і службовою дисципліною, які слугують засобом зміцнення законності в діяльності юристів. Зневага до про­фесійної культури призводить до морального зубожіння, що своєю чергою сприяє зниженню рівня правового почуття.

Специфічна суть юридичної професійної культури кон­кретизується у таких ознаках (функціях):

" формування почуття моральної та юридичної відпові­дальності;

" дотримання сформованого позитивного стереотипу по­ведінки;

• вироблення моральної обґрунтованості службових вза­ємовідносин;

" готовність бездоганно виконувати службовий обов'язок;

" вироблення культури професійних дій;

• погодження суспільних (надаючи їм перевагу) і особи­стих інтересів юриста;

• недопущення професійної деформації;

• застереження від виявів бюрократизму тощо. Функції моральної та юридичної відповідальності бага­тогранні.

Передусім, моральна відповідальність — це вкорінений у загальнолюдських цінностях і забезпечуваний громадською думкою моральний обов'язок юриста, визнаний у випадку його неправомірної поведінки як такий, що позбавлений певних цінностей, які належали іншій особі.

Моральна відповідальність настає у випадку порушення юристом загальних і професійних моральних норм або у ви­падку його бездіяльності. Вона не має усталених меж, але є домінуючою у професійній культурі юриста. Закріплена за­конодавством юридична відповідальність юриста, який припу­стився професійної помилки, тягне за собою примусове по­збавлення його певних цінностей. У цьому випадку профе­сійна культура спричинена стати тим запобіжним заходом, який би не допустив покарання юриста за скоєний вчинок. Це дає змогу замість юридичне забороненої поведінки юрис­та сформувати його юридичне дозволену, правомірну по­ведінку.

Сформований позитивний стереотип поведінки юриста має соціальну цінність. Він полягає у свідомому дотриман­ні юристом моральних та правових вимог, що в підсумку формує у нього певний зразок поведінки, професійну звич­ку. Високий рівень засвоєння юристом загальнолюдських цінностей спонукає його до правомірних дій під час вико­нання службових обов'язків.

Культура службових правовідносин у сфері юридичної діяльності немислима без моральної обґрунтованості. Ос­нову службових відносин становлять не лише право, а й мораль, традиції, звичаї, що склалися в юридичних орга­нах. Дієвість цих категорій забезпечується відображенням їхніх вимог у різноманітних статутах, інструкціях, відом­чих нормативних актах, які регулюють службові відносини. Морально продумані статутні вимоги слугують основою формування юридичної культури.

Уміння бездоганно виконувати свій службовий обов'язок дається юристові не відразу, воно виховується, формується шляхом розвитку професійної культури. Адже бездоганність у виконанні ґрунтується на свідомому засвоєнні правових норм, умінні застосовувати їх у конкретних ситуаціях, що можливо за умови високої культури професійних дій. Зви­чайно, кожен юрист намагається гідно виконати свій служ­бовий обов'язок, але робить це по-різному, на власний роз­суд. Якщо, наприклад, виконання обов'язку підпорядковане страхові перед покаранням, то, як правило, принижується роль культури дій. Тому критерієм професійної культури є виховання свідомого почуття відповідальності за дору­чену справу, бажання працювати сумлінно, без права на помилку.

Важливою ознакою професійної культури є вироблення такого стереотипу мислення, за якого суспільні інтереси ставляться вище, ніж особисті. Маємо на увазі внутрішні мотиви такого мислення, яке стає закономірністю або пра­вилом. Формування цих мотивів, на інше переконання, роз­починається ще до обрання юридичної професії. На пере­шкоді такому мисленню стають егоїзм, корисливість та ін­ші негативні моральні якості, які спонукають юриста у майбутньому дбати насамперед про власні інтереси. Зви­чайно, для запобігання таких тенденцій необхідні певні со­ціальні умови життя та праці юристів. Роль професійної культури при цьому полягає у виробленні відповідної по­зиції юриста, в умілому поєднанні особистих і суспільних інтересів у профілактиці зловживань службовим станови­щем чи порушенні закону, норм моралі тощо.

Чи не найважливішою рисою професійної культури є недопущення професійної деформації юриста, оскільки са­ме вона завдає великої шкоди юридичній діяльності, по су­ті, паралізує, виводить з ладу працівників правоохоронних та судових органів. Професійна деформація працівників правоохоронних та судових органів спричиняється їхнім тривалим контактуванням з правопорушниками і необхід­ністю реагувати на домагання настирливих громадян, а ін­коли і надмірним захопленням власними владними повно­важеннями.

Щодо першого чинника, то він характеризуються звину­вачувальним підходом до кожної людини з боку юриста, черствістю, байдужістю, жорстокістю, навіть брутальністю. Юристи з низькою загальною культурою виявляють недо-зволений тон, нетактовні розмови з правопорушниками, не­довіру, підозру щодо громадянина, піддають сумніву кожне висловлювання тощо. Дії професіонала, який прагне отрима­ти відповідну інформацію, повинні мати інший характер, визначалися обставинами, ситуацією. Професійна культура покликана нейтралізувати випадки деформації, сприяти ви­робленню шляхів подолання негативних явищ.

На жаль, і сьогодні в діяльності юридичних органів на­явні значні елементи бюрократизму. Що стосується про­фесійної культури (у сфері ведення документації), то треба розрізняти допустимі і необмежені вияви бюрократизму.

Так, культура професійних дій деколи вимагає певної формальності, елементів бюрократизму, що регламентуєть­ся Законом і тільки ним. Наприклад, обов'язковими є про­токоли; пояснення осіб, причетних до вчинення злочинів, висновки експертів, довідки, ухвали тощо. Однак відомчі нормативні документи (різноманітні вказівки інстанцій, телеграми, службові перевірки тощо) іноді занадто деталізо­вані, насичені уточненнями, доповненнями, містять зайву регламентацію юридичної діяльності. До цього призводить низький рівень нормотворчої та управлінської культури. Це значною мірою ускладнює роботу юриста. Шлях до випра­влення становища полягає у підвищенні рівня професійної культури.

Отже, професійна культура юриста покликана визнача­ти межі поширення моральних норм на службову діяль­ність; утверджувати загальнолюдські цінності, українські національні традиції та звичаї, теоретично обґрунтувати їхню необхідність, сутність та специфіку вияву на прак­тиці, відображати норми службової поведінки працівників, піддавати її критично-ціннісному аналізові, сприяти доці­льному вибору тих чи інших правил взаємовідносин та принципів професійної моралі.

Професійна культура юриста як різновид культури осо­би вбирає в себе внутрішні і зовнішні професійні аспек­ти практично усіх видів культур. Професійна майстерність юриста визначає його вміння застосовувати у процесі реа­лізації правових норм результати існуючих видів культур (субкультур), здійснювати правове виховання громадян.

Крім цього, юрист як професіонал пови­нен максимально використовувати у своїй діяльності духовні та моральні надбання людства.

Характерною особливістю професійної культури є ієрар­хія. Адже для кожної професії створюється власна ієрархія не культур (це неможливо), а видів культур (субкультур), де на першому місці перебуває духовна, в тому числі й відносна духовна субкультура. Така необхідність зумовлюється конк­ретною спеціалізацією, зокрема юриста професійною діяльні­стю, а також конкретними завданнями, що їх розв'язує юрист у конкретній життєвій ситуації. Тому на високий ступінь мо­же бути поставлена навіть технічна, космічна, екологічна чи інші субкультури залежно від місця праці юриста та його функціональних обов'язків.

Розглянувши відому триєдину, антропологічну природу людини, як вплив різноманітних субкультур, тіло (дії), ду­ша (почуття), дух (уявлення, ідеї), краще буде провести дослідження математичним методом, застосувавши таку формулу-схему:

 

Ю=Т+Д,+Д2<=Д

 

де Ю - особа юриста, Т - тіло, Ді - душа, Д^ - дух, Л - любов.

 

Величини Т, Др Д^, Л -векторні, спрямовані на регу­лювання дій юрист, тобто на його тіло (стрілки вказують напрям впливу). Думається, що любов є основою форму­вання уявлень про право, де пріоритетним виступає природ­не право. Але якщо замість любові буде чинник протилеж­ного змісту, то матимемо сформованого юриста з іншою власною поведінкою, іншими професійними діями, які від­повідатимуть його душі. Це означає, що юрист повинен уміти відкрити лабораторію віри і любові. А у професійній культурі потрібно відвести достойне місце для впливу на дух юриста. Адже робити це можна словами, думками, осо­бистим прикладом, мистецтвом, збуджуючи професійну свідомість і формуючи відповідне почуття.

Отже, професійна культура, хоча й об'єднує інші види культури (субкультури) особи юриста, проте вона сама є субкультурою стосовно професійної культури взагалі. Тобто професійна культура юриста - це лише один вид культури всіх можливих професій.

4.2. Поняття «правнича етика»

 

Предметом дослідження правничої етики є мораль - ре­альне явище, що виправдовує своє призначення тоді, коли чогось вимагає від людини, дає певний ідеальний взірець, у чомусь навіть перевершує реальний стан людської поведін­ки. Тобто мораль не пасивна, а існує як певні вимоги. Має­мо на увазі органічну єдність загальнолюдських і націо­нальних морально-етичних цінностей.

Зазвичай мораль пов'язують з людиною. Історично мора­лі передують звичаї, однак між мораллю і звичаєм є істотна різниця. Відмінність моралі від звичаю у тому, що мораль вміщує наявність свободи вибору вчинку, варіантність по­ведінки, а звичай виявляє залежність, яка існує між тепе­рішнім і минулим. Мораль вимагає від людини вчинку за міркою належного. Звичай характеризується локальністю, етнічною обмеженістю, а мораль є загальнолюдським яви­щем. Хоча з останнім твердженням не можна повністю пого­дитися. Справа у тому, що людська творчість завжди має на­ціональний відтінок, хоч у ній присутнє загальнолюдське. Ін­шими словами, мораль відзначається широкою локальністю, хоча при цьому і пов'язується із загальнолюдськими нормами.

З огляду на правничу етику найбільший інтерес становить професійна мораль юриста, основою якої є правова мораль. Право прийнято розглядати як знання, що забезпечує життє­вий успіх у системі світогляду, створюючи тим самим фор­мальне право як зовнішній (видимий) бік права, не пов'язаний з первісними джерелами. Існує три групи джерел правової моралі:

1) аксіологічного, ціннісного змісту (звичаї, міфи, релі­гія), які формують протомораль, а отже, протоправо чи пе-редправо, що поступово перетворювалось у природне пра­во - у правову мораль;

2) гносеологічні пізнання (аналіз правових систем, пра­вових феноменів: позитивне і живе право, антропологія);

3) праксіологія - практика (соціально-культурні і соці­ально-економічні процеси)[48, с. 27-28].

Юрист, використовуючи правову мораль, її джерела, здійснює правову діяльність, приймаючи правові рішення, активно включається у процес розробки нових правових завдань, дотримуючись певної мети та методики.

Негативний вплив на діяльність юриста може чинити аб­солютизація раціонального підходу. Юрист, керуючись раці­ональною правовою дією, здатний грубо втручатися у зако­номірні, синергетичні процеси суспільного розвитку. Внаслі­док цього професійна діяльність юриста набуває небажаного характеру, а дія виявляється у зворотному напрямі. Ось чому виникає потреба генерувати вчинки психологічно красиві, професійно гармонійні. Це означає, що юрист повинен по­стійно керуватись благородними почуттями.

Умови соціуму, безперечно, вимагають постійного вдос­коналення професійно-правової культури юриста. Йдеться про удосконалення самої людської індивідуальності, профе­сійну вихованість, глибоке пізнання самого себе, інтегра­цію раціонального й почуттєвого, всього того, що важливе у правоохоронній діяльності, що досліджує наука етика, зокрема, правнича етика.

З точки зору герменевтики поняття «правнича етика» наближене до понять «юридична етика», «правова етика», «професійна етика юриста», «етика права». Однак між ци­ми поняттями існують істотні відмінності.

Так, юридична етика загалом досліджує юридичний про­цес, який включає навіть ті моменти, коли відсутні дії юрис­та. Тобто на основі законів логіки, особливо юридичної логіки, можна вивести закономірності юридичної етики, дійти очікуваного результату. Іншими словами, юридична етика обґрунтовує існування й поза свідомістю, почуттями та професійною діяльністю юриста, хоча основою є ефек­тивність реалізації юристом норм права.

Правова етика властива не лише спеціалістам у галузі права, а й тим особам, які перебувають у певних правових відносинах. Наприклад, громадянин України, перетинаючи кордон як турист, отже, і як суб'єкт права, певною мірою зазнає впливу правової етики. Цей вид етики не обов'яз­ково професійний, юридичний, а передусім універсальний для всіх правослухняних громадян.

Професійна етика юриста найбільше наближена до його професійної культури. Проте поняття «професійна етика юриста» передбачає і дії правника, не пов'язані з правом, його професією чи виконанням службових обов'язків.

' Етика права виконує своєрідну функцію. Вона розглядає не право, й людину у праві, аналізує ціннісне ставлення люди­ни до права. Це ставлення передбачає таку оцінку людиною правових реалій, яка завжди індивідуально вибрана і внут­рішньо вільна, оцінку, яка має моральний характер і пов'язана з уявленням людини про свободу, справедливість, добро і зло, про обов'язок перед іншими і перед собою. Тобто етика права стосується не тільки особи юриста, а й будь-якої людини, на яку впливає етичний дух права, що певною мірою наближає­ться до правової етики, юридичної етики правника.

Юридичну етику (і правову етику) можна ототожнювати з професійною етикою, яка є практичним виявом і втіленням етики права у юридичну діяльність. Причому, у суб'єкта пра­вової етики домінує ціннісне ставлення до права. Функція суб'єкта правової етики у нормативній правовій творчості мінімальна і дуже опосередкована. А у суб'єкта юридичної етики навпаки, домінує знання нормативних документів, уміння їх практично застосовувати, тобто знання «букви за­кону». Виходячи з цього, зробимо спробу визначити предмет правничої етики. Зрозуміло, що основна увага тут приділя­тиметься особі юриста та етиці права.

Правнича етика розглядається як учення про морально-правові вимоги щодо діяльності юриста. Йдеться про вплив позитивного права, моральних норм, природного права на поведінку юриста, який формує етичний мотив його професійних вчинків.

Такий підхід до визначення правничої етики, доцільно зумовлений вимогами соціуму, загальнолюдськими мораль­ними цінностями.

Доцільно розглянути правничу етику як етику людської гідності, як моральний світогляд, у якому існує тісний зв'язок між зовнішніми діями юриста та його свідомістю. Такий зв'язок називають соціальним натуралізмом, що по­лягає в узгодженні соціальних явищ із законами природи [79, с. 132]. Професійні дії юриста матимуть найвищу цін­ність тоді, коли вони будуть результатом, адекватним усві­домленню ним законів Всесвіту. В цьому випадку виявляє­ться етична норма у юридичній діяльності. Вона отримує суспільне схвалення і сприймається громадянами як норма, встановлена позитивним правом. Етика є зовнішнім визна­ченням цінності або цінність є внутрішнє визначення етики.

Професійна діяльність значною мірою впливає на юридичну творчість. Професійні дії юриста, будучи залежними від такої творчості на внутрішньому рівні, самі стають творчістю, але вже похідною, вторинною. В цьому полягає глибинна суть правничої етики вищого ступеня. Адже творчість юриста -це майстерність, професіоналізм, який передусім одержує етичну оцінку. Тим самим особа створює для себе моральний самозахист, «імунітет» до зла в усіх його виявах, що стає ос­новою формування духовного захисту. Іншими словами, про­фесійна творчість юриста (як і кожної людини) має бути захищена суспільними законами і моральними нормами.

Зв'язок юридичних дій зі свідомістю правника можна розглядати і з позицій акмеології, яка визначає вершину, межу здатності юриста до осмислення сутності права та сили його дії. Характерним у цьому випадку є те, що творча можливість визначає потенційні професійні можливості юриста, які асоціюються з очікуваною етичною нормою. Правнича етика відображає індивідуальну об'єктивну оцін­ку юриста. Тобто акмелогічний підхід стає визначальним чинником взаємозв'язку свідомості і дії, створюючи реаль­не етичне підґрунтя. Адже вимагати від правника можна лише те, що він зможе виконати, не переступаючи межі до­сконалості та дозволеного. Це буде етичною вимогою.

Головною у взаємозв'язку свідомості і дії є внутрішня сут­ність правничої етики, яка виявляється в умінні юриста оці­нити власні професійні вчинки. Невипадково етика є особли­вим видом пізнання. Етика визначає особливий загальнолюд­ський вимір пізнання і творчість. Дійсно пізнання - це дія «на себе», а творчість - «від себе». Точкою відліку (середи­ною) для юриста є професійна етика. Саме тут має яскраво виявлятися логічний зв'язок: юридична деонтологія - прав­нича етика - професійна культура як одиничне, особливе і загальне. Процес пізнання - це здебільшого деонтологічні дії, які ґрунтуються на використанні свідомості (одиничне), а процес творчості - це культурний процес. Загальнолюдський вимір цих процесів здійснює етика як критерій оцінки творчості юриста.

Особа як філософська категорія правничої етики має змогу оцінити право у загальнолюдському вимірі. Феномен право­вого суб'єкта поєднує носія законів і його діяльність. Адже з позиції позитивного права не завжди можна об'єктивно оці­нити професійні дії юриста, оскільки воно не відображає вну­трішнього пульсу життя людини. Тому правнича етика як професійна етика розумної волі, що має духовно-моральну основу, виступає справедливою характеристикою юриста. У ній ніби зашифрована вся таємниця професійної культури юриста, його професійна гармонія. «Розгадати» її можна лише завдяки духовно-етичній освіченості, яка доповнює етичний раціоналізм, етичний позитивізм. Вона дає змогу юристові усвідомити свою відповідальність перед соціумом, правомір­ність власних дій, не порушувати духовно-фахову гармонію. Етично освічений юрист розвиватиме індивідуальне етично-правове поле - джерело правничої етики. Хоча це поле ство­рюється самим юристом, усе ж воно є живильним середови­щем, оскільки в ньому панує не раціоналізм чи позитивізм (як разове явище), а етично-правовий дух. Ці міркування підво­дять нас до визначення поняття правничої етики.

Нині ще відсутня ця дефініція, але у сучасних юридичних джерелах є спроба визначити поняття професійної етики окремих юридичних спеціальностей. Проте це здебільшого раціональні, позитивістські міркування. Для розуміння прав­ничої етики доцільно використати відому структуру: прин­ципи, норми, діяльність, правосвідомість. Причому ці засади треба класифікувати на практичні (фактично діючі) і теоре­тичні, наукові, випереджувальні (можливо діючі). З огляду на це правничу етику можна розглядати у двох аспектах: як систему практичних принципів і як науку про випереджу­вальні принципи. Дотриманню практичних принципів да­ється відповідна акмеологічна оцінка, яка враховує індиві­дуальні можливості.

З точки зору першого аспекту правнича етика — це акмеологічна оцінка впливу правосвідомості на дотримання вста­новленої системи принципів, вияву його свободи волевиявлення, дотримання ду­ховно-моральних приписів та збереження професійної гармонії у сфері етики права.

Тобто правнича етика відображає синтез свідомості, волі та моралі права як їхню гармонію, не надаючи переваги жод­ному, а враховуючи лише природну (синергетичну) дію. При цьому професійне буття правника повинно при активному його бажанні самореалізуватися, знайти місце у соціумі, бу­ти визнаним, погодженим із природними законами.

Звичайно, акмеологічна оцінка професійної діяльності юриста пов'язана з його можливостями (інтелектуальними і психологічними), природними здібностями. Тут не існує однотипного підходу, який здебільшого «пропонує» пози­тивне право. Крім обов'язкових позитивістських вимог, до особи юриста потрібно застосувати додаткові вимоги, які забезпечуються природним правом.

Суспільство в основному йде шляхом прогресу в галузі моралі, а звідси - і в галузі природно-правових світоглядів. Тому людські переконання чи свідомість людей є безпосе­реднім джерелом природного права. Іншими словами, пра­внича етика характеризує професійну діяльність через сві­домість юриста, його правосвідомість, оскільки йдеться про врегулювання суспільних відносин, яке не можна здійснити одними лише нормами позитивного права.

Позитивне право є конкретно-історичною формою виразу природного права. І між позитивним та природним правом на деяких історичних етапах розвитку суспільства може існу­вати гармонія чи відповідність. Це можливо в тих ситуаціях, коли норма позитивного права більш чи менш адекватно ви­ражає моральний закон людського розуму чи позитивне право. Природне право формує позитивне право і перебуває з ним певний час в гармонії чи відповідності, однак потім виперед­жає його у своєму розвитку і вступає у протиріччя з ним.

Синтез природного і позитивного права, моралі і права є складовим елементом правничої етики. Свідомість і воля юриста відображають його професійну культуру, уміння регулювати суспільні відносини. В цьому, як треба, полягає сутність професійної життєдіяльності правника. Життя - це сукупність норм поведінки, які визначають теоретичні пи­тання розуму. Але сукупність норм і саме визначення ними теоретичних форм знання все ще залишаються етичними проблемами. Суть проблеми полягає у тому, що життя є зв'язком переживань, внутрішньо усвідомленою причинні­стю, реальною доцільністю, сукупністю норм практичного розуму, проте закони цього зв'язку невідомі. Тому правни­ча етика вчить мудрості професійного життя. Адже біо­логічне життя потребує певних регуляторів, якими є норми. Для юриста їх створює професійна етика, а правнича етика покликана трансформувати дозволи і заборони у внутріш­ню потребу юриста.

Звісно, норми правничої етики враховують синергетичні процеси, дають змогу юристові розібратися у процесах са­моорганізації. Тобто необґрунтованість службових дій, по­спішність прийняття правових рішень свідчать про нехту­вання процесами самоорганізації, яких позитивне право не враховує. Доповнюючи державні вимоги до особи юриста, правнича етика стає регулятором його професійної діяль­ності, культурним здобутком у галузі права.

Отже, правнича етика ґрунтується на єдності почуттєво­го та раціонального (згадаймо «філософію серця» Г. Сково­роди), а не лише на професійних знаннях і нормах.