Публіцистичні жанри в науковій літературі

Публіцистика та художня література є різними видами словесної творчості, кожен із яких має свій предмет, власні завдання та функції. "Публіцистика спирається на аналітичне мислення й покликана висвітлювати різноманітні громадські проблеми (політичні, економічні, моральні тощо). Художня література, красне письменство, мислиться як сфера невимушеної суб'єктивної гри думки та емоції, як образно інтуїтивне переживання світу".

Якщо художня література є предметом наукових пошуків уже кількох тисячоліть, то публіцистика, на погляд Юхима Лазебника, досі "не має ні своєї наукової історії, ні своєї всебічно осмисленої теорії". Це пояснюється тим, що впродовж досить тривалого часу публіцистику розглядали як літера­туру другого ґатунку, своєрідний ерзац. І ці підходи досить часто виявляють себе й досі. Зокрема, аналізуючи нарис, Ірина Янська і Володимир Кардін, не сумніваються в тому, що цей жанр є літературою, але їх турбує якість цієї літератури: "Чи не другого ґатунку? Чи не публіцистика з домішками худож­ності?". Про поширеність думок, що пуб­ліцистика є в художньому плані літературою непов­ноцінною, пише М.І. Стюфляєва: "Деякі публіцис­ти змирилися з думкою про художню неповноцін­ність публіцистичної продукції".

Слабкість теоретичних позицій публіцистики ви­являється й у родожанровому її поділі. Якщо художня література ще з античних часів (з праць Платона та Аристотеля) традиційно поділяється на три літературних роди — епос, лірику й драму, то сто­совно публіцистики досі існують різні, часто проти ясні точки зору. Одні зараховують публіцистику ₀ журналістики, вважаючи її окремою частиною останньої. Для інших — публіцистика включає в себе ще й журналістику. Комусь здається, що пуб­ліцистика є самостійною наукою, ще інші роблять її частиною соціології. І подібні позиції далеко не вичерпують різних підходів до природи публіцистики. Юхим Лазебник, наприклад, вважає публіцистику синтетичним родом літератури. А коли це рід, то він мусить мати власну жанрову систему. Якщо епос має такі жанри, як епопею, роман, по­вість, новелу, оповідання, казку, а драма включає в себе комедію, трагедію, власне драму, водевіль, фарс, мелодраму тощо, то і публіцистика повинна мати свою систему жанрів. І справді, в публіцистиці остан­ніх двох століть чітко викристалізувалися такі жан­рові форми, як промова, нарис, стаття, інтерв'ю, пам­флет, фейлетон, репортаж, рецензія, лист тощо.

Щоправда, літературознавці не особливо шанують публіцистичні жанри. Юхим Лазебник писав, що "як тільки справа доходить до теоретиків літерату­ри, то вони взагалі жанрів публіцистики не визна­ють за літературу, хоч своєї точки зору нічим не об­ґрунтовують". Дослідник української пуб­ліцистики наводить приклад, коли автори підруч­ника "Основи теорії літератури" змилувалися лише над одним жанром — нарисом: „Можливо, це стало­ся тому, що цей жанр більше від інших жанрів пуб­ліцистики досліджується літературознавцями”. Далі Юхим Лазебник зазначив, що 1967 р. на Україні вийшла книга досвідченого і шанованого літературознавця П. К. Волинського "Основи теорії літератури", яка в цілому заслуговує похвали, але в ній немає жодного рядка про вторгнення публіцис­тики в художню літературу". І лише ми­мохідь автор згадує про жанр нарису.

Не набагато далі пішли й автори інших вітчизня­них підручників з теорії літератури. У підручнику „Теорія літератури” (за ред. В.Ф. Воробйова та А. В’язовського) згадується лише нарис, як "оперативний вид літератури, який відгукується на все нове у нашому житті". У новітньому під­ручнику "Теорія літератури" Олександра Галича Віталія Назарця, Євгена Васильєва, окрім нарису розглядаються ще й фейлетон та памфлет, але авто­ри відносять їх до жанрів епосу, хоча й згадують їх­ню художньо-публіцистичну природу. Зовсім відсутня стаття про публіцистику в "Літературознавчому словнику-довіднику", не­має такого терміна в "Мистецтві слова. Вступі до лі­тературознавства" Анатолія Ткаченка. І в но­вітніх російських виданнях цей термін або зовсім відсутній ("Введение в литературоведение"), або перебуває десь на периферії, як, для прикладу, в "Теории литературы" В. Є. Халізева, який публіци­стику згадує у зв'язку з двома типами текстів, що їх виділяють семіотика та культурологія. Зокрема, "тексти, причетні до гуманітарної сфери, світовідчуттєво вагомі й особистісно зафарбовані. їх право­мірно називати текстами-висловлюваннями. Інфор­мація, що міститься в таких текстах, супроводжу­ється оціночністю й емоційністю. Тут вагоме автор­ське начало (індивідуальне чи групове, колективне); текст гуманітарної сфери комусь належить, є втілен­ням і наслідком чийогось голосу. Саме це має місце в публіцистиці (розрядка наша. — В. Г.), есеїстиці, мемуарах і, головне, в художній літературі".

Очевидно, що публіцистику не слід розглядати як своєрідний синтетичний рід літератури. Це, скорі­ше, специфічний вид творчої діяльності. Володимир Здоровега в цьому зв'язку слушно зазначав: "Власне публіцистика — своєрідний вид літературної твор­чості з певними, властивими їй особливостями внутрішніми закономірностями".

Публіцистика має свій власний об'єкт, що збіга­ється з об'єктом науки та літератури й мистецтва тобто дійсність у всіх її вимірах, виявах, взаємо­зв'язках в взаємовпливах. Предметом же публіцистики постає та частина об'єктивної дійсності, яка розкриває соціальні взаємини між різними суспільними групами, прошарками, окремими індивідами; відображає політичні, юридичні, економічні, мораль­ні, естетичні, релігійні процеси і роль у них люд­ського фактору. Цим самим публіцистика зближу­ється з художнім освоєнням дійсності, притаманним мистецтву, особливо літературі як людинознавству.

Важливе місце в журналістикознавстві відіграє поділ публіцистики на жанри.

В. Здоровега зазна­чав, що "у літературній практиці про публіцисти­ку говорять і пишуть як про жанр. Водночас ми знаємо, що для публіцистики характерна жанрова багатоманітність". Отож, спершу слід ро­зібратися, що ж таке жанр у публіцистиці?

Д. Григораш дає таке тлумачення терміна жанр: це — "усталений тип твору, який склався історично і відзначається особливим способом освоєння життє­вого матеріалу, характеризується чіткими ознаками структури". Подібні тлумачення змісту цього слова поширені й у новітньому літературо­знавстві: "Жанр — це історично сформований тип художнього твору, який синтезує характерні особ­ливості змісту та форми певного виду творів, має відносно сталу композиційну будову, яка самостійно розвивається та збагачується", або "жанр — (від франц. — вид, рід) — вид змістовної форми, яка зумовлює цілісність літературного тво­ру, що визначається єдністю теми, композиції та мовленнєвого стилю".

Існують різні класифікації публіцистичних жанрів. Автори "Основ теорії журналістської діяльнос­ті" ділять публіцистику на три різновиди: інформа­ційно-публіцистичну, головними жанрами якої є замітка, репортаж, інтерв'ю, звіт, аналітично-публі­цистичну, провідними жанрами котрої виділяються Кореспонденція, стаття, рецензія, огляд, огляд пре­си, коментар і художньо-публіцистичну, у якій переважають нарис, фейлетон, памфлет, етюд, есе. У виданій дещо раніше праці М. Подолян провідними в системі публіцистичних жанрів постають інтерв'ю, стаття, нарис, зарисовка, рецензія. Д. М. Прилюк виділяє інформаційні жанр_и (замітка, звіт, огляд, репортаж, інтерв'ю, зарисов­ка), аналітико-ділові (кореспонденція, стаття, ко­ментар, рецензія, огляд преси, репліка, лист до ре­дакції і лист з редакції, діалог або бесіда), публіцис­тично-художні (нарис, есе, фейлетон, памфлет, пор­трет).

Власне бачення сучасних публіцистичних жанрів подає Володимир Качкан у навчальному посібнику "Жанри публіцистики". Щоправда, українсь­кий науковець обмежується тільки докладним ана­лізом нарису та таких критичних жанрів, як рецен­зія та огляд.

Чітку систему публіцистичних жанрів подають В. Здоровега та ін. у книжці "Теорія і практика ра­дянської журналістики (Основи майстерності. Про­блеми жанрів). Окремо аналізуються стаття, рецензія, інтерв'ю, лист та інші жанри, які активно використовуються сучасними публіцистами.

Важливу роль в обранні певного публіцистичного жанру відводиться критеріям їхнього поділу. В. Здоровега виділяє чотири подібних критерії. По-перше, це "об'єкт відображення, тобто конкретний життє­вий матеріал, який лягає в основу журналістського твору". По-друге, "призначення виступу-Дуже багато залежить від того, яку мету перед со­бою ставить редакція і конкретний автор". По-третє, "масштаб охоплення дійсності, мас­штаб узагальнення". І на кінець, по-чет­верте, "критерієм поділу творів журналістики на жанри є особливості літературно-стилістичних засо­бів вираження задуму".

Звичайно, що поділ публіцистики на жанри є достатньо умовним, оскільки нерідко трапляються випадки, коли один і той же твір має виразні ознаки різних жанрів, наприклад нарису, статті, есе тощо. І це при тому, що категорія жанру є досить консер­вативною, усталено стабільною, такою, що продовжує й розвиває риси, закладені ще в попередні епохи. Водночас будь-який публіцистичний жанр від­критий до нового, здатний зазнавати певних видо­змін і модифікацій.

Особливо виразно це помітно в письменницькій публіцистиці. "Чим талановитіший, самобутніший автор, тим оригінальніший його твір не тільки за змістом, але й за формою, зокрема, жанротворчістю". Жанри письменницької публіцисти­ки досі ще комплексно не вивчалися, хоча письмен­ницька публіцистика П. Куліша, М. Драгоманова, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, І. Огієнка, С. Єфремова, М. Хвильового,

Д. Донцова, І. Баг­ряного, І. Дзюби та ін. час від часу була предметом уваги сучасних науковців, хоча жодного синтетич­ного наукового дослідження, предметом якого є ана­ліз публіцистичних жанрів окремого письменника не існує. Виняток становлять хіба що кілька надмір­но заідеологізованих праць про публіцистику Яро­слава Галана, у яких серед іншого йдеться і про жанрову специфіку його памфлетів і нарисів (Елкин А. Ярослав Галан. Очерк жизни и творчества. — М., 1955; Кулінич Г. Ярослав Галан. — К., 1977; Малий П. Ярослав Галан-памфлетист. — К., 1969; Масловський В. Зброя Ярослава Галана. — Львів, 1982; Млинченко К. Зброєю полум'яного слова. — К., 1965; Ткачов П. Вечньїй бой. — Минск, 1970), а та­кож праці про О. Довженка (Бабишкін О. Олександр Довженко-публіцист. — К., 1989), П. Тичину (Дузь І. Публіцистика Павла Тичини. — Одеса, 1960).

Нінель Заверталюк, чи не єдина з дослідників пу­бліцистики українських письменників, зазначала, Що "публіцистична творчість багатьох з них взагалі не розглядалася, зокрема О. Досвітнього, О. Гончара, Б. Олійника, П. Панча, Д. Павличка, М. Рильського та багатьох інших".

Зрозуміло, що це ж стосується й жанрової систе­ми публіцистики Олеся Гончара. Його ім'я, окремі Публіцистичні твори досить часто згадуються в працях дослідників публіцистики, зокрема й у докторській дисертації Нінель Заверталюк є розділ "Жан­ри публіцистики українських письменників та їх типологічні особливості". Науковець аналізує лише такі чотири жанри, як стаття, нарис, памфлет фейлетон. Гончарові твори залучаються до аналізу тільки перших двох жанрів і то на тлі багатьох ста­тей і нарисів інших письменників. До того ж дослід­ниця у відповідності зі своїми завданнями обмежу­ється творами, написаними Олесем Гончарем у 50-70-і роки, а оскільки памфлети й фейлетони не при­таманні публіцистичній творчості цього письменни­ка, вона аналізує лише статті й нариси.

Віктор Зубович розглядає нариси, статті, допові­ді, промови, інтерв'ю, рецензії, слова-привітання як літературно-критичні твори, хоча й погоджується, що розрізнити публіцистику й художню критику в спадщині Олеся Гончара досить важко, "не просто й дати однозначну відповідь, бо дійсно спостерігаємо часто схрещення жанрів".

Оскільки публіцистика Олеся Гончара, що твори­лася понад шістдесят років літературної та журна­лістської діяльності митця, налічує сотні різнопла­нових творів, є потреба здійснити їх жанрову кла­сифікацію, привівши все це до певної системи. "Пе­реважним критерієм жанрової системності, — на погляд Б. Іванюка, — є синхронічний взаємозв'язок окремих жанрів, що зумовлений багатьма чинника­ми, серед яких основоположним виступає ціннісний кругозір історичного типу людини, а отже, сам кри­терій за змістом виявляється історично рухомим, що зобов'язує розглядати жанрову систему не тіль­ки в синхронічному, але й у діахронічному ракурсі.

Це особливо важливо стосовно творчості Олеся Гончара, життєвий шлях і літературна діяльність якого відбувалися на тлі важливих віх історії України, позначених голодомором 1933 року, Другою сві­товою війною, невдалою спробою демократизувати суспільство в період хрущовської "відлиги", застій­ними часами брежнєвщини, горбачовською перебудовою і першими роками незалежності. І всі ці роки письменник не був простим спостерігачем, сторон­нім обсерватором дійсності: він жив у гущі народно­го життя, у повоєнні роки посідав помітні посади в Спілці письменників України, різних громадських організаціях, обирався до представницьких органів влади. Олесь Гончар мав можливість бачити радян­ську систему ніби зсередини, що відбилося в його публіцистичній творчості, яка представлена значною кількістю жанрів, де помітна еволюція його погля­дів: від апологетики радянського способу життя до відвертої критики й переходу на позиції створення самостійної української держави й утвердження її авторитету в світі.

З'ясування жанрової парадигми публіцистики Олеся Гончара та зіставлення її із жанровою систе­мою журналістики дають можливість говорити про специфіку письменницької публіцистики та особли­вості жанротворчості митця.