double arrow

Боротьба козацтва проти татаро-турецької агресії на поч. 17 століття


75.У перші десятиріччя XVII ст. посилився соціально-економічний і політичний занепад Туреччини. Уповільнився розвиток міст, ремесел, торгівлі. Зростали феодальне гноблення, експлуатація і безправ'я селянства та міської бідноти. Національний гніт, що тяжів над підкореними народами, гальмував їх економічний і культурний розвиток. Внаслідок загострення класових і національних суперечностей в різних частинах імперії спалахували народні повстання. Авторитет султана підупав. Окремі феодальні угруповання в боротьбі за владу садовили на трон своїх кандидатів. Яничари, раніше добірне військо, стали перетворюватися в руках феодальних клік на знаряддя двірцевих переворотів. Усе це підривало міць Османської Порти.

Однак Туреччина ще залишалася могутньою воєнною державою і продовжувала політику загарбання чужих земель. Протягом перших двох десятиріч XVII ст. вона двічі воювала (1602—1612 і 1616—1618) з своїм суперником на сході — Іраном (за Вірменію, Грузію, Нахічевань, Азербайджан) і являла собою постійну небезпеку для країн Західної і Східної Європи. Її васал, кримський хан, іноді по кілька разів на рік вдирався на територію Речі Посполитої. Найбільше від таких нападів терпів український народ. У 1616 р. кримська орда вдерлася на Поділля, «умиваючи по лікоть руки в нашій крові, — писав сучасник, — і плюндруючи все вогнем і мечем». Цього разу татарська орда, як хвалився кримський хан в листі польському королю, знищила 200 сіл і містечок, а кожний татарин — учасник цього нападу захопив сім і більше невільників.




Весь тягар оборони південно-східних кордонів Речі Посполитої лягав на плечі населення і, в першу чергу, козаків. Це пограниччя майже не мало державних фортець і залог. Обороняючи свою країну від загарбників, козаки, тобто в масі своїй покозачені селяни й міщани, об'єднувалися з реєстровими, запорізькими й донськими козаками і виряджалися в походи на Крим і Туреччину, руйнували ворожі фортеці, пустошили маєтки турецьких і татарських феодалів, визволяли бранців, допомагали пригнобленим верствам Османської Порти боротися із своїми поневолювачами. Між українськими й російськими козаками здавна існував бойовий союз. «А у нас де, — розповідали в 1632 р. донці, — у Донських казаков, с Запороскими черкасы приговор учинен таков: как приходу откуда чаят каких... людей многих на Дон или в Запороги и Запороским черкасом на Дону нам, казаком, помогать, а нам, Донським казаком, помогать Запороским черкасом».

Велике враження на сучасників справило здобуття в 1606 р. козаками Варни, найбільшої турецької фортеці на західному узбережжі Чорного моря, яку вважали неприступною.

Безстрашність і воєнний хист українських козаків, їх роль у боротьбі з султанською Туреччиною визнавали й іноземці. Італієць д'Асколі (він довго жив у Криму) писав: «Козаки такі завзяті, що не тільки при рівних силах, а й 20 чайок не побояться 30 галер падишаха, як це видно щороку на ділі». Інший сучасник, польський біскуп Павло Пясецький, зазначав: «Можна б без кінця обчислювати вигоди... міліції [козацької], котра підкопує силу турків... За словами самих турків, вони нікого не бояться так, як козаків». Справді, турецький хроніст Наіма писав про морські походи козаків: «Можна з упевненістю сказати, що не знайти у всьому світі людей, які б менше думали про життя або менше б боялися смерті. Як оповідають люди, обізнані з військовою справою, ця голота своїм хистом і хоробрістю в морських битвах перевершує всі інші народи».



Турки вживали різних заходів, щоб покласти край цим набігам. У турецько-польських взаєминах, наприклад, майже не було випадку, коли б Порта не вимагала від Польщі винищити або суворо покарати козаків. Султан Мурад III (кінець XVI ст.), дорікаючи польським послам в Константинополі за те, що Польща не може стримати козаків від походів на турецькі володіння, кричав: «Збожеволіли ви чи що? Хто і коли міг мені протистояти? Мене страшиться Персія, венеціанці, у мене просять пощади іспанці, німці мусять давати все, що скажу... увесь світ тремтить переді мною». Султан вимагав від польського уряду суворої кари для «провинників». Але дістав таку відповідь: козаки — вихідці різних народів: українці, молдавани, угорці, поляки і навіть турки й татари, вони не визнають над собою влади ні короля, ні Речі Посполитої. «Якщо ви їх винищите, — говорили польські представники, — з нашого боку не матимете жодних заперечень».



Боротьба народних мас проти загарбників посилювалась. У 1608 р. «дивовижними хитрощами» козаками було здобуто, зруйновано й спалено Перекоп. У 1609 р. вони напали на придунайські турецькі фортеці Ізмаїл і Кілію, а також на Білгород (Дністровський). У 1614 р. козаки з'явилися навіть перед Трапезундом, куди, як говорили сучасники, ще не доходив ніхто з того часу, як турки оволоділи Малою Азісю. Того ж року вони здобули Синоп, спалили арсенал і всі кораблі в гавані.

Навесні 1615 p. вже сама «неприступна» турецька столиця, де, крім флоту, завжди стояла султанська гвардія в 30 тис. чол. (24 тис. яничарів і 6 тис. сипахів), на власні очі побачила козаків: у Босфор увійшло 80 чайок. Сміливці підпалили портові споруди й повернули назад. Турецька ескадра зараз же вирушила навздогін. Біля Очакова зав'язався бій. Козаки взяли на абордаж декілька галер, в тому числі й ту, на якій знаходився начальник ескадри. Решта галер повернула назад. Захоплені судна козаки спалили на очах у очаківської залоги.

Але найбільшою, мабуть, на той час експедицією був морський похід на Кафу в 1616 p., коли козацький флот під проводом гетьмана Сагайдачного здобув і спалив цю турецьку твердиню, символ панування Османської Порти на північному узбережжі Чорного моря, і визволив з полону кілька тисяч бранців.

Заслуги козаків у боротьбі з загарбниками мусили визнавати навіть представники польського панівного класу. «Не маючи від вас жодної допомоги, — писав, звертаючись до польського панства, шляхтич Б. Папроцький, — вони [селяни й козаки] забезпечують вам такий спокій, як поставленим на відгодівлю волам, а ви ставите себе над ними і випрошуєте собі в цих [українських] краях маєтки». Коли султанська Туреччина відкриє, як звір, говорить далі Папроцький, на Польщу свою пащу, то козаки без страху кладуть туди свою руку. Вони кидаються в безодню війни, нехтуючи будь-якою небезпекою, «і коли зроблять щось корисне, — пише він на закінчення, — зростає ваша слава».

Героїчна боротьба козацтва проти агресії ханського Криму й султанської Туреччини не тільки захищала Україну і Польщу, а й підтримувала визвольний рух підкорених Портою народів.







Сейчас читают про: