double arrow

Україна наприкінці XVII — у XVIII ст. 7.1 Українська державність наприкінці XVII — на початку XVIII ст


Історія України - О.Д. Бойко Історія України

Страница 1 из 2

Безпосередніми наслідками поразки Української революції були значні демографічні втрати (від воєнних дій, голоду, епідемій тощо українське населення скоротилося на 65—70%), територіальний розкол українських земель, прогресуюче звуження сфери впливу національних державних структур тощо. Ці негаразди зумовили не тільки відмову від створення суверенної національної держави, а й втрату обмеженої автономії.

Капітуляція 1676 р. правобережного гетьмана П. Дорошенка, його присяга російському цареві не зняли проблему територіального розколу українських земель. Туреччина швидко знайшла заміну Дорошенкові, вручивши булаву Ю. Хмельницькому разом з гучним титулом «князя Сарматії та України, володаря Війська Запорозького». Розпочався новий етап збройного протистояння між Правобережжям і Лівобережжям, своєрідним епіцентром якого став Чигирин. Захопивши і зруйнувавши у ході запеклої боротьби колишню гетьманську столицю, Ю. Хмельницький розраховував на подальше розширення своєї влади на Лівобережжі, але опір лівобережного гетьмана І. Самойловича посилився, і бойові дії набрали затяжного характеру.

Самойлович Іван Самійлович (? — 1690) — козацький діяч. Походженням із духівництва. Освіту здобув у Київському колегіумі. Змолоду в козацькому війську. В 1669 р. обирається генеральним суддею лівобережного козацького війська, в 1672 р. — гетьманом Лівобережної України. У 1668 р. підтримав гетьмана І. Брюховецького й узяв участь у повстанні проти засилля російських воєвод в Україні. В 1677—1678 pp. керував полками у війні проти Туреччини. В 1674 р. обраний гетьманом Лівобережної та Правобережної України. Відстоював державні інтереси України у відносинах з Московщиною. В 1687 р. очолював козацькі полки в першому Кримському поході царських військ і був звинувачений у його невдачі. Засланий до Тобольська, де й скінчив життя.

За цих обставин, Юрій дедалі частіше виявляє себе як жорстокий, деспотичний правитель, що і призвело до його страти турецькими властями 1681 р. Цього ж року, прагнучи вийти з безперспективного протистояння, Росія та Туреччина уклали Бахчисарайський мирний договір. За його умовами під контролем Туреччини опинилися Південна Київщина, Брацлавщина та Поділля, а Росія утримувала Лівобережну Україну з Києвом, Васильковом, Трипіллям, а також Запорожжя. Територія між Дністром і Бугом 20 років мала залишатися нейтральною та незаселеною.

Останню крапку в процесі поділу українських земель у XVII ст. між сусідніми державами було поставлено 1686 р. під час підписання між Росією та Польщею «Вічного миру». Текст договору складався на основі умов Андрусівського перемир'я 1667 р. Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю. Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею та Московією. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини (1699 р. було приєднане до Польщі).

«Вічний мир» суттєво ускладнив становище лівобережного гетьмана І. Самойловича. До того ж сам гетьман у цей час зробив чимало невиважених кроків, які підірвали його престиж та авторитет. Безмежне користолюбство І. Самойловича, його самовладдя, призначення на посади полковників найближчих родичів, підпорядкування української церкви Московському патріархові призвели до старшинської змови, яка завершилася арештом і засланням гетьмана до Сибіру.

Після усунення І. Самойловича гетьманська булава на Лівобережжі 1687 р. дісталася генеральному осавулу І. Мазепі (1687—1708).

Своє правління новий гетьман розпочинав як політик чіткої промосковської орієнтації. Про це свідчать підписані ним «Коломацькі статті», які регламентували українсько-російські відносини. У цьому документі традиційна формальна гарантія «прав і вольностей народу малоросійського» була доповнена низкою пунктів, які значно розширювали російську присутність в Україні та обмежували козацьку автономію. Зокрема, гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину, в Батурині при гетьмані розташовувався московський стрілецький полк, Війську Запорозькому заборонялися зносини з чужоземними державами, козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам. Категорично заборонялося говорити про те, що «Малороссийский край гетьманского регимента», у «Коломацьких статтях» стверджувалося, що він є лише частина «их царского Пресветлого Величества Самодержавной державы».

Вже на початку гетьманування доля підготувала Мазепі серйозне випробування. У 1689 р. на російський трон сідає новий цар — Петро І. Колишні патрони українського гетьмана усуваються від влади — царівна Софія потрапляє до Троїце-Сергієвого монастиря, а її фаворита Голіцина засилають на Далеку Північ. Здається, крах кар'єри Мазепи неминучий. Однак природний розум, дипломатичний хист, знання людей та придворних церемоній виводять Мазепу із глухого кута. Добившись аудієнції в царя щедрими дарами (тільки шабля, подарована Петру І, коштувала 2 тис. крб.), демонстрацією покори (стояв навколішки перед царем, доки його силою не підвели), охаянням його попередніх патронів («лютий ворог князь Голіцин»), гетьман досягає своєї мети і завойовує прихильність російського царя. Пізніше Петро І зауважить у розмові з І. Мазепою: «Коли б у мене всі слуги були схожі на тебе, я був би найщасливішою людиною на землі!»

Гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях до швидкого збагачення. Заволодівши 20 тис. маєтків, І. Мазепа стає одним із найбагатших феодалів Європи. Як високоосвічена людина, яка дбає про майбутнє, він значну частину власних коштів віддає на розвиток культури та релігії. Проте головною його метою було об'єднання в межах однієї держави всіх українських земель — Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини. І. Мазепа мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка. Ідеальною моделлю, на його думку, була Річ Посполита. Намагаючись створити для реалізації своїх планів надійну опору, гетьман сприяє формуванню аристократичної верхівки українського суспільства, тобто перетворенню козацької старшини на шляхетську верству, «бунчукових товаришів». Йшлося про створення власної генерації дворянства, яке мало б не тільки титули та спадкову владу, а й землі (гетьман роздав старшині понад тисячу дарчих на землі) та залежних селян (у 1701 р. І. Мазепа видав указ про дводенну панщину для селян Ніжинського полку). Така соціальна політика породжувала соціальне напруження, негативно впливала на імідж гетьмана. Народ називав І. Мазепу «вітчимом» України. Ситуацію в українських землях ускладнювала необхідність постійної бойової готовності, що диктувалася широкомасштабними політичними проектами російського царя. Лише за перші 12 років свого гетьманування І. Мазепа здійснив 11 літніх та 12 зимових походів. За цими цифрами стоять матеріальні збитки, демографічні втрати, збільшення податків, які лягали важким тягарем на плечі українського народу. Очевидно, саме невміння або ж небажання побачити в глибинах народної свідомості тісне переплетіння національно-державницьких ідеалів та соціальних інтересів не дали змоги І. Мазепі при здійсненні його планів спертися на широку соціальну базу. Загалом козацтво та селянство не підтримало гетьмана.


Сейчас читают про: