Закон зворотного зв'язку взаємодії людина – біосфера

Генетична біорізноманітність – сукупність генофондів різних популяцій одного виду. Наприклад, популяція берегової ластівки на Поліссі, в Лісостепу, Карпатах належать до одного виду, але кожна з популяцій виду різниться, втрата будь-якої з них призведе до зменшення генетичного різноманіття. Генетична різноманітність багато в чому пов’язана із тим, що різні популяції характеризуються неоднаковим співвідношенням домінантних та рецесивних алелей одного гена. До проявів генетичної різноманітності належить також існування в межах одного виду підвидів, різновидів, рас, сортів, клонів і т.д.

Так, наприклад, збереження виду в заповіднику зберігає лише сам вид, а генетичне різноманіття скорочується.

Видова біорізноманітність – це сукупність усіх видів, що населяють нашу планету, тобто загальний генофонд Землі. Зникнення будь-якого виду – непоправна втрата біорізноманітності. Протягом історії розвитку Землі простежується тенденція збільшення кількості видів, це збільшення не було стабільним, а характеризувалось періодами швидкого видоутворення, які чергувались періодами мінімальних змін видового багатства й періодами масового вимирання видів. Найбільше вимирання сталось наприкінці пермського періоду, коли за оцінками вчених зникло 77-96% видів морської флори і фауни тієї епохи.

В цілому вимирання видів – такий самий природний процес, як їх утворення. Проблема полягає у співвідношенні цих процесів. Видоутворення – повільний процес, триває десятки тисяч років, іноді мільйони. Тоді, коли темпи видоутворення відповідали темпам вимирання видів або перевищували їх, видова різноманітність перебувала б на постійному рівні або зростала. Вчені вважають, що саме ці процеси переважали протягом минулих епох. Так сьогодні вченими описано 1,7 млн. видів, із них вивченими є лише 3%, за оцінками близько 15 – 80 млн. видів планети взагалі невідомі людству.

Розвиток людської цивілізації прискорив процеси вимирання видів, але не змінив темпи приросту видів. Скорочення видів відбувається за рахунок знищення їх ареалів, надмірну експлуатацію деяких видів (рибальство, полювання, вирубка лісів), конкуренцію з екзотичними видами привнесених флор і фаун, екстенсивне нарощування масштабів сільськогосподарської діяльності, глобальне техногенне забруднення біосфери.

За сучасними оцінками, темпи вимирання видів на сьогодні перевищують природні темпи в 100-1000 разів, якщо темпи зростати не будуть – планета за 50-100 років втратить 25 -50% сучасного різноманіття. У 1948 р. при ООН було створено спеціальну комісію з охорони видів рослин і тварин, що зникають, а згодом – Міжнародну Червону книгу, куди заносять дані про всі види рослин і тварин, які опинились на межі вимирання (ідея створення Червоної книги, яка належить видатному англійському зоологу, професору Пітеру Скотту. Історія створення Червоної книги розпочинається з того, що вчені і прогресивні суспільні діячі вже наприкінці XIX - на початку XX ст. усвідомили, яку велику загрозу живій природі несе діяльність людства, що усе швидше зростає. З ініціативи вчених світу у 1948 р. на Міжнародній конференції у місті Фонтенбло (Франція) створюється Міжнародна спілка охорони природи, яка згодом отримала назву "Міжнародний союз охорони природи і природних ресурсів" (МСОП).

Види внесені до Червоної книги підлягають обов’язковій міжнародній і державній охороні, вони є об’єктами численних міждержавних угод, договорів, наукових проектів.

У 1973 р. МСОП опублікувала детальний уточнений "чорний список" (незворотних утрат), у якому було констатовано, що, починаючи тільки з 1600 р., зникло 63 види ссавців і 55 їх підвидів. Це тур, від якого людина отримала свійську корову, Стеллерова корова (морський ссавець довжиною до 8-10 м, висотою 3,5 м, вагою до 4 т, який жив у морських водах біля островів Беринга, острова Мідного Командорського архіпелагу, відкритий лише у 1741 р. Г.В. Стеллером, а вже до 1768 р., тобто лише за 27 р., знищений у результаті хижацького промислу). Зник дикий кінь - тарпан. Останній мандруючий голуб був убитий у 1899 р. Птахів з 1600 р. знищено до 94 видів - безкрила гагарка, каролінський папуга, лабрадорська гага, дронт та ін. З 1600 р. зникло понад 230 видів інших хребетних тварин: риб, земноводних, гадів. Трагізм полягає у тому, що відродити втрачені види, хай навіть це буде найнижча, найпростіша істота, людина не зможе ні сьогодні, ні у майбутньому.

Нині встановлено, що швидкість вимирання тварин зростала майже пропорційно збільшенню кількості людей і досягла максимальних значень за останні 100 років. Усього за історію людства вимерло понад 150 видів та підвидів птахів, а також 110 видів ссавців.

В Україні першу Червону книгу було створено в 1980 р., темпи зникнення видів значні: так, наприклад в перше видання української червоної книги ввійшло 151 вид вищих рослин і 29 – ссавців, в друге видання 1994-1996 рр. ввійшло вже 467 і 41 вид відповідно, в третє видання – 611 видів судинних рослин та 68 видів ссавців!!!

Екосистемна різноманітність – це сукупність екосистем планети на всіх рівнях, починаючи з біогеоценотичного. Різноманітність БГЦ величезна, найбільша її цінність полягає в сукупності зв’язків між елементами екосистем – видами та абіотичними факторами середовища. Чим більше видове багатство екосистеми, тим вища її інформативність, тим краще збалансовані потоки речовин і енергії і краще працюють механізми саморегуляції.

Екосистеми – вразливий компонент, так випадіння з екосистеми одного, другорядного стосовно продукції, виду порушує систему зв’язків, що складалася віками, вилучення виду-домінанта – руйнує екосистему. (вирубка широколистяних лісів, вологих тропічних, та ін.).

Подібно до Червоної книги, сьогодні складаються списки рідкісних екосистем і тих, що зникають, їх названо Зеленою книгою. Зелена книга України є державним документом, в якому зведені відомості про сучасний стан рідкісних, зникаючих і типових природних рослинних угрупувань України, що потребують охорони і мають важливе значення як складова частина біологічного різноманіття.

Визначають п'ять категорій природних рослинних угрупувань, що потребують охорони та внесення до Зеленої книги України:

1. Корінні рослинні угрупування, в складі яких домінують види рослин, внесені до Червоної книги України, а також реліктові та ендемічні види рослин.

2. Корінні рослинні угрупування, склад яких визначається типовими видами рослин, що зростають на межі свого ареалу чи висотного поширення та мають тенденцію до зниження свого життєвого потенціалу.

3. Рослинні угрупування, що не пов'язані з природною зональністю (болота, луки, водні об'єкти тощо), які потребують охорони з ботаніко-географічних міркувань.

4. Рослинні угрупування, взаємопов'язані зі зникаючими видами представників тваринного світу.

5. Рослинні угрупування, утворені поширеними в минулому видами рослин, які стали рідкісними під впливом антропогенних чи стихійних факторів.

Пропозиції щодо внесення до Зеленої книги України природних рослинних угрупувань подаються відповідними науково-дослідними установами, вищими навчальними закладами, державними і громадськими організаціями, окремими фахівцями, науковцями.

Природні рослинні угрупування, що увійшли до Зеленої книги України, підлягають особливій охороні на всій території України.

Охорона природних рослинних угруповань, внесених до Зеленої книги України, передбачає збереження умов їх місцезростання та охорону від знищення й пошкодження.

Інформація про зміст Зеленої книги України, стан внесених до неї природних рослинних угрупувань підлягає широкому пропагуванню, в тому числі через засоби масової інформації, і доводиться до відома підприємств, наукових, освітніх, виховних та інших установ і організацій.

Державний контроль за додержанням вимог щодо охорони природних рослинних угрупувань, внесених до Зеленої книги України, здійснює Міністерство охорони навколишнього природного середовища України.

3. ЗБЕРЕЖЕННЯ БІОРІЗНОМАНІТНОСТІ. ЗАПОВІДНА СПРАВА.

Збереження біорізноманітності – комплексна, складна проблема, пов’язана з системою юридичних, наукових, організаційних, фінансових та ін. заходів.

Завдання збереження біорізноманіття входять до глобальної концепції стратегії та тактики виживання людства:

- планування й збалансоване використання земельних ресурсів;

- боротьба зі зменшенням площі лісів;

- невиснажливе використання природних екосистем та ведення сільського господарства;

- зниження рівня техногенного забруднення води, грунту, повітря;

- раціональне використання ресурсів моря та ін.

Проте існує система специфічних заходів захисту: заповідна справа та біоконсервація.

Заповідна справа – теорія і практика організації та збереження заповідних територій різних рангів. Природно-заповідний фонд України становлять ділянки суші та водного простору, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну рекреаційну та іншу цінність та виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

На заповідних територіях охороняються як окремі популяції, види, так і цілі екосистеми. Ранг заповідної території визначається науковою значущістю об’єктів, що охороняються та її площею. Найвищий ранг мають заповідники й національні природні парки, потім заказники й заповідно-мисливські господарства, пам’ятки природи.

Сучасні ретельні еколого-економічні розрахунки й моделі показують: збереження генофонду будь-якого регіону можливе лише за умови, що не менше 10-15% його площі зайнято заповідними територіями рангу заповідника чи заказника (Дніпропетровська обл. – 2,91%, Україна – 5,4 %!!!). Наявність розвиненої заповідної мережі необхідна, хоча і не достатня умова збереження біорізноманіття.

ЗАПОВІДНИК – виділені державою території та акваторії в межах яких охороняються природні об’єкти, що становлять особливу екологічну, генетичну, наукову чи культурну цінність: типові чи рідкісні ландшафти, еталонні ділянки природного середовища, рідкісні геологічні утворення, угруповання рослин і тварин із характерним генофондом тощо. Заповідники охороняються законом, на їх території категорично забороняються всі види господарської діяльності, застосування хімічних засобів, шумові дії. Може бути абсолютне заповідання (цілковите невтручання людей у природні процеси), обмежене заповідання (припустимі біотехнологічні заходи які дозволяють підтримувати рівновагу для максимального збереження систем).

З початку 70-х років XX ст. в усьому світі з ініціативи ЮНЕСКО виконується міжнародна програма "Людина і біосфера" (МАВ - "Man and Biosphere"), яка стала одним з найбільш вагомих природоохоронних напрямків діяльності ЮНЕСКО. Цю довгострокову наукову програму було схвалено на XVI сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО у 1970 р. Виконання програми контролює Міжнародна координаційна рада МАВ. Програмою передбачається здійснення комплексних багаторічних досліджень впливу людства на біосферу та зворотної дії змінених біосферних процесів на здоров'я людини. На сьогодні понад 100 країн розпочали виконання програми МАБ, створивши національні комітети, які організовують відповідні дослідження. До програми МАБ введено плани створення біосферних заповідників, які можуть бути базою для збереження біорізноманіття планети та підготовки спеціалістів з екологічної освіти. Штаб-квартира МАБ знаходиться в Парижі у будинку ЮНЕСКО.

Саме за ініціативою ЮНЕСКО, а також ЮНЕП і МСОП, з метою спостереження, вивчення стану й антропогенних змін природного середовища у 70-ті роки XX ст. розпочалося створення біосферних заповідників (резерватів) у масштабах планети.

Всього у світі створено більше ніж 11 тис. заповідних територій із статусом заповідника чи національного парку. В основу організації природних заповідників покладають такі принципи:

- території мають бути найменшою мірою змінені господарською діяльністю;

- природні екосистеми мають включати рідкісні види флори і фауни;

- території заповідників, як правило, мають бути еталонами природних зон або дрібніших таксономічних одиниць;

- розміри територій повинні бути достатніми для саморегуляції природних процесів;

- насамперед заповідниками стають еталони тих ландшафтів, яким загрожує зникнення.

Заповідники, що являють собою еталонну ділянку біосфери певної фізико-географічної зони або біома, де діє режим абсолютного заповідання – біосферний заповідник. Біосферні заповідники є природоохоронними науково-дослідними установами міжнародного значення, що створюються з метою збереження в природному стані найбільш типових природних комплексів біосфери, здійснення фонового екологічного моніторингу, вивчення навколишнього природного середовища, його змін під дією антропогенних факторів.

В світі їх 350, 4 в Україні: Асканія-Нова, Чорноморський, Карпатський, Дунайський.

НАЦІОНАЛЬНІ ПРИРОДНІ ПАРКИ – території, що створюються для збереження природних комплексів, які мають екологічну, історичну, естетичну цінність завдяки сприятливому поєднанню природних і культурних ландшафтів, і для використання їх у рекреаційних, виховних, наукових і просвітницьких цілях. Найбільшим у світі є Північно-східний гренландський національний парк, заснований у 1974 р.

завданнями створення національних парків можна вважати:

- збереження репрезентативних екосистем планети;

- підтримку біорізноманіття на різних рівнях;

- збереження генетичних ресурсів тварин і рослин;

- проведення наукових досліджень та екологічного моніторингу;

- організацію туризму і відпочинку населення.

Найстарішим у світі є Єллоустонський національний парк, створений 1872 р. в США, з площею у 900 тис. га та дуже різноманітним тваринним світом. Після створення національних парків у Єллоустоні та Йосеміті у США ідея була підхоплена й іншими країнами.

Так, у 1879 р. був заснований Королівський національний парк в Австралії. Першим канадським національним парком став Національний парк Банфф (потім відомий як Національний парк Скелястих Гір), створений у 1885 р. Нова Зеландія створила свій перший національний парк у 1887 р. У Європі першими національними парками стали дев'ять парків, відкритих у Швеції у 1909 р. Зараз Європа має 359 заповідників і національних парків. Після Другої світової війни національні парки були засновані по всьому світу. Сьогодні на планеті існує понад 2 тис. національних парків різних типів.

За ступенем рекреаційного (туристського) навантаження національні парки (НП) поділяють на такі типи:

o НП відкритого типу, доступні для відвідування на всій або майже на всій своїй території (таких небагато).

o НП курортного типу, розташовані в районах кліматичних і бальнеологічних курортів. У них охороняються ландшафти та їх кліматотворні компоненти. Доступ відвідувачів на територію відкритий або частково обмежений.

o НП напівзакритого типу, які переважають у більшості країн. Більша частина їхньої території закрита для відвідування і перебуває під охороною. Відкрита частина спеціально орієнтована на туристів.

o НП закритого типу, які своїм основним завданням вбачають охорону природи в інтересах науки. У них дозволяються окремі екскурсії на спеціально відведеній для такої мети території за певними маршрутами.

В Україні 11 національних парків: Швацькі озера, Подільські Товтри, оз. Сине вир тощо.

Регіональні ландшафтні парки-це природоохоронні, рекреаційні установи місцевого чи регіонального значення, що створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних природних комплексів та об'єктів, а також забезпечення умов для організованого відпочинку населення. Важлива регіональна сходинка в ієрархії охорони природи, що загалом складається з глобального (біосферного), національного, регіонального та локального (місцевого) рівнів.

Багаторічний досвід створення та функціонування національних парків у різних державах світу доводить, що їх можливості як місць відпочинку є обмеженими. Головною причиною цього обмеження є виконання НПП переважно природоохоронних функцій. Через це в багатьох індустріальних країнах виникла потреба організації нової, додаткової до національного парку, категорії охоронних територій здебільшого рекреаційного призначення – природних парків. Такі парки мають відвернути увагу відвідувачів від особливо цінних в науково-природничому значенні НП, й задовольнити зростаючі рекреаційні потреби суспільства. Природний парк як окрема категорія охоронних об’єктів був виділений на І Всесвітньому конгресі з національних парків, що відбувся в Сіетлі (США) у 1962 р.

Існує великий міжнародний досвід функціонування таких парків, які в різних країнах мають назву природних, ландшафтних, регіональних тощо. В Україні заповідні об’єкти цієї категорії називаються регіональними ландшафтними парками (далі - РЛП).

РЛП як організаційна форма охорони природи в Україні почав застосовуватись в практиці охорони природи з 1990 року, коли був створений перший в Україні РЛП “Дністровський каньйон” у Тернопільській області. Як категорія природно-заповідного фонду РЛП був введений в нашій країні 1992 року Законом України “Про природно-заповідний фонд України”.

Регіональні ландшафтні парки в Україні є природоохоронними рекреаційними установами місцевого чи регіонального значення, що створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних природних комплексів та об'єктів, а також забезпечення умов для організованого відпочинку населення. Особливістю РЛП та їх основною відмінністю від НПП є те, що вони в більшій мірі, ніж національні парки, поєднують в собі природоохоронні та суто соціальні функції.

Організовуються з вилученням або без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів. Регіональний ландшафтний парк підкреслює природну своєрідність регіону, а також вказує на регіональний характер джерел фінансування діяльності РЛП.

Головними завданнями регіональних ландшафтних парків є:

- збереження цінних природних та історико-культурних комплексів та об'єктів;

- створення умов для ефективного туризму, відпочинку та інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах з додержанням режиму охорони заповідних природних комплексів і об'єктів;

- сприяння екологічній освітньо-виховній роботі.

Таким чином РЛП (ПП) є багатофункціональними заповідними об’єктами. Відповідно, основою для організації діяльності по їх охороні і використанню є функціональне зонування території. В Україні в межах РЛП можуть виділятися функціональні зони, з урахуванням тих самих вимог, що встановлені для територій національних природних парків. Тут можуть бути виділені такі зони: заповідна, регульованої рекреації, стаціонарної рекреації, господарська. Влаштування території РЛП здійснюється на основі Проекту організації території РЛП, охорони, відновлення та рекреаційного використання його природних комплексів та об’єктів.

Враховуючи щільність заселеності нашої країни, а також високий ступінь перетвореності ландшафтів, потреба в створенні РЛП в Україні є дуже значною. Потенціальні можливості для створення РЛП мають Українські Карпати, Прикарпаття та Західне Поділля, для яких характерні мальовничі ландшафти, багатий рослинний та тваринний світ, наявні мінеральні джерела, де збереглось багато археологічних та історико-культурних пам'яток. Багатством рекреаційного потенціалу відзначаються узбережжя Чорного та Азовського морів. Особливо важливим є створення РЛП у східній частині України, у зв'язку з її значною урбанізованістю. Актуальним є формування мережі РЛП і для центральної частини України, де НПП досі відсутні. Водночас, саме в цьому регіоні є багато історико-культурних цінностей та місць, пов'язаних з історією нашого народу.

Формування мережі РЛП в Україні відбувається швидкими темпами. На 01.01.2002 р. уже в різних регіонах України діяло 37 РЛП (див. Додатки, табл. 2). Їх, загальна площа становить близько 500 тис. га, або 18% від площі ПЗФ та 0,8% від площі держави.

ЗАКАЗНИКИ – території та акваторії, на яких охороняються окремі види рослин і тварин або природні комплекси (озера, болота, ділянки лісу чи степу з рідкісними видами рослин, тварин, печери, території з унікальними геологічними утвореннями, тощо). Дозволена обмежена господарська діяльність.

ПАМ’ЯТКИ ПРИРОДИ – являють собою окремі не відновлювані природні об’єкти, які мають наукове, історичне, культурно-естетичне значення (водоспад, печера, джерело, геологічна пам’ятка), можна віднести до пам’ятки природи також невеликі території зайняті популяціями рідкісних та реліктових видів або популяціями розташованими на межі ареалу. Система таких заповідних територій сприяє збереженню генетичного різноманіття.

ПЗФ України налічує близько 7 тис. об’єктів, що становить 5,9% території країни.

БІОКОНСЕРВАЦІЯ – система заходів, спрямованих на збереження генетичної і видової різноманітності шляхом збереження популяційних і видових генотипів окремих особин поза їх природними місцями проживання – в зоопарках, бот садах, у колекціях культур. Сьогодні законсервовано близько 10% відомої науці біоти. Однак, консервація це не гарант збереження біорізноманітності, оскільки законсервований вид може не ввійти в звичайну природну екосистему.

Законсервувати будь-який вид дуже складно з погляду науки і техніки. Але значно складнішою справою є розконсервація виду і повернення його у природу. Вид, випущений "з пробірки" у природу, як правило, поводиться непередбачувано, адже потрапляє до системи з іншими зв'язками. Найчастіше він не встигає пристосуватися до свого оточення і стає легкою здобиччю для хижаків, субстратом для хвороб або їжею для паразитів. Якщо ж він виявляється здатним протистояти цьому тискові, то, зазвичай, сам стає агресором: витісняє види аборигенної флори чи фауни, стрімко розселяється, створює різні біологічні перешкоди. Такі наслідки називають "екологічними вибухами".

У кожній країні світу відповідно до національного законодавства є власні критерії виділення категорій природно-заповідного фонду. Основні показники сталого розвитку будь-якої держави щодо природно-заповідної мережі:

- загальна площа природно-заповідних територій у абсолютній та відносній кількості (відсоток заповідності), що становить екологічний каркас держави;

- наявність поліфункціональних природоохоронних територій, які відіграють важливу роль у процесі інтеграції заповідної справи у національне господарство;

- наявність планів перспективного розвитку заповідної мережі держави;

- наявність міждержавних заповідних територій, що у Європі з'єднують між собою природоохоронні мережі різних країн і створюють основу для спільних досліджень.

Протягом останніх років в усьому світі велике значення надається саме останньому показнику - розвиткові екологічної мережі. Концепція екомережі є інтегральною в організації збереження біологічного і ландшафтного різноманіття. Екологічна мережа поєднує всі попередні системи охорони природи, пов'язує природоохоронну діяльність з різними секторами економіки (аграрним, транспортним, лісовим, туристичним тощо) і є основним елементом стратегії збалансованого розвитку будь-якої країни. Це якісно новий підхід до розв'язання споконвічної проблеми людства у відносинах з природою, спрямований на забезпечення функціонування всіх природних компонентів довкілля як єдиної цілісної системи.

Створення такої мережі - прийняття у 1992 р. Радою Європи концепції Європейської екомережі (European Ecological Network) як ідеї всеєвропейської системи охорони природної спадщини європейської спільноти. Європейська екомережа (як фізична мережа природних або напівприродних територій європейського значення) є головним напрямком реалізації Всеєвропейської стратеги збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, яка була затверджена на Конференції міністрів довкілля країн Європи в Софії (Болгарія) у 1995 р.

За своїм значенням елементи екомережі поділяють на п'ять рангів, або рівнів: біосферний, всеєвропейський (континентальний), національний, регіональний і найнижчий - локальний. Європейська екомережа має включати певні базові елементи.

Основним елементом екомережі є природні ядра, або осередки (ядра біорізноманіття, ключові природні території), - території збереження генетичного, видового, екосистемного і ландшафтного різноманіття, середовищ існування організмів, а також видів та ландшафтів європейського значення. Площа їх може бути різною залежно від збереженого різноманіття та поширення рідкісних видів, але не менше 500 га для локальних природних ядер. Головні критерії, відбору природних ядер такі:

- можливість їхньої інтеграції у Європейську екомережу (головний критерій);

- ступінь природності території та її різноманіття;

- наявність ендемічних, реліктових та рідкісних видів рослин і тварин;

- репрезентативність і рідкісність різноманіття;

- оптимальність розміру і природність меж осередків;

- антропогенно змінені території, але багаті на різноманіття.

Наступний базовий елемент - екокоридори, або перехідні зони, - просторові, витягнутої конфігурації структури, які пов'язують між собою природні ядра і включають наявне біорізноманіття різного ступеня природності, а також території, що підлягають ренатуралізації. Головним призначенням екокоридорів є забезпечення взаємозв'язків між природними екосистемами. Найбільш поширеними екокоридорами є, наприклад, міграційні шляхи - це можуть бути долини річок, підніжжя височин тощо. Ширина всеєвропейських екокоридорів не повинна бути меншою, ніж 15-20 км, а локальних - 500 м. Чим вужчий екокоридор, тим гірше він виконує своє основне призначення.

Відновлювані райони, або території ренатуралізації, - призначені для відновлення порушених компонентів екосистем, середовищ існування і ландшафтів європейського значення або повного відновлення деяких районів. Наприклад, осушені торфовища, вибиті луки, зріджені ліси тощо.

Буферні зони - це території, які оточують природні ядра і сприяють зміцненню мережі та захисту природних ядер (біоцентрів) від впливу негативних зовнішніх факторів. Як правило, це території з регульованим режимом заповідання і господарювання.

І ще один базовий елемент - території природного розвитку, призначені для посилення ефективності екомережі. Ними можуть бути території з рідкісними видами, розірвані частини екокоридорів тощо. Наприклад, типові лісові масиви, ділянки степів, розміщені на значній відстані від екомережі.

Правовою підставою визначення природних ядер Європейської екомережі є дві директиви Європейського Союзу, які лежать в основі програми НАТУРА-2000 (NATURA-2000) для організації системи територій спеціального збереження (Special areas of conservation). НАТУРА-2000 - це європейська мережа спеціальних природоохоронних територій, яка складається з природних середовищ існування видів. Кожна країна - член ЄС робить внесок у створення НАТУРИ-2000 залежно від розмірів і характеру природоохоронних територій. NATURA-2000 є основою природоохоронної політики ЄС. її метою е сприяння збереженню біорізноманіття шляхом охорони природних біотопів, дикої фауни і флори на території країн - членів ЄС.

У 1995 р. європейські міністри навколишнього середовища підписали Пан'європейську стратегію збереження біологічного і ландшафтного різноманіття та погодили її головний тематичний напрям - створення Пан'європейської екологічної мережі (ПЄЕМ). Ця мета була підтверджена на Київській міністерській конференції у 2003 p., на якій було розроблено План дій зі створення ПЄЕМ. Країни Південно-Східної Європи та Чорноморського регіону є критично важливими для ПЄЕМ, оскільки в них знаходиться значна та унікальна частина європейського біорізноманіття. Функціонуюча ПЄЕМ вимагатиме охорони важливих ядер, розташованих у цьому регіоні, і створення екокоридорів від цих ядер до інших частин Європи.

Задовго до виникнення ідеї про створення Європейської екомережі, у 1979 р. була підписана Бернська конвенція з охорони європейської фауни, флори та природних місць існування (Convention on the Conservation of European Wildlife and Natural Habitats), що набула чинності 1982-го. Зараз конвенція підписана 39-ма державами, що входять до Ради Європи, а також Європейським Союзом, Монако, Буркіна-Фасо, Марокко, Тунісом та Сенегалом. Алжир, Білорусь, Боснія та Герцеговина, Кабо-Верде, Ватикан та Росія не підписали конвенцію, але вони мають статус спостерігача на засіданнях її виконавчого комітету.

Мета конвенції полягає у:

- збереженні дикої флори і фауни та їхніх природних місцеперебувань;

- заохоченні співпраці між державами у галузі охорони природи;

- моніторингу і контролі стану вразливих видів та видів, що перебувають під загрозою зникнення;

- допомозі у виданні законодавчих актів та проведенні наукових досліджень з охорони природи.

У 1998 р. під егідою Бернської конвенції було створено так звану "Смарагдову мережу" територій особливого природоохоронного значення на теренах країн - членів конвенції, котрі керуються програмою NATURA-2000 Європейського Союзу. Ця програма також здійснює моніторинг стану видів, що перебувають під загрозою зникнення, та надає допомогу у законодавчій і науковій сферах.

Протягом останніх 5 років велике значення в Україні стали надавати розвиткові ЕКОЛОГІЧНОЇ МЕРЕЖІ. Ця концепція є інтегральною в організації збереження біологічного і ландшафтного різноманіття, створення мережі схвалено було у 1995 р. конференцією міністрів охорони довкілля 55 країн Європи в Софії. В Україні набув чинності закон «Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі на 2000-2015 рр.», основною метою – є збільшення частки земельного фонду з природними заповідними територіями до рівня, достатнього для збереження різноманіття, шляхом створення сприятливих умов для природної міграції біологічних видів.