Проведение психодиагностических методик
Предмет и содержание работы
Основные понятия: воображение, мечта, фантазия, комбинирование, агглютинация, гиперболизация, типизация, акцентирование, творческое воображение, воссоздающее воображение, произвольное воображение, визуальное воображение, абстрактно-логическое, образ-представление пространства, образ-представление времени.
1. Теоретическая часть.
2. Практическая часть.
3. Выводы.
Оборудование, технические средства, инструмент: учебная аудитория, мультимедийное оборудование, экспериментальный материал дляпроведения методики «Изучение творческого воображения», набор психологических заданий по теме «Воображение».
Порядок выполнения работы:
1. Рассмотрение теоретических вопросов по теме «Воображение».
1.1. Общее понятие о воображении.
1.2. Виды и приемы воображения.
1.3. Связь воображения с действительностью.
2.1. Методика «Изучение творческого воображения»
Цель: изучение индивидуальных особенностей творческого воображения.
Экспериментальный материал: любые три слова в сочетании, ранее не известном испытуемому (например: разбойник, зеркало, щенок; игра, слезы, радость. ветер, вода, велосипед, машина, сыр, кино, яблоко, пожар, ярость), чистый лист бумаги, ручка, секундомер.
Описание методики: Испытуемого просят придумывать предложения таким образом, чтобы они включали все три заданных ему слова. Предложения записываются на листе чистой бумаги. Работа продолжается в течение 5 минут. По команде "Стоп" работа прекращается
Инструкция: "Я назову Вам три слова. Ваша задача возможно скорее написать наибольшее число осмысленных фраз так, чтобы в них входили все три слова. Каждую фразу пишите с новой строки, разборчиво, чтобы можно было прочесть. По команде "Стоп" прекратите писать и переверните лист бумаги. Время работы 5 минут".
Фиксация результатов: Испытуемый пишет ответы на листе бумаги. Экспериментатор ведет анализ и подсчитывает коэффициент на том же листе.
Обработка результатов: Написанные предложения оцениваются по двум параметрам: коэффициенту творческого воображения и по количеству предложений.
Каждое предложение оценивается по пятибалльной системе в соответствии с предлагаемыми ниже критериями. Баллы оценки каждого предложения сводятся затем к коэффициенту творческого воображения - сумма баллов делится на количество предложений.
где К - коэффициент творческого воображения,
П - сумма баллов по всем предложениям,
М - количество предложений.
Оценка результатов: При подсчете коэффициента творческого воображения каждая фраза оценивается по пятибалльной системе:
5 - остроумная, оригинальная комбинация;
4 - правильное логическое сочетание слов;
3 - пожалуй, и так можно;
2 - два слова связаны, а третье - нелогично;
1 - бессмысленное сочетание слов.
В случае, если все предложения объединены между собой обоснованными, а не случайными связями и получился оригинальный рассказ, то к коэффициенту творческого воображения можно добавить один балл. Кроме того, по этой методике можно оценить скорость протекания процессов мышления и широту активного словаря.
На практике бывает трудно разграничить оценки "4" и "5". Обычно оценка "5" ставится за сложносочиненные, сложноподчиненные предложения, предложения с прямой речью. Часто встречающиеся в выборке предложения оцениваются в три балла.
Выводы: На основе сравнения индивидуальных результатов с результатами группы делается вывод об уровне развития творческого мышления.
Літературний жанр (фр. genre — рід, вид) — тип літературного твору, один із головних елементів систематизації літературного матеріалу, класифікує літературні твори за типами їх поетичної структури.
Категорією вищого порядку при тричленному поділі літератури є літературний рід (загальне) — епос, лірика, драма;
категорією середнього порядку — літературний вид (особливе) — роман, повість, новела в епосі;
категорією нижчого порядку (окреме) — різновид (жанр).
Наука, що вивчає літературні жанри називається генологією.
Першим підкреслив культурно-історичний характер Літературного жанру французький учений Ф.Брюнетьєр (1849—1906) у книзі «Еволюція жанрів в історії літератури» (1890). Визначається літературний жанр по різних ознаках: з погляду способів наслідування дійсності (Аристотель), типів змісту (Ф. Шиллер, Ф. Шеллінґ), категорій гносеології (об'єктивне — суб'єктивне в Г. Гегеля), формальних ознак (А. Н. Веселовський), психології (Е. Штайгер).
Ряд літературознавців ототожнює поняття літературний вид і жанр, вживаючи ці слова як синоніми.
З часів Арістотеля, що дав в своїй «Поетиці» першу систематизацію літературних жанрів, зміцнилося уявлення про те, що літературні жанри є закономірною, раз назавжди закріпленою системою, і завданням автора є лише добитися якнайповнішої відповідності свого твору сутнісним властивостям вибраного жанру. Таке розуміння жанру — як передлежачою авторові готової структури — привело до появи цілого ряду нормативних поетік, що містять вказівки для авторів щодо того, як саме повинні бути написані ода або трагедія; вершиною такого типу творів є трактат Буало «Поетичне мистецтво» (1674). В той же час зміни (і дуже істотні) тривалий час або не помічалися теоретиками, або розглядалися ними як псування, відхилення від необхідних зразків. І лише під кінець XVIII століття розкладання традиційної жанрової системи, зв'язане, відповідно до загальних принципів літературної еволюції, як з внутрішньолітературними процесами, так і з дією абсолютно нових соціальних і культурних обставин, зайшло настільки далеко, що нормативні поетики вже ніяк не могли описати і приборкати літературну реальність.
З погляду на тип поетичної структури літературного твору (спосіб творення уявного світу, позиція літературного суб'єкта, наявність чи відсутність сюжету, рецепція) найчастіше виділяють такі жанрові види:
· серед епічних творів: епопея, казка, байка, легенда, оповідання, повість, роман,новела, новелета, художні мемуари та інші;
· серед ліричних: ліричний вірш, пісня, елегія, епіграма, епітафія та інші;
· серед драматичних: трагедія, комедія, драма, водевіль, фарс та інші.
У процесі історичного розвитку майже кожен жанровий вид варіював у різновиди, або жанри. Так, жанровими різновидами роману сьогодні є роман: біографічний, автобіографічний, детективний, духовний, історичний, готичний, бульварний, крутійський, пригодницький, психологічний, науково-фантастичний, соціально-побутовий, тенденційний, роман-епопея, роман-щоденник, роман-притча та ін.
Класифікацію підвидів проводять то за змістовою ознакою (історичний роман, духовний роман, роман жахів), то за композиційною чи версифікаційною особливістю твору (сонет, рондо), то за сукупністю ознак і особливостей (мадригал, хоку). Типологія жанрів була чітко визначена в класицизмі. Романтизм порушив класицистичну «чистоту» жанрів. У XIX ст. стало поширеним поєднання літературних родів у жанрі. Коли ж у жанровім виді виступають елементи двох чи трьох родів, говоримо про змішаний жанр (поема, балада — змішані ліро-епічні жанри). Іноді виділяють пограничні Літературні жанри, котрі містять у собі літературні елементи з науковим стилем викладу (літературу й публіцистику поєднують художній нарис, есе, фейлетон, репортаж). Літературні жанри і жанрові системи — категорії історично змінні. У цих умовах одні традиційні жанри стали стрімко відмирати або маргиналізоватися, інші, навпаки, переміщатися з літературної периферії в самий центр літературного процесу. Зліт балади на рубежі XVIII—XIX ст., зв'язаний в Росії з ім'ям Жуковського, виявився досить короткочасним, то гегемонія романа — жанру, який нормативні поетики століттями не бажали помічати як щось низьке і неістотне, — затягнулася в європейських літературах щонайменше на сторіччя. Популярна в епоху класицизму, ода в літературі XIX-ХХ ст. майже зовсім зникає. Просвітництво висунуло на перше місце міщанську драму, сатиричний жанр, які пізніше були витіснені романтичними жанрами — елегією, баладою, ліро-епічною поемою та ін. Особливо активно стали розвиватися твори гібридної або невизначеної жанрової природи: п'єси, про які складно сказати, комедія це або трагедія, вірши, яким неможливо дати ніякого жанрового визначення, крім того, що це ліричний вірш. Падіння чітких жанрових ідентифікацій виявилося і в умисних авторських жестах, націлених на руйнування жанрових очікувань: від романа Лоренса Стерна, що обривається на півслові, «Життя і думки Трістрама Шенді, джентльмена» до «Мертвих душ» Н. В. Гоголя, де парадоксальний для прозаїчного тексту підзаголовок «поема» навряд чи може цілком підготувати читача до того, що з достатньо звичної колії крутійського романа його раз у раз вибиватимуть ліричними (а деколи — і епічними) відступами.
У XX столітті на літературні жанри зробило особливо сильний вплив відособлення масової літератури від літератури, орієнтованої на художній пошук. Масова література наново відчула гостру потребу в чітких жанрових приписаннях, що значно підвищують для читача передбаченість тексту, дозволяють легко в ньому зорієнтуватися. Зрозуміло, колишні жанри для масової літератури не годилися, і вона досить швидко сформувала нову систему, в основу якої ліг вельми пластичний і такий, що накопичив немало різноманітного досвіду жанр роману. В кінці XIX, першій третині XX-го остаточно оформляються детектив і поліцейський роман, фантастика і дамський («рожевий») роман.
Не дивно, що актуальна література, націлена на художній пошук, прагнула якнайдалі відхилитися від масової і тому йшла від жанрової визначеності якнайдалі. Але оскільки крайнощі сходяться, остільки прагнення бути далі від жанрової визначеності часом приводило до нового жанротворення: так, французький антироман настільки не хотів бути романом, що у основних творів цієї літературної течії, представленої такими самобутніми авторами, як Мішель Бютор і Наталі Саррот, виразно спостерігаються ознаки нового жанру. Таким чином, сучасні літературні жанри (і таке припущення ми зустрічаємо вже в роздумах М. М. Бахтіна) не є елементами якої-небудь визначеної системи: навпаки, вони виникають як точки концентрації напруженості в тому або іншому місці літературного простору, відповідно до художніх завдань, які висуваються певним колом авторів.