Iсторія виникнення та становлення державності України: 20 ст

Вступ. Над пошуками розв’язання так званої української справи -проблемивідновлення і побудови української державності працювало чимало поколіньукраїнців. ЇЇ започаткували ше кириломефодіївці й розвинули М.Драгоманов,М.Грушевський, В.Липинський, Ю.Бачинський, І.Франко, Д.Донцов та ін.Наприклад, М.Драгоманов бачив Україну як автономну державну одиницю ускладі демократичної Росії. М.Грушевський аж до IV Універсалу ЦентральноїРади (1918 р.) розглядав Україну як Федеративну частину знову ж такидемократичної російської держави. С. Рудницькиїй вже у перших своїх працяхстояв на позиціях самостійництва. Не автономія, не федеративна частинаіншої держави, а самостійна незалежна, суверенна держава Європи - такоюуявляв собі учений Україну. “Для всіх українців, - писав він, -державнасамостійність України повинна бути єдиною кінцевою метою”. Якщо ж підрахувати хоча б приблизно роки нашої волі й неволі, то майже500 років українці у різних формах мали державність, і тільки 350 роківбули її позбавлені. Щонайменше чотири рази в просторі і часі народжуваласяукраїнська держава. ЇЇ перша літописна історія творилася в IХ-ХІVст. натеренах від Карпат до Дону, від Балтійського до Чорного морів під назвоюКиївської та Галицько-Волинської Русі. У XVII ст. піднялася другаУкраїнська держава - козацько-гетьманська. Але цю незавершену будовупідступно і немилосердно руйнують Річ Посполита, Російська, Османська, апізніше й Австро-Угорська імперії, щоб знищити навіть згадку проукраїнську державність. Проте вбити національну ідею в народі, в історіїякого незалежність стала реальністю, було неможливо. Початок XX століття подарував Україні шанс у справі відродженняукраїнської державності. Національно-визвольний рух, який відновився у середині XIX ст.,вибухнув у березні 1917 року українською революцією. Трагічними дляУкраїни були перші роки революційного державотворення. Внаслідок цілогоряду помилок не вдалося втілити в життя ідею незалежності України. Аледосвід Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, ЗУНР, УСРР послугувавмайбутньому України, поповнив скарбницю її державотворчого досвіду. Складною і суперечливою була історія держави радянської України.Юридичне закріплення позитивних наслідків революції і формальних ознакукраїнської державності поєднувалося з встановленням керівної і пануючоїролі більшовицької партії, нетерпимості до політичного інакомислення,застосуванням жорстоких репресивних методів політичної боротьби. У роки другої світової війни Східна Галичина, Північна Буковина іЗакарпаття були возз’єднані з Українською РСР. Здійснидася споконвічнамрія українського народу — зібрання всіх земель у єдиній державі. ПротеУРСР у складі СРСР, незважаючи на проголошену і закріплену в КонституціїСРСР та Конституції УРСР суверенність, залишалася економічно, політично іідеодогічно залежною від Москви. Тільки після прийняття 24 серпня 1991 року Акта проголошеннянезалежності України перед українським народом відкрилися можливостістворення власної демократичної державності. I. Античні міста-держави північного причорномор’я. Складовою частиною античного світу були грецькі міста-державиПівнічного Причорномор’я, що виникли на території сучасної України. Вонимали безпосередній вплив на счіднослов’янські племена, які пізнішеутворили Давньоруську державу. Античні міста і поселення зосереджувалися в таких основних районах:Боспор Кімерійський з найбільшими містами Пантікапеєм, Гермессою,Торгіпнією та Феодосією; узберіжжя Дніпровсько-Бузького та Березанськоголиманів з найвизначнішим центром Олбвією; Південний Крим з основнимцентром Херсонесом. Розглянемо особливості внутрішньої будови причорноморських міст-держав:Ольвії, Херсонесу і Боспорської держави. Ольвію заснували у другій половині VII ст. до н. е. вихідці з Іонії.Найбільшого розквіту Ольвія досягла в V – першій половині IV ст. до н. е.Місто було незалежною республікою, правили ним народне віче і сенат.Народне віче, в якому юридично могли брати учасить усі повноправнігромадянини, займалося зовнішньою політикою, обороною держави; видавалозакони про грошовий обіг, вирішувало питання про забезпечення населенняпродовольством у неврожайні роки. До функцій сенату входило попереднєобговорення всіх найважливіших питань державного життя, після цього ціпитання виносилися на розгляд народного віча. Виконавчу владу в Ольвії мали так звані архонти і стратиги, якіобиралися народними зборами на один рік. Другим осередком цивілізації в Північному Причорномор’ї було західнеузберіжжя Криму з найбільшим містом Херсонесом Таврійським. За державнимладом Херсонес на ранніх етапах історичного розвитку був типовимрабовласницьким демократичним полісом, а згодом набув деяких риселліністичної централізованої держави. Верховні органи – народні збори ісенат вирішували питання внутрішнього життя і зовнішньої політики. Локальною особливістю Херсонесу серед держав Північного Причорномор’ябула наявність службової особи, яку називали царем. Цар був особою, ім’ямякої при датуванні державних документів називався рік. Цим, а такожрелігійними справами й обмежувалися функції царя. Виконавчу владуздійснювали різноманітні колегії. Однією з рабовласницьких держав Причорномор’я була Боспорська держава.Вважають, що вона виникла близько 480 р. до н. е. На першому етапііснування Боспорської держави всі міста, що увійшли до неї, зберігалимісцеве самоврядування і певну самостійність, зокрема у розв’язаннівнутрішніх справ. Зовнішньополітичні, воєнні та інші важливі питанняперебували, ймовірно, під контролем голови держави. Численні функціївиконавчої влади доручалися придворній знаті з родичів і наближених осіб.Полісні форми управління – народні збори, рада, магістратури згодом булиобмежені, що втратили реальне значення. За римських часів Боспор становиввасальну державу. Отже, засновані у Північному Причорномор’ї міста-держави на першихетапах свого існування мали суспільну організацію, подібну до грецькихполісів того часу. “В процесі розвитку міст виявилися загальні економічнізакономірності становлення античного суспільства. Це були державикласового рабовласницького суспільства, які в своєму розвитку прямувалитим же шляхом, який колись пройшли грецькі міста.”[1] II. Державні утворення кочових народів на території України. З VII ст. до н. е. сучасну територію українських степів заселялиіранські племена – спершу скіфи, потім сормати, алани, роксолани та ін. Скіфи – давній народ, що в VII – III ст. до н. е. заселяв ПівнічнеПричорномор’я. У VI – V ст. до н. е. вони створили велику державу відДнестра до Дону. На ранніх етапах своєї історії скіфи становили союзплемен, куди входили три племінні підрозділи, кожен з яких мав власнутериторію і перебував під владою свого вождя. У скіфів існувало рабство, чисельність рабів поповнювалася за рахунокполонених. Також у них була деспотична царська влада. Царі виконувалисудові, а частково і жрецькі функції. Однак кандидатура царя і йогонаступників затверджувалася народними зборами. Вони, а також Радастарійшин і племінних вождів розв’язували важливі державні питання. Територія держави поділялася на номи, що ймовірно були племіннимитериторіями, які населяли різні кочові й осілі скіфські та інші племена.Правова система грунтувалася головним чином на звичаях, рішеннях народнихзборів, а також постанов царів. Наприкінці II – початку III ст. н. е.Скіфія як політичне об’єднання перестала існувати. У II – IV ст. на півдні Укрвїни проживали германські готи. Вониприйняли християнство. Здійснювали походи на Балканський півострів та МалуАзію. Проіснувала держава готів до 375 р. Наприкінці IV ст. відкривсявільний шлях на південь для предків слов’ян. Надзвичайно швидко слов’яни почали завойовувати південь України. До VIст. вони розселилися майже на всій території сучасної України. Давніхслов’ян, які заселяли західну частину території, іменували словенами, атих, котрі жили на сході, тобто на території сучасної України - антами. Громадський лад антів, як і всіх слов’ян, греки називали демократією.Але це не була демократія грецького типу. Влада у державі антів належалаталановитим полководцям чи князям, авторитет яких був визнаний народом.Антські князі мали при собі раду племінних старшин, а при розв’язаннінайважливіших питань скликали віче усіх антів. Проїснувала держава антів близько трьох століть – від кінця IV допочатку VII ст. Це була могутня держава, яку можна вважати прослов’янськоюі попередницею наступної украінської держави - Київської Русі. III. Формування давньоруської держави – Київської Русі. З кінця IX ст. Руська земля стала центром, політичним і територіальнимядром утворення єдиної держави східних слов’ян, що закріпила за собоюназву Русь. У процесі формування класового суспільства східні слов’яниперейшли від первіснообщинного ладу до феодального, обминувширабовласницький. Утворення Київської держави супроводжувалось формуванням феодальногоправа. Уже з X ст. з’являється князівське законодавство. Особливе значеннямають статути князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, які внесливажливі нововведення у фінансове, сімейне і кримінальне право. Законодавство у Київській Русі мало достатньо розвинену системуцивільно-правових норм. У статтях Руської Правди[2] йшлося провстановлення права власності не тільки на землю й угіддя, а й на рухомемайно. Розвиненим було зобов’язальне право. Відомі такі види договорів:купівля – продаж, позика, поклажа, особисте наймання тощо. Найповнішеврегульований договір позики. Спадкове право характеризується відверто класовим підходом законодавця.Так, у бояр і дружинників спадкувати могли і сини, і дочки, а у смердівпри відсутньості синів майно вважалося виморочним і переходило до князя. Сімейне право розвивалося у Київській Русі відповідно до канонічнихправил. З прийняттям християнства встановилися такі принципи сімейногоправа – моногамія, утрудненість розлучення, безправність позашлюбнихдітей, суворі покарання за позашлюбні зв’язки. Багато уваги приділялося кримінальному праву. За Руською Правдою,поняття злочину трактувалось як “обида”, незалежно від того, чи було цепонесення матеріальної, фізичної або моральної шкоди. Особливо тяжкимзлочином вважалося посягання на князівську владу, яке проявлялосяпередусім у повстаннях. Велику увагу приділяли майновим злочинам:крадіжкам, підпалові, пошкодженню рухомого майна. Руська Правда не знала вікового обмеження криміналбноївідповідальності, не знала також поняття лсудності, але їй було відомепоняття співучасті. Щоправда, проблема співучасті розв’язувалася просто:всі співучасники злочину відповідали порівну, розподіл функцій між ними непередбачався. Київська держава не була чітко централізована. За формою вона вважаласяранньофеодальною монархією і грунтувалася на принципі сюзеренітету-васалітету. Хоча київські князі були головними, але між ними і місцевимикнязями укладалися міжкнязівські договори, так звані хрестоцілувальніграмоти. Очолював державу великий князь. Йому належала верховна законодавчавлада. Великий князь зосереджував і виконавчу владу. Будучи главоюадміністрації, він виконував функції воєначальника. Право спадкуванняпрестолу, що раніше передавалося за принципом “старшинства”, було заміненопринципом “отчини”, тобто передачі старшому синові. Порядок переходукнязівської влади у спадщину не визначався жодними нормами. Діяльність князя скеровувалася радою бояр. Щоправда, вона юридично небула оформлена, але мала вплив ня князя. До ради входили наймогутнішіфеодали-землевласники, а також представники вищого духовенства. Князьразом з ними обговорював питання оголошення війни, укладення миру,встановлення союзів з іншими державами. У галузі внутрішньої політикидіяльність ради виражалася в обговоренні та виданні нових законів. Окрімцього рада виконувала судові функції, брала участь у розв’язаннівійськових, адміністративних, фінансових та інших питань. Правлячий князь у випадку необхідності скликав збори міського населення– віча. Воно розглядало питання війни і миру, обирало або усувалопредставників адміністративного, судового та військового управління тощо.Інколи у Київській державі скликалися феодальні з’їзди, що розв’язувалиміжкнязівські суперечки і деякі інші важливі питання (наприклад Любецькийз’їзд 1097 р.). У період існування Київської держави існували дві системи управління.Перша з них – десяткова – випливала з військової організації. Тисячавтратила реальний математичний зміст і стала територіальним поняттям –округом, який очолював тисяцький. Він був керівником військових силокругу, здійснював поліцейську, судову і фінансову владу. Тисячіподілялися на сотні на чолі з сотськими, що виконували фінансово-адміністративні та судові функції. Другою системою управління була двірцево-вотчинна. Вона утворилася надворі князя. До її складу входили люди, які стали виконувати дорученнякнязя, що мали загальнодержавне значення і не належали до їхніхбезпосередніх обов’язків при дворі. На місця посилалися представники центральної влади – намісники іволостелі. Вони відали адміністративними і судовими справами. Селамиуправляли старости, що обиралися їх жителями. Суд у Київській державі не відокремлювався від адміністрації. Суддеюнасамперед ставав князь котрий важливі справи розв’язував спільно зісвоїми боярами. Отже, Київська Русь була однією із могутніх держав середньовічноїЄвропи. Високий авторитет Київської Русі у тогочасному світі закріплювавсятісними матримоніальними зв’язками київських князів з багатьма зарубіжнимидворами. Після смерті Ярослава держава була поділена на 6 частин. Цепризвело до розладу Київської держави у 30-40-х роках XII ст. IV. Суспільно-політичний лад Галицько-Волинського князівства. Особливістю суспільного ладу Галицько-Волинського князівства було те,що в ньому утворилася числена група боярства, яке зосереджувало майже всіземельні володіння. Але процес їх утврорення відбувався не всюди однаковоі рівномірно. У Галичині їх розширенн випереджувало створення князівськогодомену. На Волині, навпаки, разом з боярським розвивалося князівськедоменіальне землеволодіння. Пояснюється це тим, що якраз у Галичині,раніше ніж на Волині, визріли економічні та політичні передумовиприскореного зростання великого феодального землеволодіння. Князівськийдомен почав становлення тоді, коли переважну більшість общинних земельзахопили бояри і для князівських володінь площа вільних земель булаобмежена. Найважливішу роль серед феодалів Галицько-Волинського князівствавідігравало старе галицьке боярство – “мужі галицькі”. Вони булиекономічно і політично могутньою групою пануючого класу. Вже у XII ст.“мужі галицькі” виступили проти будь-яких спроб обмеження їхніх прав накористь князівської влади і зростаючих міст. Тільки за допомогою каральнихзаходів князь Роман зумів ослабити позиції місцевої земельноїаристократії. До пануючої верстви Галицько-Волинської держави належало і вищедуховенство – архиєпископи, єпископи, ігумени монастирів та інші. Нерідковони, так само як князі та бояри захоплювали общинні землі, а селянобертали на монастирських або феодально залежних людей. Процес утворення великого земельного володіння і формування класуфеодалів супроводжувався посиленням феодальної залежності селян і появоюфеодальної ренти. Відробіткова рента в XI – XII ст. поступово зміниласяпродуктовою. Розміри феодальних повинностей самочинно встановлювалифеодали. Особливістю державного ладу у Галицько-Волинському князівстві було те,що тривалий час воно не поділялося на уділи. Після смерті Данилакнязівство розпалося на Галицьку і Волинську землі, а відтак кожна з них усвою чергу почали роздрібнюватися. Особливістю було і те, що влада по сутізнаходилася у руках великого боярства. Оскільки галицько-волинські князіне мали широкої економічної та соціальної основи, їх влада була нетривка.Незважаючи на систему васальної залежності, за якою складалися взаєминикнязівського дому, кожне князівське володіння політично було значною міроюсамостійним. Галицько-волинські князі мали достатньо широкі адміністративні,військові, судові та законодавчі повноваження. Зокрема, вони призначалипосадових осіб у містах і волостях, наділяючи їх земельними володіннями заумови служби, формально були головнокомандуючими всіх збройних сил.Натомість кожен боярин мав своє військове ополчення, а оскільки полкигалицьких бояр часто були більш вільнодумними, ніж князівські, то вони увипадку розбіжностей могли сперичатися з князем шляхом військової сили.Верховна судова влада князів при суперечці з боярами переходила добоярської верхівки. Бояри здійснювали владу за допомогою ради, до якої входили найбільшіземлевласники, єпископи та особи, котрі обіймали вищі державні посади.Склад, права, компетенція ради не були точно визначені. Боярська радаскликалася, як правило, за ініціативою самого боярства. Князь не мав праваскликата раду за власним бажанням, не міг видавати жодного державного актубез згоди боярської влади. Рада, не будучі формально вищим органом влади,фактично управляла державою. Їй фактично підпорядковувався весь державнийаппарат управління. Інколи, у випадку надзвичайних обставин, галицько-волинські князі зметою зміцнення влади скликали віче. Однак воно не було постійно діючим іне мало такого значення, як у Новгороді. У ньому могло брати участь всенаселення, проте вирішальну роль виконувала верхівка феодалів. На князівському дворі знаходилися особливі урядовці, які виконувалирізні господарські та адміністративні доречення. Провідне місце серед нихналежало двірському або дворецькому, котрий заступав князя в управлінні,війську, суді. Незважаючи на героїчний опір населення, у 1348 р. польські феодализахопили Галицьку землю, а в 1377 р. – частину Західної Волині. Литовськіфеодали оволоділи більшою частиною Волині: Володимиром, Луцьком, Кременцемта іншими містами. З того часу припинила своє існування українськадержавність княжих часів. Західноукраїнські землі підпали під владучужоземних правителів. V. Становлення Запорізької Січі як держави українського народу. Наприкінці XV ст. з’являється нова соціальна сила – козацтво. Воностворило свою військово-політичну організацію – Запорізьку Січ, з іменемякої пов’язане відродження української державності. Виникненняукраїнського козацтва є наслідком принаймні двох основних факторів. Перший– зростання визиску феодалів та міської верхівки Польсько-Литовськоїдержави, що змушувала селян і міську бідноту втікати на менш заселенімісця, начастіше до “запорогів”, тобто берегів Дніпра нище порогів. Другий фактор агресія Османської імперії, яка становила смертельнунебезпеку для України в XV – XVII ст. Воно особливо посилюється з 1475 р.,коли османи завоювали й перетворили у васала Кримське Ханство. Переважну більшість козаків становили колишні українські селяни, міськабіднота, хоча не можна ігнорувати, зокрема на початку існування козацтва,представників інших класів і станів, наприклад, української православноїшляхти. Джерела дають підставу вважати першою з відомих січей Хортицьку, тобтоту, яка існувала 1553-1557 рр. На найбільшому дніпровському островіХортиці. Хортицька Січ була створена за активною участю гетьманазапорожців князя Дмитра Вишнивецького. Виникла Запорізька Січ як військово-політичне утворення у СередньомуПодніпров’ї з оригінальним адміністративно-територіальним устроєм. Тут буві військовий і територіальний поділ. У військовому плані Січ та військоподілялося на 38 куренів, а тераторіально на 5-8 паланок. Вищим органомвлади, органом самоврядування була військова рада, яка розглядаланайважливіші питання. Ради скликалися у строго визначений час, зокрема 1січня і 1 жовтня, але на вимогу і за рішенням козацтва допускалосяскликання рад і в інший час. До компетенції ради належали питання війни імиру, військових походів, покарання злочинів, щорічних перерозподілівземель між куренями, виборів всіх службових осіб Січі тощо. Радискликалися також у куренях і паланках. У Запорізькій Січі існувала оригінальна система органів управліннятрьох ступенів: 1) військові начальники – кошовий атаман, військовийсуддя, військовий осавул, військовий писар, курінний отаман; 2) військовічиновники – булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш,товмач, шафар, канцеляристи; 3) похідні та паланкові начальники –полковник, писар, осавул. Вся військова старшина обиралася військовою радою 1 січня на рік.Розподіл обов’язків між старшиною чітко регламентувався. Так кошовийотаман наділявся вищою військовою, адміністративною, судовою і духовноювладою, але водночас ніколи не був необмеженим диктатором. Його владуобмежували три обставини: щорічний звіт перед військовою радою після збігустроку обрання, річний строк перебування на посаді, а також сама військоварада, яка будь-коли могла зажадати звіту отамана. Другою особою післякошового був військовий суддя. Крім виконання основних функцій, вінзаступав кошового отамана, був скарбником і начальником артилерії. Великі обов’язки покладалися на військового писаря. Він надсилаврозпорядження та накази на місця, вів розрахунки, приймамв листи, щонадходили на ім’я коша. Військовий осавул спостерігав за додержанням козаками порядку на всійтериторії, стежив за виконанням судових рішень кошового отамана івійськової ради, проводив дазнання за вчиненими злочинами, приймав тарозподіляв хлібну та грошову платню між козаками, займався захистомінтересів війська на прикордонних лініях. За військовими старшинами стояликурінні отамани. Куріний отаман виконунвав роль інтенданта, забезпечувавсвій курінь усім необхідним. Курені були одночасно військовими одиницями,з яких і складалося запорізьке “товариство”. Допоміжні функції привійськовій старшині виконували військові чиновники. За військовою старшиною йшла старшина похідна і паланкова. Вона стоялаза рангом вище військових чиновників, але навідміну від них, діяла замежами Січі у своїх паланках. Похідну старшину становили полковники,осавул і писар, які у воєнний час охороняли передові рубежі Січі. Похіднийполковник був начальником певної частини війська, декількох загонівкозаків. До паланкової старшини належали полковник, осавул, писар, підосавул,підписарій. Їх влада поширювалася на всю паланку, тобто на козаків, якіпроживали за межами Січі у слободах і зимівниках. Усі представникипаланкової адміністрації обиралися на рік. Влада паланкового полковникабула достатньо широкою: у своєму районі він фактично виконував ролькошового отамана. “Організація козацького самоврядування Запорізької Січі дає підствавистверджувати, що так закладалися основи нової української державності;адже вся система органів військово-адміністративної влади мала змогувиконувати і забезпечувати внутрішні і зовнішні функції, властивідержавній владі.” [3] Неординарним у Запорізькій Січі був і такий важливий інструментвійськово-адміністративної влади, як правова система. Якщо загалом натериторії України на той час діяли різноманітні джерела права (Руськаправда, Литовські статути, канонічне та Магдебурське право), то уЗапорізькій Січі основне значення мало звичаєве козацьке право –сукупність правових звичаїв, що утвердилися у сфері козацьких суспільнихвідносин. Система звичаєвого козацького права складалася саме в XV –середині XVII ст. і закріплювала військово-адміністративну організаціюкозацтва, діяльність судових органів, види злочинів і покарань. Козацтво збагатило суспільно-політичні функції української державностіще одним елементом – озганізаційною структурою у формі полків. Той факт,що вона була узаконена “Ординацією війська Запорозького реєстрового”[4],прийнятою Варшавським сеймом 1638 р., не применшує значення правотворчостікозацтва. Дух козацтва охопив найрізноманітніші сфери життя і значною міроюзумовив тенденції розвитку й утвердження на українських землях державнихорганів управління. VI. Державність України в період Богдана Хмельницького та після його смерті. Національно-визвольна війна почалася з повстання козаків під проводомсотника Б.Хмельницького. Після разгрому польських військ під ЖовтимиВодами та Корсунем повстання охопило Поділля та Волинь, а у вересні 1648р. і Галичину. Скориставшись перемогами Б.Хмельницький, який ставгетьманом, поставив вимоги перед польським урядом про амністію для усіх,хто брав участь у повстанні, скасування церковної унії, збільшеннякількості реєстрових козаків, територіальную автономію україни. Військова невдача влітку 1649 року під Зборовом змусила Б.Хмельницькогопідписати мирний договір[5], за яким у межах Речі Посполитої створюваласьавтономна область у складі Київського, Брацлавського та Чернігівськоговоєводств. Кількість реєстрових козаків мала становити 40 тис., а селянимали повернутися до панів. Церковна унія скасовувалася. Православна церквазрівнювалася у правах з римо-католицькою. Територія України поділялася на16 полків, а гетьман зносився з іноземними державами. Отже результатомвійни було створення національно-територіальної автономії для козацькогостану населля України. Навесні 1651 р. поляки почали військові дії і за умовамиБілоцерківського договору[6] автономна частина України обмежувалася тількиКиївським воєводством. Подальші військові дії велися з перемінним успіхом.Кожна із сторін шукала собі союзників. Богдан Хмельницький вступав у союзз Кримом, Туреччиною, Молдавією, але без належних результатів. Бракнадійних союзників наштовхував Б.Хмельницького на союз з Московськоюдержавою. У жовтні 1653 р. Земський собор[7] у Москві ухвалив прийнятиУкраїну “під високу руку царя”. На Раді страшин та на загальній Радімешканців Переяслава у січні 1654 р.[8] на переговорах з російськимпосольством було досягнуто угоди про встановлення військового союзуУкраїни з Московською державою, гарантовано захист московським царемУкраїни та збереження всіх прав і вільностей Української держави. Уберезні 1654 р. українське посольство прибуло до Москви з проектомдоговору про військовий союз. Цей проект відомий під назвою “Березневихстатей”[9] Богдана Хмельницького. Проект угоди складався із 23 статей.Основною їх ідеєю було встановлення військового союзу між Україною таМосковською державою, збереження як внутрішньої, так і зовнішньоїсамостійності української держави. Спільні польсько-татарські війська з осені 1654 р. почали руйнуватиПоділля, Брацлавщину. Україно-московські війська воювали в Гиличині,звільнили Білорусію і значну частину Литви. Визнало владу гетьмананаселення Волині, Поділля та Полісся. Отже територія Української державипоширилася на захід та північ. У 1657 р. Б.Хмельницький пішов на створення коаліцій з Швецією,Брандербургом, Семигородом, Молдавією та Литвою. За домовленістю міжсоюзниками, Польша мала бути розділеною, і Україна мала включати усіземлі, заселені українцями. Україна разом із Швецією встановилипротекторат над Литвою. Але розгром Данією Швеції звів нанівець досягненнякоаліційних домовленностей. Отже, 1657 р. був мкульмінаційним моментом престижу незалежноїУкраїнської держави. Козацька держава періоду Богдана Хмельницького була повноцінною, зусіма характерними для будь-якої держави ознаками. Перша ознака – політична влада. Вона перебувала в руках козацькоїстаршини – нової генерації української панівної верстви. На вершині їїієрархічної піраміди перебував гетьман. Обраний військовою радою вЗапоріжжі на невизначений строк, він здійснював керівництво військовимисилами, очолював старшинську адміністрацію, визначав напрями внутрішньоїполітики, проводив переговори чи листування з урядами інших держав. Гетьман мав право переглядати рішення Генерального суду. Протезосередження законодавчої та виконавчої влади в його руках спричинилося дотого, що військові ради і навіть ради старшин скликалися рідко:найважливіші питання гетьман вирішував одноосібно. Законодавчу владу Богдан Хмельницький реалізовував шляхом виданняуніверсалів, наказів тощо. Атрибутом гетьманської влади надалі залишаласябулава. При підтримці старшин із залученням найманих полків гетьманпридушував народні повстання. Отже в його руках зосереджувалася практичнонеобмежена влада. Друга ознака – територія. Аналізуючи відомості 1653-1654 рр., ІванКрип’якевич приблизно описав державні межі козацької території: “З Польщею– Яруга – Черніців – Мурафа – Красне – Вінниця – Прилуки – Паволоч –Каменеброд – Макарів – Чернобиль – Карпилівка; з Росією – традиційнимкордоном; з Туреччиною і Кримом – через так зване Дике поле”. “При цьомуслід відзначити історичну роль у процесі державотворення СередньогоПодніпров’я, яке і раніше було ядром українського етносу; протягомтривалого періоду простежувалася його відносна стабільність; водночасЗапорізька Січ залишилася “центром свободи”, продовжувала виступатисуспільним ідеалом українського селянства”.[10] Третя ознака – політико-адміністративний устрій. На визвольнійтериторії були ліквідовані органи влади Речі Посполитлї. Замість воєводстві повітів створені полки і сотні. Виникло нове правління – своєріднийстаршинський уряд: військова рада, рада генеральної старшини, полкова ісотенна адміністрація, куренні городові отамани. Магістрати і ратушіздобули право самоврядування. Четверта ознака – суд і судочинство, фінансова система і податки. Подіїтих часів мали значний вплив на подальший соціально-економічний розвитоккраю. Є характерні приклади посилання українських чиновників на порядкизапочатковані Богданом Хмельницьким. Була введена власна монета. ПісляВизвольної війни була запроваджена одна з найвищих посад у старшинськійадміністрації – генеральний підскарбій, який відповідав за стан фінансівкозацького війська, встановлював мито, очолював скарбову канцелярію таінш. П’ята ознака – військо. Збройні сили україни виступали як самостійні,добровльні, з деякими елементами самоуправління. Складалися вони зпредставників різних соціальних верств населення. Після 1654 р. козацькевійсько становило автономну частину російської армії. Б.Хмельницькийпрагнув створити мобільну регулярну найману армію на зразок тих, щоіснували в більшості тогочасних європейських країн. Шоста ознака – міжнародні відносини. Українська держава здобула широкеміжнародне визнання. Гатьман налагодив зв’язки з представниками Росії,Криму, Туреччини, Польщі, трансильванії, Молдови. Згодом уряд БогданаХмельницького визнали Венеція, Валахія, Швеція та інші країни. Україназакріпилася на міжнародній арені як суверенна, незалежна держава. Після смерті Б.Хмельницького загострилася боротьба старшини за владу,яка завершилася тим, що з гетьманского престолу в результаті старшинськогоперевороту був усунений Юрій Хмельницький й обраний гетьманом ІванВиговський. Обрання гетьманом Івана Виговського призвело в підсумку до втратиздобутої незалежності. Він щоб зміцнити своє становище, поспішив запевнитимосковський уряд, що визнає свою залежність від царя. У 1658 р. у Гадячі він підписав договір з представниками польськоїдержави про входження Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводствдо складу Польсько-Литовської держави з наданням ім автономії під назвоюВеликого князівства Руського. За Гадяцьким договором, Велике князівствоРуське, яке одержало автономію, повинно було мати єдиного для Польщі,Литви й України короля, спільний сейм, а Україна – власних міністрів,фінансову систему, військо, обраного усіма станами гетьмана. Нова російсько-українська Переяславська угода 1659 р.[11] значнорозширювала владу царя в Україні, фактично визначала шляхи ліквідаціїукраїнської державності Москвою. Проте вона не була втілена у життя,оскільки в оголошеній Польщі війні Росія зазнала поразки. Гадяцький договір 1660 р., як і договір 1658 р., був наслідком політикикозацької старшини, тому він також викликав незадоволення народних мас. Після зречення у 1663 р. Юрієм Хмельницьким гетьманства ЛівобережнаУкраїна обрала гетьмана окремо від Правобережної. На Правобережжі козакитакож обрали гетьмана. Такий поділ для України був катастрофічним. У цих умовах в січні 1667 р. між Москвою і Польщею був укладенийАндрусівський договір[12] про перемир’я на тринадцять з половиною років.За договором Лівобережна Україна залишалася під Москвою, Правобережнапереходила до Польщі. Цей поділ остаточно підтверджувався Вічним миром 1686 р.[13] міжМосквою і Польщею. Лівобережжя, Київ і Запоріжжя залишалися під владоюМоскви, Правобережжя – під владою Польщі. Гетьман Правобережжя Петро Дорошенко здійснив ряд важливих реформ,зокрема створив постійне військо з найманих частин. Цим він забезпечивсобі незалежність від козацької старшини. Петро Дорошенко дбав продержавні фінанси, призначені для утримання війська. Крім цього, вінпланомірно освоював спустошені землі Правобережжя. У зовнішній політиціпрагнув налагодити широкі міжнародна зв’язки. Після Петра Дорошенка турки поставили гетьманом знову ЮріяХмельницького. Його влада обмежувалася тільки Поділлям, де столицею буломістечко Немирів. Він встановив тут деспотичне правління, накладавнепомірні податки на населення. Врешті-решт турки 1681 р. стратили його уКам’янці. З того часу Правобережна Україна втратила рештки своєї самостійності. Лівобережна Україна, як і правобережна, постійна терпіла утиски відсвоїх сусідів, особливо від Московської держави. Відразу після обрання у1663 р. гетьманом Івана Брюховецького і відокремлення ЛівобережноїУкраїни від Правобережжя Москва зробила спробу підпорядкувати ці землісобі, зокрема доручила своїм воєводам збирати податки в Україні. Протезадуми Москви не здійснилися. Іван Брюховецький зробив спробу об’єднатисяз правобережжям під владою гетьмана Петра Дорошенка, але під натискоммосковських військ Лівобережна Україна змушена була відокремитися й обратиіншого гетьмана – Дем’яна Многогрішного. З часу підписання Глухівської угоди 1669 р. протягом сорока років уЛівобережній Україні бурхливих подій не сталося. Зміни в політичному становищі України настали з початком Північноївійни. У 1708 р. воєнні дій були перенесені в Україну. Крім цього, державізагрожував новий напад Польщі. Але доля України не цікавила російськогоцаря Петра I. Такі обставини штовхнули у 1708 р. гетьмана Івана Мазепуперейти на бік шведського короля Карла XII й укласти зним угоду. Протезамість незалежності союз Івана Мазепи зі шведським королем Карлом XIIпризвів Україну до катастрофи. Новим гетьманом, але вже на чужині, було обрано П.Орлика. Погодився вінна цей пост неохоче, але все життя невтомно працював, як політичний діяч,дипломат, автор політико-правових документів, заяв, що стверджували правоУкраїни на незалежність та поширювали в світі інформацію про неї. “Угода і Конституція прав і свобод Війська Запорозького”[14] –результат колективної праці козацької громади на чолі з П.Орликом – буласкріплена присягою, підписом і печаткою у день його обрання на цей пост –5 квітня 1710 р. Вона мала здійснюватись після здобуття Україноюнезалежності. Документ складався з 16 статей і починався з урочистоїдекларації: “Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною відчужого панування”. Далі у преамбалі Конституції подавалася характеристикатогочасного політичного життя, всебічних утисків та порушень козацькихсвобод після Переяславської ради. Зазначалося, що кордон з Польщею повиненбути відноалений по р. Случі, а запорожцям – повернені всі відібрані у нихземлі і поселення. Верховна влада належатиме гетьманові, котрийобиратиметься розширеною козацькою радою. Щоб гнтьман, за прикладоммосковських царів не міг діяти самовільно, його влада буде обмеженапостійною участю в управлінні генеральної старшиною, а також Генеральноюрадою, яка скликатиметься тричі на рік. Якщо “Угода й Конституція” П.Орлика стосувалися здебільшоговнутрішнього устрою україни, то два інших його документи – “Вивід правУкраїни” та “Маніфест” були спрямовані на міжнародне визнання України“вільним князівством”. Але трапилось так, що гетьман Брюховецький визнан царя і Україні булопримушено зректися прав козацького суверенітету та відчути увесь тягардеспотичного панування. Але вона стала підлеглою тільки тому, що повірилав союз з одновірним царем, а московський двір накинув на неї ярмонезкінченно жорстокіше, ніж те, яке невірні накидали завойованим народам.Петро І окупував Україну і з того часу аж до осені 1917 р. вона перебувалав залежності від Росії. VII. Становлення нової української держави за Центральної Ради. Кінець XIX – початок XX ст. чарактерізується новим політичнимпожвавленням, яке охопило українські землі у складі Австро-Угорської таРосійської імперій, новим сплахом національної свідомості й активності. Важливою подією в історії України стала перша світова війна, під часякої у воюючих країнах загострилися численні економічні, політичні танаціональні суперечності. Розділена між державами-суперниками, Україна вперші роки війні була дуже зруйнована. Після довгих років кривавих змагань ворогуючі сторони були знеселені. УНімеччині, Австро-Угорщині та Росії наприкінці війни виникла революційнаситуація. Найгостріше вона проявилась у царській Росії. В лютому 1917 р.тут було повалено самодержавство. У національних окраїнах Росії, які продовж століть перебували уколоніальному рабстві, почала пробуджуватися національна свідомість, а знею зріс потяг до незалежності, відновлення власної державності,насамперед це стосується україни. Із ситуації, яка виникла в обох воюючих блоках – росії та Німеччини йАвстро-Угорщині, скористалася Україна. Історичні події надали їй великийшанс визволитися з-під гніту й неволі після багатьох століть чужоземногопанування. У Києві 4 (за новим стилем – 17) березня 1917 р. після відповідноїпідготовчої роботи зібралися представники українських політичних партій,професійних, культурних, студентських організацій і товариств, яківирішили утворити єдиний керівний орган для організації, репрезентації йкоординації національно-політичного життя України. Цим органом сталаЦентральна Рада. Її головою обрали видатного українського вченогоМ.Грушевського, який у березні повернувся з московського заслання. Важливою подією стало скликання Центральною Радою Всеукраїнськогоконгресу в Києві 17-24 квітня за участю понад 900 делегатів. “Характерно,що на конгрессі не висувалося питання про незалежність України”.[15]Конгрес вимагав у Росії автономії України, визначення іі території.Конгрес санкціонував утворення Центральної Ради як найвищоготериторіального органу влади в Україні, провів її перевибори. Головною метою діяльності Центральна Рада визначила здобуття єдностіукраїнського народу, відродження національної державності – соборностіУкраїни шляхом переговорів з Тимчасовим урядом, оскільки серйозноїреалбної сили, яка б могла її підтримати, Центральна Рада не мала. Розуміючи, що таким шляхом автономії України не домогтися, ЦентральнаРада 10 (23) червня видала Перший універсал[16], у якому закликаланаселення до самостійного будівництва національної українськоїдержавності. Центральна Рада стала широким представницьким органом, справжнімпарламентом, де повинні були захищатися інтереси всіх націй, соціалькихгруп та верств населення України. Наприкінці червня 1917 р. згідно з першим універсалом був створенийГенеральний Секретаріат як уряд автономної України. Головою ставВ.Винниченко, секретарем – П.Христюк. До складу уряду входили такігенеральні секретарства: внутрішніх справ (В.Винниченко); військових справ(С.Петлюра); земельних справ (В.Садовський); фінансових справ(Х.Барановський). Центральні органи державної влади й управління розгорнули активнудіяльність. Незважаючи на складну економічну й політичну ситуації, вУкраїні швидкими темпами відбувалося національне відродження. Перестаютьдіяти заборони щодо української мови і культури, почали розвиватисяукраїнська преса, створюватися видавництва, які випускали художню інавчальну літературу українською мовою. У Києві були організовані курсиперепідготовки вчителів, відкрита перша українська гімназія. В Україні на той час діяли три різні системи управління. Верховну владуформально здійснював тимчасовий уряд, який призначав своїх комісарів ічиновників. Друга система – це Ради, очолені більшовиками, меншовиками,есерами. Третя – Центральна Рада з її місцевими органами – радами,управами, спілками. У липні делегація Тимчасового уряду на чолі з О.Керенським, що прибулау Київ, погодилася визнати центральну Раду і Генеральний секретаріатсвоїми кройовими органами в Україні, звівши, однак, українську територіютільки до п’яти губерній (з попередніх дев’яти), а інститут окремоїнаціональної влади – нанівець. Жовтневий переворот більшовиків докорінно змінив становище політичнихсил у Росії, сприяючи розгортанню революційного, національно-визвольногоруху. У зв’язку з жовтневими подіями Центральна Рада 7 (20) листопадавидала Третій універсал[17], яким проголошувала утворення УкраїнськоїНародної Республіки, але знову ж таки у федеративному союзі з Росією. У постанові 10 листопада Центральна Рада заявила, що, не визнаючиРаднаркому, вона буде прагнути до угоди з “крайовими республіками”, яківиникли на території Росії, з метою створення нового загальноросійськогополітичного центру. Оскільки ради в Україні, очолені більшовиками, визнали Раднарком якнайвищий орган влади і відповідно не визнали Центральної Ради, то вонарозпочала з ними боротьбу. Проте відчувши реальну загрозу втратити Україну, В.Ленін швидкопереорієнтувався. Раднарком РРФСР 4 (17) грудня 1917 р. видав “Маніфест доукраїнського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради”[18].Заявляючи, що “рада Народних Комісарів признає українську НароднуРеспубліку, її право зовсім відділитися від Росії”, РНК висувала різнізвинувачення УНР, зокрема стосовно дії Центральної Ради та її уряду навласній території, в Ураїні, з якими Раднарком не погоджувався. Цейультиматум був грубим втручанням Раднаркому у внутрішні справи України.Від Ради вимагали також допомагати революційним військам, припинитироззброєння радянських полків, які, до речі, не визнавали, перебуваючи натериторії україни, влади Центральної Ради. У відповідь на цей ультиматум Генеральний Секретаріат надіславРаднаркомові РРФСР ноту[19], в якій зазначав, що не можна визнавати правонароду, на самовизначення і грубо порушувати це право, нав’язуючи своїформи політичного устрою. Проте ця відповідь ситуації не змінила.Раднарком вирішив припинити “всякі словесні загравання” і приступив доактивних дій. У ці тривожні дні Центральна Рада 9 (22) січня 1918 р. приймаєЧетвертий універсал.[20] В ньому зазначалося, що Україна не хоче війни, непретендує на ніякі чужі території. Оскільки у складі Росії України немогла мати справжньої волі, то “однині Українська НароднаРеспубліка стаєсамостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою”. Україна, зазначалося вЧетвертому універсалі, хоче жити у мирі тазлагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатисьу внутрішнє життя України. До скликання парламенту – Установчих зборів –влада тимчасово буде здійснюватися Центральною Радою та її виконавчиморганом – Радою Народних Міністрів. Раді Народних Міністрів ьуь же булодоручено самостійно проводити переговори про мир з державами Центральногоблоку і домагатися укладнення справедливогго миру. В універсалі йшдося також про необхідність вжити термінових заходівщодо ліквідації безробіття, матеріального забезпечення інвалідів, сиріт,людей похилого віку і всіх тих, хто постраждав від війни. Проголошувалася націоналізація “найважливіших галузей торгівлі”, весьдохід від якої “піде на користь народові”. Встановлювалися монополіядержави на зовнішню торгівлю, котроль держави над усіма банками, “якідопомагали визискувати трудові класи”. З цього часу кредити банків повиннібули надаватися “головним чином на підтримку трудового населення тарозвиток народного господарства в Україні”. Проголошення суверенної Української Народної Республіки викликалозначний міжнародний резонанс. Її визнали у 1918 р.: Румунія, Франція,Великобританія, Сполучені Штати Америки, Німеччина, Австро-Угорщина,Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія,Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та ін.; у 1919 р. –Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голандія, Італія тощо. Проте у січні російські війська під командуванням колишнього полковникацарської армії М.Муравйова розпочали наступ на Центральну Раду. До нихприєдналися донецькі робітничі загони, частини Червоного козацтва,харківська червона гвардія. Об’єднані російсько-українські радянські війська 26 січня (8 лютого)1918 р. після завзятих боїв і багатогодинного артилерійського обстрілуміста зайняли Київ. У Брест-Литовську, де проходили мирні переговори між державамиЦентрального блоку та Росією, 27 січня 1918 р. делегація Центральної Радивід імені Української Народної Республіки, яку визнали країни Центральногоблоку, підписала з Німеччиною та її союзниками (Австро-Угорщиною,Болгарією і Туреччиною) мирну угоду. Щоб утримати владу, Центральна Рада звернулась до німецького уряду зпроханням про військову допомогу, оскільки достатніх власних збройних силне було. Німецькі та австро-угорські війська 18 лютого почали окупаціюукраїни. Центральна Рада втрачала соціальну опору, авторитет, а 29 квітня 1918р. вона зібралася на чергове засідання. Тут, окрім інших законів,обговорювалася і була прийнята Конституція Української Народної Республіки– Основний закон держави.[21] У розділі “Загальні постанови” підкреслювалося, що Українська НароднаРеспубліка – держава “суверенна, самостійна і ні від кого не залежна”, аносієм державного суверенітету є увесь народ України, всі громадяниУкраїни, які проживають на її території. Відразу за першим загальним розділом йшов розділ про громадянські правайсвободи. Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право упередбаченому законодавствомпорядку. Цивільно-правова,громадянська іполітична дієздатність наступала з 20-річного віку. У Конституціїпідкреслювалося (ст.12), що всі громадяни рівні у громадянських іполітичних правах – незалежно від статі, національності, раси,віросповідання, освіти, майнового стану. На території УНР скасовувалисьяк вид покарання смертна кара, тілесні покарання та ті, що ображалилюдську гідність та честь. Основу побудови структури вищих органів держави становила відома теоріярозподілу влади – на законодавчу, виконавчу і судову. Отже, найвищазаконодавча вручена, згідно з Конституцією, Всенародним Зборам, виконавча–Раді Народних Міністрів, судова –Генеральному суду. Місцевими органами влади й управління стали виборні Ради та управи – угромадах (сільських і міських), волостях, землях. Парламент країни – Всенародні Збори – мав обиратися населенням наоснові рівного, прямого, загального, таємного голосування за пропорційноюсистемою виборів: депутат від 100тис. жителів строком на три роки. Закони приймаються тільки парламентом.Він встановлював бюджет країни,оголошував війну, укладав мир тощо. Рада Народних Міністрів формувалася, згідно з Конституцією, Головоюпарламенту, її склад і програма затверджувалися парламентом. Перед нимуряд відповідав за свою діяльність – як кожен міністр зокрема, так і урядзагалом. Найвищим судом республіки оголошувався Генеральний суд, який обиравсяВсенародними Зборами. Він виступав як касаційна інстанція для інших судів,не міг бути судом першої та другої інстанцій і мати функціїадміністративної влади. Судочинство оголошувалось усним і гласним, усігромадяни, незалежно від посад,-рівними перед судом і перед законом. Конституція, очевидно, повинна була мати тимчасовий характер, адже вонастворювалася на перехідний період – період становлення українськоїдержавності.Незважаючи на це, вона мала демократичний характер, буладоброю правовою основою держави, основою для всього ііншого законодавстваУкраїни, створення демократичної державності, законності, правопорядку. VIII. Українська держава за П.Скоропадського. Зайнявши всю Україну, 29 квітня німецькі війська розігнали ЦентральнуРаду і поставили при владі колишнього царського генерала ПавлаСкоропадського. У києві 30 квітня на так званому з’їзді хліборобівСкоропадського обрали гетьманом України. Цього ж дня гетьман оголосиврозпущеними Центральну Раду, її місцкві органи та установи, земельнікомітети, уневажнив все її законодавство, повертає правову силу всімпопереднім видам і формам приватної власності. Ставши на “грунтіукраїнської державності” гетьман обіцяв проведення у майбутньому виблрівдо українського законодавчого сейму, право викупу селянами землі упоміщиків та інших великих землевласників, відбудову крайової торгівлі,промисловості. Потім був виданий гетьманський декрет про тимчасовий державний устрійУкраїни, що встановлював замість демократичної республіки свого родуконституційну спадкову монархію. Гетьманові належала вся повнотазаконодавчої та виконавчої влади, він був також верховним “воєводою”армії, флоту. Замість назви держави Українська Народна Республікавстановлено нову назву – Українська держава. Поновлено попереднійадміністративно-територіальний поділ – на губернії, повіти, волості. Уряд,сформований гетьманом, складався здебільшого з російських кадетів імонархістів. Розпочалося масове повернення поміщиків і капіталістів в Україну –російських, польських та ін. Їм поверталися землі, маєтки, заводи йфабрики, палаци, виплачувалась компенсація за збитки. Народні масипозбавлялися політичних прав і свобод. Діяльність гетьманських установ та органів проходила під суворимнаглядом окупаційної влади. Ешелонами відправлялось у Німеччину зерно,м’ясо, мед, цукор, масло, промислове устаткування. Водночас у період гетьманату Українська держава мала й певні здобутки.Зокрема, це стосується зовнішньополітичної сфери. Відбувся обміндипломатичними представниками з державами Центрального блоку. Розпочалисяпереговори з Румунією, Фінляндією, Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецієютощо. Під тиском німців навіть Росія відрядила до Києва мирну делегацію начолі з Х.Раковським. У Києві 12 червня між обома країнами був підписанийпреліміарний мир. Росія визнала українську державу, сторони зобов’язалисявстоновити дипломатичні відносини на рівні консульських. Вдалося налагодити фінансові справи. Проводилися важливі судовіреформи. Створювалася система губернських і повітових судів. Сенатвважався найвищим судовим органом. Судочинство стало гласним, зучастюприсяжних засідателів. Помітні були здобутки у галузі культури і освіти. Вусіх вищих навчальних закладах почали працювати кафедри української мови,літератури, історії. Засновано український державний театр, Національниймузей, національну капелу. Створено Українську Академію Наук, президентомякої було обрано В.вернадського. У середині квітня в зв’язку з окупацією німцями України ЦВК і Народнийсекретаріат були ліквідовані, замість них створено повтсан бюро з дев’ятичленів. За постановою ЦК КП(б)У 28 листовада 1910 р. створено Тимчасовийробітничо-селянський уряд України, куди входили В.Аверін, К.Ворошилов,В.Затонський, Ю.Коцюбинський, Ф.Сергеєв та ін. Маніфестом 29 листопада вінпроголосив повалення влади Рад в Україні, для чого попросив військовоїдопомоги в Росії. IX. Українська держава за директорії. Наближався кінець І світової війни. Центральний блок зазнав у нійпоразку. В Австро-Угорщині та Німнччині у жовтні-листопаді 1918 р.вибухнула революція. ВЦВК РРФСР 13 листопада оголосив Брест-Литовськиймирний договір онульованим. Розпочався новий наступ радянських війск наУкраїну. Українські партії, інші організації об’єднуються в український НароднийСоюз і починають готувати повстання проти гетьманату. На таємномузасіданні УНС 13 листопаду був створений уряд Директорії на чолі зВ.Винниченко і С.Петлюрою. Петлюра посів пост головного отамана збройнихсил УНР. Війська Директорії, основу яких становив батальйон СічовихСтрільців, вщент розбили гетьманців. До них почали масово приєднуватисяповстанці, а 14 грудня 90-тисячна армія Директорії здобула Київ.Скоропадський зрікся влади. Влада Директорії швидко встановилася на значній території України.Знову почали діяти заборонені гетьманом рада. Поспішно формувалисярегулярні збройні сили, основу яких становив корпус січових стрільців підкомандуванням Є.Коновальця. Директорія відновила дію усіх законів УНР, ухвалила новий закон пропередання поміщицької землі селянам без викупу. На початку грудняДиректорія вирішила взяти за основу розбудови держави так званий трудовийпринцип, згідно з яким влада у губерніях і повітах мала належати трудовимрадам робітників, селян, інтелігенції. Центральні органи влади йуправління мав утворити Трудовий Конгрес – свого роду парламент,сформований з делегатів робітників, селян і трудової інтелігенції. Перша сесія Трудового Конгресу відбулася 23-28 січня у Києві. Конгресзатвердив Акт з’єднання УНР і ЗУНР, передав передав тимчасово законодавчуі виконавчу влади Директорії, проголосив загальне виборче право длявиборів майбутьнього українського парламенту. Внутрішня і зовнішня ситуації, в який опинилась Директорія, була дужескладною. “Південь України замість німецьких захопили англо-американські,французькі, а також грецькі, румунські війська; на заході, в галичині,йшла кровопролитна війна з поляками, проголошена там ЗахідноукраїнськаНародна Республіка потребувала допомоги”.[22] Радянські уряди Росії та України оголосили Директоріюконтрреволюційною, буржуазно-націоналістичною владою і почали проти неїзбройні дії. Вже у першій половині січня радянські війська зайняли всюЛівобережну Україну. Робітники й селяни, сподівались, що радянська влададасть їм більше, ніж Директорія. Остання основним завданням вважалапобудову Української держави, відкладаючи розв’язання болючих соціальнихпроблем не пізніше, коли будуть скликані Всеукраїнські Установчі збори. Цевміло використовували більшовики. Директорія шукала виходу з цього становища. Вона вступила у переговориз представниками французьких військ, що перебували на півдні України. Тутбув підписаний документ про передачу України під протекторат Франції. Алеця спроба знайти якогось союзника не увінчалась успіхом. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радянській Росії.Наприкінці січня – на початку лютого радянські війська розбили основнеугруповання військ Директорії під Києвом, а 5 лютого вони зайняли Київ. Уквітні під ударами радянських військ і повстанських загонів силиДиректорії були повністю розбиті, відступивши частково у Східну Галичину,а частково у Румунію. С.Петлюра у липні 1919 р., об’єднавшись з українською Галицькою Армієюі скориставшись наступом Денікіна, знову вступив у межі України. 30 серпняйого війська зайняли Київ. Щоправда, вже наступного дня у місто ввійшлиденікінці, які не визнавали ніякої України і Директорії. У такій ситуаціїПетлюра проводив активні переговори з Польщею, сподіваючись знайтисоюзника. Проти цього рішуче запротестували галичани, розуміючи, що союз зПольщею відбудеться за рахунок Східної Галичини. Розгорівся конфлікт. Командування УГА оголосило про перехід до Денікіна(17 листопада), а через деякий час – на бік Червоної Армії. Петлюра іззалишками військ перейшов на територію Польщі, звідки у квітні 1920 р.,підписавши з Ю.Пілсудським Варшавський договір, вирушив з його армією востанній невдалий похід в Україну. Однак війська були розбиті ЧервоноюАрмією. Ще одна спроба зробити незалежну Українську державу закінчиласяневдачею. X. Західноукраїнська народна республіка. 25 березня 1918 р. українські депутати австрійського парламентускликали у львові з’їзд так званих мужів довір’я всіх галицьких політичнихпартій і груп з метою уконституювання українського державного організму вскладі Австрії. З’їзд ухвалив звільнити Східну Галичину від зв’язку зПольскою Західною Галичиною і створити з українських земель Галичини іБуковини окремий державний організм з гарантією прав національних меншин –поляків, євреїв, німців. Окрім цього, на міжпартійній основі було створенотак звану безпартійну бойову організацію національної оборони. У Львові 18 жовтня 1918 р. у малому залі Наподного дому зібраласяУкраїнська Національна Рада. На нараді зіштовхнулися два стратегічнінапрямки: співпраця з австрією та утворення Української держави у межахавстрійської федерації; приєднання західноукраїнських земель доУкраїнської Народної Республіки. У великому залі народного дому 19 жовтня відбулася Конституанта[23](проголошення конституційних законів) Української Національної Ради, наякій затверджувалася резолюція, вироблена на передодні. На всійетнографічній українській території Східної Галичини проголошуваласяУкраїнська держава, але водночас було вирішено домагатися визнання цієїрезолюції австрійським урядом. До складу Конституанти входило 33 українці від обох палат австрійськогопарламенту. 34 посли до галицького та 16 до буковинського краєвих сеймів із кожної української партії по три представники. При раді було створено три комісії: виконавча у Відні під керівництвомЄ.Петрушевича; організаційна у краї під керівництвом К.Левицького ікомісія з утвердження української державності в Буковині на чолі зО.Поповичем. У Львові на площі Св. Юра 20 жовтня обидва табори проголосили прилюдносвої принципи утворення Української держави. Від більшості НаціональноїРади зробив доповідь і зачитав резолюцію Кость Левицький. Від опозиціївиступив Семен Вітик. На хід подій у Львові та всьому краї мали вплив не професійні політики,а члени Української військової організації, створеної у першій половині1918 р. на основі віденського революційного гуртка, що діяв з 31 травня1917 р. це переважно нижчі та середні офіцерські чини, котрі служили вавстрійській армії й війську українських Січових стрільців. Організаціястворила Центральний військовий комітет, який приступив до підготовкизбройного повстання у Львові. Головою Комітету УСС став сотник ДмитроВітовський. 31 жовтня 1918 р. у великому залі Народного дому зібрався на останнюнараду український військовий комітет. Окрім членів Комітету, на засіданнібули присутні ті старшини, які мали здійснити план збройного повстання. 5 листопада українські війська зайняли і роззброїли всі казарми,розташовані у місті, зайняли всі стратегічні об’єкти. Солдати та офіцеричеської, угорської національностей складали зброю, заявляли пронейтралітет і виявляли готовність виїхати додому. У Львові виникла національна українська держава, яка на основіТимчасової конституції почала іменувати себе Західноукраїнською НародноюРеспублікою (ЗУНР). Відразу після взяття влади Українська Національна Рада звернулась донароду із Маніфестом. Тим часом назрівав конфлікт, який неможливо було владнати мирно.Трапилося так, що головним противником відродження української державностіу Галичині стали націоналістичні сили і військові кола Польщі. Взяттявлади українською Національною Радою застало зненацька нелегальні польськівійськово-політичні організації. Дійшовши між собою згоди, польські організації під командуваннямкерівника ПВК капітана Ч.Мончинського вже 1 листопада підняли заколот іневздовзі розширели чисельність своїх загонів до 4 тис. Упродовж трьохтижнів тривали бої за Львів. На решті території Східної Галичини перехід влади до УкраїнськоїНаціональної Ради відбувся практично без перешкод. Виняток становилизахідні прикордонні повіти, де польські загони при підтримці, що надійшлаз Кракова, захопили Перемишль і Ярослав. У цих складних військово-політичних обставинах 13 листопада УкраїнськаНаціональна Рада прийняла Тимчасовий Основний закон[24] про державнусамостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії. Утой же день був визначений склад Державного секретаріату (тобто уряду),який склав присягу. До його складу увійшли: К.Левицький (президент Радидержавних секретарів і секретар скарбових справ), Л.Цегельський (внутрішнісправи); Д.Вітовський (військо); Я.Литвинович (торгівля та промисловість);С.Голубович (судівництво); І.Куровець (суспільне здоров’я); В.Панейко(закордонні справи). Отже, у листопаді 1918р. західноукраїнська державність, стала фактом.Проте фактично влада Державного секретаріату поширювалась тільки напереважну частину Східної Галичини. З самого початку ЗУНР опинилася унадзвичайно складних військово-політичних та міжнародних умовах, щосуттєво впливало і на її внутрішній курс. Програмна декларація Української Національної Ради була опублікована 9листопада1918 р. У ній проголошувалося створення демократичної держави зусіма демократичними засадами. Зразу ж після досягнення військово-політичної стабільності передбачалося скликання парламенту, що повиненбув прийняти справедливу земельну реформу, згідно з якою поміщицькі земліперейшли б у власність малоземельних та безземельних селян. Проте реалізувати програму виявилося непросто. По-перше, складУкраїнської Національної Ради був таким: сюди увійшла значна кількістьпослів до австрійського парламенту, галицького та буковинського сеймів,обраних ще раніше. Українське суспільство після першої світової війнизначною мірою радикалізувалося, і розклад політичних сил в УкраїнськійНаціональній раді повністю відображав реальний рівень політичноїсамосвідомості народу. По-друге, просування вперед здійснювалося поступово за посередництвомтривалих переговорів, звернень, компромісів. Досвіду державногобудівництва галицькі політичні лідери не мали, не кажучи вже про досвідглибоких політичних і економічних перетворень. Проте саме такий досвід буввкрай необхідний керівництву ЗУНР у 1918-1919 рр. По-третє, у внутрішній політиці Українська Національна Рада постійнозмушена була зважати на зовнішні чинники, зокрема на те, який відгук їїдії матимуть в уряді країн Антанти. Четвертого січня 1919 р. був прийнятий закон про Виділ УкраїнськоїНаціональної Ради з функціями колективного президента держави.[25] Виділпризначив новий склад Державного секретаріату, який діяв до кінця 1919 р. Реорганізація Української Національної Ради та державного секретаріатуне прискорила реалізації головних перетворень. Щоправда, 15 лютого 1919 р.було прийнято важливий закон “Про державну мову”. Однак земельна реформавідкладалася далі. Селяни вимагали негайного розв’язання аграрного питанняшляхом розподілу поміщицької землі. Кульмінаційним виявом самостійної суспільно-політичної активностіробітництва стало Дрогобицьке повстання 14 – 15 квітня 1919 р. Соціальненетерпіння посилювалося тяжкими матеріалбними умовами життя, фактамикорупції місцевої адміністрації, наявністю в містах значної групи старшинГалицької армії, які ухилялися від перебування на фронті, тощо. Виступи робітників і селян підштовхнули керівництво ЗУНР до негайногопроведення соціальних реформ. Так, 14 квітня 1919 р. УкраїнськаНаціональна Рада прийняла закон, що визначив основи аграрної реформи.Головною їх метою було визнано наділення землею селянства на правахприватної власності. У 1919 р. (15 квітня) вийшов також закон про сейм як законодавчий органЗУНР. Цей закон забезпечував пропорційне представництво усіх національнихгруп. Однак втілити у життя ті закони уряд ЗУНР не встиг у зв’язку зпольським наступом. Отже, внаслідок ряду обставин внутрішня політика ЗУНР характеризуваласянезавершеністю в реалізації проголошених завдань, що стимулює соціально-політичне розмежування в суспільстві і негативно впливало наобороноздатність в умовах війни. Зовнішньополітична діяльність Державного секретаріату зводилася до двохосновних завдань: відносини з Наддніпрянською українською НародноюРеспублікою; визнання ЗУНР іншими державами, передусім Антантою. Щодо Української Народної Республіки, то головною метою булодосягнення державного об’єднання, але розглядалося, по-перше, як втіленняу життя віковічного прагнення українського народу до державної єдності, і,по-друге, як засіб об’єднати сили в боротьбі проти експансії Польщі наукраїнські землі. 1 грудня 1918 р. у Фастові повноважні представники Державногосекретаріату ЗУНР уклали попередній (передвступний) договір з Директорієюпро державну єдність.[26] А 3 січня 1919 р. українська Національна Радапроголосила у Станіславі Акт державного об’єднання ЗУНР і УНР. Акт 22 січня став проявом єдності українських земель в міжнародно-правовому і морально-політичному відношеннях. Проте фактичне об’єднаннятак і не відбулося, оскільки Східна Галичина і наддніпрянщина мали своївідмінності в рівнях розвитку політичної культури, національноїсвідомості, історичного досвіду тощо. У військовому аспекті Акт злуки забезпечив ЗУНР і УНР певну координаціюзусиль на фронті та на міжнародній арені, дав можливість отримуватидопомогу, хоча й незначну, озброєнням, амуніцією, спорядженням,військовими спеціалістами. Але у зв’язку з хитким військовим, політичним,міжнародним становищем УНР усе це не могло мати для ЗУНР вирішальногозначення. Вагомішим для ЗУНР і УНР було домогтися визнання на міжнародній арені.ЗУНР встановила дипломатичні відносини з Австрією, Німеччиною,Чехословаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією, Ватіканом, США, Канадою,Бразилією. Однак головне завдання полягало у реалбному визначенні ЗУНР наПаризькій мирній конференції, яка мала вирішальний вплив на формуваннякордонів Версальської Європи, де домінували передусім інтересиВеликобританії та Франції. Міжнародно-правове становище ЗУНРускладнювалося ще й тим, що Австрія за Сен-Жарменським договором усі своїправа на Галичину передавала Раді країн Антанти. 25 червня 1919 р. найвища Рада Антанти офіційно уповноважила Польщузайняти Східну Галичину до р. Збруч і використати для цього армію Галлєра. Весною 1919 р. для уряду ЗУНР з’явилася реальна можливість радикальнозмінити міжнародне і внутрішньо-політичне становище Східної Галичини тавсіх західноукраїнських земель шляхом встановлення союзу з РадянськоюУкраїною. Офіційні пропозиції щодо союзу Державний секретаріат ЗУНРотримав двічі: 7 березня та 9 травня. Умови другої пропозиції, зокрема,були таками: уряд ЗУНР пориває відносини з Директорією УНР та відкликаєвсіх галичан з її військ; прлюдно оголошує про це і про свій союзРадянською Україною; укладає з радянським урядом угоду про Польщі таРумунії. Прийняття цих пропозицій означало на практиці ліквідацію ЗУНР тавклюючення краю до складу Радянської України. Державний суверенітет ЗУНР офіційно на радянські пропозиції невідповів. Відсутність у ЗУНР стабільного міжнародного становища розв’язувала рукипольським інтервентам, давала змогу їм практично без перешкод нарощуватизусилля на фронті. У липні 1919 р. уряд ЗУНР відступив за р. Збруч, а невздовзі емігрувавдо Відня, звідки продовжував вести активну зовнішньополітичну діяль