double arrow

ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ

Тема 4. СУЧАСНІ ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ  

1. Нові організаційні форми управління інноваційним процесом

2. Технополіси. Науково-промислові комплекси. Інкубатори.

3. Консультативні фірми. Венчурні фірми. Стратегічні альянси.

 

 

Одним з найважливіших завдань у створенні інноваційних підприємств є формування його структури, яка спроможна вирішити проблеми і досягти заданої мети. Структура підприємства має бути динамічною і змінювати свої параметри до виконання тих завдань, які виникають у процесі створення інновацій. Організаційні структури створюються для досягання певних цілей. У свою чергу цілі формуються шляхом аналізу думок і припущень, форм і методі» їх досягнення силами творчого колективу.

Формування підприємств-інноваторів і їх стратегія

Інноваційні підприємства формуються на основі змісту і структури самого інноваційного процесу, зокрема фундаментальних досліджень, прикладних досліджень і новаційних розробок, впровадження технічних та технологічних новацій у виробництво, випуску нових видів продукції і її реалізацію. Цей процес складається з окремих видів діяльності, які стають основою створення окремого інноваційного підприємства. Кожне з інноваційних підприємств становить певну ланку загального інноваційного процесу.


 

Рис. 4.1. Системи інноваційних підприємств

Усі підприємства взаємодіють між собою, оскільки діяльність наступної ланки залежить від діяльності попередньої. Формування і функціонування інноваційних підприємств підпорядковане логіці інноваційного процесу, зокрема поділу праці, який він викликає.

Події праці в інноваційному процесі. Найзагальніші рівні поділу праці в інноваційному процесі характеризують дві сфери діяльності:

по-перше, це сфера творення, тобто науково-дослідні установи, які проводять фундаментальні дослідження, науково-дослідні роботи, конструкторські розробки і створюють нові технічні засоби, технології, види продукції;

по-друге, це сфера впровадження, тобто безпосередні вироб­ники товарів і послуг, а також підприємства, що обслуговують виробництво, які використовують нові технічні засоби, технології, види продукції з метою виробництва високоякісної і конкурентоспроможної продукції.

підприємства, які не мають чітко визначеної спеціалізації та освоєних сегментів ринків, здебільшого мають місцеву виробничу орієнтацію. Це характерно для малих підприємств, які пристосовуються до невеликого, інколи і тимчасового, попиту. їхня виробнича ситуація не є стабільною, вони можуть часто переорієнтовуватися і за рахунок гнучкості, пошуку покупців свого товару утримуються на ринку.

підприємства, які орієнтуються на нові товари, ринки, тобто мають початкову орієнтацію, оскільки вони започатковують цілком новий товар і створюють йому місце на вже діючих ринках.                                                           

Усі чотири типи інноваційних підприємств мають одну спільну орієнтацію: забезпечити відтворення виробничих і новаційних витрат та отримати прибуток. Цьому повинна сприяти ціна реалізації їхньої продукції ц:

ц= о+т+а +чп, к

де ц - ціна одиниці продукції;

о - затрати оборотного капіталу в одиниці продукції;

т - затрати праці в одиниці продукції;

ак - амортизаційні нарахування на основний капітал в одиниці продукції;

чп - чистий прибуток в одиниці продукції.

Вартісна структура ціни одиниці товару свідчить, що усі підприємства намагатимуться:

- по-перше, знижувати собівартість одиниці продукції (о+т-^тіп);

- по-друге, збільшувати частину валового прибутку в одиниці

продукції (ак+чп ->тах).

Успіх їх намагань залежатиме від опанованої ними стратегії і позиції на ринку:

- підприємства, які проводять масштабну стратегію, реалізують її шляхом впровадження інновацій та удосконалення техно­логій, організації виробництва й управління, праці і марке­тингу; здебільшого собівартість їх продукції нижча від середньої на ринку, і вони можуть не боятися за надмірні витрати на виробництво одиниці продукції, оскільки їх прибуток вищий від середнього на ринку;

- підприємства, які проводять нішеву і місцеву стратегію, зберігають свої позиції шляхом підвищення якості продукції за рахунок впровадження інновацій; собівартість і прибуток, які містяться в одиниці їхньої продукції, переважно відобра­жають середні показники на ринку;

- підприємства, які орієнтуються на принципово нову продукцію, завжди мають високий ступінь ризику: невідома реальна ціна реалізації продукції та перспектива ємності ринку щодо їхнього товару; для завоювання ринку та привернення до себе реальних споживачів такі підприємства можуть іти на зниження ціни продукції і відповідно прибутку; якщо ціна одиниці продукції дорівнюватиме собівартості (ц-о+т), то фірма може відмовитися виробляти цей продукт або шукати шляхів зниження її собівартості (ц>о+т).

Усе це свідчить про те, що інноваційна діяльність мусить бути спрямована на випуск такого виду і такої якості товару, який матиме попит у будь-який час і на будь-якому ринку. Притому товар має бути конкурентоспроможним для виробника і плато­спроможним для покупця.

Венчурні фонди і венчурне підприємництво

Інноваційна діяльність швидко поширюється і набуває різних орга­нізаційних форм. Зумовлено це тим, що створення і впровадження інновацій є досить прибутковим підприємництвом, а в інноваційному процесі завжди появляються техніко-технологічні ніші, які заповнюють підприємливі науковці, інженери, менеджери, конструктори.

До найефективніших методів прискорення інноваційної діяльності, наприклад у США, Канаді, належать так звані "венчурні" (ризикові) форми їхньої організації на рівні корпорацій. Основними з них є внутрішні "венчури" і програми "свояків". "Венчур" у перекладі з англійської означає "ризикове підприємництво”, "починання". Виникає воно здебільшого у системі корпорацій і має на меті прискорювати інноваційну діяльність, створювати інноваційні продукти, впроваджувати у виробництво та забезпечувати корпорації економічне зростання. У венчурному підприємництві чітко формуються дві його складові: венчурні фонди і венчурні фірми.

Венчурні фонди. Джерелами фінансування венчурних фондів є капітал корпорацій, банківські кредити, пенсійні фонди, особисті заощадження громадян. Також є приклади, коли внутрішні венчурні підрозділи виникають як результат розпродажу корпораціями неефективних науково-дослідних підрозділів своїм працівниками. За успішної діяльності учасники венчурної структури можуть використовувати і свої заощадження як джерело фінансування їх діяльності.

Венчурні фонди стають акумулятором грошових засобів, з одного боку, та джерелом фінансування інколи несподіваних інноваційних рішень - з іншого. За активної організації внутрішніх ризикових відділів корпорації можуть ставати лідерами і завойовувати нові ринки інноваційної продукції. Відносна самостійність венчурних структур істотно знижує ризик, що виникає як результат процесу диверсифікації виробництва.

Венчурні підприємства. Це здебільшого невеликі підприємства, які створюють однодумці, зокрема інженери, дослідники, конструк­тори, менеджери, що мають досвід і навики проводити дослідницьку роботу, уміють збирати та аналізувати відповідну інформацію, узагальнювати результати аналізу, виявляти тенденції, закономір­ності перебігу процесів та обґрунтовувати певні рішення. Такі підприємства є найбільш наближені до науково-технічного прогресу і на перших етапах своєї діяльності можуть бути неприбуткові. їхні доходи залежать від використання їхніх розробок підприємствами, що виробляють і реалізовують продукцію. Успішна робота вироб­ничих підприємств неминуче через фінансові відносини стане успішною і для венчурних підприємств.

Для таких підприємств існує великий ризик успішної діяльності. Насамперед цей ризик пов'язаний із відсутністю стартового капіталу. Венчурні підприємці здебільшого використовують свої заощадження як первісний капітал. Якщо його не вистачає, то вони змушені звертатися до венчурних фондів, окремих банків, які готові надати ризиковий капітал. Високоприбуткова діяльність дає можливість за 1-1,5 року повернути вкладений капітал та отримувати прибутки. Невисокою рентабельність венчурного підприємництва вважається тоді, коли 8-10-кратне збільшення первісного капіталовкладення досягається за 5-6 років.

Треба зазначити, що венчурні фонди та й інші фінансові орга­нізації, здійснюючи капіталовкладення у венчурне підприєм­ництво, зіштовхуються із певним комерційним ризиком. Практика ризикового підприємництва у ринкових країнах свідчить, що тільки 10-12 % інвестованих інноваційних проектів виявляються високорентабельними. Інші - з невисокою рентабельністю, рідше - із середньою. Проте венчурні фонди не залишають цього під­приємництва і часто страхують венчурні підприємства, беручи на себе цей ризик. Вони поділяють комерційний ризик між численними учасниками фонду пропорційно до їх частки у фонді та інвестуванні. Таким чином, венчурні фонди стають активними посередниками венчурного підприємництва, беручи участь в інноваційних розробках та їх упровадженні у виробництво. Між венчурними фондами і венчурними фірмами установлюються тісні виробничі зв'язки. Вони практично спільно розробляють плани проектних робіт, вирішують питання інноваційних розробок, збуту, здійснюють підбір творчих працівників, проводять патентний аналіз тощо. Отже, венчурні фонди стають однією із провідних ланок "опікунства" венчурного підприємництва або так званого "інноваційного бізнес-інкубатора".

Венчурне підприємництво набуло різних форм:

- по-перше, початковою формою венчурного підприємництва стали "внутрішні" венчурні структури всередині корпорацій, які сформувалися на засадах фінансування корпорації та творчої групи працівників корпорації;

- по-друге, самостійні і здебільшого малі інноваційні підпри­ємства, які використовують фінансування як венчурних фондів, так і ресурси кредитних установ;

- по-третє, "зовнішні" венчурні підприємства, які організовані на засадах пайових внесків зацікавлених корпорацій і можуть фінансуватися різними фінансовими джерелами.

З погляду зменшення комерційного ризику та успішного функціонування на інноваційному ринку більш успішними є венчурні підприємства, що створені на засадах пайових внесків великих корпорацій.

Але більше переваг корпорації надають зовнішнім венчурам. Організаційні структури таких утворень є досить складні, багатоланкові і різноманітні. У сучасних умовах вони набувають форми "науково-дослідного консорціуму". Такі форми добре роз­виваються у сфері мікроелектроніки.

На сьогодні склалося декілька видів науково-дослідних консорціумів:

по-перше, частина таких консорціумів орієнтується на проведення довгострокових, багаторічних фундаментальних та прикладних досліджень. Вони мають свій потужний науково-тех- нічний потенціал, тобто наукові кадри, лабораторії, інформаційну базу, дослідні підприємства тощо;

по-друге, частина консорціумів орієнтується на продовження досліджень, які уже початі університетами та інститутами. Вони зде­більшого не мають своєї дослідницької бази, а штат таких пра­цівників хоч кваліфікований, але нечисленний;

по-третє, частина консорціумів орієнтується на узагаль­нення певних розробок, формування єдиних галузевих стандартів і контролів за їх дотриманням. Вони менше пов'язані з розробкою реальних інновацій, а лише намагаються прискорити впроваджен­ня неадаптованих новацій.

Спільним у діяльності науково-дослідних консорціумів є те, що їх поєднує венчурне фінансування. Наявність фінансових венчурних ресурсів є основою створення, діяльності, успіху різних форм венчурного підприємництва.

Пріоритети венчурного підприємництва в Україні. Досвід венчурного підприємництва у розвинутих країнах засвідчив, що завдяки йому вдається налагоджувати розвиток малих і середніх підприємств на новій технологічній основі.

В умовах України основним завданням розвитку організаційних форм інноваційного підприємництва є насамперед досягнення балансу інтересів інноваційного і виробничого бізнесу. Це потрібно вирішувати шляхом продуманої політики приватизації і фінансування у сфері інноваційної діяльності.

Особливу увагу необхідно привернути до вирішення проблем фінансування інновацій. В Україні механізм інноваційного фінансування майже відсутній. Чинне фінансування не забезпечує тої інноваційної віддачі, яка необхідна українській економіці. Ринок інновацій потребує великих фінансових надходжень.

Сьогодні в Україні залишковими бюджетними коштами забезпе­чена лише академічна наука, яких і їй не вистачає. Крім того, інститути НАН України дещо віддалені від ринкових принципів взаємовідносин із споживачами їхньої наукової продукції. Існує і так звана "господоговірна тематика" у структурі наукових розробок академічних установ, але ефект від неї не дуже великий, інколи ніякий. Причиною цього здебільшого є те, що спосіб мислення керівників підприємств, організацій, владних структур не завжди адекватний пропозиціям, які випливають з наукових досліджень. Усе це свідчить про те, що в Україні необхідно домогтися насамперед деполітизації науки та унаучнення управління, виробництва, фінансів тощо. Наука повинна стати пріоритетним чинником у розвитку не лише економічного, але й державного, політичного, екологічного та й суспільного мислення загалом.

Практика ринкових країн доводить, що в результаті активізації інноваційного бізнесу в економіці все більшу роль відіграє мале і середнє підприємництво. В Україні ж малий інноваційний бізнес необхідно розвивати на різних стадіях інноваційного циклу у формі венчурних фондів, венчурних підприємств, науково- технічних бізнес-інкубаторів, технопарків, технополісів.

Інноваційний бізнес-інкубатор. Це інноваційне підприємство, що ставить за мету створення сприятливих умов для ефективної діяльності малих інноваційних та виробничих підприємств, які розробляють і впроваджують нові технології, техніку, продукцію, послуги. Здебільшого бізнес-інкубатори володіють необхідною інфраструктурою для організації підприємництва тими, хто виявив інтерес до інноваційно-виробничої діяльності. їм можуть надавати приміщення, обладнання на певний період, консультації з економічних, фінансових, юридичних питань, організовувати інформаційне та рекламне забезпечення на пільгових засадах. Бізнес-інкубатори мають можливість проводити експертизу інноваційних проектів, патентні дослідження, здійснювати пошук інвесторів та навіть страхувати і гарантувати захист діяльності малих підприємств.

В Україні створення інноваційних бізнес-інкубаторів повинно стати звичайною практикою і сприяти розвиткові таких типів бізнес-інкубаторів:

- на основі фінансової підтримки місцевих органів влади, які зацікавлені у знятті напруження на регіональному ринку продукції з економічного погляду такі бізнес-інкубатори є  прибуткові, з орендарів беруть до 55,0 % плати від тої, встановлена на ринку а це сприяє фінансовому утвердженню малих підприємств;

- на основі фінансової підтримки підприємств і корпорацій, які не надають пільгової сплати оренди, проте забезпечують необхідною інфраструктурою для швидкого становлення нового підприємства. Такі бізнес-інкубатори є прибуткові, але новостворені підприємства сплачують лише ті послуги, якими реально скористалися;

-  на основі бізнес-філій вищих навчальних закладів, які функціонують за відповідну орендну плату, що сплачують нові підприємці. Такі бізнес-філії надають конкретну наукову, економічну і технологічну підтримку підприємцям, які роз­дають виробництво наукомісткої продукції. До таких послуг родять консультації науковців, надання дослідної та лабора­торної бази, обчислювальної техніки, можливості підвищення кваліфікації, користування необхідною літературою та інформацією.

У межах Київського інноваційного бізнес-інкубатора функціонують три типи підприємств:

- інкубаційні підприємства - це самостійні структури, які 0йснюють інноваційне проектування, отримують необхідні послуги та інфраструктури на пільгових засадах на території бізнес-інкубатора, але термін перебування в інкубаторі становить не більше двох років;

- підприємства-донори, які підтримують розвиток і діяльність інкубаційних підприємств з їхньої ініціативи, але вони незалежні та перебувають за межами бізнес-інкубатора; % самостійні підприємства-центри, які на пільгових засадах надають здебільшого сервісні послуги інкубаційним підприємствам, можуть розміщуватися у межах і поза межами бізнес-інкубатора.

Київський приклад повторили у “Львівській політехніці”, в Івано-Франківську. У першому створено інноваційний бізнес-інкубатор, у другому - Українсько-канадський бізнес-центр, який допомагає створювати малі підприємства виробничого напрямку. Такого плану бізнес-центри чи бізнес-клуби є у багатьох обласних центрах України.

Технопарк. Це, відповідно, вища організаційна форма іннова­ційної діяльності, яка являє собою територіально-відокремлений комплекс, сформований на базі провідного університету чи академії. Технопарк провадить наукове, кадрове та інформаційне обслуговування інноваційної діяльності в його межах. До його складу входять й інші наукові установи, промислові підприємства, інформаційні, обслуговуючі та виставкові приміщення, житловий сектор, транспортне обслуговування, зв'язок, Інтернет тощо. Завдяки розвитку технопарків в Україні можна активізувати вирішення багатьох наболілих проблем:

по-перше, прискорити процеси передачі у виробництво науково- технічних розробок і знань, отриманих у результаті фунда­ментальних та прикладних досліджень;

по-друге, активізувати становлення і розвиток малого іннова­ційного та виробничого підприємництва;

по-третє, мобілізувати фінансові ресурси приватного сектора, підприємств, банків, органів влади для розвитку інноваційної діяльності;

по-четверте, оптимізувати розміщення виробництв, праці і ка­піталу у тих регіонах, де розвинуті технопарки;

по-п'яте, створювати нові робочі місця з виробництва науко- місткої продукції навіть у регіонах, де немає технопарків. Технопарки за своєю організаційною і фінансовою сутністю є досить складними структурними утвореннями. Для їх створення потрібні чималі зусилля університетів, Національної академії наук України, банків, населення, корпорацій, уряду, місцевої влади. Науково-педагогічні установи повинні відігравати провідну роль ібути творцями нових ідей та знань. В Україні є спроби створення технопарків, які ніби мають необхідну технопаркові інфраструктуру, зокрема на основі Національного університету "Львівська політехніка", Національного технічного університету "Київська політехніка", Харківського державного політехнічного університету, Харківського авіаційного інституту, Одеського фізико-хімічного інституту. Та практика інноваційної діяльності цих технопарків ще малозначущими. Україна й далі імпортує техніку, обладнання, технології для сільського господарства, переробних галузей, енергетики, металургії і т. д.

Технополіс. Це складніша від технопарку організаційна інноваційна система, якою вже є певний населений пункт із числом мешканців до 200 тис. осіб. Технополісним ядром здебільшого є потужний університет та декілька менших навчально-наукових установ, навколо яких розвивається уся комунікативна, житлова, транспортна, соціальна інфраструктура. Практично населений пункт чи частина великого населеного центру розвивається як великий інноваційний центр. Здебільшого технополіси поширені у США на основі Стенфордського, Масачусетського та Гарвард­ського університетів. Стенфордський технополіс відомий як "Силиконова долина" і в ньому зосереджено близько 20 % світового виробництва комп'ютерної техніки. Тут працює понад 25 тис. науковців, конструкторів, винахідників, програмістів, здебільшого у відомих компаніях "Майкрософт" та "Інтел". Всього у США створено понад 80 науково-технічних територій, в яких функціонує близько 300 технопарків та технополісів.

Приклад США поширився в Японію, де створено 18 технополісів і зайнято близько 150 тис. осіб, у Німеччині - 50 та Голландії - 45 технопарків, у Великобританії - 25 технопарків, серед яких найвідоміщий Кембріджський науковий парк. Аналогічні науково-інноваційні структури розвиваються у Канаді та інших країнах Західної Європи.

Досвід розвинутих ринкових країн дає підстави стверджувати, що цих успіхів вони досягли значною мірою за рахунок впровадження ризикового фінансування і підприємництва в інно­ваційну діяльність.

 

 

Засади інноваційної політики підприємств

Інноваційна політика підприємств формується на основі обраної ними стратегії розвитку загалом, яка у свою чергу визначається їх економічним потенціалом і місцем на ринку.

Інноваційна політика - система технічних, технологічних, правових, економічних, фінансових заходів, спрямованих на підвищення технічного рівня виробництва з метою випуску і реалізації конкурентоспроможної продукції.

Підприємства, які розробляють стратегію масштабного вироб­ництва й освоєння багатьох ринків, відповідно проводять іннова­ційну політику для збереження завойованих позицій і їх поширення. Підприємства, які орієнтуються на нішеву і місцеву стратегію, не лише проводитимуть інноваційну політику збереження за собою освоєної ринкові ніші, але й шукатимуть відповідних інноваційних можливостей вибратися з ніші і створити свій стабільний сегмент ринку. Підприємства, які орієнтуються на запровадження най­новіших видів товарів і технологій, проводитимуть політику пос­тійного оновлення капіталу, праці, продукції, технологій, органі­зації виробництва з метою утвердження на ринку і забезпечення відповідної економічної вигоди.

Рис. 4.2. Схема дії підприємства-інноватора на ринку


 

 




Понравилась статья? Добавь ее в закладку (CTRL+D) и не забудь поделиться с друзьями:  



Сейчас читают про: