Особливості дискреційної та автоматичної фіскальної політики

Фіскальна політика – це регулювання доходів і витрат держави. Заходи фіскальної політики визначаються поставленою метою (боротьба з інфляцією, сгладжування циклічних коливань економіки, зниження рівня безробіття). Держава регулює сукупний попит і реальний національний доход за допомогою державних витрат, трансфертних виплат і оподатковування. Складовими частинами фіскальної політики держави є:
• дискреційна політика, що розглядає регулювання державою своїх витрат і оподаткування. Ріст/зниження державних витрат збільшує/зменшує сукупний попит. Зайнятість зростає/падає – випуск продукту зростає/падає. Ріст/зниження податків зменшує/збільшує прибуток, що веде до зниження/збільшення сукупного попиту, зайнятості, і випуск продукту падає/зростає;
• недискреційна політика (політика автоматичних стабілізаторів), що регулює доходи і витрати незалежно від оперативних дій держави.
Дискреційна фіскальна (бюджетно-податкова) політика передбачає проведення заходів уряду, що спрямовані на забезпечення повної зайнятості та виробництва неінфляційного ВВП шляхом зміни державних видатків, системи оподаткування та підходів до формування державного бюджету в цілому.

Дискреційна фіскальна політика поділяється на:
• стимулюючу, що збільшує сукупний попит за допомогою зростання державних витрат і зниження податків;
• обмежувальну, що стримує сукупний попит за допомогою зниження державних витрат і підвищення податків.

Основою фіскальної політики є бюджет. Оскільки бюджет відбиває циклічність розвитку економіки, то дефіцит/профіцит бюджету – нормальне явище. Більш того, збалансований бюджет посилює циклічні коливання економіки. Бюджет потрібний для досягнення економічної стабільності.
При проведенні фіскальної політики важливу роль відіграє удосконалення оподатковування, тому що система податків регулює циклічність коливань економіки.

Циклічність як форма економічного розвитку. Фази економічного циклу та їх особливості.

Циклічність – це форма розвитку національної економіки і світового господарства як єдиного цілого, це рух від однієї макроекономічної рівноваги в масштабі економіки в цілому до другої.

Циклічність можна розглядати як один із способів саморегулювання ринкової економіки. Оскільки характерна риса циклічності – рух не по колу, а по спіралі, вона є формою прогресивного розвитку.

В економічному циклі досить чітко виділялись кілька періодів, або фаз. Таких фаз чотири: криза, депресія (застій), пожвавлення та піднесення.

Криза – головна фаза циклу. Її функція полягає у встановленні порушеної рівноваги між основними пропорціями економіки. Криза завершує попередній цикл і є початком наступного. Вона розпочинається труднощами збуту продукції спочатку, скорочується виробництво, банкрутує частина підприємств, зростає безробіття, зменшуються реальні доходи.).

Депресія – фаза циклу, яка проявляється у застої виробництва. На цій фазі відтворення просте, виробництво не розширюється, але й не звужується. Поступово реалізуються товарні запаси, які виникли під час кризи в умовах різкого зменшення платоспроможного попиту. Рівень безробіття залишається високим, але й на деякий час стабільним. Проте поступово зростає сукупний попит і готуються умови для пожвавлення діяльності.

Пожвавлення розпочинається з невеликого зростання обсягів виробництва, помітного скорочення безробіття, стимулюється попит на сировину, матеріали, енергію тощо, а потім і на предмети особистого споживання для додаткових робітників, які поступово втягуються у суспільне виробництво, зменшуючи армію безробітних.

Піднесення – фаза циклу, коли виробництво перевищує рівень попереднього циклу і зростає високими темпами. Будуються нові підприємства, зростають зайнятість, трудові доходи, прибутки, попит на товари і ресурси, поступово зростає ставка процента, розширюється комерційна діяльність, прискорюється обіг капіталу тощо.