Українці в культурному житті росії (XVIII ст. ): причини міграції

Олена Дзюба

Не було жодної сфери інтелектуальної та художньої діяльності в Російській імперії XVIII ст., де б себе не проявили вихідці з Лівобережної України (Гетьманщини). Вони представлені в політичному житті, освіті, науці, літературі, журналістиці, музиці, живопису, не кажучи вже про церковне життя. Проблема участі і вкладу українців у російську культуру XVIII ст. розглядалася з різних концептуальних засад. В недавній радянській історіографії мова йшла про культурне співробітництво та взаємовпливи, або ж як про діяльність єдиної для Російської держави демократичної інтелигенції ¹. Про українців згадували у спеціальних дослідженнях з історії російської літератури та журналістики, історії медицини, музики та ін. У зарубіжній українській історіографії ². Увага акцентувалася на втратах української культури внаслідок відтоку інтелектуальної еліти з Лівобережної України. Цінним є дослідження канадського вченого Д. Сандерса ³, де безпосередньо показано вклад українців у російську культуру XVII ст. Цікаво проаналізувати причини міграції освічених українців у столиці Російської імперії, особистності мотивації та інтеграцію їх у відповідні імперські соціальні структури. Міграція українських культурних діячів у Росію розпочалася у середині XVII ст. й особливого розмаху набула у другій половині XVII ст. За визначенням відомого українського зарубіжного вченого Ю. Шевельова це був своєрідний ідеологічний рух, прагнення реалізувати свій духовний потенціал у державі, могутнішій у воєнному і політичному відношенні, але менш розвинутій у культурному ⁴. Київські вчені привнесли у Москву власну модель системи освіти, сприяли появі нових жанрів у літературі, мистецтві, живопису, формуванню нового художнього стилю бароко. Вплив української культури на російську відбувся в межах цього художнього стилю, але в умовах активного формування в Росії у першій половині XVIII ст. нової світської культури ситуація кардинально змінилася. Замість привнесення здобутків української культури в російську, творцями останньої як культури імперії, стали й українці. Власна українська культура продовжувала розвиватись в межах барокового стилю, процес формування нової світської культури був уповільнений внаслідок таких факторів, як поступова ліквідація автономного політико-адміністративного устрою, політики самодержавства, спрямованої на уніфікації всіх сфер політичного, економічного, культурного життя, перетворення столиць імперії у провідні культурні осоредки, куди прагнула інтелектуальна та творча еліта окраїн.

На Лівобережній Україні у XVIII ст. склалася певна система освіти з виразними національними ознаками: нижчими сотенними і полковими школами, колегіумами (Чернігівський, Харківський, Переяславський) та Києво-Могилянською академією. За підрахунками О. Лазаревського ⁵ у семи полках Лівобережної України у XVIII ст. діяло близько 866 шкіл. Число студентів у Києво-Могилянській академії в найбільш благополучні роки досягало тисячі й більше чоловік ⁶, але в середньому коливалося у межах 400 — 500 студентів. Любов українців до науки, прагнення дати освіту дітям відзначали як іноземці, так і російські чиновники, зокрема генерал-губернатор Малоросії П. Г. Румянцев. Це було складовою ментальності українця Гетьманщини, представника різних соціальних верств — від простих козаків до старшини, міщан, духовенства. Любов до науки культивувалася Києво-Могилянською академією, загальноосвітнім учбовим закладом, доступним для всіх верств суспільства. Академія давала гуманітарну освіту — знання мов — латинської, грецької та західноєвропейських, філософії. У курсах поетики і риторики прививався інтерес до літературної творчості.

З середини XVIII ст. Києво-Могилянська академія, будучи сама бароковим явищем, починає відставати від рівня університетів нового часу. Незважаючи на розширення програм, запровадження нового філософського курсу на основі праць німецьких філософів X. Баумейстера та X. Вольфа, академія не могла конкурувати з відкритим у 1755 р. Московським університетом. Це відставання усвідомлювала як козацька старшина, провідна політична еліта, так і духовенство, під егідою якого діяла Києво-Могилянська академія. Вони виношували плани створення університету на основі академії, а також відкриття університету у гетьманській столиці Батурині, проект якого був розроблений на замовлення гетьмана К. Розумовського. Здійснити ці плани власними силами було неможливо із-за нестабільності гетьманської влади, її обмежених фінансів. Й після ліквідації гетьманства (1764 р.) у 1766 р. козацька старшина та духовенство через київського генерал-губернатора Ф. Глєбова звернулися до імператриці Катерини II з проханням дозволити відкрити у академії два факультети — медичний і математичний й таким чином перетворити академію в університет ⁷. Це прохання, як і інші проекти наштовхувалися на протидію з боку царизму, оскільки не відповідали імпераській політиці перетворення Лівобережної України в провінцію. Востаннє козацька старшина спробувала домогтися відкриття університету у Законодавчій комісії, яка мала укласти новий звід законів. У багатьох наказах депутатам від козацької старшини було записано-прохати імператрицю не лише відкрити університет, але й в цілому реформувати освіту, заснувати такі учбові заклади, які діяли в Росії — жіночі школи, кадетський корпус. Глухівська козацька старшина мотивувала це тим, що у «здішнього народу особлива схильність до науки, але внаслідок віддаленості університетів та інших перешкод, вони змушені відсилати своїх дітей у чужоземні університети, що часом розорює батьків» ⁸.

Треба відзначити, що значна частина вихідців з Лівобережної України завершувала свою освіту у закордонних, зокрема німецьких університетах. Мова йде не про десятки, а сотні молодих людей з родин козацької старшини, простих козаків і міщан, які часом обмежені у засобах до існування, роками навчалися у європейських університетах, перходячи від одного до іншого, удосконалювалися в знаннях мов, філософії, вивчали право, медицину, здобували дипломи докторів наук. Для багатьох козацько-старшинських родин навчання за кордоном стало сімейною традицією. Це Кулябки, Полетики, Сулими, Дуніни-Боковські, Милорадовичі, Кочубеї, Гудовичі, Ханенки, Туманські та ін. Така пристрасть до науки, як і смак іншого способу життя інколи таки розорювали батьків, наприклад лубенського полковника І. П. Кулябку, брата відомого церковного діяча Сільвестра Кулябки. З вісьми синів полковника три навчалися у Вітенберзькому університеті, три в Києво-Могилянській академії, а два менших «поспівали до науки» ⁹. Старші, як писав їх батько у 1762 p., наробили боргів і в кінцевому результаті розороли йього. Менш заможні використовували будь-які можливості, зокрема їхали у складі церковного причету у православні церкви при російських закордонних місіях з тим, щоб мати можливість вчитися. Наприклад, причетники православної церкви у м. Кілі, де протягом тривалого часу священником був українець ієромонах Венедикт, як правило, вписувалися до місцевого університету, серед них були І. Полетика та Г. Тимченко ¹⁰, які стали відомими вченими медиками, здобули у Лейденському університеті дипломи докторів медицини, а І. Полетика навіть викладав у Кільському університеті. Цей справжній суспільний феномен важко було зрозуміти навіть сучасникам. Відомий медик, доктор права, філософії, медицини, син сосницького сотника О. Шафонський, який сам навчався в університетах Галле, Лейдена і Страсбурга, з подивом писав, про свої земляків, які терплять велику скруту, холод і голод: «Охотно и прилежно учатся и многие из них как в духовном, так и в светском звании, достойные выходили люди» ¹¹. Така кількість високоосвічених людей не мала можливості реалізувати себе на батьківщині з її обмеженими державними інститутами, а далі взагалі ліквідованими, відсутністю університетів, гімназій, наукових закладів, навіть світського книгодрукування. На Лівобережній Україні у XVIII ст. діяло лише дві друкарні Києво-Печерського монастиря та чернігівська при Троїце-Ільїнському монастирі (закрита у 1724 p., відновлена 1743 р.). За указом Петра І і Синоду (1720 і 1721 pp.) друкарням заборонялося видавати книги без дозволу Синоду, а власне дозволялося передруковувати ті, які вже вийшли в Росії ¹². Це звузило репертуар друкарень до видання церковнослужебної та богословської літератури. Світське книгодрукування на Україні розпочалося лише з кінця XVIII ст.

Вихованці колегіумів, Києво-Могилянської академії та закордонних університетів поповнювали Генеральну військову канцелярію, займали полковничі та сотенні уряди, були суддями, ставали священниками, приймали чернецтво й очолювали православну ієрархію не лише на Україні, але й в цілому в Російській державі. Все ж значна частина шукала собі служби, чинів у столицях Російської імперії. Поряд з дрібними чиновниками, канцеляристами, копіїстами це були перекладачі Синоду, Сенату, Колегії іноземних справ, викладачі Петербурзької та Московської університетських гімназій та університетів, Кадетських корпусів, медичної академії. Вони ж видавці, літератори, вчені медики, співаки придворної капели, художники. Столиці метрополії пропонували їм не лише чини, дворянство, вони давали їм можливість реалізувати себе у інтелектуальній діяльності, те, чого вони позбавлені були на батьківщині. Але часом такий відток освічених талановитих людей мав примусовий характер, особливо це стосувалося набору серед вихованців Києво-Могилянської академії та колегіумів студентів, слухачів медичних шкіл Росії, оскільки всі вони добре знали латинську мову. Протягом 1754 — 1768 pp. лише з Києво-Могилянської академії близько 300 студентів пішли вчитися у медичні школи ¹³. Докторами медицини стали більш як 30 вихідців з Лівобережної України і Слобожанщини ¹⁴ (дипломи докторів медицини здобували переважно в Страсбурзькому і Лейденському університетах).

Відток інтелектуальної еліти збільшився у 60-роках XVIII ст., тут свою роль відіграло кілька факторів. Один з них — ліквідація гетьманства. Очевидно, не випадково Стефан Лукомський, відомий як укладач історичного твору «Собрание историческое» та перкладач з польської та латинської, який вийшов у відставку у 1763 p., писав, що займався літературною працею «утешая скучное время» ¹⁵. Козацька старшина опинилася після 1764 р. поза політичним життям, для багатьох її представників настали справді невтішні часи, а прислужитися своєму суспільству, як вважав той же С. Лукомський, можна було літературною працею. В Росії в цей час розпочинається епоха «золотого віку» Катерини II, яка прагне постати перед європейським світом в образі «просвіченого монарха». Розробляються проекти реформ, для чого складається Законодавча комісія, у суспільстві зростає інтерес до ідей французьких філософів-просвітників. У піднесенні суспільно-політичного і культурного життя в Росії у 60 — 80-х роках велику роль відіграли українці. Вони видавали газети і журнали (П. Богданович, Г. Брайко, В. Рубан, Ф. Туманський), перекладали твори французьких філософів, античну літературу, наукові праці з географії, медицини (Г. Козицький, М. Мотоніс, Г. Полетика, Я. Козельський, І. та Л. Січкарьови, Я. Костенський, С. Десницький, В. Золотницький, В. Крамаренков, В. Рубан та ін.). «Собрание, старающееся о переводе иностранных», засноване для координацій перекладацької діяльності при Академії наук, очолював до своєї трагічної смерті (1775 р.) Г. Козицький. Не без його впливу відбиралися праці для перекладу й залучалися досвідчені знавці латинської, грецької, французької та німецької мов. Очевидно, не без участі Г. Козицького Катерина II створювала свій наказ у Комісію по укладанню нового Уложення. Він переклав наказ латинською мовою, розробляв законодавчі акти щодо діяльності Комісії. У можливість реформування Російської імперії, перетворення її у конституційну монархію, поверненні Україні її колишнього автономного політико-адміністративного устрою повірили багато, зокрема і депутати у Комісію, серед них М. Мотоніс і Г. Полетика. В Комісії працював такий знавець права як доктор філософії Кенігсберзького університету І. Хмельницький, який захистив у 1767 р. дисертацію, присвячену проблемі рабства у природньому праві, а також ще один вихованець цього ж університету Я. Хорошкевич. Багато з них пережили тяжкі розчарування, були усунуті від посад, коли зрозуміли, що у здійсненні радикальних реформ самодержавство незацікавлене. Так, М. Мотоніс повернувся на свій хутір близько Ніжина, а Г. Козицький покінчив життя самогубством у Москві.

Незалежні, занадто гоноровиті, по натурі своїй козаки, невгамовні пристрастю до літератури — писали вірші, оди, орації, перекладали, співали, вони часом виглядали диваками у петербурзько-московському оточенні, викликали роздратування як у чиновників, так і колег. Типовим представником Києво-могилянської вченості можна назвати Кирилка Кондратовича, який протягом 15-ти років навчався у Києво-Могилянській академії, де прослухав повний курс. Далі був вчителем у школі в Переславлі-Заліському, в Катеринобурзі, де співпрацював з В. Татіщевим, перкладав для нього польські хроніки, зокрема М. Кромера. У 1743 р. вступив на службу в Академію наук як перкладач. Укладав словник російської мови, протлумачив близько 100 тис. слів, хоча вважалося, що основну роботу виконав М. Ломоносов. Його матеріали були використані при виданні академічного словника у 1786 — 1796 pp. Кондратович не дослужився до високих чинів, пішов у відставку з посади старшого перекладача. Він писав вірші, оди, і над усе прагнув бачити свої праці опублікованими, бо «перекладав не для бібліотечних цеглин, а для людей» ¹⁶. Його звинувачували у незнанні російської мови, поганому стилі, з ним конфліктував М. Ломоносов. Й це змусило К. Кондратовича визнати, що його мова «природня російська була ушкоджена у Києво-Могилянській академії». А відомий колекціонер П. Дубровський, який привіз із Франції, де під час революції був радником російської дипломатичної місії, велику збірку, близько 11 тисяч рукописних книг і документів V — XVIII ст. на 15 мовах ¹⁷ й подарував її Олександру І, ця збірка стала основою так званого Дело манускриптів Імператорської бібліотеки, не був навіть запрошений на офіційне відкриття бібліотеки. Українська інтелектуальна еліта, живучи й працюючи у Москві та Петербурзі, змушена була пристосовуватись до середовища. Вони писали й видавали свої твори російською мовою, були урядовими службовцями, що вимагало від них лояльності до влади. Це впливало на трансформацію національної самосвідомості, розвитку так званого комплексу малоросійства — відмови від своєї мови, визнання власної культури менш вартісною ніж російська. Їх соціальна психологія була орієнтована на злиття з панівними верствами імперської нації не лише у правах, але й у мові, звичаях, побуті. Проте цю тенденцію не можна абсолютизувати. Серед української інтелектуальної еліти у столицях імперії жили ідеї відновлення незалежності своєї вітчизни, якою була для них й залишилась Україна. Автономістичні ідеї підтримував Г. Полетика, відомий перекладач, укладач шестимовного словника. Він збирав літописи і документи з історії України, мав велику бібліотеку, яка згоріла у Петербурзі. Не випадково його вважають одним із авторів «Історії Русів», історичної праці, де козацтво змальоване як державотворча сила, втілена у Гетьманщині, що добровільно приєдналася до Російської держави, обумовлюючи собі права і привілеї, які українське шляхетство мало від великих князів литовських і польських королів. На козацькому сеймі у Глухові восени 1763 р. Г. Полетика виступив з полум’яною промовою «порятунку своєї вітчизни, яку любив над життя». Як діяч епохи Просвітництва, він вважав, що удосконалити суспільство можна шляхом поширення освіти, знань, організувавши добрі школи і запровадивши добрі закони. Він говорив про втрату козаками минулої слави і привілеїв, особливостей устрою і судочинства на Лівобережній Україні: «Були у нас суди підкоморські земські, гродські та інші для підтримки правосуддя і порядку, були у нас сейми та генеральні ради, на яких ми спільні і важливі наші справи вирішували... все це виглажено з нашої пам’яті, ніби-то ніколи цього не було ¹⁸. Полетика вірив у «філософа на троні», яким намагалася представити себе Катерина II, хоча бачив невідповідність заяв і реальної політики царизму. Недосконалість суспільства, у якому ні окремі особистості, ні окремі народи не мали прав, які б гарантувалися законом, боляче вражало Г. Полетику, як це видно з його листа київському митрополиту Арсенію Могилянському (1759 p.): «Ми живемо тепер у такому світі, котрий ще дещо поважає уявлення великих людей, а до малих, які б вони потрібні і справедливі не були, ставиться з презирством і зневажає» ¹⁹. Ідеї відновлення автономії Гетьманщини жили й підтримувалися серед української інтелектуальної еліти Петербурга і Москви, про що свідчить проект В. Капніста, поета і сатирика, який у 1791 р. поїхав з таємною місією у Берлін, щоб там знайти прихильників ідеї відновлення гетьманської держави і потенційних союзників.

Поряд з такими патріотами як Г. Полетика, В. Капніст серед української інтелектуальної еліти були й такі, які від служіння своїй вітчизні переходили на службу Російський імперії, все більше віддаляючись від життя і проблем України, але вмирати багато з них поверталися на рідні хутори.o

Показовою може бути у цьому відношенні постать теж відомого діяча в культурному житті Росії останньої третини XVIII ст. Ф. О. Туманського, з козацької старшинської родини Глухівщини, вихованця Києво-Могилянської академії і Кенігсберзького університету, відомого своїми інтересами до історії України. Він також збирав літописи і документи й мав намір, як писав у листі до академіка Ейлера, коли став у 1779 р. членом-кореспондентом Академії наук, написати історію Малоросії ²⁰. Одночасно Ф. О. Туманський звернувся до академіка І. Лепехіна з пропозицією відкрити у Глухові академічну книжну лавку, для якої просив по 25 екземплярів кожного академічного видання ²¹. Він розробив також проект Академічного зібрання у Глухові як філії Академії наук. Проте відсутність джерел фінансування, а також вчених людей у Глухові не дозволили здійснити цей намір.

Іншим наміром Ф. Туманського було здійснити опис Лівобережної України, для якого він розробив спеціальний опитувальник й запропонував генерал-губернатору П. Румянцеву розіслати його по всіх магістратах, містечках, селах ²². Його проект також не був здійснений, але матеріали використані пізніше О. Шафонським при написанні своєї праці «Черниговского наместничества топографическое описание» (1783 p.).

Переїхавши до Петербургу Ф. Туманський активно зайнявся видавничою та перекладацькою діяльністю. Видавав журнали «Зеркало света» (1786 — 1787 pp.), «Лекарство от скуки и забот» (1786 — 1787 pp.), «Российский магазин» (1792 — 1794 pp.). В останньому опублікував документи з історії України — універсал Б. Хмельницького 1648 p., лист Л. Сапеги до Йософата Кунцевича (1622 p.), літопис Грабянки, документ про обрання останнього кошового отамана на Запоріжжі П. Калнишевського, мемуари П. Гордона, який перебував у Києві у 1684 р. та ін. Він став також видавцем «Собрания разных записок и сочинений, служащих к доставлению полного сведения о жизни и деяниях государя императора Петра Великого». До свого історичного журналу «Российский магазин» Ф. Туманський взяв епіграфом слова Гомера, що «дим вітчизни нам солодкий», проте в його історичній свідомості Україна - «Малоросія» сприймалася як споконвічна і невід’ємна частина Російської держави, яку колись силою приєднали до себе Литва і Польща. І цій державі він служив вірою і правдою.

Отже, причини відтоку інтелектуальної еліти з Лівобережної України крилися у поступовій ліквідації автономного устрою, обмеженості сфер інтелектуальної діяльності, інтеграції у загальноімперські соціально-політичні структури. Певну роль відігравали особистності орієнтації та життєві цінності. Українці у XVIII ст. творили російську культуру, яка, як кожна імперська культура, вбирала в себе духовні сили народів, що її населяли, при цьому їх власна культура втрачала. Це особливо помітно в культурному житті Лівобережної України другої половини XVIII ст., коли найкращі її представники працювали поза межами контексту української культури, але при цьому залишалися її яскравими постатями.

Примітки

¹ Штанге М. М. Демократическая интеллигенция России в XVIII веке. М., 1965; Шип Н. А. Русско-украинское культурное сотрудничество в XVIII — первой половине XIX в. К., 1988.

² Голубенко П. Україна і Росія в світлі культурних взаємин. Нью-Йорк — Париж — Торонто, 1987.

³ David Sannders. The Ukrainian impact on Russian culture 1750 — 1850. Edmonton, 1985.

⁴ Ю. Шерех (Шевельов). Москва. Малоросєйка // Хроніка 2000. 1995, № 1. С. 168.

⁵ Лазаревский А. Статистические сведения об украинских народных школах и госпиталях в XVIII веке // Основа, 1862, № 5. С. 82 — 98.

⁶ Вишневский Д. Киевская академия в первой половине XVIII в. К., 1903. С. 294.

⁷ Акты, относящиеся к истории Киевской духовной академии. От II. Т. III. К., 1906. С. 342.

⁸ Наказы малороссийским депутатам 1767 г. и Акты о выборах депутатов в комиссию сочинения Уложения. С. 6 — 7.

⁹ Киевская старина, 1893. № 1. С. 176.

¹⁰ Дзюба О. Українці за кордоном. // Людина і світ, 1993. № 4 — 5.

¹¹ А. Шафонский. Черниговского наместничества топографическое описание. — К., 1851. С. 35.

¹² Я. Запаско, Я. Ісаевич. Пам’ятки книжного мистецтва. Каталог стародруків виданих на Україні. Кн. П. Ч. I. (1701 — 1764). К., 1984. С. 10.

¹³ Булгаков М. История Киевской академии. СПб. 1843. С. 194.

¹⁴ Список докторов медицины из малороссов, практиковавших в России в XVIII в. // Киевская старина, 1896. № 3. С. 98 — 103.

¹⁵ Маслов С. До питання про літературну спадщину С. В. Лукомського. // Ювілейний збірник на пошану академіка М. С. Грушевського. Ч. П. К., 1928. С. 752.

¹⁶ Державна Російська публічна бібліотека. Відділ рукописів та рідкісних книг. Т. 8. Арк. 6, зв.

¹⁷ Воронова Т. П., Дубровский П. П — первый хранитель «Дело манускриптов» императорской библиотеки // Археографический ежегодник за 1980 г. М., 1981. С. 127.

¹⁸ Архів Ленінградського відділення Інституту російської історії РАН. Ф. 115. Оп. 1. Спр. 624. Арк. 126, зв.

¹⁹ Державна Російська публічна бібліотека. Відділ рукописів та рідкісних книг. — Ф. 36. Спр. 1. Арк. І, зв.

²⁰ Архів Академії наук (м. Санкт-Петербург). Ф. 1. Оп.З. Спр. 63. Арк. 172 — 173.

²¹ Семенников В.П. Материалы для истории русской литературы и для словаря писателей эпохи Екатерины II. Петроград, 1915. С. 124.

²² ЦНБ НАН України ім В. І. Вернадського. Інституту рукопису. Ф. 1. Спр. 2231.