Правочин у новому ЦКУ 2003 року

До найпоширеніших юридичних фактів належать правочини, тобто дії суб'єктів, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відомо, що дії як юридичні факти, завжди мають вольовий характер і поділяються на правомірні і неправомірні.

В ст..202 ЦКУ 2003 року визначається, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочином є правомірна дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (наприклад, придбання майна шляхом купівлі-продажу передача землі в оренду, дарування, складання заповіту та ін.). У правочині виявляється воля його учасників, яка має пізнаватися іншими особами, а тому повинна бути виражена зовні. Зовнішній вираз волі визнається волевиявленням. Це — суть правочину. Зміст правочину не може суперечити вимогам закону, інших нормативно-правових актів, а також моральним засадам громадянського суспільства. Правочини, які щоденно вчиняються суб'єктами, досить різноманітні, а тому потребують певної кваліфікації. Залежно від числа сторін, волевиявлення яких потрібне для вчинення правочину, правочини можуть бути одно-, дво- чи багатосторонніми (договорами).

Одностороннім визнається правочин, для виникнення «кого досить дії однієї сторони. Наприклад, заповіт, акт прийняття спадщини і т. ін. Односторонній правочин може утворювати обов'язки лише для особи, що його вчинила. До правочинів, які виникли з односторонніх правочинів, застосовують загальні правила про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить вимогам закону. Якщо для виникнення правочину потрібні зустрічні дії двох сторін, то це двосторонній правочин (договори купівлі-продажу, підряду, поставки, ренти, перевезення і т.ін.). Для виникнення багатостороннього правочину потрібне волевиявлення і дії трьох і більше сторін. Наприклад, договір про сумісну діяльність, договір лізингу тощо. Правочини можуть вчинятися усно або письмово. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, Щодо яких потрібні нотаріальне посвідчення або державна Реєстрація, а також правочинів, які внаслідок недодержання письмової форми є недійсними. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного право чину з іншою стороною, повинен бути виданий документ, що підтверджує підставу та суму одержаних коштів. Письмово мають вчинятися: правочини між юридичними особами; правочини між фізичними та юридичними особами; правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 разів розмір неоподатковуваного доходу.

Правочини, вчинені письмово, потребують нотаріального посвідчення лише у випадках, передбачених законом або договором. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. Слід пам'ятати, що нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише того правочину, який відповідає загальним вимогам його чинності, передбаченим Цивільним кодексом України. Державній реєстрації підлягають правочини лише у випадках, передбачених законом. Такі правочини вважаються вчиненими з моменту державної реєстрації. Порядок реєстрації, перелік органів, які здійснюють реєстрацію, а також порядок ведення відповідних реєстрів визначаються законами та іншими нормативно-правовими актами. Якщо у правочині не вказано місце його вчинення, то місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони, а місцем вчинення двостороннього правочину є місце одержання згоди (акцепту) на пропозицію укласти договір.

Особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього. Але якщо такою відмовою від правочину порушено права іншої особи, ці права підлягають захисту. Особи, які вчинили дво- чи багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитись від нього, навіть у разі, якщо його умови повністю ними виконано. Відмова від правочину вчиняється у тій самій формі, в якій правочин було вчинено. Правові наслідки відмови від правочину визначаються домовленістю сторін.

 Залежно від того, чи відповідає обов'язку однієї сторони зустрічний обов'язок другої сторони, правочини поділяють на платні і безоплатні. Більшість правочинів є платними.

Залежно від моменту виникнення правочину правочини можна поділити на консенсуальні й реальні.

Для консенсуального правочину достатньо узгодження волі та дій учасників правочину. В момент, коли дії узгоджено відносно всіх істотних умов (а в передбачених законом випадках ще й належним чином оформлено), правочин вважається укладеним. З цього моменту в сторін виникають відповідні права і обов'язки. Більшість правочинів є консенсуальними.

Для укладення реального правочину одного волевиявлення (узгодження волі) сторін недостатньо. Потрібно також вчинити фактичні дії (наприклад, передати майно). Лише після вчинення фактичних дій правочин вважається укладеним. Якщо консенсуальні правочини виконуються, то реальні — здійснюються. Так, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому іншій стороні (обдарованому) безоплатно майно у власність. Право власності в обдарованого на подарунок виникає не з моменту укладення договору, а з моменту прийняття цього майна.