Міозит спини і попереку (miositis regionis dorsi et lumborum)

Зустрічається у коней, биків-плідників і мисливських собак.

Етіологія. Основною причиною є механічні пошкодження тканин ділянки спини і попереку, надмірне напруження м'язів при перевезенні тяжких вантажів, тривалій верховій їзді, повалах та грубій фіксації. Інколи хвороба розвивається метастатичним шляхом. У биків-плідників міозити виникають у результаті частого їх використання для взяття сперми, у собак - після тривалого полювання. Сприяють розвитку міозитів відсутність моціону, недостатнє тренування, недостатнє використання в роботі, переохолодження м'язів після роботи. Міозити бувають асептичними і гнійними, рідше ревматичними. Найчастіше уражуються дорзальні м'язи спини і попереково-здухвинні. Із асептичних у коней і собак зустрічаються серозні та серозно-фібринозні, а у рогатої худоби - фібринозні. При інфікуванні розвивається абсцес або флегмона, залежно від резистентності організму.

Клінічні ознаки. При травматичному міозиті спостерігають обмежену, болючу, одно- чи двосторонню припухлість. Швидке її збільшення означає утворення гематоми. Міозити іншого походження характеризуються припухлістю упродовж всієї спини і попереку. При інтерстиціальному міозиті м'язи напружені, гарячі і болючі, а при паренхіматозному - то щільні, то м'які, негарячі і неболючі при пальпації. Однак при скороченні ураженого м'яза тварина обережно пере­ступає кінцівками (прояв болю).

Гнійне ураження м'язів спини і попереку здебільшого починаєть­ся як міжм'язова або підфасціальна флегмона, що характеризується болючою розлитою припухлістю не тільки м'язів, а й прилеглих тканин. Біль посилюється при спробі тварини лягти або встати, бокових рухах. Спина й поперек зігнуті, грудні і тазові кінцівки підведені під тулуб, під час руху вона робить короткі кроки.

При односторонньому запаленні спостерігається кособокість. У тварини підвищується температура тіла, втрачається апетит, прискорюються пульс і дихання, а в крові наростає нейтрофільний лейкоцитоз. Через кілька днів процес обмежується, формуються порожнини, наповнені гноєм. Після їх розтину виділяється велика кількість гнійного ексудату, а загальний стан хворого суттєво покращується.

Діагноз ставлять за анамнестичними і клінічними даними. Слід при цьому диференціювати міозит від спондильозу, спондилоартрозу та тріщин хребців, про що буде сказано далі.

Прогноз при асептичному міозиті сприятливий, при гнійному - обережний у зв'язку зі складним оперативним доступом до вогнищ ураження.

Лікування. При травматичних міозитах у перші 2 доби використовують холод, а потім - тепло, масаж, легкоподразливі мазі. При паренхіматозному - через запізнілу діагностику відразу призначають теплові процедури, масаж, леткі лініменти, внутрішньовенно новокаїн (0,25% - 1 мл/кг), підшкірно - гідрокортизон (80-120 мг для великих тварин) з новокаїном, аутогемо - чи тканинну терапію для стимуляції захисних механізмів.

При гнійному ураженні дорзальних м'язів спини лікування оперативне: роблять розріз у місці розм'якшення тканин, потім під контролем пальця - контрапертуру для вільного виділення гною і змертвілих тканин; порожнину після промивання антисептичними розчинами пухко дренують марлею з рідиною Костко для прискорення очищення її від змертвілих тканин (дренаж міняють через кожні 2-3 дні). З появою гною жовтуватого кольору чи припиненням його виділення вводять дренаж з рідкою маззю Вишневського для прискорення регенеративних процесів. За необхідності проводять курс антибіотико- та протисептичної терапії.

ПЕРЕЛОМ ПОПЕРЕКОВИХ ХРЕБЦІВ (Fracturae vertebrarum)

Перелом поперекових хребців найчастіше спостерігається у великої рогатої худоби, коней і собак. Бувають переломи дужки тіла, остистих і поперекових відростків.

Етіологія - травмування тканин при падінні в яму, канаву, повалі на тверду підлогу. У дрібних тварин - переважно травмування автотранспортом. Сприяють переломам загальна остеодистрофія, новоутворення тощо.

Клінічні ознаки. Основною ознакою перелому хребця є параліч задньої частини тулуба і кінцівок. Спинний мозок ушкоджується уламком дужки хребця або крововиливами. На місці перелому - підвищена больова чутливість; значне зміщення уламків тіла хребця супроводжується його деформацією. При переломі остистих відростків виявляють лише болючість, а функція задньої частини тулуба не порушується.

Діагноз ставлять на основі клінічних ознак, анамнезу; у дрібних тварин його підтверджують рентгенографією.

Прогноз при переломах, що супроводжуються паралічем задньої частини тулуба, несприятливий; при парезі, що спостерігається при крововиливах у спинний мозок - обережний; при переломі остистих відростків - сприятливий.

Лікування. При паралічах тварину вибраковують, в інших випадках - спокій на 1-1,5 міс. та збагачення раціону солями кальцію. Відкриті переломи потребують хірургічного втручання, видалення нежиттєздатних тканин, у т.ч. й уламків кісток. У подальшому рану лікують відкритим способом або закривають серветкою, яку на краях прикріплюють якимось клеєм.

Термінологічний словарь:

1. Грижа (Hernia) називають зміщення органів живота разом з паріетальною очеревиною (найчастіше під шкіру) через розширені природні або набуті отвори.

2. Пневмоторакс (Рneumotorax) – ц е всмоктування у плевральну порожнину через рановий канал чи пошкоджені легені повітря.

3. Гемоторакс  (Haemotorax) - це крововилив у плевральну порожнину, що виникає при пошкодженні під час поранення внутрішньої грудної або міжреберної артерії, легеневих чи серцевих кровоносних судин.

Рекомендована література:

1. Общая ветеринарная хирургия /Под ред. В.А. Лукъяновского.- М.: Агропромиздат, 1990.
2. Загальна ветеринарна хірургія/ В.Б.Борисевич І.О.Поваженко
3. Калашник Л.А.,Лабунский В.М.,Мередоря В.Л.,Русинов А.О. Практикум по общей хирургии. М.Колос,1992.

 

1. Промежинна грижа.

2. Стегнова грижа.

3. Пахвинна грижа у сук.

4. Черевна грижа.

5. Перитоніт.

ГРИЖІ ЖИВОТА

У тварин грижі живота зустрічаються порівняно часто.

Грижею називають зміщення органів живота (найчастіше петель кишечника або сальника) разом з паріетальною очеревиною (найчастіше під шкіру) через розширені природні або набуті отвори. Таку грижу іменують зовнішньою, на відміну від внутрішньої, при якій органи зміщуються у сусідню анатомічну порожнину або в кишені очеревини..Якщо при зміщенні паріетальна очеревина розривається, то говорять про випадіння (Рго1ар$ш).

Грижа включає слідуючі анатомічні елементи (складові частини):

а)    грижові ворота (кільце) - отвір через який вип'ячуються нутрощі),

б)    грижовий мішок - вип'ячування пристінкової очеревини, в) грижовий
вміст - петля кишки, сальник, матка, сечовий міхур тощо.

Етіологія та класифікація гриж. Грижі можуть бути вродженими (нерідко генетично зумовленими - часто внаслідок спорідненого розведення) або набутими (при травмуванні, сильного натуження м'язів стінки живота тощо).

Залежно від локалізації розрізняють: пупкові, пахвинно-мошонкові (інтравагінальні), промежинні, черевні та інші грижі.

Пупкова грижа виникає при наявності широкого пупкового кільця; їх вмістом частіше є петлі тонкого, рідше товстого кишечника. Такі грижі виявляються у всіх тварин, але найчастіше вони відмічаються у свиней та собак. У собак грижовим вмістом нерідко є сальник, защемлена ділянка якого здатна проліферувати.

Пахвинно-мошонкова грижа зумовлена розширенням пахвинного каналу, через який петлі кишок (частіше тонкого відділу) зміщуються у порожнину загальної піхвової оболонки. Такі грижі особливо часто спостерігаються у молодих кнурців; крім того, вони виявляються у жеребців.

Розрізняють: а) грижа піхвового каналу - якщо грижовий вміст локалізується лише в ділянці піхвового каналу; б)інтравагінальна - якщо грижовий вміст виходить у порожнину загальної піхвової оболонки;

в)    справжня пахвинна грижа Виникає при резриву пахвинного каналу і локалізацією грижового мішка разом з грижовим вмістом між мошонковою фасцією та загальною піхвовою оболонкою і рідке явище).

Крім самців, пахвинна грижа спостерігається також у самок деяких видів тварин - собаки, свині (у останніх рідше), у яких виявляється наяв­ність пахвинного виростка очеревини.

Черевна грижа - це зміщення внутрішніх органів з очеревиною поза пупковим кільцем або пахвинним каналом, найчастіше в ділянці вентральної черевної стінки (відносно часто спостерігається грижа білої лінії у пупково-лобковій частині останньої) або бічної стінки живота в межах "апоневротичного трикутника" - найслабкішому місці черевної стінки (у корів ця грижа, як правило, має травматичне походження - удар рогом).

Грижа білої лінії зустрічається у самок всіх видів тварин. Біла лінія живота має будову міцного плескатого фіброзного тяжа, який дещо розширюється у каудальному напрямку. Вона формується у позадпуковій ділянці, оскільки передня частина білої лінії більш міцна і містить у своєму складі кістково-хрящову основу (мечоподібний виросток); задня ж - більш рухома і на неї сильніше тиснуть органи черевної дуплини. Така грижа може ускладнювати кастрацію свинок по білій лінії.

Промежинна грижа утворюється при випадінні прямої кишки, піхви у корів, при важких родах, як наслідок сильних і тривалих потуг. Цей вид грижі відносно часто зустрічається у собак при постійному кімнатному утриманні в зв'язку з недостатнім моціоном, що супроводжується ослабленням тонусу м'язів та міцності фіброзної тканини взагалі і зокрема промежини. Патогенез. Вважається, що грижі утворюються в процесі порушення рівноваги між внутрішньочеревним тиском і опірністю черевної стінки. Підвищення внутрішньочеревного тиску призводить до перенапруження останньої; у ділянках вираженого зменшення міцності якої і утворюється грижа. Тривале підвищення тиску сприяє випинанню внутрішніх органів разом з прилеглою очеревино через утворений анатомічний дефект чи розширений природній отвір. Грижовий мішок утворюється тим легше, чим більш рухома очеревина, тому частіше зустрічається у тварин низької вгодованості.

Симптоми. За клінічними ознаками виділяють такі види гриж:

а) вправимі- характеризуються відносно вільним переміщенням вмісту з грижового мішка у черевну дуплину і зворотньо,

б) невправимі- відрізняються неможливістю згаданого вище переміщення внаслідок утворення зрощень між грижовим мішком і грижовим вмістом або у зв'язку з вузькими грижовими воротами,

в) защемлені- проявляють себе наявністю вираженої запальної реакції (перитоніт тощо) у зв'язку зі стисненням грижового вмісту, порушенням циркуляції крові і лімфи, інтоксикацією тощо.

При вправимих грижах припухлість м'яка, еластична, грижовий мішок зменшується чи зникає при зміні положення тварини або при натисненні на нього, після чого вдається пропальпувати грижові ворота.

При невправимих грижах вправлення грижового вмісту неможливе або воно потребує значних зусиль (обережно, оскільки можливий розрив!). Навколо такої грижі нерідко виникають значні фіброзні розрощення.

При защемлених грижах пальпація може супроводжуватися болючістю; тканини тверді на дотик, дуже напружені; загальний стан тварини пригнічений, можлива гарячка. Розрізняють такі види защемлення - еластичне (грижовими воротами), калове (у зв'язку з надмірним накопиченням вмісту у кишковій петлі) та защемлення, зумовлене осьоповоротом петлі кишки з передавлюванням судин брижі. У всіх цих випадках розвивається спочатку обмежений, а далі і розлитий перитоніт.

Діагноз ставиться на підставі характерних симптомів; при аускультації вдається почути шуми перистальтики.

Диференційний діагноз. Грижу необхідно відрізнити від абсцесу, гематоми, лімфоекстравазату, бластоми та інших хвороб, для яких властиве утворення більш-менш вираженої припухлості

Прогноз. Сприятливий при вправимих грижах з невеликими грижо­вими воротами; обережний при при широких грижлвих воротах або невправимих грижах; несприятливий при защемлеених грижах, оскільки через 10 -12 годин від моменту защемлення можлива смерть.

Лікування. Полягає у вправленні грижового вмісту з грижовим мішком у черевну порожнину та закритті грижових воріт для запобігання рецедивам. Розрізняють консервативні та оперативні способи лікування гриж.

Консервативні- носіння бандажів, стискальних пов'язок, втиранні подразнюючих мазей. ін’єкуванні в грижовий мішок подразнюючих розчинів з метою викликати запалення та звуження останього, черезшкірне накладання швів на грижові ворота тощо. У зв'язку з можливістю рецедивів, спеціалісти віддають перевагу проведенню оперативного втручання (гернітомії).

 

 

ПЕРИТОНІТ (Регіtonitis)

Запалення серозних оболонок черевної порожнини зустрічається у всіх видів тварин. Здебільшого воно розвивається як ускладнення пошкоджень органів черевної порожнини.

Класифікація. За клінічним перебігом розрізняють гострий і хронічний перитоніти. Останній переважно носить специфічний характер: туберкульозний, актиномікозний, ботріомікозний, паразитарний тощо. У практиці найчастіше зустрічається гострий перитоніт, який за характером ексудату буває серозним, серозно-фібринозним, фібринозно-гнійним та гнійним; виділяють також обмежений і більш складний за перебігом розлитий перитоніт.

Розлите гнійне запалення очеревини має наступні стадії: 1) реактивна (перші 24 год), що характеризується максимальним проявом місцевих реакцій; 2) токсична (наступні 3-4 доби), коли на перше місце виступають клінічні ознаки, характерні для інтоксикації; 3) термінальна, як правило, настає через 3-5 діб і характеризується явищами глибокої інтоксикації.

Етіологія. Первинно перитоніт може інколи виникати при занесенні з кров'ю чи лімфою мікроорганізмів (ботріомікоз, туберкульоз), ще рідше - при накопиченні в черевній порожнині собак личинок гельмінтів мезоцестод.

Найбільш часто зустрічаються вторинні перитоніти, викликані механічними травмами і бактеріальними агентами. Вони розвиваються внаслідок проникнення мікрорганізмів у черевну порожнину при розривах внутрішніх органів, розпаді пухлин, пошкодженні стінок кишечнику, пов'язаних з порушенням кровообігу (стронгуляція, інвагінація). Порушення правил асептики і антисептики при абдомінальних операціях, кастраціях, потрапляння в черевну порожнину тальку з хірургічних рукавичок, шерсті, місцево-подразливих лікарських засобів; крововиливи в черевну порожнину також призводять до перитонітів.

Патогенез. Здебільшого перитоніт зумовлений бактеріальними збудниками: кишкова паличка, необлігатні анаероби, бактероїди. Обмежений гострий перитоніт перебігає за типом фібринозного та фібринозно-гнійного запалення і супроводжується утворенням сполучнотканинних спайок чи осумкованих абсцесів.

Хронічний обмежений перитоніт є продовженням гострого і характеризується почерговими процесами розросту сполучної тканини та лізису спайок.

Провідна роль у патогенезі розлитого перитоніту належить інтоксикації. Очеревина за площею близька до такої шкіряного покриву. Процеси ексудації при її запаленні призводять до накопичення в організмі токсинів бактеріального та ендогенного походження, до яких належать продукти неповного білкового розпаду - середньомолекулярні пептиди, лізосомальні протеїнази, біологічно активні речовини гістамін, кініни, метаболіти фібрину. Ці токсини є джерелом масованої патологічної імпульсації у вегетативних брижових гангліях, що у кінцевому підсумку призводить до парезу кишечнику. Застій вмісту у кишках посилює ендогенну інтоксикацію. Доведено, що при розлитому перитоніті всмоктувальна здатність очеревини не тільки не втрачається, а й нерідко, навпаки, посилюється, що стосується й стінок кишок у стані парезу. Таким чином, токсини із порожнини черева та просвіту кишечнику швидко проникають у портальне венозне русло, досягаючи печінки. Хоча дезінтоксикаційна функція її достатньо велика (вона здатна знешкодити до 60 мг чистого бактеріального токсину за годину), у міру поширення запального процесу вона порушується, внаслідок чого токсини наводнюють кровоносне русло, що призводить до гемодинамічних та респіраторних розладів, досить часто аж до шокового стану.

Катаболічні процеси, великі втрати білка на утворення антитіл для забезпечення енергетичних процесів нерідко призводять до тяжкої гіпопротеїнемії, що надзвичайно ускладнює стан хворої тварини.

Згодом все це спричиняє метаболічний ацидоз, інтоксикацію та сепсис.

Клінічні ознаки. Загальними ознаками перитонітів є болючість черевної стінки, напруження її м'язів, підвищення температури тіла, наявність у крові лейкоцитозу і нейтрофілії. Обмежений асептичний перитоніт може залишитися непоміченим: привертає увагу здебільшого лише ослаблення перистальтики кишечнику. При хронічному перитоніті основними ознаками є втрата апетиту та виснаження тварини.

Натомість при гнійних формах розлитого перитоніту клінічна картина залежить від стадії захворювання. У реактивну стадію спостерігається розлита болючість всієї черевної стінки, що дуже помітно у дрібних тварин (коні і велика рогата худоба не лягають). Можливе їх збудження; у собак, свиней і кішок нерідко з'являються блювотні рухи. Температура тіла найчастіше субфебрильна, відмічається помірна тахікардія.

У токсичну стадію біль та напруження черевної стінки дещо послаблюються. Спостерігають слабкість, зневоднення, високу температуру, посилення тахікардії, зниження артеріального тиску. Починають наростати ознаки парезу кишечнику: здуття живота, ослаблення і зникнення перистальтики. Кількість сечі різко зменшується, вона стає густою і набуває темного кольору. У крові виявляють прискорення ШОЕ, підвищення рівня гематокриту, високий вміст сечовини й креатиніну, ацидоз.

У термінальну стадію перитоніту тварина різко пригнічена, слизові оболонки ціанотичні, артеріальний тиск різко знижений, дихання прискорене, поверхневе, реберного типу, тахікардія досягає високих показників; живіт здутий, відмічається болючість у всіх його відділах. У крові кількість лейкоцитів нормальна чи навіть знижена на фоні різко вираженого нейтрофільного зміщення.

Варто врахувати, що на прояв перитоніту часто нашаровуються симптоми, пов'язані з основним захворюванням.

Діагноз. У токсичну та термінальну стадії ознаки перитоніту яскраво виражені. У реактивну - перитоніт слід диференціювати від захворювань із симптомокомплексом колік, сечокам'яної хвороби, оскільки характер болю нападоподібний, відсутня температурна реакція (за винятком тромбоемболічних колік). Диференціація перитоніту й інших хірургічних хвороб черевної порожнини, що потребують оперативного лікування (стронгуляція, інвагінація, защемлена грижа, стороннє тіло, розрив внутрішніх органів, крововилив у черевну порожнину), не принципова, оскільки всі вони потребують хірургічного втручання. Дрібним домашнім тваринам виконують рентгенографічне дослідження: про перитоніт свідчить локалізоване або дифузне затемнення у вигляді павутиння чи матового скла. Можливі також діагностичні пункція чи лапаротомія.

Лікування включає комплекс заходів: 1) усунення первинного захворювання; 2) хірургічне втручання; 3) антибактеріальна терапія; 4) відновлення функції шлунково-кишкового тракту; 5) корекція водно-електролітного та кислотно-лужного балансів з відновленням об'єму циркулюючої крові.Операція у зв'язку з гнійним перитонітом включає кілька етапів: 1) ева-куація гнійного ексудату; 2) ліквідація причини перитоніту; 3) промивання і дренування черевної порожнини.

Термінологічний словарь:

3. Грижа (Hernia) називають зміщення органів живота разом з паріетальною очеревиною (найчастіше під шкіру) через розширені природні або набуті отвори.

4. ПЕРИТОНІТ (Регіtonitis)- з апалення серозних оболонок черевної порожнини. Здебільшого як ускладнення пошкоджень органів черевної порожнини.

5. Пролапс (Рго1арsus) - якщо при зміщенні паріетальна очеревина розривається і внутрішні органи попадають під шкіру.

Рекомендована література:

4. Общая ветеринарная хирургия /Под ред. В.А. Лукъяновского.- М.: Агропромиздат, 1990.

5. Загальна ветеринарна хірургія/ В.Б.Борисевич І.О.Поваженко

6. Калашник Л.А.,Лабунский В.М.,Мередоря В.Л.,Русинов А.О. Практикум по общей хирургии. М.Колос,1992.