double arrow

Жанри і жанроутворення. Ступінь наукової розробки проблеми


Система жанрів сучасної журналістики є унікальною за інформаційно-художньою структурою і такою, що постійно розвивається видозмінюючись. Як категорія узагальнена, масштабна, жанр не стільки і не тільки відображає дійсність. Жанр – це завжди певна точка зору, можливість адекватного сприймання об’єкта, засоби відображення, методологія підходу. У кожному жанрі сучасної журналістики по-різному віддзеркалюється авторська думка, кожний жанр не тільки інтерпретує подію з певної точки зору, а й самим фактом цієї інтерпретації – публікації в пресі, передачі на телебаченні, програми на радіо – впливає на подальший розвиток подій.

Внутрішній зв’язок між різними жанрами журналістики обумовлений єдиним типом творчості – публіцистичним [46, 8]. Зовнішній – багатьма суто суб’єктивними чинниками. Серед останніх: процес розвитку технологій та їх вплив на соціальне життя, індивідуальні й колективні конфлікти, глобальні катаклізми тощо. Відображення цих процесів у друкованих та інших засобах масової комунікації із застосуванням усього різноманіття жанрових форм у глобальному плані покликане оптимізувати процеси людської діяльності, взаємовідносини. Це своєрідне надзавдання, мегамета сучасної журналістики і системи жанрів як її складового компонента.

Жанри існують і розвиваються як за законами журналістської творчості, так і творчо переосмислюються, виходячи з реалій конкретних історичних подій.

На думку М. Бахтіна, “жанр завжди і той, і не той, завжди старий і новий одночасно. Жанр відроджується і оновлюється на кожному етапі розвитку літератури і в кожному індивідуальному творі цього жанру” [4, 178–179]. Це повною мірою стосується не тільки літератури, а й жанрів журналістики. Приміром, події в Україні, що мали виняткове значення для розвитку цивілізації (катастрофа на Чорнобильській АЕС), викликали новації у розвитку репортажного жанру, що швидко видозмінювався навіть в умовах офіційної цензури і однопартійного суспільства. Аварія також викликала появу цілої низки аналітичних матеріалів, де досить наполегливо ставилося і почасти вирішувалося питання конкретної вини за скоєне не тільки науковців та інженерів, а й партійно-господарського активу України.

Так само події, що дістали офіційну назву “Помаранчевої революції”, хоч і мали вже менш глобальний характер, проте в суспільній свідомості відобразилися у формі малої аналітики (коротких статей з репортажними елементами); кореспонденції з яскравими вставками у вигляді класичних інтерв’ю та інтерв’ю-монологів; небаченого поширення набуло бліцопитування, що дозволяло не лише оперативно фіксувати стан громадської думки, а й впливати на неї тощо.




Отже, жанри видозмінюються не тільки через збільшення колективного творчого досвіду редакційних колективів. Вони відповідають конкретним запитам соціальної реальності, до того ж з капіталізацією суспільства і зростанням конкуренції серед редакцій видозміна жанрів відбувається ефективно і прискореними темпами.

Історія жанрів української журналістики досліджена вкрай недостатньо і очікує спеціальних наукових розробок, де на конкретних прикладах простежувалася б еволюція кожного жанру в певних історичних умовах. Головною роботою з історії жанрів, за визначенням І. Михайлина, прийнято вважати “Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року” Івана Франка. На думку вченого, основна цінність цієї статті полягає саме у викладенні історії української журналістики.

Дослідник стверджує також, що оскільки до 1890 року в українській і сусідніх національних культурах історії журналістики не існувало, то праця Франка є унікальною спробою створити власне історію національної журналістики [60, 30–36].

Спадщину І. Франка як дослідника української журналістики вивчали такі відомі вчені, як І. Курганський, О. Сербенська, М. Нечиталюк та ін.

Там, М. Нечиталюк, проаналізувавши твори видатного письменника, подав власну інтерпретацію визначення публіцистики [76, 12–14].

Однак слід зазначити, що про систему жанрів у роботах І. Франка не згадувалося, оскільки на часі був аналіз таких понять, як позапартійність, міжпартійність, аналітика у журналістиці.



Необхідність в аналізі системи жанрів виникла у зв’язку з поширенням друкованого слова в Україні та появою масового читача в 20– 30-х роках ХХ століття. Ця теза підтверджується і думкою М. Нечиталюка, який вважав, що “історія української журналістики як наукова дисципліна сформувалася тільки на початку ХХ століття” [76, 17].

Саме у 20-х роках в Україні, практично одночасно з Росією, почалася масштабна підготовка журналістських кадрів для газет нової влади. У Комуністичному університеті ім. Артема в Харкові, що був тоді столицею Радянської України, відкрили курси вищої журналістської освіти. Загальновідомо, що спершу університет мав два факультети: журналістики і підготовчий. Термін навчання становив три роки [59].

Заідеологізованість журналістської освіти, її буквальна закритість (до лав студентів зараховували виключно членів ВКП (б)) не дозволяли не лише достатньою мірою вивчати жанрову систему, а й заважали конструктивній дискусії щодо розвитку системи жанрів у західній журналістиці в порівнянні з власне радянською періодикою.

Епізодичні публікації про розвиток окремих жанрів, методичні рекомендації того часу зовсім не досліджені сучасною історією журналістики. Насамперед, це пов’язано з головною об’єктивною причиною – відсутністю або незначною кількістю публікацій, що само по собі не дозволяє проводити аналогії, не дає підстав для висновків. Суб’єктивна причина аналізу журналістикознавчих статей 20–40-х років у наш час – практично повна домінанта в них суто партійних, а не фахових питань, перенасиченість матеріалу цитатами класиків.

Після війни, коли потреба в більш ґрунтовній підготовці журналістських кадрів стала надзвичайно актуальною, фактично одночасно з’явилися факультети журналістики у Київському (1953) та Львівському (1954) університетах. При них одразу відкривалися спеціальні кафедри, що продукували наукові праці, підручники, методичні рекомендації.

До певного часу українські студенти і викладачі користувалися посібниками, виданими московськими колегами: О. Мішурісом, М. Черепаховим, О. Бережним. Квінтесенцією тогочасної журналістської науки став навчальний посібник “Жанры советской газеты” [38], перевиданий згодом і українською мовою.

Характерними ознаками цих видань були суто менторський стиль викладу; досить сувора регламентація щодо жанрових дефініцій; почасти звужене, як на наш час, розуміння саме жанрової специфіки. Звісно, посібник “Жанры советской газеты” був зорієнтований на підготовку партійно-радянських журналістів з домінантою на марксистсько-ленінське вчення про пресу. За кількістю посилань на твори класиків марксизму-ленінізму посібник з журналістики часто перетворювався на підручник з історії КПРС, де лише випадково траплялися теоретичні посилання і розробки жанрових систем.

Значною вадою підручників 50–70-х років була їх надмірна публіцистичність, домінування не наукового, а суто журналістського стилю подачі матеріалу. Іноді підручники складалися поспіхом, шляхом механічного поєднання окремих статей під однією обкладинкою.

Характерним прикладом такого видання, що за браком інших часто використовувалося студентами для підготовки до іспитів у вищих навчальних закладах Радянського Союзу, є книга “Газетные жанры” [26, 176], яка зазнала кілька перевидань у 70-х роках минулого століття. До списку літератури тут включено тридцять шість посилань на твори К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, матеріали партійних з’їздів. Неодноразово цитуються праці М. Горького, Н. Крупської, В. Бонч-Бруєвича і лише три джерела мають суто журналістикознавчий характер.

Слід враховувати, що подібні некомпетентні, нашвидкуруч змонтовані збірники, під виглядом підручників чи колективних наукових праць, виходили друком чи не в усіх республіках колишнього Радянського Союзу, де в столицях було відкрито факультети чи відділення журналістики.

При фактичному пануванні тоталітарного режиму, в умовах однопартійної системи журналістикознавство розвивалося в межах ідеологічної догми. Система жанрів вважалася класичною вже за тим фактом, що вперше була визначена у відомому посібнику “Жанры советской газеты” [38], який став базовим для всіх студентів і викладачів у Радянському Союзі.

Однак, зважаючи на певний набутий досвід у підготовці журналістських кадрів у післявоєнний період, ротацію поколінь викладачів, розширення матеріально-технічної бази навчальних і пресових видавництв, наука про журналістику, особливо там, де йшлося про систему жанрів, поступово розвивалася. Хоча, як зазначають російські дослідники, ще у 80-х роках ХХ століття більшість теоретиків і практиків радянської журналістики дотримувалися традиційної класифікації жанрів: інформаційний, аналітичний і художньо-публіцистичний [46, 12–13].

Наголосимо, що ця концепція була висунута і фактично підтверджена як загальнодержавна журналістська доктрина вченими факультету журналістики Московського держуніверситету. Основні положення цієї концепції ніколи не змінювалися, незважаючи на їх явну невідповідність тогочасним життєвим реаліям. Так, приміром, звіт належав до групи інформаційних жанрів, хоча за всіма ознаками міг бути зарахований до аналітики. Звіти, за концепцією уже згаданого підручника, поділялися на загальні та тематичні. Загальний звіт за стилістикою викладу та інформаційною насиченістю швидше наближався до стенограми, ніж до газетного жанру. Тематичним звіт називався тоді, коли із загального звіту журналіст виділяв і об’єднував в одній статті факти, пов’язані між собою тематично. Це могли бути питання розвитку культури, сільського господарства або літакобудування, яким було приділено увагу на партійному, комсомольському та інших з’їздах. Отже, в другому випадку журналіст цілком очевидно проводив творчу аналітичну роботу, не тільки механічно відбираючи та виокремлюючи факти, а й опрацьовуючи їх для того, щоб вони природно й логічно вибудовувалися в газетну статтю.

За умови соціальних реалій у тоталітарному суспільстві звітам, як правило, виділялося до 90 % газетної площі. Звіти про пленуми та з’їзди партій займали від 8 до 12 сторінок “Правди”, що виходила, зазвичай, на 6 сторінках. У союзних республіках редакції друкованих видань, крім звітів про з’їзд КПРС, вміщували матеріали партійних з’їздів республіканських компартій, різних партійно-господарських активів тощо. Тому стає зрозумілим, що саме поняття, дефініція журналістського звіту, а також штучне зарахування його до певної групи жанрів, обмежувало можливості творчої журналістської праці навіть тоді, коли була змога це зробити, готуючи до редакції тематичний звіт.

Догматичне ставлення до груп жанрів фактично заперечувало їхній взаємоперехід. Ця теза затверджувалася на етапі викладання журналістикознавчих дисциплін у вищих навчальних закладах, що не дозволяло багатьом поколінням радянських журналістів варіювати, творити нові аспекти й особливості жанрової палітри, значно звужувало діапазон висвітлення тої чи іншої події, впливало, зрештою, на свідомий і підсвідомий процес сприйняття тексту читачем.

Однак сам факт певного упорядкування жанрової системи слід вважати кроком уперед у порівнянні з ситуацією, коли кожний навчальний журналістський осередок пропонував свої, часом надзвичайно оригінальні й вельми штучні визначення жанрів.

У посібнику, що вийшов за редакцією В. Пельта, хоч і з певним застереженням, уже визнавався той факт, що “межі жанрів можуть бути розмитими. Конкретний газетний матеріал, крім основної жанрової ознаки, має і кілька додаткових” [44, 7].

Проте подібні поступки у визнанні реалій газетно-журнальної практики тут же фактично нівелювалися. Констатація того, що мають тенденцію до змін характер і форми інформаційних матеріалів, визнавалася побіжно і лише почасти [44, 7].

Тим часом, незважаючи на досить вузькі канонізовані межі жанрів, журналістська практика доводила можливість сміливого експерименту з жанровою системою по суті. Траплялося так, що в одній великій публікації поєднувалися репортаж та інтерв’ю, нарис і суто авторська аналітика, ставлення до певної події.

Відомий російський журналіст Геннадій Бочаров у книзі нарисів “Что человек может” [9] поставив собі за мету проаналізувати дії людини в екстремальній ситуації, коли сам факт її фізичного існування лишається під питанням. Висока професійна майстерність та обдарованість дозволили авторові абсолютно вільно змінювати в межах художньо-публіцистичного твору не тільки жанр, а й стиль викладу.

Так, коли він розповідає про наслідки авіакатастрофи, аварії на шахті – стиль викладу типово репортажний. Короткі фрази, уривчасті діалоги, швидкі картинки ситуації змінюються щомиті [9, 52, 72, 98]. Переходячи до аналізу того, що трапилося, Г. Бочаров цілком свідомо вдається до складнопідрядних, складносурядних речень, довгих повторів, алегорій і порівнянь [9, 88–99].

У книзі іншого відомого журналіста В. Пєскова “Война и люди” [66], у нарисових матеріалах трапляються яскраво виявлені елементи репортажу, класичного інтерв’ю. Автор експериментує не тільки із жанровою палітрою. Інколи він змішує часові нашарування і головний герой, завдяки суто репортажній стилістиці, раптом опиняється у молодості, з мирного часу – на війні й т. ін.

Усі ці жанрові новації, досить незвичні для канонізованої журналістики, могли дозволити собі лише провідні журналісти здебільшого великих газет, які друкувалися у столиці тоді ще Радянського Союзу.

В Україні жанр нарису з елементами аналітики і подекуди репортажу панував переважно на шпальтах газети Спілки письменників України “Літературна Україна”, щотижневику “Культура і життя”.

Специфіка творення суто журналістських публікацій письменниками чи діячами культури полягала не лише у своєрідній художньо-мистецькій концепції зображення подій чи людей. “Рівень свідомості суб’єктивізації факту виокремив два типи образу: художній (відображений факт) і документальний (реальний факт)” [11, 59].

У документальному образі журналістського твору образ (реальний факт) не втрачає своєї первинності, адекватності. Специфіка образу визначається стосовно двох сфер: реальної дійсності та процесу мислення. Як відтворення дійсності, образ наділений чуттєвою достовірністю, часовою тривалістю, предметною закінченістю [50, 252].

Складні процеси, що відбуваються у свідомості літератора чи журналіста під час написання поліфонічних жанрових творів, коли не тільки стилі викладу фактажу взаємодіють, а й в аналітичній частині матеріалу зіставляються різні ціннісні системи оцінок того чи іншого вчинку людини, наслідків події, – не вкладаються у жорсткі регулятивні рамки канонізованих жанрових правил.

Це, безперечно, усвідомлювали творці журналістської теорії 70–80-х років минулого століття, що спричинило поступові зміни в самій теорії слідом за практикою. Значну увагу почали приділяти техніці написання журналістських творів, роботі над стильовими особливостями.

“Інтерв’ю – діалог між журналістом і особою ... , котра більш активна у своїх висловлюваннях. Це веде до створення текстів досить значних за обсягом, впливає на відбір мовних засобів, більш властивих для монологу, зменшується ймовірність появи у тексті коротких реплік, збільшується можливість наявності довгих речень... Інтерв’ю відрізняється переходом від однієї думки до іншої, описом ситуацій, що швидко змінюють одна одну” [13, 65].

Рекомендації, на зразок наведеної вище, у посібнику для факультетів журналістики стають по суті домінуючими, поступово відтісняючи на другий план посилання на ідеологічні доктрини, цитати з творів класиків марксизму-ленінізму, приклади з публіцистичних творів видатних революціонерів, що призводило до канонізації живої теорії, яка будувалася, у свою чергу, на щоденній журналістській практиці.

У посібниках, хрестоматіях, навчальних довідниках, виданих наприкінці 80-х – на початку 90-х років, практика журналістської діяльності, ті новації, що з’явилися останнім часом у системі жанрів, остаточно витіснили із теорії лобіювання застарілих догм і стереотипів. Лише коли-не-коли в посібниках і хрестоматіях трапляються посилання на “критичні замітки К. Маркса та Ф. Енгельса, що служать за “взірець рецензій”, або стримане схвалення публіцистичних праць В. Леніна” [1, 5]. Проте вже зрозуміло, що подібні ремінісценції – вимушена данина однопартійній системі з її усталеними ідеологічними стереотипами.

У 70–80-х роках ХХ століття теоретики в галузі журналістики почали серйозно цікавитися опрацюванням єдиної системи журналістських методів. Необхідність у порушенні даного питання була зумовлена тим фактом, що в теорії журналістики не було єдиного підходу у визначенні основного методу публіцистики.

Відомий науковець В. Горохов наголошував: “Складність визначення методу публіцистики визначається тим, що цей термін досі визначається синкретично. Оперуючи ним, одні дослідники мають на увазі загальний діалектико-матеріалістичний метод пізнання, другі дослідники – методи впливу на аудиторію, треті – особисті літературно-публіцистичні прийоми і т. д. Було б правильніше говорити про певну якість публіцистичної творчості, що не тільки об’єднує ці різні засоби, а й синтезує їх у внутрішню єдність ... загальний метод публіциста” [32, 72].

Не викликає сумніву, що кінцевою метою друкованих видань, на відміну, приміром, від літературної творчості, є вплив на читацьку аудиторію, задоволення інформаційних потреб, а не створення художнього чи динамічного сюжету. Тому, коли йдеться про жанрові пошуки і новації в системі творення жанрів у 70–80-х роках ХХ століття, слід враховувати досить суттєвий вплив наукових методів пізнання на цей процес і використання в журналістській творчості таких специфічних наукових методів, як синтез, абстракція, узагальнення і виділення окремого.

Полеміка між фізиками і ліриками, що точилася на сторінках “Комсомольской правды”, журналу “Юность” у 60-х роках, була віддзеркаленням глобальних проблем розвитку технологічної цивілізації, коли на зміну усталеним виробничим відносинам, при яких дуже важливою ланкою економіки вважалася індустрія, прийшли такі інтелектуальні й часом незрозумілі для масової свідомості поняття, як кібернетика Вінера, нейролінгвістика, глибинна психологія Ранка, Ассаджолі тощо.

Цілком природно, що, намагаючись адекватно відобразити у своїх друкованих творах ці процеси, працівники ЗМІ свідомо чи несвідомо почали оперувати найновішими методами пізнання, екстраполюючи їх подекуди на моральні категорії, взаємовідносини між людьми.

На зміни у методах освоєння дійсності у журналістській практиці відреагували вчені-журналістикознавці. “Взаємодія документалізму з науковістю політичних концепцій становить особливість методу публіцистики”, – зазначала у цей час В. Ученова [93, 220].

Теза в чомусь спірна, виходячи з реалій новітніх часів, коли змінилася політико-економічна система, а з нею і політична доктрина суспільства. Проте не можна не погодитися з акцентуацією дослідниці на тісній взаємодії документалізму з науковістю, що є актуальним і донині.

Український вчений В. Здоровега приблизно в цей же час також стверджував, що “документалізм ... є однією з ознак певного виду літератури, в тому числі журналістики” [41, 44].

З огляду на тогочасну дискусію в наукових виданнях, відомий дослідник журналістики М. Кім переконаний, що своєрідний підсумок зробив тоді Є. Прохоров, чиї ідеї “виявилися найбільш продуктивними” [46, 28].

Сам Є. Прохоров, не даючи прямо визначення жанрів, справді зробив чимало для визначення методології підходу до вирішення творчих завдань. Квінтесенцією однієї з його головних праць є такі рядки: “В найбільш загальному сенсі метод можна визначити як сукупність знань (загальних і спеціальних журналістських), використання яких у ролі засобів творчої діяльності призводить до самого твору в єдності його змісту та форми” [71, 47].

Однак слід зазначити, що, оскільки Є. Прохоров спеціалізувався саме на проблемах класового аналізу і класової боротьби в тогочасній журналістиці, його методологічний підхід був досить вибірковий, тенденційний. Стилістика його наукового викладу переривалася безліччю посилань на твори класиків марксизму-ленінізму, часто недоречними, вирваними прямо з тексту виступів чи статей, що були присвячені проблемам, далеким від журналістикознавчої науки другої половини ХХ століття.

Вважається, що методи журналістики практично завжди виробляються журналістами-практиками на індивідуальному рівні. На індивідуальний метод впливають багато чинників: рівень творчої обдарованості, освіти, набутий професійний досвід та ін. Вивчення саме індивідуальних методів роботи журналіста фактично не практикувалося у 60 – 80-х роках ХХ століття, оскільки в панівній ідеології тогочасного суспільства було закладено принципи колективізму.

Звісно, колективізм не виключав індивідуального підходу до справи, проте саме вивчення цієї форми підходу не заохочувалося. Характерним прикладом такого колективістського підходу до методів журналістської творчості освоєння дійсності є відома класифікація російського радянського вченого В. Горохова, який виділив п’ять рівнів, що характеризують ступінь узагальнень методів пізнання.

Безперечно, в стилі обов’язкової прив’язки до реалій ідеологічної боротьби дослідник першим виділяє філософський рівень, де панує, на його думку, діалектико-матеріалістична ідеологія. Проте вже далі, враховуючи реальні потреби практичної журналістської діяльності, В. Горохов включає синтез наукових методів і засобів художнього відображення дійсності.

Вище в даній роботі згадувалася дискусія в пресі (“Комсомольская правда”, “Юность”) між представниками так званих “фізиків” і “ліриків”, одним із непрогнозованих наслідків якої було активне впровадження у практику журналістської творчості суто наукових методів пізнання, нехарактерне раніше для гуманітаріїв.

Через кілька десятків років цей феномен знайшов відображення у науковій розробці В. Горохова, який наголошує на важливості синтезу наукових і художніх методів освоєння дійсності.

Нарешті, останній рівень методів пізнання: “Творчий прийом, адекватний конкретним особливостям проблемної ситуації, задуму твору і специфіки даної аудиторії” [32, 42].

Цілком очевидно, що остання теза сформульована не досить конкретно, вона полемічна і не може бути прийнята через незавершеність і суперечність усередині самої дефініції.

Існують різні визначення методу журналістської діяльності. “Терміном “метод”, – зазначає М. Кім, – ми визначаємо ті творчі принципи, на основі яких, з одного боку, засвоюється зміст реальної дійсності, а з іншого – твориться змістова цілісність журналістського твору”. Дефініція досить неоднозначна і неповна, на що далі вказує і сам дослідник [46, 33–35].

Український вчений В. Здоровега, уникаючи визначень, зауважує, що запропонована ним методика застосовується не тільки і не стільки у журналістиці, скільки в різних науках, насамперед у соціології, економіці, соціальній психології.

Серед методів журналістики автор вважає основними: метод спостереження, метод вивчення документів, метод інтерв’ю. Окремо виділяються соціологічні методи вивчення інформації [42, 85].

Загалом, українські дослідники (І. Михайлин [59], О. Чекмишев [97] та ін.) не визначають саме поняття методу в журналістиці, справедливо вважаючи, що для універсальної дисципліни, яка вивчає все: від особливостей творчого підходу до ступеня оволодіння науковою базою, будь-яка дефініція буде неповною.

Автор дослідження використовує за зразок робочої дефініції прийняте визначення методу вченими-філософами. “Метод (грец. methodos – буквально шлях до чогось) – у найзагальнішому значенні – спосіб досягнення мети, певним чином упорядкована діяльність” [94, 214].

Найповніше і найґрунтовніше метод і методика журналістської творчості були розкриті в книгах Д. Прилюка [68] і А. Москаленка [61]. Д. Прилюк, віддаючи данину часу, наголошував саме на методологічних проблемах сучасної йому журналістики: партійності, народності, масовості тощо. А. Москаленко значно розширив поняття методу, фактично включаючи в нього функції і принципи журналістики. Чи не вперше в радянській журналістиці він широко користується терміном “професіоналізм”, вважаючи, що ядром цього поняття є загальносоціальна функція засобів масової інформації: інформаційне обслуговування суспільства в цілому, задоволення інформаційних потреб всього суспільного організму, а не його окремих частин [61, 154].

Цінність теоретичних тверджень і висновків А. Москаленка полягає в тому, що політичні функції, які він визначав за журналістикою, надзвичайно важливі у наш час загострення соціальних суперечностей у суспільстві і дегуманізації цивілізації в цілому. Актуальними є його передбачення щодо засобів масової комунікації у їх гласному впливі на розвиток соціальних процесів, згуртування спільноти для вирішення тих або інших конкретних завдань [12].

Під час подій “Помаранчевої революції” друковані ЗМІ разом з іншими відіграли, безперечно, вирішальну роль не тільки в інформуванні суспільства про перебіг президентської виборчої кампанії, а й стали справді організатором і каталізатором хвилі протестів проти фальсифікацій.

Що стосується західних та американських фахівців, то поняття методу само по собі не входить у коло їх професійних інтересів. Вони наголошують на прагматиці, що жодним чином не знижує професійний виклад матеріалу [12, 155].

Проте всі без винятку українські та закордонні дослідники схильні вважати, що методи збору, аналізу та подачі інформації відповідають вимогам певної групи жанрів.

Методи ці умовно можна поділити на загальноприйняті та індивідуальні, що формуються на основі професійного досвіду, особистого творчого потенціалу, навіть часу, який надається журналісту для реалізації матеріалу із задуму в друковане слово.

Основним загальноприйнятим методом збирання і опрацювання інформації є спостереження, основою якого, за визначенням Г. Лазутіної, є “здатність людини до сприйняття предметно-чуттєвої конкретики світу в процесі аудіовізуальних контактів з ними” [52, 42]. Дефініція надзвичайно ускладнена і малозрозуміла для студентів, які опановують творчу спеціальність. На нашу думку, більш зрозуміло метод спостереження можна визначити як: “Властивість людини сприймати навколишній світ усіма можливими засобами, у тому числі за допомогою спеціального наукового і технічного спостереження”.

Журналіст-практик освоює дійсність за допомогою п’яти органів сприймання. Він широко використовує спеціальну апаратуру: від телескопа до мікроскопа, що дає змогу проникнути у досі невідомий світ.

Філософська енциклопедія ще більше конкретизує цю дефініцію: “Спостереження – цілеспрямоване і організоване сприйняття зовнішнього світу, що постачає первинний матеріал для наукового дослідження” [94, 231].

Цей метод дослідження у журналістиці, за аналогією з наукою, буває простий і складний, безпосередній та відсторонений і такий, що прямо пов’язаний з експериментом. До останнього російські журналісти зараховують “спостереження, що включене”, себто таке, яке передбачає найактивнішу участь журналіста у події [46, 40]. У національній журналістиці прийнято вживати термін “метод маски”.

Про два види “методу маски” йдеться у публікаціях автора цього дослідження, вміщених у наукових виданнях Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка [20].

Зазначимо, що загалом цей принцип широко застосовувався в 20–30-х роках ХХ століття найвідомішими представниками радянської журналістики М. Кольцовим, Л. Рейснер, А. Гудимовим та іншими репортерами, які відзначалися вмінням ефективно діяти у маловідомому для них соціальному середовищі, часом – екстремальних ситуаціях, залишаючись при цьому дослідниками-аналітиками подій, свідками яких вони стали. Так, М. Кольцов провів кілька днів за кермом таксі [48, 509–519], А. Гудимов працював інспектором Державтоінспекції [33, 59–67]. Перевтілення репортерів у своїх героїв дало можливість читачам не тільки психологічно пересвідчитися у специфіці малознайомої професії, а й в особистій майстерності журналістів, які глибоко, по-справжньому аналітично підійшли до дослідження об’єкта.

Правила “спостереження, що включене”, або “методу маски” досить суворі, вони забороняють журналістам займати виборні посади і такі, що пов’язані з необхідністю спеціальної фахової підготовки (лікар, військовий, диспетчер авіаслужби і т. ін.). “Правила гри при спостереженні, що включене, стають надзвичайно важливими, щоб дозволити собі їх не знати або ними нехтувати. Від старих часів ... одне правило: журналіст не може видавати себе за професіонала, діяльність котрого тісно пов’язана із життям, фізичним і моральним здоров’ям, матеріальним добробутом людей. Головне правило – забудь, що ти журналіст. Стань тим ..., кого ти з себе удаєш” [64, 24–26].

Проте теоретичні твердження самого журналіста-практика часто лишаються побажаннями, які не вкладаються у різноманіття практики. “Метод маски” широко застосовується журналістами, чия психофізіологічна організація потребує елементів гри, ризику.

Найвідомішим з-поміж таких журналістів за кордоном був у 70–80-х роках ХХ століття західнонімецький публіцист Гюнтер Вальраф. Перевтілюючись у представників різних прошарків суспільства, він досяг досконалості не лише у зміні стилістики власної поведінки, мови, а й зовнішнього вигляду. Його публікації розійшлися загальним накладом понад п’ять мільйонів примірників по всьому світу, були також видані й у Радянському Союзі [15].

Творчість Г. Вальрафа становить інтерес і досі. І не лише як документальне свідчення очевидця, подане професійно. Він залишив на згадку свої власні методи роботи у численних коментарях, ремінісценціях, авторській біографії. Так, наприклад, намагаючись проаналізувати, чому саме він удався до такого складного і подекуди небезпечного аналізу подій, Вальраф зазначає: “На мою думку, маска і шапка-невидимка – це найдавніший принцип мистецтва, мрія, що народжується у кожної людини з дитинства” [15, 18].

Але якою захопливою не була б гра, яку спланував репортер, схильний до системного аналізу, все одно Г. Вальраф, як він сам неодноразово це визнавав, вирішує і прораховує детально весь стратегічний план перевтілення і занурення у чужорідне для нього соціальне середовище.

Коли ж справа доходить до самої операції перевтілення для збирання фактажу “методом маски”, Г. Вальраф визнає: “У ролях я живу набагато інтенсивніше, стаю собою ..., усвідомлюю власне самого себе ... Виконання ролей – от моя сутність!” [15, 18].

Це визнання, насправді, розкриває специфіку обдарування журналіста, його персональний внесок в аналітичну документалістику другої половини ХХ століття і розвиток журналістської практики та науки зокрема.

Характерною рисою методу “спостереження, що включене”, або “методу маски” є залучення до стилістичного арсеналу журналістських творів яскравої метафоричності, великої кількості діалогів, карколомного сюжету – всього того, що раніше було пріоритетом пригодницької літератури.

За останні роки цей метод набрав досить серйозного розвитку в плані тісного співробітництва, вторгнення в суто журналістський інструментарій сучасних соціологічних методів збирання інформації. Особливого розголосу при соціологічних методах збирання інформації набув експеримент.

“Експеримент як метод збору інформації застосовують тоді, коли потрібно встановити причинно-наслідкові зв’язки між явищами, перевірити, як впливає конкретний чинник на конкретну ситуацію” [55, 74].

Для підвищення рівня адекватності інформації, що досліджується при експерименті, слід дотримуватися певних правил, які максимально оптимізують ситуацію й, зрештою, дають реальні, а не підтасовані результати.

Серед таких чинників важливою є необхідність під час експерименту погоджувати отримані дані, інформацію з іншими особами, які беруть участь у цій акції. Один і той самий об’єкт слід, по можливості, спостерігати в різних емоційних станах (якщо це людина) і в різних часових та просторових параметрах (неживий об’єкт, певна дія). Дуже важливо при експерименті не плутати опис події з інтерпретацією.

Російський дослідник М. Кім вважає, що метод експерименту в журналістиці подекуди можна ототожнювати з методом “спостереження, що включене”. Серед основних мотивацій вчений виділяє такі:

– як і у випадку “спостереження, що включене”, журналіст-експериментатор підтримує безпосередній зв’язок з досліджуваним об’єктом;

– експеримент, як і спостереження, не може проводитися приховано;

– експеримент належить до візуальних засобів вивчення соціальної дійсності [46, 42].

Зважаючи на те, що ґрунтовна праця М. Кіма була написана у 80-х роках ХХ століття, у час тотального панування однієї ідеологічної доктрини, поняття експерименту виключало власне весь діапазон соціологічних спостережень і аналізів у журналістиці. Соціальний розвиток країн, що звільнилися від диктатури однопартійної системи, в надзвичайно стислі строки змінив і систему взаємовідносин журналістика – соціологія.

Український дослідник І. Лубкович уже прямо вказує на те, що “унікальність експерименту як методу одержання інформації полягає в тому, що, застосовуючи його (на відміну від усіх інших методів), експериментатор втручається в життя, свідомо і цілеспрямовано змінює бодай якусь його частину і результати поширює на інші, подібні ситуації” [55, 74].

Наведене теоретичне положення було чудово проілюстроване практикою “Помаранчевої революції”, коли журналісти не лише фіксували події на Майдані і навколо нього, а й самі брали найактивнішу участь в організаційних заходах, протестних акціях тощо.

Цілком природно, що І. Лубкович, який досліджує експеримент як метод уже в нових соціально-історичних умовах, так само не схильний вважати експеримент різновидом спостереження [55, 75].

Будь-який експеримент у журналістиці, виходячи із наведеного вище, можна поділити на кілька основних частин. Першою є власне сам експеримент, що діє за своїми законами – природи чи людського суспільства, і одночасно ситуація, коли журналіст не має до нього ніякого відношення. Другою частиною є (саме в журналістському розумінні експерименту) ситуація, коли журналіст безпосередньо втручається в експеримент. До того ж, форми взаємодії, втручання можуть бути найрізноманітнішими: від збирання соціологічного матеріалу до особистої участі журналістів у соціальному експерименті, як це було під час подій “Помаранчевої революції”.

Досить оригінальним, хоча подекуди полемічним, виступає той факт, що збирання і, згодом, оприлюднення соціологічних опитувань можуть дати більш значущі результати експерименту, ніж дії окремого індивіда-журналіста. Під час парламентських і президентських виборчих кампаній в Україні саме соціологія стала потужним чинником формування громадської думки, пріоритетів, цінностей.

Узагальнюючи роботи соціологів щодо ефективності експерименту як методу пізнання у журналістиці, що диктує, у свою чергу, вибір жанру при написанні матеріалу, слід виділити основні ознаки цього процесу:

– сам експеримент є суб’єктивним втручанням у процеси об’єктивної дійсності;

– ефективність експерименту залежить як від задуму експериментатора, так і подекуди від неконтрольованого процесу розвитку самого експерименту.

“Часто з нас досить того, що людина абсолютно чи частково не передбачає результатів свого вчинку” [53, 129].

Під час експерименту як розширеного методу спостереження журналіст чи редакційний колектив мусять подбати про наявність певного незалежного контролю за подіями, що відбуваються. Тільки за таких умов експеримент стає “засобом отримання інформації про причинно-наслідкові зв’язки між показниками функціонування, діяльності, поведінки соціального об’єкта і певних керованих і контрольованих чинників, які на нього впливають” [82, 265].

Дефініція трохи ускладнена як для специфіки журналістської практики, але в цілому досить повно відображає мету і завдання експерименту як методу пізнання дійсності.

Найбільш яскравим журналістським експериментом у радянській історії слід назвати діяльність американського журналіста Джона Ріда. Менш відома, тому менш цензурована, книга спогадів Лариси Рейснер, яка безпосередньо брала участь у соціальному експерименті – соціалістичній революції в Російській імперії, а згодом – у спробі повстання німецьких соціалістів у місті Гамбурзі [73, 42–49].

Слід зазначити, що експеримент як метод дослідження у журналістиці є явищем неординарним і складним, що залежить від безлічі об’єктивних і суб’єктивних чинників. Серед останніх, чи не основним, є фактор часу і матеріального забезпечення самого експерименту. Інша річ, коли журналіст чи редакційний колектив можуть певною мірою втрутитися у подію, що вже відбувається. Лише від такого непевного фактору, як випадок, залежить, чи стане ця подія справді масштабною, глобальною, а чи просто зацікавить читача, глядача як окрема стаття чи епізод у телевізійних новинах.

Найбільш дискусійним серед методів збирання інформації є так званий метод публіцистичного прогнозування, введений в обіг колективом авторів, які працювали на стику футурології і прогностики [69, 11].

Екстраполяція основних принципів такої науки, як футурологія і соціальна прогностика, зокрема на журналістські прийоми методу збирання інформації, є спірною, хоча у деяких виданнях з журналістикознавства цій проблемі приділено значну увагу [7, 5–6].

Слід апелювати до більш глобальних і структурованих книг з футурології, ніж спроби механічного екстраполювання подій, що відбуваються нині, на процеси майбутнього.

Про складності прогностики взагалі й прогнозів соціального розвитку зокрема переконливо говорить С. Лем: “Передбачення, що не можуть збутися, передбачення не по суті і без користі – можуть бути тільки самореалізацією, а не інструментом будь-якої ідеології” [54, 186]. Він виділяє також суттєві та несуттєві прогнози, наголошуючи на тому, що це не одне і те саме (як прогнози правильні й неправильні) [54, 187].

Отже, прогностика в журналістиці неодмінно має ґрунтуватися на більш серйозних твердженнях, ніж, скажімо, “метод публіцистичного прогнозування сприяє створенню цілісного уявлення про час, в якому присутнє минуле, теперішнє і майбутнє” [58, 130].

На думку іншого автора, журналіст-прогностик виходить із принципу детермінованості явищ майбутнього, з того, що необхідність прокладає собі шлях через випадковості тощо [46, 130].

Сама по собі молода журналістська наука, через відсутність усталених шкіл, передавання традицій, мінімальним у порівнянні з іншими гуманітарними дисциплінами рівнем “спрацьованості” з етикою, естетикою, футурологією, ще не може займатися такими глобальними завданнями, як прогностика, на рівні публіцистичного твору.

Елементи прогностики можуть бути залученими до системи інформаційного жанру інтерв’ю лише за умови, коли на запитання журналіста відповідає вчений зі світовим іменем, як, наприклад, Станіслав Лем.

Дилетантські спроби спрогнозувати ситуацію самими суб’єктами журналістської діяльності, які через специфіку буденної роботи і брак відповідної наукової підготовки не володіють проблематикою, у кінцевому результаті можуть зашкодити самому процесу сприйняття журналістського твору, вплинувши на його якість.

На нашу думку, найпродуктивнішою в наш час є прогностика розвитку сучасних етичних концепцій у світі, що повсякчас змінюється. Так, зокрема, етика прийшла до нас із відкритої системи, що характеризувалася максималізмом і примітивізмом. Природні права для подібної етики були священними. Йдеться, насамперед, про процеси народжуваності у глобальному плані.

Для прикладу, чи варто вітати народжуваність взагалі? Безперечно, коли йдеться про Україну. А коли народжується друга дитина в Китаї – батьки змушені платити величезний податок або завчасно запобігати появі дитини на світ.

Розглянемо інший аспект моделювання етичних ситуацій. Поширеною є думка, що суто пізнавальна діяльність людини завжди була нейтральною з етичної точки зору. Етичне ж обумовлює тільки практичне застосування наукових відкриттів. Ця думка теж відносна, бо залежить від рівня вже накопичених знань і від ступеня контролю за подіями, що відбуваються. Як приклад, завезення модифікованих культур злаків в Україну. За свідченнями експертів, 47 мільйонів населення країни вживають від 30 до 35 відсотків харчових продуктів, вирощених за допомогою засобів генної інженерії. До 2050 року, за підрахунками фахівців ЮНЕСКО, мешканців в Україні буде не більше 30 мільйонів [84, 3].

Крім природного зменшення кількості населення за рахунок малої народжуваності та старіння основної маси мешканців країни, чи не впливають генетично культивовані продукти на зростання онкологічних захворювань? Ця проблема, що її мусять донести до суспільства ЗМІ разом із науковцями, має характер моделювання конкретної етичної ситуації. Бо, як відомо, саме генетично культивовані рослини допомогли людству фактично закрити проблему неврожаю і загрозу масового голоду в цивілізованих країнах (внаслідок, знову ж таки, послаблення родючості ґрунтів через стрімку індустріалізацію Європи).

Таким чином, проблему нетрадиційних підходів до методу збирання журналістської інформації автор розглядає з точки зору не абстрактних висловлювань і рекомендацій, зразки яких наведено вище, а чітко регламентовано: на стику таких наук, як етика, соціологія, в разі необхідності спеціальних знань, а отже, і діяльність журналіста, який, обравши оптимальний жанр, подає інформацію читачеві. Саме про жанрову специфіку слід говорити співвідносно до конкретної теми. Але оптимальним, універсальним жанром для постановки подібних проблем є, безумовно, аналітика з елементами інтерв’ю або ж “круглі столи”. Останні практикуються дуже рідко через брак відповідних коштів для одночасного залучення до дискусії великої кількості високооплачуваних і задіяних в основній сфері фахівців.

“Професійна сфера масового спілкування мимохіть витворює адекватні засоби, методи, технології впливу рівня розумового та ідейного зростання ідеології. Цей процес безкінечний і вільний настільки, наскільки вічна масова комунікація у суспільстві”, – вважає відомий дослідник журналістики В. Різун [74, 66].

Трохи вище вчений справедливо закликає не сподіватися на ті часи, коли громадяни стануть значно розумнішими за професійних комунікаторів [74, 66].

Отже, проблема взаємозв’язку журналіст – читач у плані рівня освіти очевидна. Читач не в змозі сприйняти надто складну, з великою кількістю термінів наукову стилістику, а журналіст, у свою чергу, через брак освіти чи досвіду, не може трансформувати дефініції наукового апарату на рівень буденного спілкування. Тоді постановка, а тим більше вирішення проблеми етичного і наукового цивілізаційного розвитку на сторінках друкованих ЗМІ стає неприйнятною.

Загальновизнано, що є кілька методів подолання цієї суперечності. Один із них – використання жанрового різноманіття для оптимізації суто наукового викладу і привнесення у структуру журналістського матеріалу індивідуальних характеристик головного героя чи групи осіб, якщо йдеться про науковий колектив.

Інтерес до особистого, індивідуального та бажання знати біографію героя – ці суто психофізіологічні особливості читацького загалу слід враховувати, вміло їх використовувати, навіть маніпулювати, коли йдеться про основну мету: донести інформацію до читача, примусивши його адекватно на неї відреагувати.

М. Кім вбачає часткове вирішення проблеми у так званому біографічному методі збирання первинної інформації, що включає в себе біографічне інтерв’ю [46, 51].

Не зупиняючись на самій техніці жанру, зауважимо лише те, що більшість російських дослідників виділяють три основні види інтерв’ю як методу збирання інформації: лейтмотивне, надративне та відкрите [7, 26–27].

Термінологічна плутанина, що притаманна загалом усій без винятку світовій науці про журналістику, не дозволяє точно ідентифікувати, який з вищеназваних видів інтерв’ю є, наприклад, інтерв’ю-монологом чи інтерв’ю-діалогом і т. д.

Західноєвропейські журналісти у своїх жанрових визначеннях виступають значно прагматичніше, наголошуючи на тому, що, як фахівець, журналіст є медіатором між цікавою для аудиторії особою та самою аудиторією. При цьому дається одне визначення інтерв’ю як інформації, поданої журналістом у певному вигляді (жанровий виклад інформації) [87, 4].

Інший західноєвропейський дослідник вважає, що за допомогою інтерв’ю фіксуються висловлювання певних осіб щодо тих чи інших тем, а також інформація про самих осіб. При цьому наголошується, що сучасне інтерв’ю все активніше використовує різноманітні форми і методи опитувань, включаючи новітні соціологічні дослідження [12, 64].

Найбільш повною, на нашу думку, є дефініція жанру, сформульована українським ученим О. Чекмишевим: “Інтерв’ю – це інформаційний жанр, який покликаний передати позицію, погляд, ставлення, оцінку, коментар ключової особи з приводу події, ситуації, проблеми” [97, 112]. Ключовою особою, у розумінні журналістикознавця, є людина, яка найбільш компетентно поінформована про перебіг подій, спроможна дати коментар максимально адекватно [97, 112].

Інформаційним жанрам, зокрема інтерв’ю, присвячено окремий розділ роботи. Насамперед йдеться про інтерв’ю як форму опитування, метод збирання інформації при написанні журналістського твору.

Опитування, до якого, як зазначалося вище, все активніше залучаються здобутки соціологів, є основним стрижнем при підготовці будь-якого журналістського матеріалу. Слід зауважити, що запроваджена практика збирання інформації з інтернет-сайтів, які широко використовує сучасна українська журналістика, може зашкодити розвитку класичного інтерв’ю, при якому головними дійовими персонажами на сторінках друкованого видання виступають журналіст і його респондент.

Проте залучення колосального обсягу інформації з інтернету просто необхідне. Питання полягає лише в тому, якою мірою цю інформацію використовувати. Домінування інтернет-матеріалів, інтернет-фактів при збиранні інформації методом опитування перетворює будь-яку газетно-журнальну інформацію на вторинне, малоцікаве, вже відоме.

Принципи збирання інформації шляхом опитування універсальні в усьому цивілізованому світі й різняться лише за врахуванням менталітету респондентів; специфікою даного друкованого видання; за жанром, обраним журналістом з метою найповнішої реалізації творчого задуму; і, нарешті, вимогами самого замовника (інвестора). А що, власне, він бажає отримати в результаті публікації матеріалу?

Останнє питання в умовах нестабільної національної демократії (як і в умовах класичної західної і північноамериканської соціальної системи взагалі) є вирішальним.

Абстрагуючись від політико-кон’юнктурних моментів, зупинимося на основних проблемах, що виникають під час процесу збирання інформації шляхом інтерв’ю (у тому числі з елементами соціологічного опитування; з широким використанням інших джерел – від інтернету до усних повідомлень, газетних публікації, пліток тощо).

Визначення жанру, в якому буде подано матеріал, часто залежить не лише від кількості останнього, а й від його якісних характеристик. Живе спілкування, яке, на думку дослідника В. Здоровеги, має суто інформаційний характер [42, 74], – це один із пріоритетів журналістської майстерності, що досягається безперервною практикою і зумовлене наявністю у самого журналіста суто професійних характеристик, знанням етикету, умінням швидко встановлювати дружній контакт і спілкуватися тощо.

Отримання інформації у формі інтерв’ю як методу збирання матеріалу взагалі – пріоритет суто журналістської роботи. Науковця при опитуванні піддослідних цікавлять результати психофізіологічної реакції останніх на якийсь феномен. Лікаря більше турбують результати аналізів та спроби самого хворого пояснити симптоми недуги. Юриста – результати певних вчинків та їх наслідки. Професійного журналіста, коли він збирає матеріал для публікації, а надто за умови, коли він сам може визначити жанр майбутньої статті, цікавить реакція людини в цілому, а також емоційний стан, переживання, які відчував респондент. Особливо, якщо йдеться про екстремальну ситуацію.

Найбільш зрозуміле і лапідарне визначення інформації як такої дає довідник з філософії: “Інформація (лат. informatio – роз’яснення, виклад) – певні свідчення, сукупність якихось даних, знань” [94, 134].

У статті І. “Визначення інформації” Закону України “Про інформацію” зазначено: “Під інформацією цей Закон розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі” [40, 58].

Досить повна і вичерпна дефініція не обмежує можливості подальшого розгортання основних положень цього визначення у більш широке трактування.

В основі будь-якої інформації лежить так званий “біт” – мінімальна одиниця вимірювання. Проте в професійній журналістиці прийнято керуватися поняттям “факт”, який, виходячи з численних формулювань, становить подію, явище, фрагмент реального життя, що, у свою чергу, є об’єктом людської діяльності чи пізнання [94, 383].

Факт – це відображення об’єктивного в людській свідомості, проте через недосконалість останньої не можна бути твердо впевненим у реальності того, що зафіксовано спостереженням. Це дуже важливо враховувати, розробляючи нову чи вдосконалюючи стару методику збирання інформації для журналістського твору.

Журналістикознавець В. Здоровега наводить слушні зауваження щодо факту реального і відображеного [42, 76].

Сам по собі факт не може існувати без сукупності інших фактів, подібних чи таких, що різняться. Якраз зіставлення фактів покладено в основу діяльності всіх без винятку інформаційних світових агенцій.

“ ... Спочатку закидайте широку сіть. Ви ніколи не знаєте, які факти і подробиці обернуться на коштовності, коли ви писатимете статтю”, – радить початківцям досвідчений журналіст з Ассошіейтед Пресс [45, 131].

Інформаційні агентства Сполучених Штатів Америки накопичили унікальний досвід збирання фактажу. Лише Юнайтед Пресс Інтернешенал (ЮПІ) щодня обслуговує понад шість тисяч корпоративних клієнтів, постачаючи їм новинну інформацію, фото, телевізійні сюжети, радіоновини.

Клієнтами ЮПІ стають щодня громадяни більше ніж ста країн світу, де розміщено 230 інформаційних бюро, в яких загалом працює понад дві тисячі журналістів [101, 37]. Цілком зрозуміло, що національні українські агентства не можуть не лише конкурувати з такими гігантами, а й досі виробити чітку стратегію щодо ідентифікації фактів і їх тлумачення під час збирання журналістської інформації.

Пріоритетним винаходом іншого, найбільшого у світі агентства Ассошіейтед Пресс (АП), є ряд новацій, серед яких – вичленення в інформаційному просторі інформаційного повідомлення, що згодом може стати основним джерелом для проведення журналістського розслідування.

Зазвичай, основним повідомленням вважається також і основний елемент газетного тексту. Воно є не тільки суттю, а й містить оригінальну інформацію, заради якої, власне, і пишеться сам текст.

АП, повсякчас продукуючи новинну інформацію, розширює межі та уявлення про журналістський пошук і жанрову палітру.

Згідно з офіційною інформацією, АП є власником або контролює 1,5 тисячі щоденних видань тільки у США. До власності АП належать також понад 6 тисяч радіо- та телестанцій. Новинна інформація передається через кілька супутників-сателітів. Світлини, що фіксують факт події, передаються за допомогою дигітального коду [101, 819–820].

Головний девіз журналістів АП – писати для читачів, а не повчати їх. Писати мовою, що відповідає їх життю, повсякденному досвіду [45, 21].

Щодо практики редакційної роботи, то це означає, що журналісти найбільшого у світі інформаційного агентства від самого початку вільні від ідеологічних стереотипів, які досі домінують над журналістами країн колишнього СНД. Всі без винятку посібники з партійно-радянської преси, видані до 1991 року, акцентували саме на вихованні індивіда засобами масової інформації на ідеалах комуністичної ідеології; “... система чітко визначала місце журналіста, як підручного партії. Він змушений був працювати над зміцненням цієї системи” [42, 7].

Залишки цього стереотипу не могли не екстраполюватися на перехідний період, перевтілившись у вульгарно-політичні заклики в окремих виданнях. Відмовившись від однієї ідеологічної системи, партійна журналістика України стала пропагувати навіть не політичні партії, а пішла шляхом відвертого вихваляння своїх вождів. Парламентська виборча кампанія 2006 року в державі проходила під гаслами окремих лідерів, що, по суті, зводить нанівець усю систему демократичних інститутів, побудованих на багатопартійній основі.

Передвиборна парламентська кампанія зафіксувала й інше кричуще явище. “Подивіться на виборчі списки основних суб’єктів виборчої кампанії, – закликає відомий аналітик у газеті “Киевскій телеграфъ”. – Там є кандидати, котрі ... займаються бізнесом” [99, 2]. Стаття, присвячена колізіям майбутнього вибору, не уникає проблем суто журналістської діяльності в умовах тотального домінування у списках політичних партій представників фінансової еліти.

Цілком очевидно, що за умови, коли голоси виборців слід здобути за будь-яку ціну, редакційні колективи, що фінансуються промислово-фінансовими групами, користуються унікальними методами збирання матеріалів для таврування і приниження політичних опонентів. “У період виборів усі так замазюкають одне одного .., що у момент зустрічі у сесійній залі можуть не витримати нерви”, – коментує столичний журналіст [99, 2]. Саме негатив, пошуки компромату стають для певної частини журналістського корпусу України повсякденною працею у період передвиборних перегонів. Моральні наслідки подібної діяльності важко недооцінити, коли працівникам друкованого ЗМІ доводиться вертатися до “мирної” праці.

Питанням “чорного” піару наукові дослідження з цього приводу в українському журналістикознавстві приділяють мало уваги. Але коли уважно проаналізувати форми і методи роботи, які використовує під час своєї діяльності газетний кілер, можна знайти чимало оригінальних винаходів і новацій у жанроутворенні.

Основними методами журналістської діяльності при обробці фактологічного матеріалу стають упорядкування і типологізація фактів. За допомогою першого чинника професійний аналітик відбирає і вирізняє з великого масиву інформації факти, які, на його думку, становлять справжній інтерес і вже у своїй основі мають оригінальну новину. Коли йдеться про типологізацію, журналіст перегруповує факти за певними ознаками, класифікуючи їх.

У професійних виданнях, які здійснюють серйозний аналіз політичної боротьби, насамперед у тих, що спеціалізуються на пропаганді та контрпропаганді, цими проблемами опікуються спеціальні групи аналітиків. Їх головна мета – зібрати факти (особливо, коли йдеться про “чорний” піар), відповідно хронологізувати їх, виділивши типові характеристики.

Питання про типологізацію фактів при підборі матеріалів для статті не можна ускладнювати, з огляду на специфіку сприйняття їх читачем. “Вже багато років тиражі газет не зростають, і звичка читати, зокрема серед молоді, зникає в атмосфері електронної магії. Не дивно, що гасло “слід бути поблажливими до читача” стало демагогічним лозунгом у новинному бізнесі”, – зазначає аналітик з Ассошіейтед Пресс [45, 21].

Незважаючи на певну емоційність, наведена теза цілком і повністю відповідає практиці сучасних молодіжних видань України. Так, щотижневик “Студентська газета” зорієнтований здебільшого на новинні матеріали, що можуть бути конкурентами новин з інтернету. Це, насамперед, бліцопитування щодо подій, які відбуваються в країні та за її межами [84].

Подібні бліцопитування роблять самі студенти, що дозволяє без проблем подолати бар’єр нерозуміння між поколіннями. Головною умовою при бліцопитуванні є наявність фотознімків респондентів, що на підсвідомому рівні викликає у читачів відчуття правдивості відповідей їх ровесників.

Значний позитивний ефект дає такий метод збирання інформації, як діяльність спеціальних кореспондентів “Студентської газети” у закордонних і місцевих відрядженнях. Присутність уже знайомого за попередніми газетними публікаціями спецкора молодіжної газети на місцях – від Канади до невеликих містечок – сприяє не лише позитивному іміджу газети. Спеціальні кореспонденти (студенти, штатні викладачі Інституту журналістики) у змозі виявити такі факти, такі нюанси місцевого життя, духовної і культурної атмосфери, що примушує потенційного читача відволікатися від багатогодинних пошуків у “світовій павутині”.

Метод збирання інформації для специфічного молодіжного видання визначає і пошуки оптимальних жанрів для адекватного подання матеріалу, що накопичується. “ ... Форма обумовлена даним змістом з одного боку і особливістю матеріалу і засобами його опрацювання з іншого” [5, 176–177].

Форми і методи впливу на читацьку аудиторію, видозмінюючись, набувають як внутрішніх, так і зовнішніх характеристик. Зовнішні характеристики у творчому колективі визначаються редакційними завданнями. Насамперед, обсягом друкованого тексту на конкретній сторінці; часом, який відведено для підготовки і написання матеріалу; необхідним матеріально-технічним забезпеченням (транспорт, забезпечення житлом в іншому місті тощо).

Внутрішніми характеристиками вважаються визначення оптимального жанру матеріалу, робота з дизайнером сторінки для гармонійного поєднання тексту та ілюстрацій, редакторська правка.

Різні джерела наводять приблизно однакову ефективність збирання інформації методом інтерв’ю (розмови). Вважається, що цей метод дає до 80 % всієї потрібної журналістам інформації. Очевидно, ця цифра актуальна для щоденної загальнополітичної газети міського чи регіонального рівня. Однак вона зменшується, коли йдеться про збирання інформації для провідних і спеціальних видань. Маються на увазі як спеціалізовані видання, присвячені розвитку окремих технологій, галузей промисловості, так і друковані видання, які висвітлюють проблематику розвитку певного регіону. Тут необхідна практика роботи журналіста з документами, досить специфічний відбір попередньої інформації через офіційні довідки, плани, розробки.

Метод збирання інформації через роботу з документами має свою специфіку. По-перше, журналістів для цього виду діяльності відбирають за особливими критеріями. Співробітнику редакції, який збирається працювати з документами, мають бути притаманні такі психофізіологічні характеристики, як прагматизм, прискіпливість, вміння надовго зосереджуватися і бути надзвичайно уважним, аби не пропустити слова чи коми, що подекуди визначають людські долі.

По-друге, працівник редакції має отримати безліч спеціальних допусків, бути пробивним, коли мова заходить про можливість отримання додаткової інформації у посадових осіб або в службовців, які цією інформацією володіють, але намагаються її не розголошувати.

По-третє, журналіст редакції, який працює з документами, повинен знати специфічні нюанси юридичного законодавства України. Новий Цивільно-процесуальний кодекс, що набув чинності на початку 2005 року, значно розширює права респондента, відповідно, звужуючи можливості кореспондента. Позови до суду супроводжують майже кожен журналістський твір, написаний на основі аналізу документів. Особливо це актуально, коли інформація стосується таких видів бізнесової діяльності, як нафта і газопостачання, виробництво спиртних напоїв та цукру.

Для столиці України в 2005–2006 роках дуже небезпечною в плані журналістського аналізу була тема житлового будівництва. При рентабельності 300–400 % керівники будівельних компаній вдавалися до брудних технологій і заходів, розпалюючи конфлікти із мешканцями столиці. Коли ж люди виходили на вулиці з протестними акціями проти незаконного будівництва, а журналісти адекватно висвітлювали ці заходи у пресі, судова тяганина із загрозою колосальних штрафів, починалася одночасно проти активістів громадського опору й редакційних колективів [24, 4].

Отже, крім знання своїх юридичних прав і обов’язків, журналіст, який здійснює збирання інформації, документального фактажу, часто-густо мусить вдаватися безпосередньо до послуг адвокатів, юридичних консультантів.

При роботі з документами справа інколи ускладнюється тим фактом, що магнітофонні записи, відеознімання, фотографії у суді, як правило, не беруться до уваги.

Сучасні посібники з журналістики останню тезу вважають такою, що вже прийнята українськими судами за остаточне рішення. Це не так. Автор наукової розвідки як видавець кількох газет і журналів у практиці особистої роботи неодноразово стикався з випадками, коли саме фото, кінодокументи ставали предметом судового позову. Авторське право в Україні розроблене настільки недбало, що кожний суддя, за власним розсудом, інтерпретує відповідні статті ЦПК, зазвичай із прив’язкою до конкретного судового позову.

Прикладів можна навести безліч, рішення суддів часто вражають несподіваними ракурсами, поворотами. Однак головним для редакційного колективу залишається факт однозначного програшу справи, навіть коли суддя виголосив рішення на користь редакції. Програш для редакції полягає у колосальних витратах коштів на адвокатів і згаяному часі, коли свідки – як правило, найбільш активні журналісти – проводять у приміщеннях суду фактично десятки робочих днів.

По-четверте, журналіст, який працює з документами, має знати основи їх класифікації. Складність останньої полягає в тому, що принципи класифікації виробляються кожним журналістом індивідуально, залежно не лише від його уподобань, а й від самої справи, про яку йдеться в документах. Коли переважають архіви у вигляді фото, кіноматеріалів, класифікація документів потребує своєї специфіки. Ксероксні копії, нотаріально завірені довідки, офіційні висновки експертів також потребують відповідної “ніші”.

Як правило, основним елементом кожної класифікації документів, її наскрізним спостереженням має виступати хронологія справи.

Загалом робота з документами, насамперед коли йдеться про підготовку фактажу для жанру журналістського розслідування, дуже нагадує матеріали судового процесу. Якщо взяти їх за взірець, то виходить оптимальна картина журналістського розслідування. Від пронумерованої першої сторінки, де в основу покладено документ, що започаткував розслідування (лист до редакції, судовий позов тощо), до останньої сторінки, де фігурує газетна стаття чи вирок суду. Подібний редакційний документ, як і результати судової справи, може фізично займати кілька томів із спеціальними додатками (кіно- та фотодокументи, важливі дискети та диски).

П’ятим пунктом у вимогах до журналістів, які працюють переважно з документами, має виступати такий етичний принцип, як відповідальність за свої дії, непідкупність. Відомо, що на один і той самий факт надходить іноді по кілька абсолютно протилежних експертних відгуків. Від журналіста залежить, чий саме експертний відгук розголосити, надати йому суспільного резонансу.

Протягом листопада–грудня 2005 року всіма без винятку засобами масової інформації України дебатувалося питання про збільшення ціни на експортний газ Російською Федерацією. Зважаючи на те, що 70 % важкої промисловості України працює саме на експортному газі з Росії, ситуацію деякі експерти розцінювали як критичну.

“Чому трапилося саме різке підвищення ціни на газ, що за кілька років призведе до стрімкого підвищення цін на всі продукти і, в зв’язку з цим, зубожіння населення?” – поставивши питання, на нього прямо відповіла одна із впливових українських газет. “Слід зауважити, що ідея переходу на грошову систему розрахунків за російський газ належить самому українському президентові, про що він заявив неодноразово як членам своєї команди, так і представникам ЄС, зокрема Хав’єру Солані”, – зазначає Юлія Мостова у “Дзеркалі тижня” [63, 1–2].

Отже, журналістка, відома своїми незалежними поглядами, із усіх експертних оцінок, причин, що призвели до кризової ситуації, вибрала одну. Враховуючи, що матеріал подано перед парламентськими виборами, а довіра до друкованого джерела інформації в Україні досить висока, то можна зробити висновок, що “Дзеркало тижня” однозначно інтерпретує інформацію, документальний факт з конкретної точки зору.

Шостою вимогою до журналіста, який працює з документами, є однозначне правило кількаразової перевірки даних, зафіксованих як офіційно, так і неофіційно. Загальноприйнята формула “як стало відомо з незалежних джерел” є спробою подання альтернативної точки зору, що теж має право на існування, особливо в умовах так званого перехідного періоду, ко

Заказать ✍️ написание учебной работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Сейчас читают про: