Наукова комунікація як складова фахової діяльності

У розвитку сучасного суспільства важливу роль відіграє наукова інформація, отримана в результаті наукового пізнан­ня, її отримання, поширення та використання мають суттєве значення для розвитку науки.Наукова інформація поширюється в часі та просторі пев­ними каналами, засобами, методами. Особливе місце в цій системі належить науковій комунікації. Наукова комуніка­ція (НК) — обмін науковою інформацією (ідеями, знаннями, повідомленнями) між ученими і спеціалістами. Сучасні ав­тори теорії комунікації К. Шеннон та У. Вівер дають таке визначення комунікації: "Це всі дії, коли один розум впли­ває на інший".

У процесі НК виділяють п'ять основних елементів:

1) комунікант — відправник повідомлення (особа, яка генерує ідею або збирає, опрацьовує наукову інформацію та передає ЇЇ)-

2) комунікат — повідомлення (фіксована чи яефіксова-на наукова інформація, закодована певним чином за допо­могою символів, знаків, кодів).

3) канал (спосіб передачі наукової інформації).

4) реципієнт — отримувач повідомлення (особа, якій при­значена інформація і яка певним чином інтерпретує її, реа­гує на неї).

5) зворотний зв'язок — реакція реципієнта на отримане наукове повідомлення.

Вивчення комунікаційних процесів та інформаційних по­токів у науковій галузі здійснюють фахівці в галузі науко­вих комунікацій і бібліометрі'ї. Бібліометрія — наукова дис­ципліна, яка використовує статистичні методи для аналізу наукової літератури з метою виявлення тенденцій розвитку предметних галузей, особливостей авторства і взаємного впли­ву публікацій, Бібліометричні зв'язки, такі як цитування, взаємне цитування і взаємні посилання, авторське співциту-вання і колективне авторство, забезпечують документне підтвердження комунікацій у межах наукових галузей і між ними.

Наукова комунікація починається з комуніканта, який генерує наукову ідею чи концепцію. Це можуть бути як окремі вчені, так і колективи авторів, такі як дослідницькі групи, наукові школи, установи, інститути, регіони чи країни. За­лежно від наукового статусу установи, наявності наукового ступеня, вченого звання, кількості публікацій, стажу науко­вої роботи визначається науковий статус комуніканта, рівень його впливу на НК. Особливу роль у комунікації відіграють видатні вчені.

Сформулювавши наукову ідею, автор безпосередньо ділить­ся нею з колегами, науковим керівником, котрі допомагають визначити подальший напрям її розвитку. Потім інформа­ція поширюється серед широкого кола фахівців у формі нау­кової доповіді (повідомлення) на конференціях, симпозіумах, оформляється у вигляді наукового звіту, препринта чи статті (в письмовому чи електронному вигляді).

Документована і (або) недокументована наукова інформа­ція — це те, що передається, тобто комунікат. Наукові по­відомлення найчастіше передаються за допомогою мови, зоб­ражень, дії. Зображення використовують як доповнення до мовних комунікацій (графіки, плакати). Дії підтверджують словесні висновки науковця.

Найчастіше інформація передається за допомогою мови — природної (мова людського спілкування) чи штучної (мова машинного програмування). Комунікант кодує інформацію за допомогою знаків, символів кодів, а реципієнт декодує (роз­шифровує, перекладає) інформацію. Наукова комунікація відбувається лише за умови, що мова наукового повідомлен­ня зрозуміла реципієнту. Часто дослідники не можуть вико­ристати іншомовну публікацію, не володіючи відповідною мовою. Читацька аудиторія буває досить обмеженою, якщо праці видаються недостатньо поширеною мовою. У цьому випадку допомагають переклади.

Між комунікантом та реципієнтом встановлюється ка­нал комунікації, без якого неможливий зв'язок (спосіб об­міну, передачі інформації). Це — зустрічі, конференції, радіо, телебачення, Іпіегпеі, видавництво, редакція журналу, бібліо­тека та інші канали, що забезпечують можливість безпосе­редньої чи опосередкованої наукової комунікації.

Наукова комунікація функціонує ефективно за умови існу­вання зворотного зв'язку — реакції реципієнта на отрима­не повідомлення. Інтерес до повідомлення залежить від бага­тьох чинників: мають значення зміст проблеми, наукової ідеї, доступність інформації, місце, час видання, тираж журналу (монографії), мова, рівень і стиль публікації. Проявами зво­ротного зв'язку реципієнта можуть бути цитування, поси­лання, відгук, рецензія, написання огляду, реферату, статті, включення ідей автора у відповідну дисципліну як базове знання та ін.

Одним з основних показників значення наукового резуль­тату є індекс цитування, який визначає кількість посилань на ту чи іншу статтю, автора, журнал, установу, країну. Чим вищий цей показник, тим авторитетнішим є автор, тим ви­щий його науковий рейтинг. Посилання свідчать про рівень поширення ідеї, її наукове і практичне значення, зростання людських знань, реальне здійснення наукової комунікації.

Є багато підходів до класифікації наукової комунікації. її поділяють на пряму (безпосереднє спілкування фахівців, зайнятих у науково-дослідницькому процесі); опосередковану (комунікація між ученими через їхні наукові публікації); вертикальну (між науковим керівником і дисертантом); горизонтальну (пов'язує здобувача з представниками нау­кової школи) та ін. Однак найпоширенішим є поділ науко­вих комунікацій на формальні і неформальні, документні і недокументні, між якими встановлено тісний взаємозв'язок.

Формальна НК — обмін науковою інформацією через спеціально створені структури для генерації, оброблення і поширення наукового знання. Це — видавництва, редакції газет і журналів, науково-дослідні установи, вищі навчальні заклади, радіо, телебачення, бібліотеки, інформаційні центри, музеї, архіви тощо. В наукознавстві формальну комунікацію часто розглядають як опублікування статті в журналі або наукової монографії і посилання. Пряме цитування одного автора іншим свідчить про створення формального каналу комунікації між ними — від цитованого автора до того, хто цитує. Якщо два дослідники цитують третього, то створюєть­ся формальна комунікація між першим і третім автором

шляхом цитування. Ефективність формальної НК визна­чається кількістю та якістю опублікованих наукових резуль­татів.

Неформальна НК — це комунікація, що встановлюється між комунікантом (відправником) і реципієнтом (отриму­вачем) шляхом особистих контактів, зустрічей, бесід, теле­фонних розмов, листування тощо. Позитивним аспектом такої комунікації є економія часу, забезпечення глибшого взаєморозуміння. Ефективність неформальних НК визна­чається через самозвіти, опитування, спостереження. Окремі неформальні обміни науковою інформацією стають очевид­ними, коли науковці у співавторстві публікують результати свого дослідження.

Документна НК — комунікація, опосередкована науко­вим документом, побудована на обміні документованою інфор­мацією (ідеями, повідомленнями, знаннями). Науковий до­кумент — це публікація результатів теоретичних і (чи) експериментальних досліджень, а також підготовка науков­цями до публікації пам'яток культури, історичних документів та літературних текстів. Він містить зафіксовану на матері­альному носієві наукову інформацію для передачі її в про­сторі і часі.

У системі НК науковий документ набуває статусу комуні-ката. Він може бути у вигляді опублікованих тез, тексту наукової доповіді, статті, опису винаходу, монографії, звіту про НДР, дисертації, автореферату дисертації, аналітичного огляду, реферату тощо. Наукова інформація може передава­тися у формі книги, брошури, журналу, дискети та ін. Пере­ваги таких комунікацій:

• добре збереження наукової інформації;

• можливість вивчення, багаторазового перечитування інформації;

• ґрунтовність підготовки;

• можливість доведення до багатьох реципієнтів;

• можливість встановлення права інтелектуальної влас­ності.

Недоліки документних НК: складність поновлення, об'єм­ність інформації.

Недокументна (усна) НК — передача наукової інфор­мації в незакріпленій на матеріальному носієві формі. Це — телефонні розмови, публічні виступи, наради, конференції, симпозіуми, безпосереднє спілкування, бесіди тощо. Позитив­ним аспектом усних комунікацій є економія часу, можливість більшого порозуміння між науковцями.

З розвитком комп'ютерних і телекомунікаційних кана­лів комунікації можливості вільного дистанційного обміну науковими ідеями розширюються. Автор може сам ство­рити оригінальний рукопис в електронній формі, через ме­режу Іпіегпеі передати його безпосередньо в редакцію жур­налу і відразу ж опублікувати його. Мережеві канали спри­яють оперативному формальному і неформальному обміну інформацією між ученими. Деякі електронні бази даних крім статей (рефератів) містять також адреси авторів. Це дозволяє звернутися безпосередньо до автора і встановити з ним контакт. Електронний журнал є місцем інтегрованої НК, в якій автори, редактори і видавці працюють в одній системі.